Ні, я спіймаю хом'яка (5)

Звичайно, падіння у фонтан нікого не вб'є. Однак це спричинило труднощі іншого роду, ніж загроза життю.

 

По-перше, мій важко зароблений, новенький фрак перетворився на мокре місиво, ніс болів від рефлекторного вдихання води, і я відчував себе абсолютно некомфортно.

 

— Цей одяг тільки вчора привезли, тож його ще не було сенсу прати.

 

На моє пряме зауваження Лоренц, який дивився на мене, злегка повернувшись спиною, відповів насмішкою.

 

— Невже? Як на мене, він здається досить старим. 

 

Здавалося, він був у досить гарному настрої. Мабуть, йому подобається принижувати своїх опонентів.

 

Можливо, він просто хотів збентежити мене, але це дало мені зрозуміти, чого саме він добивався. Не пощастило, що мені також довелося відкрити для себе погані смаки цієї людини…

 

«Отже, Лоренц шукає слабке місце Кайла.»

 

Я все ще не міг зрозуміти, чи це було тому, що він хотів збити Кайла з ніг, чи він просто хотів спровокувати його на якийсь вчинок.

 

— Що ви робитимете, якщо я почну поширювати чутки про те, що перший принц отримав величезне задоволення, кинувши мене у фонтан?

 

Лоренц відповів незворушно.

 

— Чиї слова будуть більш переконливими? Господаря цього імператорського палацу чи чужинця?

 

Це було досить зарозуміло. Незважаючи на те, що він керує більшістю державних справ, імператор усе ще живий і здоровий.

 

Ну, Лоренц, напевно, думає, що це лише питання часу. Він, певно, просто чекає, коли імператор помре, щоб покласти край цій набридливій боротьбі за владу.

 

— У будь-якому разі, прошу вибачення.

 

[«Насправді мені взагалі не шкода, я просто відчув потребу заспокоїти тебе.»]

 

Я стиснув кулаки й видавив із себе посмішку. Я так і думав, але коли побачив підтвердження системи, то розлютився ще більше.

 

— Я допоможу. 

 

Га? Спершу ти мене штовхнув, а тепер пропонуєш допомогу?

 

Із цими словами Лоренц став трохи осторонь від мене й простягнув руку. Його рука була гола, оскільки в якийсь момент він зняв рукавичку, ніби не хотів, щоб вона намокла.

 

«Ух.» 

 

[￣⁠ヘ⁠￣=3]

 

Я і система зітхнули в унісон.

 

Чуваче, я що, схожий на людину без рук і ніг?

 

— Я можу встати сам, дякую. Я ціную вашу турботу, але я налаштований досить скептично, тому... Ха-ха.

 

[«Мені не потрібна твоя допомога, бо я не хочу мати з тобою нічого спільного. А тепер, здрисни.»]

 

...Ти звичайно не помиляєшся, але чи не занадто це різко?

 

Я похитав головою з боку в бік. Вода потрапила мені в очі, від чого вони почали пекти й усе розпливалось. А коли я намагався піднятися, вода стікала по всьому тілу, обтяжуючи мене.

 

— Ух, як холодно. 

 

Якою б ранньою не була весна в столиці, вона тільки починається. Тож після занурення в холодну воду я затремтів.

 

— Я попрошу когось приготувати для тебе новий одяг і надішлю тобі.

 

Ти хочеш викинути цілком придатний для носіння одяг тільки тому, що він трохи намок? Який марнотратник. Тоді як Кайл роками носить одні й ті ж обладунки й стежить за їхнім станом.

 

— Ні, дякую. Я просто почекаю, поки він висохне. 

 

Хоча я відповів незворушно, але мене це зачепило. Зрештою, це був одяг, який Кайл подарував мені. Можливо, мені варто попросити когось випрати його, перш ніж скасую «Перевтілення». 

 

Звичайно, Кайл не з тих, хто засмучуватиметься через трохи пошкоджений одяг. Насправді він, мабуть, більше турбуватиметься про мене.

 

— Тут холодно, Шу, тобі варто поквапитись і зайти всередину.

 

Так. Він сказав би щось подібне. І його голос звучав би так само засмучено, ніби хтось ось-ось помре.

 

...Га? 

 

— Ваша Високосте Кайле?

 

Кайл з'явився прямо переді мною.

 

Із тим самим виразом обличчя, який я щойно бачив у своїй уяві.

 

«Якого біса? Що ти тут робиш?» 

 

Поки я дивився на нього з ошелешеним виразом обличчя, Кайл кинувся вперед і, обхопивши мене рукою за руки, витягнув прямо з фонтану.

 

Хоча його одяг, так само як і мій, був наскрізь промоклий, він, здавалося, не звертав на це уваги, зосередившись на моєму кольорі обличчя.

 

— З тобою все гаразд?

 

— Так... Падіння у фонтан не вб'є мене. 

 

Тильна сторона долоні Кайла піднялась і злегка провела по моїй щоці та лобі. Від його долоні долинало тепло, ніби він поспішав сюди.

 

— Що це, в біса, означає?

 

Кайл сховав мене за свою спину й повернувся обличчям до Лоренца. Низький голос, що виривався з його горла, звучав наче гарчання.

 

— Якщо хочеш спровокувати мене, роби це зі мною. Не вплутуй сторонніх.

 

— Сторонніх значить.

 

Лоренц тихо засміявся й похитав головою.

 

— Я просто поплескав його по плечу для підбадьорення. Хто ж знав, що він буде настільки слабким, що впаде. 

 

У той самий час відновився дружелюбний переклад системи.

 

[«Просто відпустити це. Що ти взагалі можеш мені зробити?»]

 

Мені все ще було не по собі через Лоренца, але як той, кого ледь не втопили, я вирішив зам'яти цю ситуацію.

 

— Яка прикрість. Здається, в очах принца Лоренца я все ще маю вигляд звичайнісінького підлітка.

 

[«Невже я здаюся настільки дурним, щоб мене обдурили твої слова?»]

 

Це була війна без мечів.

 

Я знизав плечима, а потім запитав.

 

— ...До речі, Ваша Високосте. Як ти про це дізнався?

 

Кайл відповів на моє запитання роздратованим тоном.

 

— Я спостерігав зверху.

 

— ...

 

— Із тераси відкривається гарний вид на сад. Я просто хотів переконатися, що ти в безпеці повернешся всередину, перш ніж піти…

 

Я міг уявити собі ситуацію. Кайл, напевно, спостерігав за мною, бо хвилювався, а Лоренц, напевно, відчув це.

 

Отже, він штовхнув мене, щоб перевірити Кайла.

 

— Цікаво, – Голос Лоренца був наповнений чистим захопленням. — Ніколи б не подумав, що той самий великий герцог Блейк, який навіть не змигне оком, коли на його рідну матір летять десятки образ, кинеться до мене тільки тому, що його супутник упав у воду. 

 

Кайл прицмокнув язиком. Потім він повністю повернувся до мене, ніби вважав, що не варто навіть реагувати на слова Лоренца, зняв свій плащ і накинув його мені на плечі.

 

— Гей, якщо ти це зробиш, твій плащ намокне.

 

— Це не проблема.

 

— ...

 

Ну він уже намок.

 

Не знаючи, що сказати, я підняв очі й зустрівся поглядом із Кайлом.

 

— Ти закінчив розмову? – запитав він.

 

— Так.

 

— Тоді ми можемо повернутися назад. 

 

Це звучало так, ніби він просив мене скласти йому компанію, ймовірно, щоб зберегти обличчя. Я злегка усміхнувся й узяв запропоновану ним руку, міцно стиснувши її.

 

— Так. Думаю, я вже достатньо дослідив сад. 

 

Я озирнувся через плече й вклонився Лоренцу.

 

— На фонтан я теж надивився вдосталь. 

 

Я почув, як Лоренц розреготався в мене за спиною, але зробив над собою зусилля, щоб не звертати на це уваги. Він як скалка в дупі, краще триматися від нього подалі.

 

Згодом я висохнув і попрямував назад до палацу з Кайлом. Після кількох хвилин незручного мовчання я нервово хіхікнув.

 

— Вибач, я намочив дорогий одяг.

 

— Нічого страшного, ми можемо купити тобі новий. Скільки тобі потрібно?

 

Це було схоже на те, що сказав Лоренц, але тон був набагато теплішим.

 

Він говорив так, ніби я важливіший за одяг. Не в тому сенсі, що його можна було легко викинути, а в тому, що я був достатньо важливим, щоб він був готовий дати мені більше.

 

Гляньте на нього. Робить усі ці милі, приємні речі, не просячи нічого натомість.

 

— Який сенс мати стільки дорогого одягу? У мене вже є кілька пар, тож не турбуйся. 

 

Зрештою, я людина лише чотири години на день, і не хочу просити тебе шити одяг для хом'яка...

 

Ах, це нагадує мені той жахливий светр із полуничним принтом. Тепер, після того, як я здобув славу збоченця, через свої слова про домашнього улюбленця в замку на Півночі, я також став збоченцем зі светром із полуничним принтом тут.

 

— Чому б і ні? У мене вже є твої мірки. 

 

Кайл тихо засміявся й злегка стиснув руку, якою обіймав мене за плечі.

 

— Можливо, тому що ти добре поїв, але мені здається, що ти став трохи ширшим.

 

— ...

 

Я зачаровано втупився в обличчя Кайла. Його волосся й щоки злегка блищали через бризки води.

 

Ще мить тому здавалося трохи темно, але тепер, коли я перебуваю в його присутності, навколо наче посвітлішало. Мій погляд упав на його гладеньке чоло, що проглядало крізь просвіт у чорному волоссі.

 

«...Я хочу його поцілувати... я справді божевільний.»

 

Божевільний. Я божеволію.

 

— Сподіваюся, Ваша Високість не опинитися в невигідному становищі чи небезпеці через мене.

 

Мої слова прозвучали тихим бурчанням, але Кайл відповів спокійно.

 

— Поки ти в безпеці та щасливий, я також буду щасливим. 

 

— ...

 

— Якщо так подумати, тобі не здається, що наше щастя залежить від досить схожої схеми?

 

Наше щастя не таке вже й далеке одне від одного. Коли Кайл щасливий, я усміхаюся, і коли він бачить, що я усміхаюся, він також усміхається у відповідь.

 

Коли на Півночі стає небезпечно, ми тримаємо себе в руках, пишаючись тим, що разом пережили зиму. Ми дратуємося, коли принци поводяться неввічливо, але потім від душі сміємося, коли бачимо, як нам удало вдається вийти із ситуації.

 

— У нас ніби одна доля на двох.

 

Так воно й було. Цим ім'ям я закарбував себе в його житті, і це, напевно, означало, що й людина на ім'я Кайл також закарбувалася в моєму.

 

— Спільна доля...

 

Кайл промовив ці слова, наче вони йому подобалися. Потім він повільно обміркував їх і прокоментував: 

 

— Це добре.

 

Його голос був низьким і дзвінким; якби я мав описати його кольором, то це був би чорний. Але він був таким м'яким і солодким, що одного його звучання було достатньо, щоб я забув про холод ранньої весни.

 

— ...

 

Мій рот розтулився від пориву, але потім я миттєво закрив його.

 

[(⊙_⊙)]

 

— Ти щось хотів сказати?

 

— Ні, я просто… 

 

— Шу?

 

— Я піду першим. Уже майже час. Тобі треба добре виспатись. І не заходь до мене в кімнату. Завтра я одразу піду до тебе!

 

— ...

 

— Ну тоді бувай!

 

Я швидко відштовхнув його й побіг назад у свою кімнату.

 

БАХ!

 

Двері із силою грюкнули за моєю спиною. Я затулив рота обома руками й проковтнув подих.

 

Божевілля.

 

«Я щойно... я щойно майже зізнався...» 

 

Не так давно я усвідомив свої почуття!

 

Просто ця заворожуюча постать, що світилася під тьмяним місячним світлом, притягувала мене до себе... наче навколо мене була туго обмотана нитка, що невблаганно тягнула до нього...

 

Чи міг це бути імпульс?

 

Так, це міг бути просто імпульс. Емоції можуть швидко прийти й так само швидкопіти, тому це також може бути просто примхою, швидкоплинною думкою в запалі моменту.

 

— ...але чому моє серце все ще б'ється так швидко?

 

І ось, я можу тільки притулитися до дверей, чекаючи, поки моє серцебиття заспокоїться. Хоча це тривало дуже-дуже довго.