Навіть хом’яку потрібна оригінальна робота, щоб насолоджуватись (1)

— Кеш'ю. Я справді мушу йти. Я лише зайду до стайні, тож це не займе багато часу. – Пригнічено говорив Кайл, тримаючи мене на своїх долонях.

 

— Писк. (Іди вже.)

 

— Мені шкода, що я так часто залишаю тебе. Мені потрібно приділяти тобі більше уваги, перш ніж ми почнемо вливати в тебе ману.

 

— Писк, писк. (Я кажу тобі йти геть.)

 

Минуло вже десять хвилин відтоді, як він сказав, що мусить йти.

 

Я штовхнув його передніми лапами в обличчя й відвернув від нього голову, але він не зміг прочитати значення моїх дій. Натомість мене поцілували ще п'ять разів, перш ніж відпустили.

 

«Нарешті це скінчилось.»

 

Я повністю розбитий. Ти клятий хом'ячий отаку.

 

Кайл поклав мене до мого будинку для хом'яків, а потім вийшов з кабінету.

 

Я впорядкував свою скуйовджену шерсть, повернувся до дверей, щоб переконатися, що Кайл пішов, і використав «Перевтілення».

 

«Системо! Ти знаєш, що робити. В ту кімнату.»

 

[o(*￣▽￣*)ブ]

 

Вид перед моїми очима миттєво потемнів і змінився. Це була нова кімната, яку я отримав від Кайла позавчора.

 

Я одягнув щойно куплений одяг і оглянув кімнату. Велике вікно, затишний камін, м'яке ліжко, дерев'яна шафа й письмовий стіл. На підлозі навіть лежав теплий килим.

 

Було настільки чисто, що майже не вірилося, що цією кімнатою ніколи раніше не користувались.

 

— Він приділив їй багато уваги.

 

Я тихо засміявся й зачинив шафу.

 

Весь одяг, який я купив раніше, був розвішаний усередині неї. Такі речі, як маленька лампа, папір і ручка, стояли на столі, хоча я їх ніколи не купував. Те ж саме з подушкою й ковдрою на ліжку. О, тут навіть є капці.

 

Я розсунув щільні штори, щоб поглянути на вулицю, і ліг на ліжко. Дивлячись на стелю, я згадав про мій перший орендований будинок.

 

Це було житло, яке я орендував, підробляючи з раннього ранку до пізньої ночі. Він був маленьким і тісним, але я пишався тим, що заробив на нього сам. Це був особливо важкий період, оскільки мій дядько відмовився мені допомагати.

 

Тому з того часу, як я був Бе Сухьоном, і дотепер, це було вперше, коли хтось підтримував мене таким чином. Із дитинства я завжди був самотнім, тому було природно терпіти й переживати все наодинці.

 

— …Але чому? Я почуваюся так дивно.

 

Надавши мені гроші й місце, яке я міг би назвати домом, а також пообіцявши захистити, доброта Кайла викликала в мене незнайоме відчуття. В той час здавалося, що це очевидне прохання, однак, насправді, отримати все це було ще дивніше.

 

— Я подбаю про те, щоб урятувати тебе, – пробурмотів я й обернувся. 

 

Тоді я побачив стіл поруч з ліжком... Га? Зачекайте.

 

— Це...

 

Я зіскочив із ліжка й стиснув браслет на столі. Він виглядав точно так само, як і <Шокуюча новина! З нього витікає корисна енергія мани!> браслет, який я бачив раніше.

 

— Не дивно, що він говорив нісенітниці про те, що я низький і виглядаю слабким!

 

Я в розпачі вдарив себе в груди й запхав браслет до кишені.

 

Треба негайно піти й повернути його. Якою б багатою не була людина, її не можна обкрадати. Він недешевий.

 

— От великогерцівська гнида.

 

Я відчинив двері й вийшов з кімнати. Ти казав, що підеш до стайні? Ну, зачекай. Я зараз прийду й навчу повертати гроші.

 

***

 

Ніби ніколи до того не було тепло, погода в маєтку Блейків була прохолодною навіть після закінчення фестивалю. Однак злість усередині мене була ще сильнішою за лютий північний вітер.

 

Я попрямував великими кроками до стайні. Як і очікувалося, Кайл був там. Він тримав у руках жменю кубиків цукру, годуючи ними коней.

 

Спершу я глибоко вдихнув і акуратно поправив одяг. Треба зробити вигляд, що ми зустрілися випадково. Вдати, що це просто збіг обставин. Зробити вигляд, ніби я ніколи не знав, що він буде тут.

 

— …*кашель*, *кашель*. То ти тут.

 

Я відкашлявся й підійшов ближче до Кайла. Він обернувся, почувши мене.

 

— Тебе справді важко побачити.

 

— Ну, що ж. Я просто дуже зайнятий. Ти теж не залишився в новій кімнаті. Тобі не подобається?

 

— О, ні, ні. Звісно, ні... але!

 

Це мала бути коротка розмова, але мені було важко стриматися після того, як він згадав про кімнату. Я витяг з кишені браслет і потряс ним перед його обличчям.

 

— Що це таке?! Ти справді купив його? Навіть якщо очевидно, що це шахрайство?!

 

— Шахрайство?

 

— Браслет з якого виходить мана, корисна для тіла?! Ти справді у це віриш? Навіть якби це було правдою, його б нізащо не продавали на якомусь там ринку!

 

— Я не купував його на ринку.

 

— Що?

 

Кайл тихо усміхнувся й стиснув моє зап'ястя. Тоді він узяв у свої долоні браслет і розстібнув його.

 

— Вчора я попросив одного мага виготовити його. Він не випромінює ману, але його носіння може принести тобі удачу.

 

— …

 

Сказавши це, Кайл одягнув мені на зап'ястя браслет.

 

Браслет, прикрашений блакитними камінцями на срібному ланцюжку, був легким і красивим. Настільки красивим, що мій зап'ясток здавався недостойним його.

 

І все ж, раніше я був готовий розірвати його, думаючи, що це простий германієвий браслет, тому не додумався придивитись…

 

— Але чому ти даруєш мені таку коштовну річ?

 

— Мені було так прикро, що ти постраждав на банкеті, коли впала люстра, та я нічим не зміг тобі допомогти. Можливо, вже запізно, але я сподіваюся, що ти приймеш його в знак вибачення й удячності. Будь ласка, прийми його, – сказав він, не відриваючи очей від мого зап'ястя. 

 

Кажеш, приносить удачу? Хочеш сказати, що сподіваєшся, що зі мною більше не трапиться подібного інциденту?

 

— Ти вже дав мені кімнату.

 

— Це тому, що ти згодився доглядати за Кеш'ю для мене.

 

— ...У будь-якому випадку, він виглядає досить дорого. Оскільки ти мені його подарував, я не віддам, навіть якщо попросиш його назад.

 

Така ситуація була мені незнайомою, тому я нервово уникав його погляду.

 

— До речі, що ти робиш у стайні? Ти ж не повинен сам її обслуговувати.

 

— Мені здалося, що він тобі знадобиться.

 

Кайл поклав кубики цукру на долоню й погладив гнідого коня. Кінь уткнувся мордою в його руку й щасливо заіржав.

 

— Я не вмію їздити верхи.

 

— Ти можеш навчитись.

 

— Хто мене навчить?

 

Кайл подивився на мене так, ніби це була найочевидніша відповідь.

 

— Я.

 

— ...Хіба ти не зайнятий?

 

— У мене є близько години.

 

Невдовзі він відчинив двері стійла, в якому стояв гнідий кінь.

 

Я нерішуче відступив на крок назад. У дитинстві я бачив їх лише в зоопарку, тож це було вперше, коли я побачив коня зблизька.

 

Він невимушено осідлав коня й узяв віжки.

 

— Залазь.

 

— О, у мене все ще трохи болить спина, тож...

 

— Не хвилюйся, ми рухатимемося повільно.

 

Подивившись на коня деякий час і почухавши потилицю, я здався. Я поставив ліву ногу в стремено сідла й заліз на коня. І все таки, можливо тому, що це був маленький кінь, мені було не так страшно, як я очікував.

 

Я міцно схопився за ручку сідла, а Кайл почав повільно рухатися. Кінь послідував за ним і вийшов зі стайні.

 

«…Якесь дивне відчуття.»

 

Земля була твердою, але здавалося, що вона коливається, як хвилі в океані.

 

— Чому ти такий добрий до мене? Є якась особлива причина? Забагато турботи для того, хто просто когось нагадує, – Розсіяно пробурмотів я, дивлячися на чисте, блакитне небо. Кайл не відповів, тож я продовжив, — Так, правильно. Хоча Його Високість Великий герцог такий багатий і в праві називатися володарем Півночі, але я не можу приймати все, що ти мені даєш, як належне. Я знаю, що в цьому світі немає нічого безкоштовного, і що за твоєю прихильністю має стояти якась мета.

 

Я достатньо дорослий, щоб розуміти, що доброта не буває безоплатною.

 

Піклуючись про когось, ви очікуєте на якусь вигоду. Те дивне й незнайоме відчуття, яке я відчував раніше в кімнаті, могло бути частково пов'язане саме з цим фактом. Але чого саме ти хочеш від мене?

 

Кайл, здавалося, на мить замислився, перш ніж розтулити рота.

 

— Гадаю, ти не повіриш, якщо я скажу, що не маю жодних мотивів для своїх дій.

 

— …

 

— Ти виглядав самотнім, ось і все.

 

Я розтулив рота, щоб заперечити йому, але так нічого й не сказав.

 

«...Виглядав самотнім.»

 

Я несвідомо насупився й міцніше стиснув ручку.

 

— Мені не було й п'ятнадцяти, коли я блукав Північчю наодинці, не маючи нікого, кому можна було б довіряти. Довіра могла стати слабкістю, а прихильність – пасткою. Тому я намагався все робити сам. Проте зими на Півночі суворі, і пережити їх досить складно. Зрештою, я зрозумів, що мені потрібна чиясь допомога.

 

Голос Кайла звучав спокійно, коли він згадував своє минуле. Він потягнув за віжки, зупиняючи коня, й подивився на мене.

 

— Жодна людина не може жити сама, якою б витривалою й сильною вона не була. Насправді, навіть молоді драконята перебувають під пильним захистом своєї зграї. А коли вони виростають до повноцінної дорослої особини, то часто вливаються в людське суспільство, щоб подолати свою самотність. Ось чому я також обіймаю тих, хто потребує допомоги, і сам приймаю допомогу, коли вона мені потрібна. Те саме і з тобою.

 

Це було дуже ідеалістичне твердження. Хоча світ ніколи не зможе стати таким дружнім, він говорив з такою впевненістю в голосі.

 

Але що, якщо людина, якій ти допоміг, зрадить тебе? Що, якщо ти загинеш через цю зраду? Ти все ще так думатимеш?

 

У роті стало гірко. Мені стало ще гірше через те, що я знав, від чиїх рук загинув Кайл в оригінальній історії.

 

Лише трохи пізніше, я зміг заговорити, притиснувши руки до грудей, відчуваючи якусь тяжкість.

 

— Тоді, будь ласка, не вмирай.

 

Я відповів надто прямолінійно, чим розсмішив Кайла, коли той спускав мене з коня.

 

— Гаразд. Обіцяю.

 

[На життя Кайла Джейн Мейнгардта було накладено новий відбиток.]

 

[Прихований квест «Колективна доля» виконано!]

 

[Оцінка дива зросла.]

 

[Поточна оцінка дива: 26%]

 

Я подивився на Кайла крізь синє системне вікно.

 

Сподіваюся, ти продовжиш жити. Незалежно від того, чи пов'язані наші долі, чи ні, ти заслуговуєш на це.