Навіть Великий герцог Півночі може зрозуміти мову хом'яка за три місяці (1)

Весна минула.

 

Люди змирилися зі смертю Беліала Серени Мейнгардта. Це було зроблено з дивовижною легкістю й простотою, майже тривіально, враховуючи вплив його простої присутності в минулому.

 

Було таке відчуття, ніби його існування стерли зі світу, тож мені довелося докласти всіх зусиль, щоб думати про Беліала якомога менше.

 

Лоренц Серена Мейнгардт став імператором. Його дії були досить несподіваними, він ніби став зовсім іншою людиною, ніж у минулому, коли його оцінювали як боягуза.

 

Він зміцнив свою позицію завдяки безпрецедентному терору, що спричинило велике кровопролиття. А оскільки Лоренца підтримував герцог Кляйн, мало хто міг протистояти йому.

 

Якби на його місці був Беліал, чи була б різниця?

 

Можливо, нічого цього б не сталося. Беліал був зарозумілим, але мав милосердну вдачу до тих, хто перебував під його контролем.

 

Усі так думали.

 

Однак ніхто не міг цього сказати.

 

Але Лоренц дотримався обіцянки, яку дав під час полювання, і не тиснув на Північ жодним чином. Звичайно, втомлені боротьбою за владу вельможі неохоче йшли на переговори з Північчю, але Кайл не здавався.

 

Кайл проживав кожен день інтенсивно, наче десять.

 

Він зустрічався з бароном Кестеньєта у північно-східному регіоні, налагоджував торгівлю, дбав про територію, яка за його відсутності стала хаотичною. Він готувався до суворої холодної зими, що незабаром мала настати, і зміцнював оборону території від можливих уторгнень демонічних звірів.

 

Це були нелегкі завдання. Однак на кону стояло майбутнє Півночі, і Кайл робив усе це без жодної скарги.

 

«Здається, це ніколи не закінчиться, що б я не робив.» 

 

Навіть коли він говорив це, Кайл ніколи не показував жодних ознак невдоволення. Навіть коли він виглядав так, ніби вмирав від виснаження, він однаково всміхався.

 

Мабуть, саме тому, що він така людина, він зміг перетворити цей безплідний північний регіон на місце, де можуть жити люди.

 

І справді, він зміг зробити так багато.

 

Він зміг змінити недосконалу систему торгівлі, яка велася на індивідуальному рівні, на територіальну, і зробив усе можливе, щоб люди на цій території могли жити в умовах соціальної захищеності.

 

Територія, яка пережила безпрецедентне панування терору. Незламна земля, яка ніколи не руйнується, попри те, що страждає від довших, ніж будь-де, зим. Північна фортеця, яка стала багатшою завдяки власним зусиллям і важкій праці.

 

Народ імперії Мейнгардт забув своє безплідне минуле й тепер заздрить хиткому миру, якого досягли мешканці холодних земель.

 

Тож ці самі люди розділилися на дві категорії.

 

На тих, хто заздрив Кайлу Блейку, і тих, хто заздрив його успіхам.

 

І в цій ситуації, коли щохвилини могло статися все, що завгодно, я, провівши всю цю весну лише в ролі нерозумного спостерігача...

 

Ну, я приготувався. 

 

Зрештою, це все заради того, щоб заробляти на життя, чи не так?

 

— Вітаю, пане спеціалісте. Куди це ви зібрались?

 

Моя голова смикнулася назад. Якби я розвернувся, то розсипав би все, що тримав у руках, тому лиш напівголосно відповів.

 

— Я дещо доставляю.

 

— Його Високості, Великому герцогу? Я думав, що він у себе в кабінеті.

 

— Га? Ні, його немає. Він спарингував з із лицарями в підземному тренувальному залі.

 

— Що? А я чув, що він радився з кравцем щодо придбання нових обладунків...

 

— А-а-а! То де ж він тоді?

 

У кабінеті чи в тренувальному залі? Чи в приймальні? За межами замку? У коморі?

 

Кайл міг буквально зникнути за мить, а потім знову з'явитися, перш ніж ви це зрозумієте. Навіть якби у нього було десять тіл, він не зміг би пересуватися швидше, ніж зараз.

 

— Пане Шу.

 

— Шу. 

 

А я все ще був трохи чужим у цьому маєтку.

 

Дехто знав мене як фахівця з демонічних звірів, дивного незнайомця й підозрілу особу, яка завжди була поруч із Його Високістю Великим герцогом. Усіх цікавило, хто я такий, і ніхто не знав відповіді.

 

Проте, всі просто закрили на це очі. Можливо, це не мало б мати особливого сенсу, але, гадаю, найважливішим для них було те, що я прагнув допомогти Півночі та Кайлу.

 

«Можливо, всі вони просто вміють обіймати тих, кому немає куди йти.» 

 

Звичайно, частково це могло бути пов'язано з впливом титулу «Хрещеного батька Півночі», який я отримав після завершення прихованого квесту, але найбільшою причиною, мабуть, було те, що Кайл довіряв мені.

 

Якось я запитав Кайла, чому він мене не підозрює, і тоді він дав досить просту й зрозумілу відповідь.

 

«На Півночі багато таких людей. Тих, кого вигнали з імперської столиці, або тих, хто приїхав сюди, втративши все. Я був одним із них. Тому я не випитував. Але, звичайно, я вважав тебе дещо підозрілим і дивним.»

 

Те, що мені було трохи ніяково перед Кайлом, на обличчі якого була усмішка, коли він це говорив, – це історія, про яку я змовчу.

 

Так чи інакше, сьогодні я також роблю все можливе, щоби переконатися, що хлопець, який розділив мою долю, не голодує. Тримаючи в руках миску з трохи остиглою їжею, я бадьоро пішов довгим коридором.

 

Туп, тут, туп, туп...

 

Туп, туп.

 

З моїми власними кроками був змішаний ще один звук. Хоча він був трохи важчим, але звучав трохи інакше, ніж той, що я видавав.

 

Я важко зітхнув. 

 

— Тобі справді потрібно грати в хованки у твоєму віці? Наскільки добре ти вмієш ховатися? Здається, я вже обійшов увесь маєток. Уже пізно, тож я вирішив залишити це в кабінеті.

 

Тоді тихий голос відповів з усмішкою.

 

— Я не зовсім ховався.

 

— І все ж, здається, я не можу тебе знайти, навіть після більше годинного пошуку. 

 

— Ну, що я можу сказати?

 

Я прицмокнув язиком і пішов далі.

 

Я не озирався, але відчував, що він іде за мною.

 

Не було потреби обертатися. Навіть якщо ми іноді блукали ось так, ми завжди знаходили один одного й ішли до одного місця.

 

— Що ти приготував цього разу?

 

— Рагу з морепродуктів. Я додав туди багато помідорів. 

 

Коли мова заходить про літню їжу, це звісно ж про м'ясо, але на території Блейків його завжди багато.

 

Нещодавно мені вдалося отримати трохи морепродуктів від північної філії торгової групи Кестеньєта, тож я вирішив приготувати з них ситну страву.

 

Звук кроків, що йшли за мною, ставав усе ближчим і ближчим, тож я сповільнився. Можливо, тому, що він знав, що не треба поспішати, він не відставав від мене.

 

— Це смачно?

 

— Звичайно, смачно. Хто, по-твоєму, його зробив? Ти мені не довіряєш?

 

Я вже багато років живу й готую сам, і більше того, він також завжди їсть їжу, яку я готую. Він наче хоче, щоб я розлютився.

 

Звісно, Кайл розсміявся, наче навіть ця банальна історія здалася йому смішною. Довга темна тінь м'яко впала на мене.

 

— Пообідаємо разом?

 

— Невчасно. У мене залишилося лише десять хвилин.

 

— Шкода.

 

— Тому наступного разу, будь ласка, не тікай і терпляче зачекай на мене.

 

Як добре було б зараз мати мобільний телефон. Хоча я вважаю, що вже звик до тутешнього життя, але в такі моменти мені все ж не вистачає технологій.

 

— Я спробую.

 

Ось і все.

 

Наступного разу точно буде безлад. Кайл не з тих, хто сидітиме тихо й чекатиме, поки я принесу йому їжу, а я не з тих, хто змушуватиме його відкладати роботу тільки заради того, щоб поїсти.

 

Але, зрештою, ми зустрінемося. Будемо сміятися над їжею, яка охолола, будемо бурчати й нити про те, де були, поки шукали один одного.

 

Навіть час, проведений блукаючи маєтком, спостерігаючи за тим, як живуть люди Блейка, і перевіряючи, чи все гаразд, є безцінним.

 

— Мої руки зараз відваляться. 

 

Я навмисне знизав плечима, перебільшуючи свій дискомфорт.

 

— Будь ласка, візьми це.

 

— Звісно.

 

Я зупинився. Тоді, ніби він тільки того й чекав, з-за моєї спини простяглася рука.

 

Однією рукою він взяв тацю з моїх рук, а іншою міцно обхопив мою талію. Він притулився підборіддям до мого плеча й поцілував мене в щоку, солодкий і ніжний жест.

 

Він усміхнувся з напівзаплющеними очима, здаючись щасливим.

 

— Ти добре попрацював.

 

— Ти не мусиш бути таким сумним. Я повернусь і завтра. 

 

— Ти говориш так, ніби кудись їдеш. Хіба ми не залишимося разом?

 

— ...Ха-ах. – Я злегка нахилив голову назад і відповів. — Хто тут залишиться з тобою?

 

— Ти.

 

— ...

 

Він дуже добре розуміє жарти. Тобто, я не намагався викликати непорозуміння, але мене іноді дратує, коли він так впевнено говорить про такі речі.

 

Хоч я говорив вільно, Кайл просто розсміявся, наче йому це здавалося кумедним. З такою пустотливістю, ніби він хлоп'я.

 

Його усмішка відбивалася від полірованого посуду на таці. У той момент посуд виблискував не лише тому, що його добре вимили.

 

Я буркнув, удаючи, що не відчуваю, як безпричинно затремтіли мої нутрощі.

 

— Переконайся, що міцно тримаєш. Вона зроблена з дорогоцінних продуктів, яка з неї користь, якщо розіллєш?

 

Його вкриті шрамами руки міцно стискали тацю. Вони стали набагато грубішими, ніж тоді, коли ми вперше зустрілися. Навіть з'явився новий шрам на тильній стороні долоні.

 

Проте він не здавався дивним чи неприємним.

 

Це було схоже на знак пошани, який доводив, як відчайдушно Кайл боровся за виживання. І це була одна з десятків причин, чому він мені подобався.

 

— Я піду вперед і почекаю на тебе. Приходь до кабінету.

 

— А ми не можемо залишитися разом?

 

— Це за рогом. Займе лише одну хвилину. 

 

— Відстань, яку можна подолати за одну хвилину.

 

— Справді.

 

[`(*>~<*)']

 

Я бадьоро відмахнувся від системного вікна, яке збуджено підстрибувало, і сказав:

 

— Зрозумів. Я полізу до тебе в кишеню, так що поквапся і йди їсти.

 

Не блукай навколо голодним. Для корейців їжа настільки ж важлива, як і саме життя.

 

Якщо я цього не роблю, він часто пропускає їжу, виправдовуючись тим, що надто зайнятий роботою в маєтку. Я розумію, що всі його обов'язки неминучі, але вести себе таким чином шкідливо для його здоров'я.

 

Кайл, принаймні, здавалося, оцінив моє ниття і кивнув. Мені, як тому, хто все приготував, було дуже приємно бачити, як він з'їдає всю їжу, яку я приношу, не втрачаючи жодної крихти.

 

[«Перевтілення» завершиться через 1 хвилину.]

 

Мене огорнуло знайоме біле світло, яке вже стало набридливо рутинним, і я, виконуючи бажання мого вродливого коханця, прослизнув прямо до його кишені.

 

Він обережно обмацав кишеню рукою, яка не тримала тацю, перш ніж відновив ходьбу, не забувши ніжно погладити моє чоло кінчиком вказівного пальця.

 

Так, на території маєтку Блейків швидко наближалося літо.