Цей Високоповажний не хоче, щоб у тебе було більше учнів!

Маленький дракон пересувався швидко, мов вітер, — не встигла б ще охолонути піала чаю, як він зі свистом влетів крізь вікно до кімнати, волаючи на весь голос: 

— Знайшов, знайшов! У цьому заїзді так багато слідів чар, ва-ха-ха-ха!

— Гей, вужику, годі волати! Хочеш, аби нас почув увесь заїзд? — нахилившись до столу, Мо Жань простягнув палець і погладив тільце дракончика. Його хвостик прудко ляснув юнака по руці, але це було не боляче, а навіть трішки лоскотно — урешті, дракончик був зроблений із паперу.

— Ану не торкайся Цього Високоповажного, ти, білолиций базікало! Цей Високоповажний ще не взяв собі дружини. Який із мене дракон, коли дозволю тобі отак розпускати руки!

Мо Жань розсміявся.

— Що-що? Тебе зробили з якогось папірця, а ти ще й дружину хочеш? 

— А що? Тьху, тьху, тьху! Сам ти з папірця! Дурна шавка! 

— Навіть ти кличеш мене шавкою? Твоє прізвище часом не Сюе?

— Цей Високоповажний – Сюе? Пхе, що за нісенітниці. Цей Високоповажний — бездоганний і велеславний Дракон Сяньджу*, могутній та незрівнянний, той, що розколов небеса і землю! Варто мені розплющити очі, і настає день, заплющити — приходить ніч; видихнути — і настає літо, вдихнути — приходить зима! Ім’я мені — Джу Дзьов’їнь, і не смій сплутати його з жодним іншим!

*Сяньджу (衔烛) — букв. «тримати полум’я свічі в роті», відсилання на легендарного дракона з твору 山海经 (Записи про моря і гори)

— Ні слова не зрозумів. 

— А-я-я-я! — дракончик аж звивався від злості й зрештою гримнувся своєю голівкою зо два пальці завширшки об підсвічник. Вогник замерехтів, а з краю свічки закрапотів віск. Мо Жань підхопив свічку, але щойно торкнувся її, маленький дракон укусив його за руку. Та паперові зубки зовсім не кололи, лише лоскотали. Мо Жань підняв Джу Дзьов’їня за хвіст і відкинув убік, а той врізався у комір Чу Ваньнінові й почав похмуро з’їжджати донизу.

— Чу Ваньніне, — дракончик підняв один вусик і легенько тицьнув ним в одяг Учителя. — Ця псяча морда мене вдарила. 

Чу Ваньнін не мав жодного бажання відповідати на дурниці. Він схопив дракончика і недбало кинув на стіл. 

— Які заклинання ти знайшов? 

— Гм, гм. Ти мусиш спочатку тричі назвати Цього Високоповажного Дракон-великий-принц, і тоді…

Чу Ваньнін утупився у нього холодним поглядом. 

— Кажи.

Дракончик замовк, але його аж розпирало від злості через таку неповагу — він дивився на Чу Ваньніна розлюченими очиськами, схожими на маленькі зелені квасолини, а з його вельмишановної драконячої горлянки виривалося злісне хрипле дихання. Аж ось із наполовину роззявленого рота з’явилася цівка чорнила. 

Чу Ваньнін звузив очі.

— Ще раз змарнуєш чорнило, і я тебе підсмалю, — він потягнувся до хвоста дракона, мовби з наміром підвісити того над вогнем. — Тоді ти станеш справжнім Драконом Сяньджу.

— Гаразд, гаразд, гаразд! Ти виграв! Ти виграв! Я скажу тобі, добре? Правду! — дракончик сплюнув ще декілька разів, розплескуючи чорнило, а тоді почав гучно бурмотіти: — Такий до дідька грубий. Не дивно, що за всі ці роки в тебе так і не було жінки.

— Га? — Мо Жань моргнув і крадькома глянув на Чу Ваньніна, нахабно посміхаючись. — Хіба Учитель не казав щось про свою дружину? 

Чу Ваньнін проігнорував його і, нахмурившись, прикрикнув на дракончика: 

— Менше слів, більше діла!

— Гм! Смердючий грубіян!

Дракончик перестрибнув на папір, розкладений на столі, і використав заклинання, щоб зібрати чорнило на кігтях. Він почав хаотично шкрябати ними по сторінці, бурмочучи собі під ніс.

Звісно, дракончик не міг просто назвати заклинання, які бачив, адже маленький паперовий мозок не вмів визначити чари лише за слідами їх використання. Утім, він був здатен намалювати все, що виявив. На щастя, для Чу Ваньніна цього було цілком достатньо. Він дивився на каракулі маленького дракона, опустивши повіки, і по черзі називав заклинання. 

Дракончик намалював спадаючий місяць. 

— Заклинання Умиротворення. У когось безсоння. 

Сім зірок Великої ведмедиці. 

— Заклинання Зіркового Бар’єру. Хтось установив захист. 

Коробка для рум’ян. 

— Заклинання Сяючого Обличчя…

— Пфф,  — засміявся Мо Жань, підіймаючи руку. — Я знаю! Це прості чари для шкіри, які дівчата застосовують ввечері. Напевно, це того ласого кістяного метелика?

Чу Ваньнін не відповів. Йому не давало спокою те, що всі заклинання були незначними, слабкими чарами. Нахмурившись, він постукав пальцем по столу.

— Далі.

Дракончик намалював серце. 

— Що це? — запитав Мо Жань.

— Заклинання Чистого Розуму, — розчаровано відповів Чу Ваньнін. — Це неважливо. Хтось закінчив медитувати. Далі.

Дракончик намалював криву собачу голову.

— Заклинання Приборкання Звіра… — Чу Ваньнін потер брову. — Ти. Обери і намалюй лише важливі заклинання. Не треба дрібниць на кшталт чар для макіяжу, гри з собаками або лікування безсоння. Далі.

Дракончик обурено підвів голову.

— Який перебірливий!

— Малюй!

Побоюючись, що його справді кинуть у полум’я свічки і він стане живим втіленням свого імені, крихітний паперовий дракон знову провів маленькими і м’якими кігтями по поверхні паперу. Утім, цього разу він намалював надзвичайно складний таємничий малюнок. 

— Два кола з хрестиком і вертикальна лінія вниз. Якийсь різновид ворожіння? — Мо Жань широко розплющив очі. — Учителю, може, це чари, що той незнайомець наклав на божественну зброю? 

— Ні, — Чу Ваньнін кинув погляд на малюнок і відчув, як підступається головний біль. — Заклинання Зміни Голосу. 

— Га? Навіщо воно? 

— Деякі люди хочуть змінити голос, бо він їм не подобається або ж за необхідністю. Ці чари дозволяють це зробити. Вони не складні, — Чу Ваньнін зробив паузу. — Проте якщо довго їх використовувати, Чари Зміни Голосу руйнують горло настільки, що стає дуже важко відновити справжній голос… Досить дивно. Цікаво, хто їх наклав.

Почувши це, Мо Жань посміхнувся.

— А, то ось навіщо. Тоді все зрозуміло.

Чу Ваньнін зітхнув і вже збирався продовжити, але зупинився, його очі сяйнули, ніби він щось раптом збагнув. Він різко повернувся до Мо Жаня.

— Що значить «зрозуміло»? Ти щось знаєш? 

— Та що я можу знати? Просто подумав: люди доволі часто не люблять свого голосу. Хтозна, може, це ота дівчина Сон? Може, у неї негарний хриплий голос, то вона й вирішила зробити його трохи милозвучнішим.

Чу Ваньнін довго на нього дивився, розгладжуючи рукав. 

— Увесь день думаєш про якусь маячню, — тоді він повернувся до крихітного дракона. — Наступне. 

Дракончик намалював ще одне серце. 

— Гей, хіба Вчитель не казав тобі пропускати заклинання на кшталт Очищення Розуму?

— Тьфу, та що ти знаєш, нахабна дитино? — дракончик кинув на нього гнівний погляд, тоді вдарив хвостом по паперу, утворюючи чорнильну пляму на серці, й розтер її, замалювавши форму. 

— Що це? Заклинання Чорного Серця?

Чу Ваньнін трохи зніяковів і, помовчавши мить, сказав: 

— Ні. Схоже на Чари Привороту. 

— Це які?

— Щось на кшталт приворотних пігулок з павільйону Сюаньюань, — пояснив Чу Ваньнін. — Вони викликають у людини почуття любові й прихильності до заклинача. Переважно ними послуговуються жінки. 

Мо Жань знову здивовано розплющив очі.

— Та не може бути. Невже Сон Цьовтон… 

— Звідки мені знати? — Чу Ваньнін роздратовано змахнув широким рукавом. — Мене не обходять любовні справи інших людей. Хочуть займатися маячнею — будь ласка.

— Чу Ваньніне, еее… ти впевнений, що тебе не обходять ці чари привороту? — радісно спитав дракончик, помахуючи хвостом. — На мою думку, вони доволі цікаві. Просто поклич мене тричі «Дракон-великий-принц», і я… 

Чу Ваньнін опустив на нього вбивчий погляд. 

— Замовкни і малюй далі.

— Пхе! Ти про це пошкодуєш! 

— Ти малюватимеш чи ні?

Проте маленький дракон зупинився й сів, потираючи живіт своїми крихітними кігтями.

— Що, чорнило закінчилося? — холодно спитав Чу Ваньнін. 

— Дурень. Заклинання закінчилися, — дракончик закотив очі. — Я стільки намалював, а тобі все мало? Більше немає; окрім цих, у заїзді чисто.

Мо Жань і Чу Ваньнін дещо зніяковіли від таких новин.

— Це все? — перепитав Мо Жань. 

— Та все.

— Немає жодних для оцінки духовного кореня? — поцікавився Чу Ваньнін. 

— Нема.

Учитель і учень обмінялися недовірливими поглядами. Якщо ця загадкова постать скористалася аукціоном, щоб знайти духовну сутність певної стихії, вона точно мала накласти якесь оцінювальне заклинання на божественну зброю. Але виявилося, що таких чарів не використовували. Невже вони помилялися з самого початку, і поява цього клинка не має нічого спільного з незнайомцем, якого вони шукають? 

Дракончик помітив цю тривалу мовчанку й злетів у повітря, метаючись із боку в бік і скиглячи: 

— Агов, приділіть увагу Цьому Високоповажному! Малювати виснажливо, щоб ви знали! Де аплодисменти для Цього Високоповажного?

Чу Ваньнін і без того вже був роздратований. Коли дракончик почав волати, він просто трусонув рукавом і прикликав жовтий амулет. Побачивши це, крихітне створіння жалісно заверещало:

— Я не хочу, я не хочу, я не хочу, я не хочу!

Проте його затягнуло в талісман і знову перетворило на малюнок. Чу Ваньнін стукнув пальцем — і лінії почали повільно розчинятися. Навіть зникаючи, дракончик не зводив погляду з Чу Ваньніна. 

— Я покличу тебе, коли буде потреба, — сказав Чу Ваньнін. 

Сльози котилися крихітною мордочкою дракона. 

— Ти згадуєш про мене, лише коли тобі щось потрібно! Ти такий безсердечний, Чу Ваньніне…

— Зникни вже! — спершу чоловік зберігав ввічливий тон, але на цих словах його брови злісно нахмурилися, і він із безцеремонним шурхотом склав талісман удвоє і запхав назад у рукав. 

 

Сутеніло. Чу Ваньнін спав на ліжку, а Мо Жань умостився на підлозі. Кожен був обтяжений власними турботами.

Вони не очікували, що божественна зброя виявиться чистою від заклинань. Може, ця загадкова постать знає невідомий їм спосіб визначити духовний корінь? Чи може, людина із найсильнішою та наймогутнішою духовною енергією не була потрібна їй прямо зараз?

— Мо Жаню, — покликав Чу Ваньнін у темряві. 

— Гм? — відізвався Мо Жань. 

— Завтра ми повертаємося до піку Сишен. 

Мо Жань розплющив очі. 

— Га? 

— Якщо та людина не скористалася аукціоном Сюаньюань, значить, вона має інші способи пошуку джерела. Боюся, так ми нічого не з’ясуємо. Тож повертаймося на пік Сишен, я попрошу голову ордену, щоб він таємно сказав іншим дев’яти великим орденам перевірити духовні сутності в межах їхніх володінь і захистити їх. Це буде краще, ніж сидіти склавши руки і сподіватися, що він з’явиться. 

— А це точно спрацює? Що, як людина, яку ми розшукуємо, очолює якийсь із орденів? 

— Дуже малоймовірно, але навіть якщо так — це не має значення. Він уже й так знає, що ми його шукаємо.

— Як Учитель хоче змусити голів усіх орденів послухати дядька? — спантеличено спитав Мо Жань. — Усе їм розповісти? 

— Ні. Гадаю, вони не повірять, — задумливо відповів Чу Ваньнін. — Але у мене власні методи. 

— Наприклад? 

— Я візьму учнів. 

Мо Жань був ошелешений.

— Я попрошу голову ордену повідомити іншим, що розломи у бар’єрі з царством привидів почастішали і це становить велику загрозу для всіх нас, — тихо сказав Чу Ваньнін. — Тому Старійшина Юхен із піку Сишен має намір прийняти ще п’ятьох учнів, щоб навчити їх використовувати техніки Бар’єр Шанцін і Бар’єр Шиша. Різні ордени неодноразового намагалися запросити мене викладати в них — якраз із цієї причини. Якщо я дам знак, що готовий поділитися з ними знаннями, такої нагоди вони не пропустять. І оскільки я приймаю лише тих, хто має видатну духовну сутність, вони муситимуть випробувати всіх учнів, щоб обрати найсильніших кандидатів. Так ми й досягнемо нашої мети. 

Мо Жань не відповів, у темряві його лице зблідло. 

— В-ви візьмете ще учнів? 

— Якщо так велітиме доля, — Чу Ваньнін перекотився на інший бік, його голос ставав тихішим, ніби він втомився. — Я зберу всіх кандидатів і спершу змушу їх відпрацьовувати стандартні бар’єрні прийоми самотужки. Якщо хтось із них зможе протриматися три роки або більше, то чом би й ні? 

Мо Жань слухав, як голос Учителя повільно затихає в темряві. Він почувався так, ніби на його груди вилили горщик оцту*, такого кислого, що аж серце заболіло. Узяти ще учнів? 

*«Ревнувати» китайською — 吃醋 chīcù — букв. «їсти оцет».

У тебе було лише троє у минулому житті, такий ти вже був перебірливий. Чому зараз це змінилося? Як ти можеш отак просто взяти учнів?! 

Мо Жань хотів щось сказати, але слова розчинялися в думках ще до того, як сягали вуст. 

Чу Ваньнін заснув у блаженному незнанні про море ревнощів, яке вирувало в його учневі.

Уночі було холодно. Мо Жань начепив на себе верхній одяг і підвівся. Він декілька разів тихо гукнув Чу Ваньніна, щоб упевнитися, що той справді спить, а тоді безшумно відчинив двері й вислизнув із кімнати. 

У коридорах заїзду панували тиша і спокій. Декілька ліхтариків із червоного шовку тьмяно поблискували, і ніжно-помаранчеві кола їхнього світла розходилися підлогою, мов брижі.

Хоч Чу Ваньнін уже випробував божественну зброю, але Буґвей ще мав перевірити Мо Жань.

Божественну зброю на відстані сотні чи від свого господаря можна було прикликати простим заклинанням. У павільйоні Сюаньюань у Мо Жаня не було шансу з’ясувати, чи справді цей клинок був його зброєю з минулого життя. Як він міг зараз утратити цю можливість?

Кінчики пальців Мо Жаня засвітилися багряним. Опустивши вії, він тихо промовив:

— Буґвей, прийди!

Кілька секунд ніщо не порушувало тиші. Раптом десь неподалік пролунав приглушений звук леза. Він був майже нечутним, але дзвенів у вухах і змушував серце прискорено битися.

Мо Жань різко розплющив очі:

— Буґвей!

Це таки був Буґвей. Довге лезо виривалося, жадало крові, його глибокий рик доносився крізь багряні океани, крізь життя. Мо Жань чув, як Буґвей плаче і гукає господаря. Проте клинок був у пастці, про яку Мо Жань і гадки не мав.

Меч чув поклик власника, але не міг відповісти. Чогось не вистачало — чогось, що розірвало їхній зв’язок.

Колись вони уклали договір, колись разом насолоджувалися краєвидом із вершин найвищих гір, колись пліч-о-пліч чекали смерті в останній крихті тепла палацу Вушань. Щось змусило їх розділитися, але зв’язок залишився, ніби сухожилля, яке з’єднує розірвану плоть.

Очі Мо Жаня почервоніли, у них затремтіли сльози, коли він прошепотів:

— Буґвей…

Це ти. Чому ти не можеш до мене повернутися? Хто зупиняє тебе? Хто…

Скрип. 

Тихий звук прочинених дверей. 

У цій задушливій темряві він видався гучним, наче грім. 

---

Нотатки авторки:

Вчитель: Бажаю всім щасливого Різдва!

Песик: Щасливого року курки!

Павич: Що там за балаканина нагорі? Я тут бажаю всім вічної молодості!

Ши Мей: Різдво ще не настало, спершу побажайте всім «щасливого Різдва»~

Вовченя: Раді вітати всіх із роком пса!

Є Вансі: Чому мені здається, що «з роком пса» звучить як лайка…

Мей Ханьсюе: Бажаю всім, щоб вас щодня супроводжували красуні^_^

Паперовий дракончик: Коли в нього біда, то він кличе Джон Вуюан*, а як ні — то йде до Ся Їнчвень*. Чу Ваньніне, ти, дволюбнику! А-ну випустив мене звідси!!!

*Ця фраза походить з ідіоми 有事钟无艳，无事夏迎春, що пов'язана з двома персонажами: Джон Вуюань, мудрою, але непривабливою жінкою, і Ся Їнчвень — красивою, але менш здібною.