Навіть хом'яки приходять, коли їм кажуть (1)

— Кеш’ю. Не рухайся.

 

Цей час настав.

 

Моє мляве тіло, що ліниво лежало на тирсі, насолоджуючись теплим світлом лампи, безпорадно підняли грубі руки Кайла.

 

Він підняв мене обережніше, ніж зазвичай, і зняв мірки рулеткою, яку дістав невідомо звідки.

 

— Писк. (Зітхання.)

 

Я простягнув лапки й почав спостерігати за тим, як Кайл зосередився на своєму занятті. Його кисті та руки були обмотані бинтами, і все ж у свій вихідний день він працював замість того, щоб відпочивати.

 

Просто відпочинь. Полеж трохи на ліжку.

 

Я зарився серед пряжі і з кислим виразом обличчя читав книжку, яку поклав Кайл: «Спробуй зробити сам (79 стилів одягу для хом'яків)».

 

Я прочитав її і з жахом заплющив очі.

 

Кайл вибрав для мене рожеву накидку з вишивкою на спині у вигляді полуниці. Я повернув голову, намагаючись зробити вигляд, що не бачу її.

 

Я знав це. Я не повинен був давати йому цю книгу. Щонайменше, я повинен був переглянути її перед тим, як віддати йому.

 

У той час я був обдурений вірусним маркетинґом системи, яка говорила: [Ви можете зберігати одяг хом'яка у своєму інвентарі й використовувати його на свій розсуд!]

 

[d=====(￣▽￣*)b]

 

Чому ти така щаслива?

 

Я зітхнув і штовхнув задньою лапкою в бік системного вікна. Кайл, мабуть, подумав, що я борюся з повітрям, тому на мить зупинився й ніжно погладив мене.

 

— Навіть якщо тобі нудно, будь ласка наберися терпіння. Я скоро закінчу.

 

А потім дав мені мигдаль.

 

Зітхнувши, я ліг на бік і спостерігав за ним, гризучи мигдаль.

 

«Ну що ж. Це вже сталося, тож я нічого не можу вдіяти.»

 

Коли я запитав систему, вона відповіла, що якщо я використаю «Перевтілення», щоб знову стати людиною, то цей одяг також збільшиться. Та й взагалі, хіба не краще принаймні закутатись у якийсь плащ, ніж бігти кудись голяка?

 

Проблема полягала в здібностях Кайла.

 

«...Це справді одяг, а не щось інше?»

 

Я почухав обличчя, дивлячись, як він робить щось схоже на скраб для посуду. Якщо я ним скористаюся, посуд справді стане чистішим. Так чи інакше, я не зможу це одягнути.

 

У цей час у двері постукали, ззовні пролунав голос лицаря.

 

— Вибачте за вторгнення.

 

— Ні. Не входь.

 

Кайл підвищив голос, коли його пальці зісковзнули. Масивні двері, які спершу злегка прочинилися, знову зі скрипом зачинились.

 

— ...Ви зараз зайняті?

 

— Нікому не заходити до кабінету, якщо тільки хтось не помре. Не приходьте до мене через якісь банальні причини!

 

Голос Кайла був твердим.

 

«Чому ти так говориш? Ти ж просто в'яжеш одяг для хом'яка.»

 

Б'юся об заклад, ти просто не хочеш, щоб твої підлеглі бачили тебе таким, чи не так? Ну так, усе ж, у тебе також є твоє соціальне обличчя…

 

Лицар ззовні різко підвищив голос і вигукнув: «Так, сере!», перш ніж піти геть.

 

Після цього на деякий час запанувала тиша, яку ніхто не міг потривожити. Бідолашний лицар напевно сказав усім у замку, щоб вони не заходили до кабінету, навіть якщо помиратимуть.

 

Я почухав живіт і перевірив системне вікно. Кайл знову зосередився на в'язанні.

 

[Поточний статус володіння: 14❤️.]

 

Твої навички жахливі, але поки ти отримуєш від цього задоволення...

 

«Твоє щастя – моє щастя, так же ж.»

 

Клубок пряжі ставав усе меншим і меншим, а кількість сердець збільшувалася. Я щасливо зарився в клубок пряжі й заснув від затишку й тепла.

 

Перед моїм затуманенним розумом промайнуло вікно системи.

 

[Кайл Джейн Майнгардт. До очікуваного часу смерті залишилося приблизно 50 днів.]

 

Я підстрибнув, побачивши, що попередні 15 днів збільшилися більш ніж на місяць. Я втупився в системне вікно, а потім знову повільно заплющив очі.

 

50 днів – теж недовго, але принаймні ми переживемо цю зиму. Цього достатньо, щоб разом з ним побачити весну на цій пустельній Півночі.

 

***

 

Коли я прокинувся, я вже опинився в хом'ячому будиночку.

 

Я ліниво позіхнув, погладжуючи запалі від довгого лежання щоки. Я перевірив своє тіло.

 

«Тьху…»

 

На щастя, він нічого не одягав на мене, поки я спав.

 

Здавалося, він закінчив виготовляти одяг ще до того, як я заснув, але не змусив мене одягнути його через його погану якість. Я з полегшенням поплескав себе по грудях і сів на гойдалку.

 

«Проблема в балах дива…»

 

Я відкрив системне вікно й перевірив кількість балів.

 

[Поточна оцінка дива: 19%]

 

«Я використав дуже багато.»

 

Я зітхнув.

 

При цьому «Перевтілення» тривало лише годину. Для комфортного використання мені потрібно щонайменше дві години... як саме я обходився 30-ма хвилинами в минулому? Я як жаба, яка не може уявити, як це було, коли вона не могла стрибати сушею, будучи ще пуголовком...

 

[=3 =3 =3]

 

Я знаю. Знаю. Тоді я лише бігав туди-сюди.

 

Першого разу я вкрав сорочку Кайла, а другого – одягнув костюм покоївки. Ніхто не знав про сорочку, але навіть Кайл дізнався, що я вкрав костюм покоївки. Тож я помилково уславився ярликом збоченця…

 

― …

 

Я пустив одну єдину сльозинку, піднявши голову до стелі.

 

Згадуючи, хіба той скраб для миття посуду, який зробив Кайл, не був насправді розкішним предметом одягу, зробленим особисто Великим герцогом? Навіть якби я не знав, у який отвір просунути лапки. Навіть якби отвір для шиї був таким тугим, що я ледве міг дихати.

 

...Неважливо. Нічого не гаразд.

 

Я потрусив головою, відганяючи випадкові думки. Зараз було важливо не це.

 

— Писк! (Мої бали дива!)

 

Ось у чому проблема!

 

[＼（〇_ｏ）／]

 

Я проігнорував здивовану систему й зліз із гойдалки. Потім я почав походжати навколо будинку хом'яка, глибоко роздумуючи.

 

По-перше, порятунок людського життя – не єдине диво, яке існує в цьому світі.

 

Я був таким зосередженим збільшенням тривалості життя Кайла, що не помітив цього. Ця цифра також зростала, коли я зближував його з Сен.

 

Іншими словами, бали зростатимуть, якщо майбутнє зміниться на краще.

 

Якщо смерть – це доля всіх живих істот, то найменше, що ми можемо зробити, – вибрати краще життя.

 

Я обійняв ляльку, яку подарував мені Кайл, і ліг разом із нею.

 

[_(:з)∠)_]

 

Скільки б я не думав про це, я не можу прийти до якогось висновку.

 

Саме в такі моменти ми повинні вдаватися до магії.

 

Я залишу завтрашні проблеми завтрашньому мені.

 

Навіть якщо зараз немає рішень, якщо я продовжуватиму рухатися вперед і житиму далі, все так чи інакше налагодиться. Люди, які не могли цього зробити, впали б, як і люди цієї землі.

 

У «Серці зими» маєток Блейків повільно почав занепадати після втрати Кайла.

 

Уцілілі демонічні звірі змусили людей у страху покинути маєток, а шляхи постачання перервалися, що зробило цю землю майже непридатною для життя.

 

Що ж про нього казали? В другій частині роману люди, які залишили маєток Блейків, розповідали про нього. Це був...

 

[Покинутий замок з крижаними привидами. Так люди називали холодний замерзлий замок.]

 

Саме так. Замок з привидами.

 

Я підняв голову й обвів поглядом комфортний інтер'єр. Куди б я не подивився, крізь відчувалася щирість людей, які дбали про цей замок.

 

Тепер, коли я думаю про це, навіть Сен та її колеги, здавалось, отримували задоволення від роботи в замку. Кайл не був владним аристократом, а вони всі радше нагадували родину: Кайл, служниці, лицарі та всі інші працівники цього замку.

 

Ось чому я був настільки стурбований. Якщо мені не вдасться врятувати Кайла, що станеться з усіма цими людьми?

 

— Хех...

 

Я йшов коридором, чухаючи потилицю.

 

Мені було цікаво, чи не прив'язався я до цього місця після того, як провів тут стільки часу. Мені хотілося, щоб люди тут не тільки покладалися на Кайла, але й знайшли спосіб пережити зиму самостійно.

 

Таким чином, навіть якщо центральний стовп упаде, решта стовпів не завалиться. Звичайно, я планував врятувати Кайла за будь-яку ціну.

 

— Фух. Довго ж я його ловив.

 

— Важко зловити літаючого демонічного звіра.

 

Коли я йшов коридором, я зіткнувся віч-на-віч із лицарями, які тримали в руках птахоподібних звірів.

 

— О! Це ж фахівець з демонічних звірів! З вами все гаразд?

 

— Га? О, так, так! Я в порядку. Насправді, я почуваюся краще, ніж будь-коли.

 

— Я чув, що ви повернулись, але... вау, вижити після такого падіння зі скелі – дивовижно.

 

Я на мить розгубився, бо не міг їх упізнати через пилюку, що вкривала їхні тіла. Придивившись уважніше, я побачив, що один із них був новим лицарем, із яким  я ходив на розвідку.

 

— Ви кудись ходили?

 

— Ми якраз повернулися з полювання на демонічних звірів. Вони не були особливо небезпечними, але однаково завдавали клопоту селу...

 

Один з лицарів підняв звіра в руках, щоб я міг його роздивитися. Пухке тіло з білим пір'ям...

 

«Гм-м.»

 

Отже, це качка.

 

Як би я не дивився, це качка.

 

Вони називають її демонічним звіром, але для мене – це просто пухка качка.

 

Зачекайте... качки?

 

— Зачекай, зачекай. Що ти збираєшся з цим робити?

 

— Ем-м... Я думаю, що ми просто запечемо або посмажимо його, а потім з'їмо?

 

Запекти? Посмажити? Хіба не краще зварити, щоб зігрітися гарячим супом?

 

Тепер, коли вони про це згадали, все тут було або печеним, або смаженим. Виходило смачно, але водночас надто жирно. У маєтку Блейків, де температура була надто низькою цілий рік, чи не краще було б обрати супи? Чи тут не було подібних рецептів?

 

— Будь ласка, дайте його мені. Я приготую його.

 

— ...Так?

 

Я провів двох брудних лицарів на кухню й засукав рукава, отримавши від покоївок дозвіл на користування кухнею.

 

Я мав за плечима цілих 7 років досвіду життя на самоті. Тож я міг злегкістю приготувати бексук*.

 

*Корейська страва, в якій тушкується ціла курка, приправлена рисом і лікарськими травами (в даному випадку качка).

 

Я взяв ніж і відрізав качці шию. Потім я підготував усе необхідне, щоб покласти її в киплячу каструлю з водою.

 

Щоб ви знали, я навчився цьому на підробітках. І все завдяки одному мудаку-босу, який відмовлявся платити мені навіть мінімальну погодинну оплату, але я все ж багато чому навчився в нього. Особливо про те, як повідомляти про невиплату погодинної заробітної плати в Управління праці.

 

— Чи варто мені це викинути?..

 

Коли я наповнював качиний шлунок рисом, лицар поруч зі мною підняв купу пір'я, яке до того допоміг вискубти.

 

— Ні, як можна викинути таке дорогоцінне пір'я! Невже люди півночі зовсім не мерзнуть? Ми повинні зробити з них одяг!

 

З давніх-давен найкращою паркою завжди були парки з качиного пуху.

 

Я дбайливо доглядав за кошиком, повним качиного пір'я. Я відніс його покоївкам і з усіх сил намагався пояснити їм як словами, так і мовою жестів. Їм потрібно було зібрати цю кількість пір'я і простьобати його, щоб зробити одяг теплішим.

 

Дійсно, покоївки, які вже давно доглядають за маєтком Блейків, швидко зрозуміли мої наміри й, зібравшись у групи по двоє-троє, почали захоплено шити.

 

Усі мої злидні в минулому житті так чи інакше ставали мені в пригоді.

 

Поки я з гордістю дивився на цю сцену, лицарі закричали, що вода закипає. Я швидко повернувся на кухню.

 

Через те, що там було так багато людей, я відчував себе майже як на святі, й тому я відчув дивний свербіж і тепло всередині.