Учителю цього Високоповажного наснився кошмар

Чу Ваньнін і Мо Жань провели ніч в одній кімнаті. Мо Жань без роздумів одразу ж заснув на підлозі. Натомість Чу Ваньніна непокоїли хаотичні думки, і він довго ворочався й крутився, перш ніж насилу задрімав.

Він лежав із заплющеними очима, а до вух доносилося завивання вітру.

Розплющившись, Чу Ваньнін побачив, що стоїть навколішки в снігу. 

Це сон? Тоді чому цей момент здається таким реальним, наче він колись справді пережив його?

Була середина зими. Темне небо до самого обрію вкривали важкі сірі хмари. Снігу насипалося по щиколотки, земля геть промерзла. Від пронизливого холоду не захищав навіть накинутий на плечі товстий плащ.

Погляд опустився на небесно-блакитну, підбиту хутром накидку, яку прикрашав вишитий шовковою ниткою листяний візерунок. На мить одежі здалися знайомими, але це відчуття швидко зникло.

Не розуміючи, чому бачить такий жахливий сон, Чу Ваньнін спробував підвестися, але тіло ніби йому не належало — навіть не ворухнулося. Навіть коли сніг укрив плечі, а вії скувала паморозь, він продовжував нерухомо стояти навколішки.

Позаду затремтів старечий голос: 

— Чу-дзонши, уже темніє. Його Імператорська Величність сьогодні вас точно не прийме. Повертаймося.

Чу Ваньнін уві сні навіть не озирнувся. Захрумтів сніг, наблизилися чиїсь кроки, і над головою з’явилася парасолька.

Він почув власний голос:

— Дякую, Льов-ґоне. Ви вже в літах, тому, будь ласка, поверніться до павільйону. Я ще трохи протримаюся.

— Дзонши… — старий, здавалося, хотів продовжити, та Чу Ваньнін його перебив:

— Повертайтеся.

Чоловік тихо зітхнув і зробив кілька важких кроків. А тоді повернувся, і парасолька знову накрила Чу Ваньніна.

— Цей старий слуга складе компанію дзонши. 

Чу Ванін відчув, як уві сні заплющив очі, і більше не проронив ані слова.

Він почувався дедалі дивніше, цей сон здавався надзвичайно безглуздим. 

Їхня розмова була безглуздою й незрозумілою. «Його Імператорська Величність», «Льов-ґон» — що це за маячня? Схоже на бесіду з внутрішнього палацу, а не зі звичного й знайомого Чу Ваньніну світу вдосконалення.

З-під опущених вій він намагався роздивитися пейзаж. Місце скидалося на пік Сишен, але були деякі відмінності. 

Наче ті самі споруди, але прикрашені набагато пишніше. У галереях, які оточували подвір’я, колихалися розшиті зірками блідо-фіолетові вуалі, а з карнизів звисали дзвіночки, відлиті у формі благовісних звірів, що тримають перли. Щоразу як повз проносився порив вітру, здіймалося ледь чутне дзеленчання, що долинало ніби з самих глибин первісного хаосу.

Чу Ваньнін стояв навколішки обличчям до головної зали, перед якою вишикувались охоронці. Форма вартових виглядала незнайомо, і він не знав, до якого ордену вони належать.

Небо поступово темнішало. Незабаром з бічних дверей вийшла череда палацових служниць із зачісками в традиційному стилі. Білими тендітними руками вони запалили мідні ліхтарі обабіч воріт палацу. Світильники були заввишки з людину та складалися з дев’яти рядів металевих гілочок хайтану. На кожній знаходилося по сорок дев’ять ламп у формі квітів, в осерді яких яскраво палали свічки. Перед палацом розлилося світло, таке ж сліпуче, як сяйво Чумацького шляху в небі.

Закінчивши зі своїм завданням, старша покоївка кинула на Чу Ваньніна яскравий погляд.

— Цієї ночі дуже зимно, — сказала вона із неоднозначною посмішкою. — Для кого ти влаштовуєш цю жалюгідну виставу? Його Імператорська Величність зараз розважається з Імператрицею. Стій тут на колінах скільки завгодно — ніхто тобі не співчуватиме.

Яке нахабство!

За все життя ніхто не наважувався так із Чу Ваньніном розмовляти. Він розлючено розтулив рота, але хоча голос, який пролунав, належав йому, сказані слова — ні.

— Я не хочу переривати його відпочинок, але в мене дійсно є важливі справи для обговорення. Будь ласка, повідомте йому. 

— За кого ти себе маєш? З якого дива я маю служити тобі посильною? — зневажливо спитала покоївка. — Його Величність з Імператрицею зараз мають мить близькості, хто посміє їм заважати? Якщо так хочеш аудієнції, схилися й чекай тут. Можливо, Його Величність зглянеться на тебе зранку.

Старий слуга позаду Чу Ваньніна не витримав і промовив тремтливим голосом:

— Його Величність віддає перевагу вашій володарці, це так. Та вам усе одно варто задуматися, з ким ви розмовляєте. Будьте обережні у висловах. Чи ви ввічливих слів узагалі не знаєте?

— З ким я розмовляю? Кожен на піку Сишен знає, що Його Величність ненавидить його більше за всіх. Яка потреба в повазі? Сміливий старий дурень читатиме мені нотації?! — Жінка з виряченими від люті очима гукнула: — Агов, ходіть сюди!

— Що ти збираєшся робити?! — кволий старий із згорбленою від віку спиною ступив уперед, щоб затулити собою Чу Ваньніна.

— Погасіть світло, — солодким голосом наказала покоївка, злобно дивлячись на нього.

— Так!

Служки негайно підійшли до світильників на подвір’ї та загасили вогонь, що палав усередині.

Чу Ваньнін подумав про себе, що гостра на язик покоївка геть не дурна. За такої низької температури не було потреби сперечатися з ними чи безпосередньо їм шкодити. Варто лише загасити вогонь — і  подвір’я перетвориться на крижану печеру, надто холодну, аби навіть найвитриваліша людина змогла протриматися тут хоча би трошки.

Ніч ставала все глибшою, музика й пісні безперервно линули з тепло освітленого палацу.

Чу Ваньнін усе ще стояв на колінах, хоча його ноги давно вже заціпеніли. 

— Дзонши… повертайтеся… — голос старого звучав так, ніби він зараз заплаче. — Будь ласка, поверніться. Ваше тіло не витримає цього. Ви знаєте Його Величність. Якщо ви захворієте, він, імовірно, навіть не пришле лікаря. Подбайте про себе.

— Це скалічене тіло навряд чи чогось варте, — тихо відповів Чу Ваньнін. — Заради шансу зупинити його напад на палац Тасюе на хребті Квеньлвень я готовий померти.

— Дзонши! Н-навіщо заходити так далеко...

Чу Ваньнін уві сні вже був дуже ослаблений. Він кілька разів кашлянув, але його очі залишилися ясними та яскравими.

— У тому, що з ним сталося, лише моя провина. Я... — не встиг він договорити, як його перервав лякаюче жорстокий напад кашлю. Чу Ваньнін прикрив рот рукавом, відчуваючи залізний присмак на язиці. Він опустив долоню й глянув на яскраву багряну кров, що з неї стікала. 

— Чу-дзонши!

— Я… — Чу Ваньнін усе хотів іще щось сказати, але йому потемніло в очах, і він упав у сніг, не в силах більше триматися.

Почувся розгублений шум, раптовий хаос. Та звуки здавалися дуже далекими,  ніби долинали крізь товщу морської води — він ледь чув метушню навколо себе. Старий слуга щось кричав у паніці, але Чу Ваньнін розібрав лише кілька розрізнених слів.

— Ваша Імператорська Величносте! Ваша Величносте, будь ласка… Чу-дзонши, він довго не протримається! Будь ласка, прийміть його! Цей старий радо помре…

Галас наростав і ставав дедалі гучнішим. Звідусіль почулися кроки, засвітилися ліхтарі.

Мелодія інструментів і солодкі голоси співачок різко стихли. Ворота палацу, здається, прочинилися, зсередини теплої кімнати війнув сильний аромат. Чу Ваньнін відчув, як його підняли й перенесли до зали палацу. Широка долоня торкнулася чола, а потім відсахнулася, мов обпечена.

Низький знайомий голос загрозливо прогримів: 

— Чому Цьому Високоповажному не повідомили?

Ніхто не відповів.

Чоловік був розлючений. Почувся гучний гуркіт, гупнуло щось важке, щось розбилося. Голос продовжував кричати, гримів, як гроза, посеред зали.

— Ви мені перечите? Він господар павільйону Червоного Лотоса, наставник Цього Високоповажного! І ніхто з вас не прийшов сповістити мене, що він стоїть навколішки посеред двору? Чому мені не повідомили?!

Хтось із глухим стуком упав на коліна й затремтів усім тілом. Це була та сама чванлива головна покоївка.

— Ваша раба заслуговує смерті! Ця нікчема побачила, що Ваша Величність та Імператриця в доброму настрої, і не наважилася вас турбувати...

Чоловік деякий час швидко крокував туди-сюди, але замість того, щоб вщухнути, його гнів лише розбурхувався. Оздоблені золотом чорні шати шурхотіли по підлозі, ніби темна хмара, а коли вони нарешті затихли, чоловік знову заговорив: 

— Він має слабке здоров’я й не переносить холоду. Ти змусила його чекати в снігу, не повідомивши мене, і навіть... навіть загасила вогонь на подвір’ї…

Хриплий голос тремтів від люті. Він глибоко вдихнув, перш ніж продовжити:

— Ти хотіла його вбити, — фраза пролунала тихо, але інтонація була настільки смертоносною, що всі присутні вкрилися сиротами.

Служниця зблідла від переляку. Вона знову й знову билася головою об землю, поки чоло не вкрилося синьо-фіолетовими синцями. Її голос геть стоншився, а губи затремтіли.

— Ні! Ні! — пронизливо заволала вона. — Ця нікчема не наважилася би навіть думати про таке! Ваша Величносте! Будь ласка, змилуйтеся, Ваша Величносте!

— Відведіть її на кін Вад і Чеснот для страти.

— Ваша Величносте! Ваша величносте... — надсадний крик роздирав вуха, ніби криваві нігті, і не стих навіть тоді, коли сновидіння почало тремтіти та розчинятися серед її жахливого вереску. Сцена навколо поступово розтанула, наче той сніг.

— Ви хоч уявляєте, скільки зусиль я доклав, щоб повернути його майже з того світу? Крім Цього Високоповажного, нікому більше не дозволено торкатися навіть волосини на його голові…

Хрипкий голос був абсолютно рівним, але саме цей спокій ніс у собі страхітливе божевілля.

Чу Ваньнін відчув, як ця людина підійшла ближче й зупинилася біля нього. Рука схопила його за щелепу.

Намагаючись роздивитися чоловіка, Чу Ваньнін розплющив затуманені очі. У сліпучо-яскравому світлі розпливалося обличчя із смолистими бровами, прямим носом й очима, що їх райдужки чорніли, ніби найтемніший атлас, та в сяйві свічок відливали фіолетовим блиском.

— Мо Жаню?..

 

— Учителю! — раптом чітко прозвучав чийсь голос.

Очі Чу Ваньніна розплющилися. Він усе ще лежав у кімнаті заїзду, надворі було ще темно, а в лампі мерехтіла самотня свічка.

Мо Жань сидів на краю ліжка, притиснувши одну руку до чола Чу Ваньніна, а іншою спираючись на постіль, і стурбовано дивився на нього. 

— Що я… — Чу Ваньнін почувався дещо спантеличено. Цей сон був надто реалістичним, і деякий час він не міг прийти до тями. 

— Вам наснився кошмар. Ви так тремтіли, — сказав Мо Жань, накривши його тонкою ковдрою. — Мені здалося, вам холодно. Я хвилювався, що вас лихоманить, але, на щастя, усе добре.

— Га? — лише промовив Чу Ваньнін й обернувся, щоб зазирнути в злегка відчинене вікно. Надворі було ще темно, середина ночі.

— У моєму сні падав сніг, — пробурмотів він і замовк. А тоді підвівся й сів на ліжку, прикривши обличчя однією рукою. Йому знадобилась якась мить, щоб заспокоїтися, перш ніж він повільно видихнув. — Мабуть, я перевтомився. 

— Я піду зварю вам імбирного чаю. — Мо Жань стурбовано дивився на його бліде обличчя. — Учителю, ви виглядаєте жахливо.

Чу Ваньнін змовчав. Зрозумівши, що той не збирається відповідати, Мо Жань зітхнув і, не замислюючись, за звичкою притиснувся лобом до холодного, мокрого від поту чола Чу Ваньніна.

— Якщо ви мовчатимете, я сприйму це за згоду.

Наляканий раптовою близькістю Чу Ваньнін мимоволі відсунувся назад. 

— Угу…

Мо Жань, теж не до кінця прокинувшись, невимушено погладив волосся Чу Ваньніна, як робив це в минулому житті. Тоді він натягнув верхній одяг і спустився вниз, на кухню. Через деякий час хлопець повернувся з дерев'яною тацею в руках.

Мо Жань не був безсердечним. Чу Ваньнін квапливо прибув до Персикового джерела й доклав чимало зусиль, аби врятувати та захистити його. Незалежно від того, скільки образи Мо Жань затаїв на цю людину в минулому, зараз він був йому вдячний.

На таці стояли чайничок з гарячим імбирним чаєм і маленька баночка коричневого цукру. Мо Жань знав, що попри нелюбов до страв із надто насиченим смаком, Чу Ваньніну подобалося солодке.

Окрім імбирного чаю, він також приготував просту закуску: нарізав маньтов тонкими шматочками й, обмокнувши їх у свіжому молоці, обсмажив до хрусткої скоринки, а зверху ще присипав цукровою пудрою.

Чу Ваньнін повільно пив чай, тримаючи чашку в обох руках, і до його обличчя поступово повертався колір. Порцеляново-білі пальці підхопили шматочок солодкого хрусткого маньтов, що ароматно пах молоком. Він якийсь час розглядав десерт, а тоді спитав:

— Що це?

— Я просто приготував абищо. Воно ніяк не називається, — Мо Жань почухав потилицю. — Спробуйте, Учителю. Воно солодке.

Чу Ваньнін не любив смажене, бо гидував жирною їжею, та щойно почув слово «солодке», підніс маньтов до губ і нерішуче відкусив шматочок.

— Гм…

— Смачно? — поцікавився Мо Жань. 

Чу Ваньнін мовчки поглянув на нього, проте взяв іще один шматочок, щоб з’їсти його з імбирним чаєм.

Чай і закуски швидко зникли, і це тепло розвіяло залишки кошмару, як дим. Чу Ваньнін позіхнув і знову ліг.

— Я збираюся далі спати. 

— Стривайте. — Мо Жань підняв руку, щоб витерти куточок губ Чу Ваньніна. — Тут крихти.

Чу Ваньнін не відповів. Від щирої усмішки Мо Жаня його вуха, попри все, порожевіли. Щось мугикнувши, він відвернувся й більше не звертав на хлопця уваги. 

Мо Жань зібрав посуд і поніс його вниз. Коли повернувся, то побачив, що Чу Ваньнін лежить на боку обличчям до стіни, та, ймовірно, уже спить. Хлопець підійшов і тихо опустив завісу, але Чу Ваньнін раптом заговорив:

— Уночі холодно. Не спи більше на підлозі.

— Тоді... 

Чу Ваньнін опустив довгі вії. Йому справді хотілося, аби Мо Жань залишився.

Однак кінчики його вух червонілися дедалі сильніше, а слова «лягай поруч» так і не прозвучали.

Чу Ваньнін піклувався про Мо Жаня й тому не хотів, щоби той спав на підлозі. Чу Ваньніну подобався Мо Жань, і тому він не хотів, аби той пішов.

Та Вчитель був занадто сором’язливим і переконав себе, що навіть якщо наважиться запропонувати щось подібне, обов’язково отримає відмову й зганьбиться. Від однієї думки про таке приниження він почувався жалюгідним. Із Ся Сині було набагато легше. Дітям дозволялося вередувати.

І все ж Мо Жань був таким турботливим до нього сьогодні. Навіть пригадав, що Чу Ваньнін любить імбирний чай з коричневим цукром. Чи є це підставою вважати, що, можливо, Мо Жань справді хвилюється за нього?

Від цієї думки Чу Ваньніну потепліло в грудях, і він швидко випалив: 

— Можеш лягти тут. 

— Я піду перевірю свою кімнату, якщо вони вже закінчили — повернуся туди.

Чу Ваньнін і Мо Жань заговорили практично одночасно. Мо Жань не одразу зрозумів слова Вчителя. Лише договоривши речення, він нарешті усвідомив сказане й широко розплющив очі.

— Чудова ідея, — миттєво погодився Чу Ваньнін, ніби поспішаючи приховати те, що він щойно сказав. — Іди.

— Учителю, ви…

— Я втомився. Ти можеш іти. 

— Гаразд… Відпочивайте, Учителю. 

Двері зі скрипом відчинилися, а потім іще раз скрипнули, зачинившись. Мо Жань пішов.

У темряві Чу Ваньнін розплющив очі. Його серце шалено забилося в грудях, а долоні вкрилися потом. Він почувався ніяково через утрату самоконтролю. Він справді надто довго був самотнім, якщо переплутав крихітний прояв уваги й турботи зі щирою ніжністю. Ото вже дурень.

Роздратований, Чу Ваньнін перевернувся й уткнувся обличчям у подушку, поринаючи в бездонну прірву ненависті до себе. Він добре знав, що Мо Жаню подобається Ши Міндзін і що між ним та Мо Жанем не було нічого, окрім увічливих стосунків учителя й учня. І все ж... 

Людина зі сну знову постала перед очима.

Те саме обличчя, тільки старше. Той норовливий і непоступливий погляд темних очей, надто глибоких, щоб у них можна було щось прочитати.

Знову скрипнули двері. 

Чу Ваньнін завмер, його спина напружилася, як натягнутий лук. 

Хтось підійшов до його ліжка. На мить запала тиша. А потім він відчув, що та людина опустилася на край постелі. Від його одягу долинав неповторний запах.

— Учителю, ви вже спите?

Чу Ваньнін мовчав.

Тож Мо Жань продовжив таким тоном, ніби говорив про погоду: 

— Вони все ще там, — хлопець тихо захихотів і ліг поруч із Чу Ваньніном, підперши голову однією рукою. Його погляд уперся в спину Вчителя, який дуже помітно напружився ще більше.

— Чи актуальна ще Вчителева пропозиція?

Тиша у відповідь.

— Учителю так подобається ігнорувати людей. Якщо Вчитель мовчатиме, я знову сприйму це як згоду. 

— Гмм.

Чорно-фіолетові райдужки Мо Жаня замерехтіли від задоволення, щойно він почув те байдуже гмикання, що долинуло з іншого боку ліжка. Якщо загравати до Ши Мея було його звичкою, то дражнити Вчителя — грою, яка ніколи не набридала.

Мо Жань ніколи не міг зрозуміти своїх почуттів до Чу Ваньніна. Він знав лише, що ця людина викликала свербіж у серці та бажання оголити ікла й кусатися, аж поки Вчитель не почне або плакати, або сміятися — хоча в обох випадках Мо Жань здебільшого просто сприймав бажане за дійсне.

Утім, коли Мо Жаню вдавалося викликати бодай якісь емоції на цьому завжди холодному й незворушному обличчі, він відчував надзвичайне збудження.

— Учителю. 

— Гм.

— Нічого, просто захотілося покликати вас. 

Чу Ваньнін не зволив відповісти.

— Учителю. 

— Якщо тобі є що сказати — кажи. А як ні — замовкни. 

— Ха-ха-ха, — Мо Жань засміявся, потім раптом щось згадав і напівжартома запитав: — Я думаю, що Ся-шиді справді дуже схожий на Вчителя. Скажіть, він ваш син?

Запала дуже довга тиша.

Чу Ваньнін пережив занадто багато емоцій за одну ніч, тож мав похмурий настрій. А тепер над ним несподівано посміялися, тож він не міг не роздратуватися.

— Пфф, я просто пожартував над Учителем. Не зважайте…

— Так, — холодно відповів Чу Ваньнін. — Він мій син. 

Мо Жань усе ще посміхався. 

— О, я так і думав. Отже, він — ваш син. Заждіть! Син?!

Очі Мо Жаня розширилися, наче в нього влучила блискавка. Хлопець не в змозі повірити роззявив рота.

— С-с-син?!

— Мгм, — Чу Ваньнін перевернувся й кинув на Мо Жаня суворий погляд. Його обличчя було цілком серйозним, без найменшого натяку на жарти.

Цього вечора Чу Ваньнін уже зробив забагато помилок і боявся викликати підозри. Оскільки Мо Жань так хотів пожартувати, чи не краще цим скористатися? Ні в якому разі не можна допустити, щоб Мо Жань зрозумів, що він йому подобається.

Поки Чу Ваньнін думав про це, він спокійно зібрав уламки своєї втраченої гідності, а тоді сказав з усією серйозністю:

— Ся Сині — моя позашлюбна дитина. Навіть він не знає про це. Наразі ця таємниця відома тільки небесам, землі й мені з тобою. Якщо про це дізнається хтось іще, я тебе приб’ю.

Мо Жаню відібрало мову.

---

Нотатки аворки:

Уф, останнім часом справді дуже холодно. Тільки не застудіться, друзяки!

А тепер давайте подивимось, як усі зігріваються~

 

Мо Жань 0.5: Чу Ваньніне, підійди й обійми Цього Високоповажного.

Чу Ваньнін: Хіба у тебе немає імператриці?

Мо Жань 0.5: Хтось заберіть імператрицю й підсмажте її.

Чу Ваньнін: …

Мо Жань 0.5: Залишився тільки ти, зігрій Цього Високоповажного.

Чу Ваньнін: Холоднокровний демоне, іди до біса!

 

Мо Жань 1.0: Я так змерз, хочу тепла, але всім на мене байдуже… Буду пити більше гарячої води.

 

Мо Жань 2.0: Нічого страшного, я витримаю це.

 

Сюе Мен: Холодно? Мені не холодно, я молодий і в розквіті сил.

 

Ши Мей: Як холодно! Молодий господарю, А-Жаню, ви би вдягалися тепліше…

 

Чу Ваньнін (настільки боїться холоду, що ховається під ковдрою й не вилазить): Хто там казав про опалення в Нижньому царстві? Брехуни безсоромні!