Цьому Високоповажному не на жарт ніяково!

Чу Ваньнін та Мо Жань покинули Персикове Джерело і подорожували, вивідуючи час відкриття ринків різних орденів, великих і малих. Після кількох днів поспішної мандрівки вони нарешті вирішили переночувати у корчмі в одному з маленьких містечок.

У подорожі час для перепочинку знайти було нелегко, тож Мо Жань майже відразу пішов до своєї кімнати. Чу Ваньнін сів за стіл і запалив свічку. Спалахнуло яскраве тепле світло, і під ним він взявся розглядати керамічну пляшечку в власних руках. 

У білій пляшечці було тридцять із лишком прозорих золотистих пігулок.

На щастя, старійшина Сюаньдзі взяв їх із собою до Персикового Джерела. Якби не це, Чу Ваньнін навіть не знав, у якій подобі мусив би постати перед Мо Жанем — у своїй чи як Ся Сині. 

— Це нові ліки від Таньлана. Тут їх близько тридцяти, — сказав Чу Ваньніну Сюаньдзі тоді, у печері. — Він дослідив кілька старих праць і змінив деякі складники, тому тепер одна таблетка дозволить тобі набувати дорослої подоби на сім днів. Тримай, цієї пляшки має вистачити надовго.

— Передай Таньланеві мою подяку.

— Немає потреби, — Сюаньдзі посміхнувся. — Як на мене, Таньлань лише прикидається суворим, але насправді його неабияк зацікавила твоя хвороба. О, до речі, він також просив передати, що ці ліки не дуже стабільні. Сильні емоції зменшать їх ефективність, тож будь обережний. 

Чу Ваньнін якраз обдумував слова Сюаньдзі, коли раптом почув стук у двері. Він швидко заховав керамічну пляшечку і погасив пахощі в порцеляновому пальнику, а тоді неспішно гукнув: 

— Заходьте.

Мо Жань щойно вийшов із ванної, тож перед тим, як зайти до Чу Ваньніна, накинув лише тонкий банний халат. Він увійшов до кімнати, витираючи своє довге волосся, лискуче, наче чорний нефрит. 

Чу Ваньнін прочистив горло і, з полегшенням відзначивши незворушність власного обличчя, запитав:

— Що трапилося?

— Моя кімната негодяща, вона мені не подобається. Учителю, можна сьогодні заночувати у вас на підлозі?

Слова Мо Жаня були підозрілими, а Чу Ваньнін не був легковірним, тож одразу здогадався про підступ.

— Що саме тобі в ній не подобається?

— Вона, вона… негодяща, кажу ж, — Мо Жань крадькома глянув на Чу Ваньніна і пробурмотів: — Звукоізоляція жахлива.

Чу Ваньнін насупив брови — він мав надто високу і невинну натуру, щоб зрозуміти, про що йшлося. Він мовчки накинув верхній одяг і босоніж подався до кімнати Мо Жаня. Не в змозі зупинити Чу Ваньніна, хлопець просто пішов за ним.

— Вона скромна, але не настільки, щоб тут неможливо було спати, — докірливо промовив Чу Ваньнін, оглянувши кімнату. — Коли це ти став таким розпещеним?

Щойно пролунало останнє слово, кілька гуркітливих звуків, ніби щось важке впало на підлогу, почулися з сусідньої кімнати.

Мо Жаню стало геть ніяково, тож, поки ситуація не погіршилася, він простягнув руку і смикнув Чу Ваньніна за край рукава. 

— Учителю, — заблагав він, — прошу, ходімо.

Чу Ваньнін насупився.

— Та що з тобою? Що тебе тут не влаштовує?

Мо Жань відкрив рот, але не встиг промовити ані слова, коли з-за стіни донеслося кокетливе хихотіння. 

— Панич Чан такий неслухняний, все знущається з мене — ннх, н-ні, зачекайте… ах!

— Хе-хе, крихітко, ці півонії на твоїх грудях такі милі. Дай-но мені понюхати, чим вони пахнуть.

Крізь геть тонкі стіни чутно було навіть шарудіння одягу з іншого боку. Грубе пихтіння чоловіка і солодкі стогони жінки змішалися у гул, неприємний для вух.

Неймовірно, але Чу Ваньнін не одразу зрозумів, що відбувається. Лише за декілька митей він широко розплющив свої гарні очі, і колір його обличчя вмить змінився з білого на червоний, потім на пірузовий, і нарешті на сірий. Чу Ваньнін вилаявся:

— Безсоромні! — і вилетів з кімнати, змахнувши рукавом. 

Пффф!

Мо Жань не стримався і тихо захихотів. На щастя, Чу Ваньнін настільки зніяковів, що поквапився вийти та не почув смішка Мо Жаня.

Лише повернувшись до своєї кімнати й випивши чашечку чаю, Чу Ваньнін зміг насилу відновити хоч якусь подобу самовладання. Він кивнув Мо Жаню:

— Такі непристойні розмови справді не сприяють самовдосконаленню. Ти можеш залишитися тут на ніч. 

— О, — правду кажучи, Мо Жань був здивований та невимовно радий, коли Чу Ваньнін раптом з’явився у Персиковому Джерелі та доклав усіх зусиль, щоб захистити Мо Жаня, анітрохи не сумніваючись у ньому. Тепер, коли все владналося, він мимоволі відчув приязнь до Вчителя, обличчя якого при світлі свічки здавалося милим.

Мо Жань сів на підлогу, схрестивши ноги і підперши рукою підборіддя, а в його очах ховалася усмішка.

— На що ти дивишся?

— Я так давно не бачив Учителя, просто хочу вдосталь надивитися, — тон юнака був радісним, а погляд — теплим і ясним.

Тепер, глянувши уважно, Мо Жань помітив, що Вчитель… справді дуже схожий на Ся-шиді. 

Чу Ваньнін кинув на нього пильний погляд. 

— Коли маєш сили мене розглядати, ліпше витри волосся. Не будеш же ти спати з мокрим?

— Я забув рушник у своїй кімнаті, — Мо Жань посміхнувся. — Учителю, допоможете мені?

Чу Ваньнін не знав, що сказати.

Колись Сюе Мен поранився і не міг піднімати руку, тому щоразу, коли він мив волосся, Учитель сушив його. Чу Ваньнін завжди робив це швидко, бо надзвичайно добре контролював свою духовну силу і міг підігріти нею рушник.

Чу Ваньнін поглянув на Мо Жаня — з його руками все було гаразд — і холодно гмикнув: 

— Ти не хворий і не поранений. Чому б не зробити це самотужки?

І все ж він змахнув рукою, гукаючи його до себе.

Тепле сяйво свічки грало на незрівнянно гарному молодому обличчі Мо Жаня. 

Уже минув майже рік із переродження, і він досягнув того віку, коли різко починають рости. Навіть не помітивши, хлопець став трохи вищим за ці кілька місяців. Зараз же, сидячи на ліжку, він був майже одного зросту з Чу Ваньніном.

Щоб Учителю було легше витирати волосся, Мо Жань відкинувся на ліктях, перемістивши тіло нижче. Чу Ваньнін же стояв біля ліжка, перебираючи чорні пасма з виразом неспокою на обличчі. 

Мо Жань задоволено позіхнув і заплющив очі, бажаючи насолодитися миттю спокою, який тепер так важко було здобути. 

За вікном час від часу квакала жаба. 

— Учителю. 

— Мгм.

— Ви знали? Ілюзія пташиного племені відправила мене на двісті років назад до Ліньаню і я зустрів там чоловіка, якого звали Чу Сюнем.

Він ні на мить не припинив розчісувати.

— Звідки я міг це знати?

Мо Жань з усмішкою потер носа. 

— Він з вигляду був точнісінько як ви. 

— У світі багато схожих людей. Що ж тут такого?

— Ні, справді, — серйозним тоном відказав Мо Жань. — Ви були ніби відлиті з однієї форми. Учителю, як думаєте, він може бути вашим предком?

— Можливо, — м’яко відповів Чу Ваньнін. — Але це було двісті років тому, хто ж тепер розбере?

— Він мав сина, схожого на Ся-шиді, — продовжив Мо Жань. — Надто багато збігів, як на випадковість. Учителю, може, Ся-шиді — це ваш загублений родич?

— У мене немає родичів. 

— Тому я й сказав «загублений»… — пробурмотів Мо Жань. Він був так близько до Чу Ваньніна, що міг відчути ніжний, заспокійливий запах хайтану. 

Учитель пахнув так добре. У цьому житті, як і в попередньому, запах Чу Ваньніна завжди заспокоював Мо Жаня. Коли Мо Жань повертався з кривавої битви, він міг здобути невловиму мить спокою лише тоді, як ховався на шиї у Чу Ваньніна і вдихав його аромат.

Хоч як не хотілося це визнавати, але він був безнадійно залежним від запаху Чу Ваньніна. 

Мо Жань заплющив очі й повільно розслабився у знайомому спокої, відпускаючи розум плисти у потоці часу. 

У попередньому житті, повернувшись до палацу Вушань після чергового вбивства, до нитки змоклий під дощем, Мо Жань відчував не лише тяжкість скоєного гріха — він був ніби той закоцюблий бездомний покинутий пес.

У такі моменти він сідав та огортав руками талію Чу Ваньніна, занурювався лицем у його живіт, а Вчителя змушував знову і знову гладити його по голові — лише так насилу вдавалося заспокоїти внутрішнє божевілля.

Ці видива назавжди залишились у минулому — у цілому морі спогадів.

Але, заплющивши очі, він відчував їх так, ніби все це було вчора.

Помітивши, що цей базікало замовк, Чу Ваньнін опустив погляд. У тьмяному світлі свічки Мо Жань здавався спокійним і розслабленим.

Хоча обличчя хлопця досі було сповнене м’якої ніжної юності, у рисах Мо Жаня вже проглядалася його розквітла краса. Ця врода була немов прекрасні квіти, сховані під тонким серпанком вранішніх хмар — свіжа й життєрадісна, як сама молодість. 

Рука Чу Ваньніна смикнулася на мить, і йому здалося, що серце почало битися трішки швидше. 

Він м’яко гукнув Мо Жаня, відчуваючи, ніби чи то демони, чи самі боги вклали слова до його вуст:

— Мо Жаню.

— Мм… — розсіяно пробурмотів той у відповідь. Тоді, ніби від виснаження, він нахилився ближче і притиснувся обличчям до талії Чу Ваньніна, точнісінько так, як у минулому житті. 

Чу Ваньнін онімів.

Стук. Стук. Стук.

Серце в його грудях відбивало ритм бойових барабанів. 

Чу Ваньнін стиснув губи. Не знаючи, що робити, він міг лише продовжити витирати волосся Мо Жаня, аж доки з нього не випарувалася остання крапелька вологи. 

Так минуло доволі багато часу. Аж ось він відклав рушник, змахнув декілька пасем волосся з чола Мо Жаня і сказав низьким голосом:

— От і все. Можеш йти спати.

Мо Жань розплющив очі, і в їхніх зіницях, чорних із краплиною фіалкового, промайнув відблиск сонливості. Та за кілька секунд його погляд прояснився. 

Коли хлопець остаточно прийшов до тями й помітив, що за звичкою притиснувся до пояса Чу Ваньніна, але той його не відштовхнув — він не міг не розгубитися. Приголомшений, Мо Жань широко розплющив очі, скидаючись із вигляду на дурного пса.   

Чу Ваньніну спочатку було трохи ніяково, але він не зміг стримати усмішку, помітивши вираз обличчя Мо Жаня.

Щойно Мо Жань зрозумів, що Вчитель справді усміхається — хоча і зовсім трохи, але це точно була усмішка — його очі стали ще круглішими. Розпатланий, він випростався і сказав з усією серйозністю:

— Учителю, від вас пахне чимось приємним.

Чу Ваньніну знову відібрало мову.

Мо Жань зупинився, тоді раптом нахмурився, ніби намагаючись видобути щось із пам’яті. А коли нарешті пригадав, на його обличчі з’явився переляк. 

— Ха, це дивно, — пробурмотів він. — Хіба… Хіба Ся-шиді не пахне так само?

Обличчя Чу Ваньніна вмить змінилося. 

Він жбурнув рушник Мо Жаневі у голову і, перш ніж той устиг зреагувати, силою виштовхав учня з ліжка. 

— Я стомився, — сказав він холодно. — Забирайся геть і йди спати.

Мо Жань по-дурному приземлився на спину. Певний час він лежав нерухомо, збентежений, потім перевернувся, потер носа та без краплі злості слухняно піднявся, щоб влаштувати собі постіль на підлозі.

---

Від команди перекладачів:

Друзі, вітайте разом із нами нову учасницю перекладацької команди! Наші ряди поповнились неповторною і невтомною перекладачкою з англійської. Зустрічайте, Персик!🍑

---

Нотатки авторки:

Маленький театр:

Тяньвень: Як поводитиметься Сюе Мен, якщо муситиме провести ніч у кімнаті з моїм власником?

Жов Бао: Сюе Мен точно не зможе заснути, всю ніч буде нервувати, а на світанку ввічливо побажає Вчителю доброго ранку, а-ха-ха-ха-ха.

Тяньвень: А що станеться, якщо Ши Мей проведе ніч у кімнаті з моїм власником?

Жов Бао: Мо Жань рознесе корчму на друзки.

Тяньвень: А якщо Мо Жань 1.0 проведе цілу ніч у кімнаті з моїм власником?

Жов Бао: Історія вже має на це відповідь.

Тяньвень: А якщо Мо Жань 0.5 проведе цілу ніч у кімнаті з моїм власником?

Жов Бао: Про що тут питати? Твій власник буде спати на ліжку, Мо Жань — на твоєму власникові.

Тяньвень: А якщо Мо Жань 2.0 проведе цілу ніч у кімнаті з моїм власником?

Жов Бао: Е-ні, навіть не сподівайся на спойлери.

Тяньвень: ??? Але хіба ти не сказала, що я зможу дізнатися будь-яку правду???