Запрошення на весілля (3)

Карета їхала без перерв.

 

На безплідній землі Півночі було більше ділянок, яких не торкалися людські руки, ніж тих, яких торкались.

 

Ширини дороги ледь вистачало щоб могла проїхати карета. Варто було звернути трохи вбік, як колеса застрягали в ліанах або кущах.

 

Тому карета рухалася досить повільно. А земля була настільки нерівною, що як тільки колесо наїжджало на камінь, мій зад буквально відривало від сидіння.

 

— ...Хюп.

 

Чорт забирай, захитує.

 

Мене, як Бе Сухьона, ніколи не закачувало в транспорті. Можливо, я просто не пристосований до їзди на конях? Чому мене завжди нудить, коли я їду верхи?

 

Я притулився до стіни з блідим обличчям, а потім закотив очі в бік чоловіка, який сидів навпроти мене.

 

Навіть у цьому хаосі, коли стеля й підлога невпинно тряслися, Кайл непохитно опрацьовував документи. Здавалося, ніби він сидів в окремому від мене просторі.

 

Ніби я сидів на черепасі, що рухається, а він – на рівній землі.

 

— ...Тебе не захитує? – не стримавши цікавості, запитав я. 

 

Переглянувши ще кілька документів, він підняв голову й подивився на мене.

 

— Зовсім ні. Тобі дуже погано?

 

— ...Таке відчуття ніби я помираю.

 

— Тобі треба поспати.

 

— ...

 

Звичайно, я хотів спати. Краще б я знепритомнів і попросив їх розбудити мене, коли ми приїдемо до палацу. Але я не міг цього зробити. У мене було недостатньо часу «Перевтілення».

 

Щоб дістатися звідси до палацу, знадобиться три дні, а на «Певтілення» у мене виділяється лишень дві години на день. Не мине й півдня, як я перетворюся на хом'яка. Навіть зараз я виживаю, харчуючись купленим у магазині печивом.

 

Я закотив очі й втупився в системне вікно поруч зі мною. 3 години 30 хвилин до скасування «Перевтілення».

 

— Ні… Все гаразд.

 

— Тут недалеко є село. Я розбуджу тебе, коли ми приїдемо, тож можеш поки поспати.

 

— Угх…

 

Я хотів бути трохи впертішим і не спати, але мені не вистачило витримки.

 

Я схрестив руки над кліткою для хом'яка й притулився до неї. А потім тихим голосом покликав систему. Агов, виходь.

 

[_:(´ཀ`」∠):_ ]

 

— …

 

...Тебе також захитує?

 

Це взагалі можливо?

 

Якусь мить я дивився на смайлик зі спантеличеним виразом обличчя, а потім заплющив очі, коли карету знову почало трясти.

 

«Гей, системо… можеш через дві години розбудити мене будильником. Будь ласка...»

 

З такою швидкістю я точно помру від закачування, не встигнувши нічого зробити.

 

Потім у повітрі з’явився киваючий смайлик і 2-годинний таймер. Тим часом я дістав зі свого інвентаря [Аварійну іриску] і поклав її до рота.

 

Я не знав, чи щось станеться за цей час, але мені потрібен був тимчасовий захід. Я не хотів, щоб Кайл узяв клітку, поки я спатиму.

 

Тверда й солодка цукерка ніжно танула в роті. Засинаючи, я відчував, як солодкість карамелі переходила в сироп.

 

У своїй згасаючій свідомості я відчував, як вітер розвіває моє волосся.

 

Сподіваюся, коли прокинуся, ми вже будемо в селі…

 

***

 

Біп, біп, біп, біп ~

 

У моїй голові продзвенів знайомий механічний звук.

 

Оскільки я продовжував ігнорувати постійний звуковий сигнал, він почав змінюватися на різні варіації. Після інтенсивної вібрації я навіть почув неприємний голос, який сказав «доброго ранку».

 

«Дай мені поспати ще 10 хвилин... ні, 5 хвилин…»

 

Я насупився й повернув голову в бік, протилежний тому, звідки долинав шум. Я знайшов більш зручне положення для сну. Так. Якби я міг поспати ще трохи так...

 

Раптом я відчув, як по хребту пробіг холодок.

 

Я в шоці підняв голову. Коли я розплющив очі й подивився прямо перед собою, то побачив Кайла всього в декількох сантиметрах від свого обличчя.

 

— Що... Що, що, що?

 

Мої слова пролунали, як зламаний радіоприймач.

 

Я рефлекторно відсахнувся й міцніше притиснувся до клітки. Кайл спокійно поглянув на мене й невимушено промовив.

 

— Тобі було незручно спати, тому я збирався її перекласти.

 

Його погляд зупинився на клітці, яку я тримав у руках.

 

Ні. Незручно спати не в клітці, а в кареті.

 

— Зі мною все гаразд. Що важливіше, чому ми зупинились?

 

Карету більше не трясло.

 

Я виглянув у вікно. Люди виходили, збираючись у групи по двоє й по троє.

 

— Ми подумали, що буде краще трохи відпочити, тож зупинились. Окрім тебе, ще багатьох слуг захитало.

 

— Неймовірно в цій ситуації те, що тебе не захитує…

 

— ...Якщо ти вже прокинувся, вийдімо.

 

Я зітхнув із полегшенням і кивнув. Коли я повільно відштовхнувся від сидіння, обіймаючи клітку, Кайл знову простягнув руку.

 

— Ти не можеш!

 

— ...

 

Перш ніж він устиг щось сказати, я швидко вийшов із карети.

 

Коли ми від'їхали від замку, я відчув, що дме незнайомий весняний вітерець. Звичайно, коли я озирнувся, довкола все ще було вкрито снігом.

 

«Важливіше...»

 

Дивне відчуття, яке я відчув раніше, здавалося, було наслідком дії цукерок.

 

Навіть якби за моєю спиною стояв привид, я б не відчув нічого подібного. Окрім здивування, це було досить неприємне відчуття. Не дивно, що за 0,5% балів дива давали 5 цукерок… адже решту 4 ніколи не використають.

 

— Гадаю, мені треба зробити наступний крок.

 

Неможливо було продовжувати їсти печиво й триматися за клітку.

 

З такою швидкістю мої бали дива вичерпаються, і я перетворюся на хом'яка прямо в кареті.

 

І тоді вся довіра, яку я здобув до цього часу, розлетиться на друзки...

 

«Вони точно подумають, що це магія.»

 

І подумають, що я їм збрехав.

 

З точки зору Кайла, природно так подумати. Людина перетворилася на хом'яка, тож яка ще може бути причина, крім магії? Хоча насправді, я навіть не знаю, чи взагалі магія може перетворювати людей на хом'яків.

 

До того ж, він зустрів мене і як Кеш'ю, і як Шу. Тож це може призвести до непорозуміння. Він може подумати, що я намагаюся його використати. Навіть, якщо я скажу, що це не так, хто ж мені повірить? Адже всі докази будуть прямо перед його очима.

 

Я оглянув навколишнє середовище. Я мушу знайти спосіб вибратися звідси й перетворитися на хом'яка.

 

— Село досить близько звідси, чи не так?

 

— Так. Колись воно було наполовину зруйноване після нападу демонічних звірів, але останнім часом добре відновлюється.

 

— Це все завдяки наполегливій праці Його Високості Кайла.

 

— Так. Він справді дивовижна людина.

 

Я нашорошив вуха, прислухаючись до їхньої розмови.

 

Село. Та ще й таке, що зазнало нападу демонічних звірів?

 

Саме тоді мені спала на думку блискуча ідея. Я підійшов до них, щоб приєднатися до їхньої розмови.

 

— Приємно чути, що село оговталося. Я не чув про нього жодних новин, відколи втратив усіх членів сім'ї.

 

— Сім'ї? Ти родом із того села?

 

— Так. Уже минуло трохи часу відколи я його покинув.

 

— Коли ти сказав, що втратив свою сім'ю, ти мав на увазі…

 

— Це довга історія. Нещасний випадок… Ніхто не прийме мене там, але я однаково хочу відвідати свій старий дім. Хочу привітатися з батьками й прогулятися, щоб розвіяти свої спогади.

 

— Тоді...

 

— Якщо ти скажеш Його Високості, він обов'язково допоможе тобі!

 

— Безумовно! Ти ж знаєш Його Високість!

 

Очі слуг заблищали.

 

Я подивився на Кайла. Він розмовляв із якимось лицарем і був надто заклопотаний, щоб звернути на мене увагу.

 

Слуги запхали мені до рота закуски, розклали їх по кишенях і навіть поклали зверху на клітку. Тримаючи все це в руках, я повернувся до карети. За цей час Кайл закінчив розмову з лицарем і теж повернувся до карети.

 

— Що це?

 

— Закуски. Хочеш?

 

Він сів навпроти мене й усміхнувся, нічого не сказавши.

 

Він був таким час від часу. Просто дивився на мене й усміхався без причини. А коли я повертався до нього, наші погляди одразу зустрічались.

 

«...Мені трохи ніяково через це.»

 

Я закотив очі й відкрив пакет із печивом. Опісля, я запропонував Кайлу шматочок.

 

Щойно я подумав, що Кайл візьме печиво, як він нахилився й відкусив його. Візьми руками, добре? Візьми його руками.

 

— Тобі смачніше їсти його з моїх рук?

 

— Набагато.

 

— ...Смачного.

 

Поки я бурчав, карета знову рушила з місця. Можливо тому, що коні добре відпочили, карета поїхала досить швидко, незважаючи на нерівну дорогу.

 

Мені знову захотілося померти.

 

Побачивши, як я блідну, Кайл запропонував мені лягти на його коліна. Інакше я не зміг би зрозуміти, чи я все ще на Землі, чи в потойбічному світі, коли ми доїдемо до села.

 

Цікаво, скільки нам ще їхати?

 

Коли я почав думати, що поїздка ніколи не закінчиться, карета почала сповільнюватись.

 

— А-а-ах!

 

Зійшовши з карети, я видав стогін, схожий на зомбі. На відміну від минулого разу, переді мною розкинулося невелике село.

 

«Воно набагато більше, ніж я думав.»

 

Я чув, що воно було наполовину зруйноване внаслідок нападу, але, крім кількох зруйнованих будівель, воно мало чим відрізнялося від маєтку Блейків. Лишень було трохи меншим, але все ще досить жвавим.

 

Переконавшись, що всі слуги й лицарі присутні, вони зробили 10-хвилинну перерву й сказали, що продовжать рух. Здавалося, що до палацу ще досить далеко, тому вони поспішали.

 

Почувши це, я підняв руку. Всі погляди звернулися до мене.

 

— Я залишуся тут на деякий час.

 

— Що ти маєш на увазі?

 

— Це моє рідне село. Оскільки я тут, я хочу роздивитися все навколо.

 

— Я не можу цього дозволити з певних причин.

 

— Будь ласка, не хвилюйся. Пізніше я піду за вами.

 

— Він сказав, що це його рідне село, Ваша Високосте! – голосно вигукнула одна служниця.

 

— Саме так. Уся його сім’я померла й він якимось чином опинився в маєтку Блейків. Погляньте, який він худий! Напевно, було важко подолати весь цей шлях до маєтку.

 

— Він майже не розповідає про себе, але згадав про своє рідне село. Напевно, він багато думав про нього.

 

Усі почали заступатися за мене. Хтось навіть казав, що я занадто жалюгідний. Проте мало хто заперечував, що з одним конем і мапою я зможу наздогнати їх.

 

Хоча в принципі це було неможливо, але хіба поки ти не воїн на завданні, зупинка в рідному селі не вважалася прийнятною?

 

Кайл мав неохочий вигляд, але зрештою кивнув, зітхнувши.

 

— Шу.

 

Він простягнув мені важку на вигляд сумку. Я не міг її взяти, оскільки тримав у руках клітку, тож він поклав її на неї зверху.

 

— За ці гроші ти зможеш узяти найкращу карету в цьому селі. Не соромся їх використовувати.

 

— ...Дякую.

 

— Ти справді будеш у порядку сам?

 

Це був голос, сповнений занепокоєння. Я на мить замовк, а потім незграбно пробурмотів, уникаючи його погляду.

 

— Я не дитина. Я давно не був тут, тож хочу всіх побачити. Мою сім'ю.

 

— Гаразд.

 

Він погладив своєю рукою мою щоку й потилицю. Злегка задубіла шкіра лоскотала мою шкіру, і я повільно відійшов, ніби відчуваючи трохи жалю.

 

Я несвідомо відкрив рот. Я не хотів більше давати обіцянок, але відчував, що зараз мушу це зробити.

 

— Я незабаром піду за тобою.

 

Тож, будь ласка, йди першим і дочекайся мене.

 

Кайл усміхнувся. Я злегка повернув голову, і наші очі знову зустрілися. Здавалося, що він узагалі не зводив із мене очей.