Сердитий хом'як має рацію (2)

Кліп. Кліп.

 

У порожньому чорному просторі світилося лише синє системне вікно. Я нарешті прийшов до тями й, зітхнувши, потягнувся до нього.

 

[ \ (*°>Д<)o° ]

 

Гей, гей. Не плач. Ти вже бачила, як я помирав одного разу, це неважливо.

 

Чесно кажучи, я думав, що оскільки я вже одного разу помер, це буде лише дитячою забавою, але померти двічі нелегко. Коли я відчув тиск падаючої люстри, я думав, що краще прикусити язика й знепритомніти. Зрештою, здається, я справді знепритомнів.

 

Я заворушився й повільно торкнувся синього вікна, наче погладжуючи його, перш ніж відкрити рот і запитати систему:

 

— Я все ще без свідомості, так?

 

[Вимкнути «Перевтілення»? ≧ ﹏ ≦]

 

— Ні, не вимикай зараз, просто віднови мою свідомість.

 

Якщо вимкнеш його зараз, а ми все ще будемо в банкетній залі, або якщо навколо мене будуть люди, це буде досить проблематично. Перш за все, Кайл вже й так думає, що я підозрілий, і якщо я знову зникну в нього на очах, хто знає, що станеться. Буде важко виправдатись.

 

[Відновлюю свідомість!]

 

[ 10... ]

 

[ 9... ]

 

[ ... ]

 

Чому ти відраховуєш?

 

Я втупився в системне вікно, яке повільно заповнювалося цифрами.

 

«Г-гей, не кажи мені?»

 

[ 1... ]

 

Системне вікно й чорний простір у одну мить зникли, і мене знову наповнив біль. 

 

Я задихався, наче мене щойно витягли з води. Я закусив губу, щоб проковтнути крик, який виривався з горла.

 

— Угх!

 

Це божевілля. Божевілля.

 

Як таке можна пережити? Це так боляче. 

 

Я несамовито скрутився, тремтячи, наче божевільний. Перед очима все туманилося, а спина, яку вдарила люстра, несамовито пекла.

 

Я міцніше стиснув комір і озирнувся. Перш за все, здається, я був зовсім одним, і я, схоже, в кабінеті! Можливо, Кайл привів мене сюди… 

 

У будь-якому разі, я відчув полегшення...

 

— Агов! Системо! Відміни зараз же! Відміни навичку! Будь ласка.

 

Я закричав відчайдушним голосом. Коли я вперше помер, це було так раптово й швидко, що я не відчув болю, але цього разу було не до жартів. Була причина, чому система відраховувала час; настав час приготуватися до болю.

 

Навколо мого тіла знову спалахнуло біле світло, як раніше світло люстри, а коли я розплющив очі, то знову опинився в хом'ячому будиночку.

 

― Писк! (Паскудство!)

 

Моє тіло почало вислизати й скотилося з гірки.

 

Системо, будь ласка, наступного разу розташуй мене правильно.

 

 [ (；′⌒`) ]

 

…Гаразд, ти, мабуть, теж хвилюєшся.

 

Я глибоко зітхнув і ліг на тирсу. 

 

І тіло, і розум продовжувало поколювати. Що ж, інциденту якось вдалося запобігти. Зрештою, все обійшлося. Але невже моє маленьке тіло заблокувало ту велику люстру? 

 

Це ж абсурд. Я вижив тільки тому, що це було тіло, яке я отримав після «перевтілення». Можливо, я прийняв це рішення, бо знав, що не жертвую своїм справжнім тілом. Хоча також правда, що моє тіло рушило раніше, ніж я встиг подумати.

 

«Кайл, мабуть, дуже здивувався.»

 

Я повернувся й ліг на спину. Я зліз із гірки й спробував доторкнутися до спини, яку вдарила люстра, але моя лапка не могла до неї дотягнутися. 

 

Я спробував доторкнутися до неї іншою, але безрезультатно, я зміг доторкнутися лише до порожнього простору перед тим, як опустити її.

 

Через п'ять хвилин до кабінету увірвалося кілька лікарів.

 

Я насипав тирсу перед будинком і сів на неї, спостерігаючи за тим, що відбувається.

 

Лікарі виявили, що пацієнт зник, залишивши по собі лише закривавлений одяг на дивані. Всі вони були шоковані побаченим.

 

«Це не дивно.»

 

Сам Великий герцог терміново наказав їм оглянути пацієнта, але той зник.

 

— Га… Куди він пішов?

 

— Шукайте всюди!

 

Лікарі переговорили між собою й почали обшукувати кабінет, але ніде не знайшли ні душі.

 

Але чому ви шукаєте під диваном і столом? Ви ж намагаєтеся знайти пацієнта, а не вбивцю, невже ви думаєте, що пацієнт може залізти під стіл?

 

Незабаром почулися важкі кроки, і двері кабінету відчинилися. 

 

Чоловік, чиї кроки були швидкими й поспішними, зупинився перед диваном. Він стиснув кулак і сердитим голосом гукнув охоронцю, що стояв зовні.

 

— Обшукайте замок, він не міг далеко піти.

 

Вибач, Великий герцогу, ти зараз говориш, як лиходій. Що з твоїм голосом?

 

Охоронець швидко наказав варті рушити на пошуки юнака, а Кайл, тримаючись за лоб, сів. Я мовчки споглядав за цим. 

 

Якщо його немає, значить, немає. Чому ти так хвилюєшся? Я однаково повернуся, коли треба буде тебе врятувати. Це все заради оцінки дива.

 

«Тож не будь надто ласкавим. Неважливо, буду я хом'яком чи людиною.»

 

Я обійняв макадамію, як подушку, дивлячись, як Кайл збирає залишений мною одяг. Білий фрак став темно-червоним, так що не можна було вгадати його первісний колір. Спина була повністю розірвана й закривавлена, схоже, вона не відпереться навіть після довгого прання. Шкода, це вбрання здавалося дорогим.

 

— …Краще б ти ніколи не пропонував ту квітку, – пробурмотів Кайл, тримаючи мій одяг. 

 

Квітка на грудях була пошарпана і з кількома обірваними пелюстками. Спочатку вона була квіткою з червоними пелюстками, але після нещодавніх подій вона, як і сама передня кишеня, покрилася моєю кров'ю.

 

— Тоді ні мені, ні тобі, не довелося б танцювати.

 

У його голосі відчувалися нотки провини.

 

Не кажи так. Це мало статися незалежно від того, чи потанцювали б ми чи ні. Я не зміг перешкодити Беліалу піти на банкет, тож мусив втрутитися сам. Це виключно мій вибір і виключно моя провина, тож не треба винити себе.

 

«Ну, зараз я нічого не можу з цим вдіяти.»

 

Вибач, у твого хом'яка велика печінка...

 

*Печінка = хоробрість, на випадок, якщо ви забули.

 

***

 

Галасливий грандіозний банкет все ж таки закінчився досить успішно. Я не зовсім впевнений, як Кайлу це вдалося, але коли він залишив мене в кабінеті й повернувся назад до залу, схоже, він зміг заспокоїти протести й добре вирішив ситуацію.

 

Деякі вельможі з імператорського замку піднімали шум, кажучи, що принц був важко поранений, однак, здається, Кайл зміг впоратися з ситуацією, поділившись тим фактом, що люстра, про яку йде мова, була подарована імператорським замком. До того ж, бюджет, який отримує Північ, становить менше половини бюджету імператорської сім'ї, тож Північ ніяк не могла купити таку вишукану люстру.

 

Не кажучи вже про те, що з Беліалем ледь не сталася велика біда, але я, житель Півночі, врятував йому життя й не допустив катастрофи. У всякому разі, цей інцидент було зам'ято.

 

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?

 

Сен подивилася на мене стурбованим поглядом і ретельно оглянула з ніг до голови.

 

— Я в порядку~ – сказав я, махнувши рукою, щоб відволікти Сен від цієї проблеми. Вона вже тричі перепитувала про це цього ранку.

 

Звісно, з тілом не все гаразд, але, здається, система використала якусь речовину для нього, тож воно більше не боліло так сильно. Хоча, якби хтось вдарив мене по спині, думаю, я б підстрибнув до стелі від несподіванки й болю.

 

Я жував кленовий горіховий пиріг, який принесла мені Сен. Солодкий і пікантний смак неабияк заспокоїв приховану рану.

 

— ...Учора я була в покоях принца Беліала.

 

Я мало не виплюнув пиріг від її заяви. Я дивився на неї широко розплющеними очима.

 

— Га? Чому?

 

— Ти, напевно, не бачив, але Його Високість захищав мене в той момент і був порізаний уламками скла. Ти ж знаєш, що вчора всі були несповна розуму, а Його Високість Кайл навіть мобілізував охорону на твої пошуки. Не було кому обробити його рани, тож я…

 

Вона сказала, а потім знову підозріло подивилася на мене.

 

Не дивись на мене так, у мене були на те причини, гаразд?

 

— У всякому разі, він не був серйозно поранений... Але він би не постраждав, якби не захистив мене.

 

Я подивився на неї, яка дивним чином стала пригніченою, і недбало сказав, доїдаючи пиріг:

 

— Він людина, яка колись стане імператором цієї країни, тож було б погано, якби він кинув у такий момент свій народ.

 

— Як там вони називають це слово, «гордість»?

 

Я ніяково почухав носа, мені потрібно було бути обережним у використанні термінів, щоб не здатися ще підозрілішим.

 

— Але, знаєш… 

 

Вираз обличчя Сен спохмурнів.

 

Я мовчки чекав, поки вона закінчить речення, але мені здавалося, що я можу прочитати її думки. Метою Сен була помста, і тепер, коли вона зблизилася з Беліалом, їй набагато легше знайти можливість здійснити свої бажання.

 

Для того, щоб досягти своєї мети їй потрібно поїхати до імперського палацу. В оригінальному романі «Серце зими» дія відбувалася в замку, де Сен працювала покоївкою.

 

Однак зараз Сен живе на Півночі, тож потрапити до імператорського палацу не так просто.

 

Їй потрібна сила, чи то для того, щоб дістатися до місця призначення, чи то для того, щоб помститися.

 

— Що сталося? Скажи мені.

 

— …Його Високість запропонував мені стати служницею в імператорському палаці.

 

Що ж, це рішення Беліала. Ти служниця, яка багато знає про Північ, і саме тобою цікавився Кайл. Я не зовсім впевнений, чи він попросив тебе піти з ним через кохання, чи тому, що хоче перемоги над Кайлом.

 

Не може бути, щоб така людина, як він, принаймні не думала про це. Але не має значення, які в нього наміри, адже для Сен набагато важливіше дістатися до імперського палацу й мати можливість заручитися підтримкою принца.

 

— Я думаю, це чудово!

 

— ...Я знаю.

 

Сен погодилася, але не виглядала щасливою. Здається, її ситуація набагато складніша, ніж я думав. Невже їй так важко поїхати, хоча це ще один крок до її мети? Може, вона прив'язалася до Півночі?

 

— Я просто іноді думаю… – прошепотіла Сен. — Можливо, не так вже й погано жити, приховуючи своє минуле.

 

Помста схожа на сипучий пісок, навіть якщо ти отримав свою відплату, відпустити образу буде нелегко. Єдине, що залишається незмінним, – це відчуття порожнечі. Щойно ви ступите на нього, ви почнете повільно й нескінченно тонути.

 

Що ж, я це знаю. Щоразу, коли зі мною траплялося щось несправедливе, мене переповнював гнів і бажання помститися. Світ – не найкраще місце для дитини, яка втратила сім'ю, виживаючи сама.

 

Принаймні, я знаю цю частину думок Сен. 

 

У мене немає іншого вибору, окрім як знати.

 

— І все ж...

 

Я хотів щось сказати, але на мить замовк.

 

Я знаю, ти сама вибрала собі таку мету. Щодо мене, то я не хотів з цим миритися, тому спустошував своє серце й уникав своїх почуттів, але ти не будеш цього робити.

 

Ти сильна. Ти, напевно, не проґавиш цей шанс, як би не ставилася до від'їзду з Півночі.

 

Я думав про це. Доля Сен, як Серени, визначена, і, незалежно від того, вселився в неї хтось чи ні, нічого не зміниться.

 

— Зроби вибір, про який не пошкодуєш.

 

Це все, що я міг сказати.

 

Тоді Сен усміхнулася мені, хоча виглядала так, ніби ось-ось заплаче.