Буґвей цього Високоповажного!

Тим часом у приватній кімнаті ордену Жуфен, що на третьому поверсі, стрункий та елегантний Є Вансі стояв поруч із вкритою різьбленими візерунками дерев’яною перегородкою, насупивши брови і стиснувши уста в тонку лінію.

— Паничу Є, старійшина Сю відправив нас сюди за тією священною зброєю. Якщо ви боротиметеся за кістяного метелика, боюся, нам не вистачить…

— Усе гаразд, я розплачуся з власної кишені.

Підлеглі зрозуміли, що Є Вансі уже все вирішив, тож лише крадькома перезирнулися, не промовивши більше ні слова.

— Початкова ставка — десять мільйонів золотих, — чітко виголосила друга майстриня павільйону Сюаньюань. — Пані та панове безсмертні, торги розпочато.

— Одинадцять мільйонів!

— Дванадцять мільйонів!

Галас стрімко наростав разом із ціною.

— Дев’ятнадцять мільйонів!

— Ставлю двадцять п’ять мільйонів!

Коли ціна зросла на шість мільйонів за один крок, немало заклиначів розпачливо зітхнули й опустилися на свої місця, похитуючи головами. У цей момент із другого поверху до майстрині павільйону спустилося кілька срібних табличок, на кожній з яких була написана ціна. Вона спритно спіймала їх одну за одною і розклала віялом у руці.

— Найвища поточна ставка… — майстриня павільйону проглянула пластини й чітко виголосила: — Від кімнати Сюань: тридцять п’ять мільйонів.

— Тридцять п’ять мільйонів?! — вражено зітхнув натовп. Усі погляди враз звернулися до кімнати Сюань на другому поверсі, але там виднілися лише вогники ламп, неначе оповиті туманом — срібна завіса розвівалася, не даючи жодної змоги розгледіти, хто ж ховався за нею.

— На ці гроші можна придбати цілий палац на острові Ліньлін.

— Чия це ставка? Здається, це вже трохи занадто…

— Лиш один із десяти великих орденів може отак розкидатися грошима. Цікаво, який саме?

Очі Чу Ваньніна були заплющені. Почувши ціну, він запитав у Мо Жаня:

— У тебе достатньо грошей?

— Точно ні! — Мо Жань геть не очікував зіткнутися тут із Сон Цьовтон і був не на жарт спантеличений. Йому нарешті вдалося прийти до тями, лише коли пролунало запитання Чу Ваньніна. — Що у Вчителя на думці? — насторожено запитав він.

— Хочу купити її.

Мо Жань витріщився на нього і несамовито замахав руками.

— Нізащо! Не робіть цього, ця дівчина буде лише тягарем. Куди ми її подінемо? Доведеться найняти ще одного коня для подорожі й ще одну кімнату для ночівлі. Ні, нізащо!

— А хто сказав, що ми візьмемо її з собою? Я відпущу її на волю, — Чу Ваньнін розплющив очі й простягнув руку. — Давай гроші.

Мо Жань ухопився за свій мішечок із грошима.

— У мене н-нічого немає!

— Я все поверну, коли будемо вдома.

— Це гроші на божественну зброю!

— Ти ж уже маєш Дзяньґвей, навіщо тобі ще одна? Віддай!

Мо Жаню забракло слів.

Він почувався так, ніби його маленька голова раптом стала розміром з дві. Сон Цьовтон… Коли вони зустрілися в минулому житті, вона належала до ордену Жуфен, міста якого він зрівняв із землею. Від одного погляду на неї його серце стиснулося — Сон Цьовтон чимось нагадувала Ши Мея, тож він зберіг їй життя. З часом вона продемонструвала кмітливість та послух, і характер теж мала схожий до Ши Меєвого, тож урешті він зробив її своєю імператрицею.

Це була одна з найбільших помилок у його житті.

І от зараз Чу Ваньнін — цей зовні холодний, але в душі добросердий чоловік, — раптом захотів її купити. Хіба Мо Жань міг таке допустити? Сорок мільйонів золотих монет? Та він пошкодував би за неї й чотири мідяки!

Не так! Він би ліпше віддав сорок мільйонів, щоб її не бачити!

Здавалося, вони зайшли в глухий кут. Аж раптом із третього поверху спустилася золота табличка.

Викуп!

Золота табличка без жодного надпису в павільйоні Сюаньюань була знаком найвищої ціни та позначала суму в п’ятдесят мільйонів золотих. Коли оголошувалася така ставка, ніхто й не думав змагатися далі, звідси й назва — табличка викупу.

На мить у натовпі запанувала мертва тиша — а тоді він наче вибухнув.

— Орден Жуфен!

— Орден Жуфен показав табличку викупу!

Чу Ваньнін відвернувся від Мо Жаня, що намертво вчепився в свій мішечок із грошима, й визирнув назовні. У поле зору якраз потрапила перша кімната на третьому поверсі. Є Вансі не дбав про те, щоб приховати обличчя. Він уже давно розсунув завіси кольору сніжно-білого місяця, що мали забезпечувати приватність гостя, і стояв біля різьблених поручнів, зчепивши руки за спиною.

Вродливе обличчя Є Вансі набуло урочистого виразу, та за ним більше нічого не можна було прочитати. Він кинув погляд на сум’яття унизу й, здавалось, дещо роздратовано відступив углиб покоїв.

Мо Жань полегшено видихнув.

— Учитель може бути спокійний, — промовив він. — Я жив із безсмертним Є в Персиковому джерелі, тож непогано його знаю. Він хороша людина й не вчинить зла кістяному метелику.

Тим часом у покоях ордену Жуфен на третьому поверсі Є Вансі сів за стіл, що був укритий атласом, вигадливо розшитим золотою та срібною нитками, і налив собі чашку запашного чаю. У цей момент хтось постукав у двері.

— Увійдіть, — голос Є Вансі звучав м’яко та ввічливо.

— Безсмертний Є, я привів ласого кістяного метелика для огляду.

— Дякую, можеш іти.

Служник павільйону Сюаньюань пішов й у кімнаті запанувала тиша. Кістяний метелик стояла навколішках і трусилася, її руки та ноги сперізали заклинаннями, а в погляді була паніка. Персикові очі жінки почервоніли від плачу, й вигляд вона мала справді жалюгідний.

Є Вансі дивився на неї прямо і відкрито, без жодної непристойної думки, та помахом руки розвіяв заклинання.

— На підлозі холодно. Певно, тобі страшно. Сядь і випий-но теплого чаю.

Кістяний метелик нічого не відповіла. Вона досі тремтіла й, зіщулившись, дивилася на Є Вансі сяючими очима, що скидалися на кольорові скельця. Дівчина не рухалася — вона не наважувалася навіть заговорити, не те що ворухнутися.

Є Вансі зітхнув і жестом указав слугам принести їй накидку.

— Прошу, пані, не хвилюйтеся. Я купив вас не для поступу у самовдосконаленні. Одягніть плащ, і, якщо маєте щось на думці, можете мені сказати.

— Ви… ви…

Помітивши, що вона досі не рухається, а лише жалібно дивиться на нього, Є Вансі похитав головою і гірко всміхнувся. Він опустився на коліно, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Мене звати Є Вансі. Можу я запитати ваше ім’я?

— Моє… моє прізвище Сон, — затуманені смутком очі несміливо зазирнули в обличчя Є Вансі. — Перед вами Сон Цьовтон. Дякую, паничу Є…

На другому поверсі Мо Жань глибоко задумався.

Коли вони зустрілися в минулому житті, Сон Цьовтон належала до ордену Жуфен. Певно, Є Вансі й тоді викупив її з торгового дому.

І хоч до ласих кістяних метеликів зазвичай не ставилися як до звичайних людей, якщо вони належали до великого ордену, ситуація була дещо іншою.

Мо Жань подумки зітхнув. Не те щоб він добре знав Є Вансі — лише, що той був чесним, принциповим і другим за рівнем сили після Чу Ваньніна в їхньому минулому житті.

Їм випало схрестити мечі, коли Мо Жань вирізав сімдесят два міста ордену Жуфен. Є Вансі орудував мечем блискуче й несамовито, й водночас із гідністю — навіть не вірилося в існування такої майстерності.

Патронат ордену Жуфен охоплював чимало земель, і Мо Жань завиграшки захопив їхні міста одне за одним. Усі місцеві володарі з їхніми титулами і байками про славетну могутність виявилися лише брудом під його ногами.

Усі, окрім Є Вансі, цього Є Вансі. Сім міст під його керівництвом постійно задавали Мо Жаневі клопоту. Навіть наприкінці, коли вони все-таки капітулювали й закривавлений Є Вансі опустився навколішки посеред поля, всипаного трупами, його погляд залишився ясним та сповненим сили.

Тоді верхівка Наньґона, що належала до ордену Жуфен, уже втекла, а решта впали Мо Жаневі до ніг, благаючи про помилування. 

Однак Є Вансі залишився стояти на колінах із заплющеними очима й незворушним обличчям.

Перш ніж стратити його, Мо Жань завбачливо запитав:

— Ти здаєшся?

— Не здаюсь.

Мо Жань сидів на позолоченому троні голови ордену Жуфен, прикрашеному фігурами дракона і фенікса, його вії злегка тремтіли. Він окинув поглядом темний натовп. Звичайні члени ордену, шестеро чи семеро володарів міст і понад десяток генералів — усі припали до землі й тремтіли від страху.

У попелясто-сірому небі над багряними, наче кров, стягами кружляв ворон, що його каркання лунало вусібіч.

Мо Жань недбало здійняв руку:

— Убити всіх.

За мить до смерті Є Вансі промовив:

— Посеред сяйва слави сімдесяти міст Жуфен — жодного справжнього воїна.

Бризки крові злетіли в небо.

Мо Жань тримав у руках найцінніше надбання — неймовірну красуню Сон Цьовтон. Від пекельного видовища, що розгорнулося перед нею, її тендітне тіло тремтіло без упину. 

— Не бійся. Отак, гарна дівчинка. Відтепер ти будеш із цим Високоповажним, — усміхаючись, Мо Жань провів рукою по її волоссю. — Назви-но ще раз своє ім’я. Чим ти займалася в ордені Жуфен? Ти казала, але мені вилетіло з голови.

— Моє ім’я… Сон Цьовтон, — промовила жінка злякано. — Я була… була служницею Є Вансі…

Служниця Є Вансі. Ось що вона сказала Мо Жаневі.

Він і гадки не мав, чому цьому кістяному метеликові дозволити приєднатися до ордену Жуфен і як вона потрапила на службу до Є Вансі. Лише сьогодні, після переродження, в павільйоні Сюаньюань Мо Жань нарешті дізнався, що Є Вансі заплатив немислиму суму, щоб порятувати її від небезпеки.

Навряд чи хтось знав, що врешті причиною поразки Є Вансі від клинка Мо Жаня була таємниця, яку оприлюднила Сон Цьовтон.

Подумавши про це, Мо Жань нахмурився — його огида до цієї жінки лише зросла. Він, мабуть, з глузду з’їхав, коли вирішив, що у неї з Ши Меєм було щось спільне.

Приємний голос другої майстрині павільйону відволік його. 

— Останній лот цього аукціону — божественна зброя без власника. Ця зброя не належить Ґуюеє, вона продається за угодою.

Перед аукціоном завжди ходили чутки про те, які коштовності будуть виставлені на продаж. Тож натовп заклиначів цього разу не зреагував так бурхливо, як на оголошення про ласого кістяного метелика: люди трохи заспокоїлися, хоча галас і не стих до кінця.

З-поміж пелюсток білого нефритового лотоса знову повільно піднялася платформа. На ній лежав атласний футляр, прикрашений сріблястими орнаментами — вишуканими пейзажами і зображеннями небесних тіл.

Складність тонкої вишивки промовисто свідчила про те, що це була робота знаменитого вишивального дому Ґусу із павільйону Сяньюнь. Лише цей футляр вартував кількох сотень золотих монет.

— Божественну зброю виявили в кургані на горі Дзюнь. Її попередній власник відійшов, і павільйон Сюаньюань підтвердив, що вона ще не знайшла нового, — друга майстериня павільйону зробила паузу, перш ніж продовжити: — Як усім відомо, назва зброї висічена на її клинку. Проте час поступово затер напис, і вдалося розрізнити лише один склад, ґвей — «повернення».

— Годі теревенити, — буркнув хтось. — Відкривайте.

— Ай-я, нехай, просто змирися. Це стиль павільйону Сюаньюань: спершу теревені, а тоді демонстрація товару.

— Є таке.

Розважившись балаканиною, Мо Жань розвернувся до Чу Ваньніна, щоб пожартувати, і побачив, що обличчя того побіліло, наче сніг. Прямі, як мечі, брови насупилися, а тонкі пальці, немовби витесані з холодного нефриту, торкалися скроні. Наляканий, Мо Жань поквапився спитати:

— Учителю, з вами все гаразд?

— Раптом… щось мені раптом стало недобре.

— Недобре? Знову підхопили застуду? — Мо Жань підійшов і помацав його чоло. — Гарячки наче немає.

Чу Ваньнін похитав головою, не промовивши ні слова. Він справді мав не надто здоровий вигляд.

Мо Жань не знав, чим іще можна зарадити.  

— Наллю вам чаю, — він наповнив чашку гарячим напоєм, спинився на мить, а тоді додав трохи нещодавно придбаної роси тапіра.

Ліки мудреця Ханьліня були відомі на весь світ, і Чу Ваньніну справді стало краще від чаю з дрібкою еліксиру. Коли він знову звернув увагу на торги, його обличчя налилося барвою. Мо Жань прибрав посуд і налив ще чашку чаю.

— За волею зірок зброя знову повернулася у світ, та способу дізнатися її повну назву немає. Оскільки напис містить частку «ґвей», павільйон Сюаньюань поки що назвав її Ґвейлай — Повернений.

Комусь у натовпі врешті урвався терпець.

— Майстрине, ви розповіли достатньо! — прокричав він. — Ми вже давно сидимо на краєчку стільця. Відчиніть футляр і дайте нам поглянути на ту зброю. 

Друга майстриня павільйону всміхнулася.

— Для всього свій час, пане безсмертний. За законами світу вдосконалення, коли власник божественної зброї помирає, вона відходить кровним спадкоємцям. Ґвейлай знайшли в кургані, і ми не маємо змоги дізнатися, хто ним володів. Однак щойно футляр буде відчинено, усі присутні отримають шанс торкнутися зброї своєю духовною енергією. Той кому вона відгукнеться, належить до роду попереднього власника, тож  Ґвейлай відійде йому. Безкоштовно.

— Ха-ха-ха, та хіба ж може бути такий збіг? — заклиначі в павільйоні вибухнули сміхом.

— Так, це практично неможливо.

— Утім, чому б не спробувати? Перевіримо вдачу.

Друга майстриня павільйону окинула поглядом натовп.

— Справді, можете випробувати вдачу, біди від цього не буде, — одразу погодилася вона. — А тепер, коли мені вдалося привернути вашу вагу, дозвольте відкрити футляр.

Вона клацнула пальцями, і двійко учнів Ґуюеє — дівчата п’ятнадцяти-шістнадцяти років — граційно випурхнули на платформу-лотос з обох сторін. Вони поклали свої тонкі нефритові руки на атласний футляр. Кожна мала кришталевий ключ вигадливої форми, який потім обережно вставила в замкову шпарину.

Подвійне клацання — і футляр відчинився.

Спостерігаючи за сценою, що розгорталася перед ним, Мо Жань повернувся думками до моменту, коли отримав Дзяньґвей на озері Дзіньчен. Тоді його запевнили, що лише той, кого він любить більше за всіх на світі, зможе відчинити Вічну Тугу, та чомусь це вдалося саме Чу Ваньніну.

Натовп затамував подих, міріади поглядів із-під капюшонів зосередилися на вузькому футлярі. Повітря бриніло від напруження, наче тятива лука, натягнута до межі. Гаптована золотом кришка повільно піднялася. І хоч у павільйоні було чимало гостей, навколо стояла така тиша, що можна було б почути, як волосина падає на землю.

Усі пожирали очима загартований часом стародавній клинок, що спочивав у футлярі: хтось жадібно, хтось із цікавістю, а хтось із захопленням…

Лише Мо Жань раптом вирячив очі від несподіванки, побачивши зброю. Юнак умить зблід.

Він прожив два життя, володів двома божественними зброями і ставав на герць із понад дюжиною інших власників такого скарбу. Мо Жань думав, що його анітрохи не хвилюватиме клинок, виставлений на продаж павільйоном Сюаньюань.

Він помилявся.

— Божественний клинок Ґвейлай, — звучний голос другої майстрині павільйону розірвав тишу. — Без піхов. Лезо чотири чи завдовжки, три цвені завширшки, чорне, наче ніч, і не відбиває світла.

Кінчики Мо Жаневих пальців здригнулися, і з його вуст ніби випадково злетіло:

— Буґвей… 

«Немає вороття».*

不 bù – не, 归 guī — повертатися.

У той рік ми були на перловім мосту,

Навколо поля, мов нефрит, розквітали.

І знов минув рік, і ще один згодом,

Та ви не вертаєтесь, любий мій пане.

 

— Мо Жаню, тепер ти отримав власну божественну зброю. Та чому замість того, щоб дати їй ім’я, просиш мене запечатати її духовну сутність?

— Учителю, цей учень неосвічений і має лиш один шанс назвати її. Якщо оберу погане ім’я, вже не зможу його змінити.

— А-Жаню, ти досі не обрав імені для свого клинка? Ти ж не можеш постійно називати його просто «меч».

— Та все гаразд. Просто мені потрібно ще трохи часу на роздуми. Це ж божественна зброя, не абищо. Треба, щоб ім’я їй пасувало, ха-ха-ха.

А тоді Ши Мей загинув.

Мо Жань попросив Чу Ваньніна зняти печатку, щоб він міг назвати свій меч «Міндзін».

Та Вчитель сказав, що його духовна сила надто постраждала від битви з привидами й він не може цього зробити. Тож довелося залишити все як є.

Пізніше Мо Жань і Чу Ваньнін остаточно розірвали стосунки, і Мо Жань утратив бажання просити його про допомогу зі зброєю. Тому закривавлений меч пройшов безіменним крізь усі ті роки й незліченні битви. Це більше не мало значення. На світі не лишилося душі, яка б не знала про Мо Вейю і пекельний клинок у його руках, що упивався кров’ю і ненавистю.

Аж поки, врешті…

Чу Ваньнін теж помер.

І тоді чари, що тримали печать на імені Мо Жаневого меча понад десять років, розвіялися.

Тієї ночі Мо Жань випив чимало вина із грушевого цвіту. Трохи захмелілий, він провів рукою по крижаному клинку, не в змозі усвідомити, чим повнилося його серце — захватом чи сумом.

Мо Жань клацнув по лезу і прислухався до відлуння: наче спів литаврів і сурм на полі битви, наче промерзлий наскрізь хайтан. Він лежав на даху палацу Вушань і реготав без упину, перебуваючи десь на межі між радістю та божевіллям.

Мо Жань не пам’ятав, чи пролив він хоч сльозину тієї ночі — лише те, що на ранок на довгому лезі, яке залишалося безіменним з добрий десяток років, було чітко викарбувано «Буґвей».   

Немає вороття.

Ви не вертаєтесь, любий мій пане.

Ніколи не повернетесь.

Але чому зброя, що супроводжувала його в нескінченних битвах минулого життя, з’явилася у цьому світі? І як вона опинилася на аукціоні в павільйоні Сюаньюань?!

Перш ніж Мо Жань зміг гарненько все обдумати, тисячі заклиначів у торговому домі спрямували потоки духовної енергії, щоб торкнутися Буґвея.

Мо Жань мовчки спостерігав.

У цьому не було сенсу. Раз це Буґвей і раз Мо Жань тут, жодна інша людина за жодних обставин не зможе повелівати цим клинком.

А, може, його поява якось стосувалася того виродка, що ховався за лаштунками? Якщо так, то рішення випустити зараз Буґвей у світ означало, що він знав про те, що Мо Жань і Чу Ваньнін намагаються його вистежити, і не мав наміру перевіряти духовні сутності інших людей.

Тоді чого він добивався?

Окрім того, чи цей Буґвей справжній? А може, лише приманка, як ті фальшивки в озері Дзіньчен?

Сповнений сумнівів, Мо Жань потягнувся до зброї і своєю духовною енергією. Якщо Буґвей справжній, він точно відгукнеться. Бажаючи залишатися непоміченим, він не міг допустити очевидного резонансу, та якщо спробувати лише трішки…

Тільки-но Мо Жань випустив найтоншу нитку енергії, позаду почувся слабкий стогін.

— Учителю?!

Юнак обернувся і побачив, що Чу Ваньнін упав біля столу. Його брови були насуплені, а губи посиніли. Білі шати Вчителя розпливалися, наче дим, а його й так бліде обличчя сполотніло. Чу Ваньнін лежав без свідомості, заплющивши очі, наче в ньому спалахнула якась давня хвороба.

Мо Жань геть не очікував такого і запанікував. Прикликавши назад свою духовну енергію, юнак кинувся до Чу Ваньніна і підхопив його. 

— Учителю, що трапилося?!

---

Нотатки авторки:

Сьогодні ми подивимося на ілюстрацію doublesaya, де Риб’ячий корм просить руки Вчителя~

Учитель тут так нахмурився, аж можна подумати, що він зовсім не любить годувати рибку, ха-ха-хах. Яка милота~ Дякую~ Ось посилання: ---

Є Вансі
Друге ім’я*: немає.

Раніше китайські чоловіки, а інколи й жінки, отримували у 20 років друге ім’я або «ім’я ввічливості», за яким до них зверталися інші.

Титул: немає.

Зайнятість: останній учень старійшини ордену Жуфен.

Простими словами: вихований нерідним батьком.

Образ у суспільстві: права рука голови ордену, надійний панич з ордену Жуфен.

Простими словами: на побігеньках.

Наразі найбільше любить: молодих панів з ордену Жуфен.

Улюблена їжа: печена риба.

Ненавидить: боягузів.

Зріст: 176.