Учитель цього Високоповажного — актор

Якби Мо Жань не знав Чу Ваньніна як свої п’ять пальців, то, побачивши серйозний вид Вчителя, справді міг би повірити у нісенітниці, які той говорив.

Ся Сині — син Чу Ваньніна? 

Аякже! Невже Вчитель справді вважає його таким дурнем? 

Однак він не міг просто відмахнутися від слів Чу Ваньніна, тому наступні кілька днів лише те й робив, що грався в театр одного актора з фразами на кшталт «О, небо», «Так воно і є», «Аж не віриться, що Вчитель — такий гуляка» та рештою в тому ж дусі.

Мо Жань не міг не відзначити, що ситуація була цікавою, хоч і гадки не мав, що задумав Чу Ваньнін. 

Отож, він не втрачав можливості й дражнив Чу Ваньніна за кожної зручної нагоди. Якось вони зупинилися в чайній, щоб перекусити. Підперши рукою щоку, Мо Жань широко розплющив очі та з сяюче-чистим поглядом гукнув:

— Учителю! Учителю!

Чу Ваньнін зробив ковток чаю, а тоді підняв на нього погляд з-під вій.

— Мгм?

— Чому ви не розповісте Ся Сині, що він — ваш син?

— Розповім, коли прийде час, — відповів Чу Ваньнін.

— А коли ж цей час настане?

— Залежатиме від долі.

Промовляючи це, Чу Ваньнін напускав на себе такий таємничий вигляд, що Мо Жаневі аж ребра репалися від стримуваного сміху. Та він начепив на обличчя свою найкращу жалісливу гримаску:

— Бідолашний Ся-шиді.

Іншого разу під час подорожі пліч-о-пліч верхи на конях Мо Жань потягнувся і зламав гілку з верби, повз яку вони проїжджали. Йому не було на що відволіктися і він відверто нудьгував, тож знову вчепився до Чу Ваньніна.

— Учителю! Учителю!

— Що таке?

— Можна у вас дещо спитати? — Мо Жань розплився в усмішці. — Ваша обраниця… яка вона? Певно, красуня?

Чу Ваньнін поперхнувся. А тоді поспішно прочистив горло, щоб приховати це.

— Задовільна.

— Ем? І все? — здивовано перепитав Мо Жань. — Я був певен, що той, хто зумів привернути увагу Вчителя, має володіти винятковою вродою.

Чу Ваньнін знехтував відповіддю.

Мо Жань підвів свого чорного коня ближче до білої кобили Чу Ваньніна і лукаво поцікавився:

— А Вчитель підтримує з нею зв'язок?

— Який ще зв’язок? — Чу Ваньнін кинув на нього крижаний погляд і похмуро продовжив: — Вона померла.

Вони тільки-но почали, а він уже власної дружини позбувся? Мо Жаневі повітря застрягло у горлі. 

— П-померла? Як це трапилося?

— Важкі пологи, — холодно кинув Чу Ваньнін.

Та невже? Пффф… ха-ха-ха-ха-ха. 



За інших обставин Мо Жань, певно, від реготу звалився б із коня.

Звісно, він не міг упустити таку цікаву тему. Наступного дня Мо Жань намив собі мішечок свіжих соковитих вишень і став пропонувати їх Чу Ваньнінові, плануючи знову вивести того на розмову. 

— Вчителю, а можна дізнатися, ким була ваша обраниця? Як її звали?

Чу Ваньнін взяв соковиту і солодку вишню та поласував нею, ніяк не реагуючи на запитання. Однак потім він холодно сказав:

— Її вже немає. Яка користь із того, щоб знати її ім’я?

Мо Жань підігравав.

— Голова ордену завжди навчав нас синівської відданості. Хоч цю пані забрала важка жіноча доля, я, як ваш учень, все одно маю пам’ятати її ім’я і віддавати їй шану кожного зимового сонцестояння та Цінміну.

Чу Ваньнін не відривався від поїдання вишень.

— У цьому немає потреби, — спокійно відповів він. — Пані не дбала про мирське й терпіти не могла запаху ладану.

Мо Жань підібгав губу й закотив очі. Він подумав: «Та це ж очевидно, що ти вигадав цю історію на ходу, а тепер з серйозним обличчям стверджуєш, нібито вона була не така, як інші смертні. І не соромно тобі?».

Проте з його власного обличчя не сходила усмішка.

— Така неймовірна пані мусила також бути заклиначкою?

Чу Ваньнін змовк на мить, тоді взяв ще одну вишню, повертів її білосніжними пальцями і відправив до рота, перш ніж відповісти:

— Так і було.

Мо Жань із цікавістю моргнув.

— До якого ордену вона належала?

Чу Ваньнін оцінив вік Ся Сині й швиденько в думках порахував, що в той час він ще мав бути в Ліньї, а тоді спокійно відповів:

— Орден Жуфен.

— Ох… — Мо Жань злегка підняв брову. Він мав віддати Чу Ваньнінові належне. Орден Жуфен завжди надавав перевагу учням-чоловікам. І хоч жінки в них отримували таку ж освіту, вони були позбавлені можливості показати себе і зробити собі ім’я. Фактично, вони ніколи навіть не фіксували своїх імен, коли йшли на місії, тож хоч жінки ордену були не менш успішними за своїх побратимів, у світі їх знали лише як «заклиначок ордену Жуфен». Ніхто не знав ані їхніх імен, ні життєписів. Тож Чу Ваньнін міг вигадати все, що завгодно — не було жодної змоги перевірити його слова.

Та Мо Жань був не з тих, хто здається так просто. Він випрямився в сідлі й продовжив наполягати:

— Тоді коли ви з нею зустрілися? Як це було?

— Це… — Чу Ваньнін завагався: йому не вдавалось нашвидкуруч вигадати історію. Та коли його погляд впав на ясні очі Мо Жаня, він раптом усвідомив, що не мусить відповідати на це запитання. Він стиснув губи й, махнувши рукавом, сказав холодним голосом: — І чому це ти ставиш так багато питань про вчителеве особисте життя?

З цими словами він підігнав коня — і білі шати замайоріли вдалині, полишивши Мо Жаня ковтати куряву.

Чу Ваньнін і Мо Жань пару тижнів блукали по ринках у численних малих орденах і перевіряли кожен прилавок, на якому лежала зброя і духовні камені, та їм на очі не трапилося геть нічого, що вартувало б уваги.

Одного дня, коли Чу Ваньнін закінчив звичний обмін повідомленнями з Сюе Дженйоном за допомогою квітки хайтану, вони з Мо Жанем покинули корчму і попрямували до ринку, що належав Ґуюеє, щоб продовжити розслідування.

Ґуюеє був провідним цілительським орденом на світі, а також звідси родом була пані Ван, мати Сюе Мена.

Орден заснували на островці під назвою Ліньлін*.

霖 (lín) — тривалий дощ, 铃(líng) — дзвін.

Та він був не справжнім островом, а спиною величезної черепахи, пов’язаної із засновником ордену кровними узами. Древня істота жила вже мільйони років, подорожувала океанами, носячи весь орден на своєму панцирі, й живила його багату флору своєю унікальною духовною енергією.

Таємничі учні Ґуюеє стояли осторонь від решти світу. Орден рідко виходив на контакт з іншими; лише першого та п’ятнадцятого дня щомісяця черепаха пришвартовувалася у порту Янджов, тож члени інших орденів могли зійти на неї і придбати ліки, а торговці — продавати зброю, духовні камені та інші товари, які зазвичай не виготовляли на острові. 

Та найвідомішою пам’яткою острова Ліньлін вважався не Ґуюеє, а павільйон Сюаньюань. Павільйон був торговим домом Ґуюеє, відомим на весь заклинацький світ.

Він відчиняв свої двері двічі на місяць, щоб виставити на аукціон найякісніші ліки Ґуюеє та рідкісні скарби від різних продавців. Ці лоти часто виходили за межі прийнятного у світі самовдосконалення, та ніхто не насмілювався наживати собі такого ворога, як Ґуюеє. Зрештою, більшість ліків, якими в принципі хтось користувався, походила звідси. Зважаючи на все це, Ґуюеє був не менш впливовим, аніж провідний орден Жуфен.

— Накинь капюшон. Тут занадто багато очей, — тихо наказав Мо Жаневі Чу Ваньнін, натягуючи й свого капюшона нижче. До острова прибувало дедалі більше людей.

Торговий дім Сюаньюань на знак поваги виділяв кожному великому ордену розкішні приватні кімнати. Однак тут укладалися тіньові угоди та відбувався обмін краденими речами, тож заклиначі здебільшого приховували свою особу, щоб не приваблювати зайвої уваги і не накликати на себе нещастя.

Мо Жань і Чу Ваньнін переступили поріг павільйону Сюаньюань. Він мав три поверхи, а посеред першого височіла платформа з білого нефриту. Формою вона нагадувала квітку лотоса з дев’ятьма пелюстками і була оточена дев’ятирівневим непроникним захисним бар’єром. Саме в цьому місці товари виставляли на торги.

Кілька сотень рядів сидінь із червоного дерева простягалися в усіх напрямках від нефритової платформи. Це були звичайні місця.

На другому поверсі розташовувалися приватні кімнати, кожна з великим вікном із золотого кедра й завісою зі сріблястого місячного шовку. Крізь неї добре було дивитися назовні, та вона захищала від сторонніх поглядів того, хто був усередині. Вони слугували задля приватності гостей та коштували немало: дев’ять тисяч золотих монет за дві години.

Чу Ваньнін не любив тіснитися з іншими, тож без вагань дістав золото, яке отримав від Сюе Дженйона.

Місцева прислуга була пов’язана смертельними узами з господарем павільйону, тож ніколи б не вдалася до розголошення таємниць гостей. Та Чу Ваньнін все одно не втрачав пильності. Він замовив кімнату з найкращим видом і попросив слугу принести дві чашки запашного чаю, по вісім свіжих та зацукрованих фруктів, чотири тістечка і чотири цукерки, а тоді відіслав його геть.

Залишившись наодинці з Мо Жанем, Чу Ваньнін нарешті відкинув капюшон і, стоячи біля вікна, спостерігав за натовпом унизу.

— За словами голови ордену, Сюаньюань виставить на торги зброю під назвою Ґвейлай*.

归来 (guīlái) — «Повернення».

— Ґвейлай? — Мо Жань похитав головою. — Ніколи про таку не чув.

— Це божественна зброя.

Мо Жань витріщився на нього.

— Божественна зброя? Але ж озеро Дзіньчен…

— Так. Кажуть, Ґвейлай знайшли в безіменній могилі в горах Ваньшень*. Схоже, покійний не мав спадкоємців, щоб передати її, тож зброю поховали разом із ним.

万神 wànshén — «Десять тисяч безсмертних».

— Он воно як…

Божественна зброя мала лише одного господаря: того, хто дав їй ім’я. Після його смерті зброя визнавала когось із його спадкоємців. Навіть якби нею заволодів хтось інший, він не зміг би видобути й десятої частки її справжньої сили. Як на Мо Жаня, то купівля такої зброї була марною справою.

— Якщо божественна зброя не визнає когось господарем, вона й справді не явить світові своєї справжньої сили, — промовив Чу Ваньнін, наче прочитавши його думки. — Та навіть тоді вона буде в рази сильнішою, аніж звичайна. Навіть заради такого люди підуть на все.

Мо Жань уторопав.

— Я зрозумів, що ви маєте на увазі. Більшість людей проживають усе життя, не зустрівшись із божественною зброєю й одного разу. Раз Ґвейлай знайшли в безіменній могилі, та ще й давній, жоден із присутніх не впустить нагоди торкнутися її своєю духовною енергією, щоб перевірити, чи не виявиться він часом нащадком її первісного господаря.

— Так і буде.

— Побачити божественну зброю — нелегко, але щоб таку зброю без господаря виставили на продаж саме зараз? — продовжував міркувати Мо Жань. — З якого боку на це не глянь — тут точно не обійшлося без фальшивого Ґовченя. Він вкидає у гущу подій якісну фальшивку, щоб змусити всіх викрити свою духовну енергію й побачити, чи володіє хтось духовною сутністю, якої він потребує.

Чу Ваньнін опустився у м’яке крісло, налив собі чашку ароматного чаю і неквапливо випив її. Тоді він кинув погляд на людей унизу і тихо промовив:

— Усе так, як ти кажеш. Справжня ця божественна зброя чи вона є лише частиною плану фальшивого Ґовченя — не завадило б упевнитися в цьому.

У цей момент десь унизу зчинився галас.

Чу Ваньнін і Мо Жань глянули туди і були захоплені зненацька тим, що постало перед їхніми поглядами.

Золоті ворота павільйону Сюаньюань розчинилися навстіж: два ряди юнаків із волоссям, підібраним нефритовими шпильками, крокували крізь натовп заклиначів, які прикривали лиця капюшонами плащів. Їх очолював стрункий і вродливий чоловік, який і на дрібку не намагався приховати своє обличчя, навіть коли прогулювався чорним ринком.

— Є Вансі? — здивовано промовив Мо Жань.

---

Нотатки авторки:

Вистава «Вітаємо на аукціоні Сотбі! Пані та панове, що б хотіли побачити на аукціоні?»

Мо Жань: Ліки, що позбавлять людину сну. 

Чу Ваньнін: Мені нічого не треба. Чув, що існує древній клинок із чорного золота. Можна було б його дати Сюе Менові замість божественної зброї. Давайте цей клинок. (Гаразд, ми зрозуміли, що ти Джан Цілінь, який потрапив не в ту сцену. Наступний).

Сюе Мен: Древній клинок із чорного золота! (Джане Ціліню, ти підеш чи ні??)

Ши Мей: Чорн…

Жов Бао: Стули пельку!

Ши Мей: Чорна сталь швидко брудниться, мені потрібен засіб для чистки сковорідки.

Жов Бао: О…

Мей Ханьсюе: Продаєте красунь? Чорні ринки з давніх давен продавали красунь на будь-який смак. Візьму всіх найгарніших! А потім заберу до палацу і поставлю там як прикраси.

Є Вансі: (вибиває двері) Усі до стіни, на коліна! Поліція.