Розділ 75. Цей Високоповажний — неосвічений. Змирись!

Натовп переводив погляди то на Дзяньґвей, то на вогняно-червоні лози, що обвивали шиї вбитих пернатих, і хвилювання людей зростало. 

— Це все ти! Все точно так, як коли ти замордував Вісімнадцяту!

— Така звіряча жорстокість!

— Це ти її вбив!

Схоже, Безсмертній Старійшині заболіла голова від такого гамору, і вона, торкнувшись скроні, холодно сказала:

— Мо Вей’ю, я питаю востаннє: ці вбивства — твоїх рук справа?

— Ні.

— Гаразд, — Старійшина кивнула. 

Мо Жань полегшено зітхнув, подумавши, що його відпустять, і вже збирався було подякувати Старійшині за її глибоку мудрість і справедливість, та вона байдуже махнула рукою і крижаним голосом наказала:

— Ця людина скоїла безліч гріхів і заперечує свою провину. Схопіть його.

Коли Ши Мей, умивши обличчя і вдягнувшись, вийшов із помешкання, то побачив, як понад десяток людей намагалися втримати Мо Жаня на місці за допомогою чарів, а хтось інший накладав йому на зап’ястя вічний замок.

— Що це ви робите?!

Обличчя Ши Мея геть зблідло, і він умить кинувся до Мо Жаня.

— Що сталося?

Ніхто йому не відповів, однак бездиханні тіла, що беззвучно похитувалися в персиковому гайку, й були відповіддю. Ши Мей різко вдихнув, позадкував і врізався в груди Мо Жаневі. 

— А-Жаню…

— Тихо, не хвилюйся, — Мо Жань впився поглядом у Безсмертну Старійшину, а сам, стишивши голос, промовив до Ши Мея: — Піди поклич дядька й Старійшину Сюаньдзі.

За таких обставин було цілком ясно, що пернаті втратили останні крихти розсудливості. Якщо вони вирішать незважаючи ні на що розірвати Мо Жаня на шматки, скований путами, він не матиме жодного шансу вижити. Потрібно якнайшвидше привести підмогу — Сюе Дженйона та Сюаньдзі.

Коли Ши Мей пішов, Мо Жань лишився сам-один серед цих скривлених гнівом облич. Одне за одним він окинув їх упевненим поглядом. 

— Тьфу! 

Раптом із натовпу вилетів плювок. Мо Жань спробував ухилитися, однак пернатий, що плював у нього, стояв зовсім близько, і слина безперешкодно долетіла до хлопця.

Мо Жань повільно повернув голову і зустрівся поглядом із парою яскраво-червоних очей.

— Ти вбив стількох людей і ще сподіваєшся на допомогу?! Та я зараз сам тебе…

Поки пернатий говорив, у його долоні раптом зібрався згусток палючого полум’я і вилетів у напрямку Мо Жаня!

Мо Жань зробив крок убік, і вогняний спалах пронісся повз його скроню, врізавшись у персикове дерево позаду. Вмить товстий стовбур охопило полум’я, і дерево переломилося надвоє.

Бам!

Дерево впало, і персикові квіти злетіли у повітря, мов легенькі сніжинки.

Мо Жань глянув у той бік, а потім знову на пернатого:

— Повторюю ще раз: немає жодних доказів того, що вбивця — саме я. За десять днів будуть готові пігулки невинності. Якщо вам хочеться комусь помститися за всі ці смерті, за десять днів ще не буде пізно.

— Десять днів? Та за цей час ти всіх тут переб’єш! — гнівався пернатий. — Поверни мені мою сестру!

Незнайомець кинувся на Мо Жаня, і той знов ухилився від атаки. Втім, погляд хлопця впав на Безсмертну Старійшину, що бездіяльно стояла неподалік. Вочевидь, вона не збиралася зупиняти бійку. Мо Жань ще дужче розгнівався і крикнув: 

— Агов! Стара птахо! Вгамуй своїх людей!

Старійшина не відповіла. 

— Гаразд, — побачивши, що вона й не зрушила з місця, Мо Жань не стримався і вилаявся. — Прикидаєшся глухою, еге ж? Хочеш подивитися, як мене спалять живцем? Знати б одразу, що ви, смердючі птахи, не маєте й дрібки здорового глузду, то не приїздив би до вашого сраного Джерела! А тепер мушу терпіти ці безглузді звинувачення!

Коли Старійшина почула ці слова, її обличчя ледь здригнулося, однак вона різко підняла руку і, впевнено й безжально змахнувши рукавом…

…дала Мо Жаневі ляпаса. 

Хоч представники пернатого племені й були схожі на людей зовні, та мислили вони зовсім по-іншому. 

У світі самовдосконалення навіть найдрібніший чиновник, не кажучи вже про голову цілого племені, нізащо б не дозволив собі зробити остаточних висновків за відсутності беззаперечних доказів. Однак пернаті, зрештою, були напівкровками — і звірі, і люди водночас, тож у їхній натурі було чимало звіриного. 

Волосся Старійшини вмить перекинулося з чорного на криваво-червоне і від неї ніби почала здійматися пекуча пара. Вона широко розплющила очі, а в голосі її бриніла сама могутність природи:

— І що у тебе за Вчитель? Як він міг виховати такого неотесаного учня! Щоб жодного брудного слова більше не вилетіло з твого рота!

Коли Старійшина договорила, інші пернаті по-пташиному заверещали і з убивчим вогнем у налитих кров’ю очах стали оточувати Мо Жаня.

Вжух!

Повітря прорізала жовтогаряча вогняна стріла, спрямована у його самісіньке серце.

Мо Жань не наважився ігнорувати загрозу, і ось у повітрі засяяв Дзяньґвей, а він ухилився від удару. Однак стріла мала лиш відвернути увагу хлопця, тоді як за його спиною з’явився ще один пернатий і кинувся на Мо Жаня з мечем саме в ту мить, коли той відбивав стрілу. Лезо зблиснуло, немов вода у променях сонця.

Спереду були стріли, ззаду — меч. Становище здавалось майже безвихідним.

Мо Жань розумів, що ці напівзвірі таки прагнуть його замордувати. Він зосередився, пригадав техніку, яку Чу Ваньнін раніше використовував із Тяньвенню, здійняв руку вгору, зробивши оберт кистю…

Дзяньґвей злетів угору і вмить знову ринув до землі — криваво-червона лоза затанцювала та з блискавичною швидкістю описала величезне коло. Листки на ній ураз стали гостролезими клинками, закручуючи у вихорі як повітря, так і все живе навколо, і рубаючи його на шмаття.

Одна з найсильніших технік Чу Ваньніна — «Вітер»!

Духовна сила Мо Жаня стала центром листяного виру, що затягував у себе все живе.

Все, що потрапляло туди, подрібнювалося на пил і розвіювалося за вітром, аж поки від нього не лишалося ні сліду.

— А-а-а!!! — заволав пернатий. Його стрілу змололо на порох, як і меч, чиє лезо встигло сягнути зовсім близько до Мо Жаня.

«Дзень!» — забриніла криця, і звук розтрощеного леза вдарив по вухах. Ніхто ще не встиг зреагувати, як пернатого також підхопив криваво-червоний «вітер», і той пронизливо закричав:

— Відпусти! Божевільний! Навіжений!

Побачивши, що її підопічні в небезпеці, Старійшина вмить спалахнула гнівом. Вона злетіла догори, її багряні одежі розвівалися за вітром.

У долоні Старійшини з’явився яскраво-червоний, бездоганно чистий кристал, її широкі рукави затріпотіли від потоків духовної сили, що Старійшина стала вливати у нього. Над Персиковим Джерелом здійнявся вітер, збурюючи хмари і пригинаючи трави до землі.

За спиною Старійшини запалав образ фенікса, а її очі налилися кров’ю настільки, що здавалось, ніби з них от-от почнуть стікати криваві краплі. Гідне та привабливе обличчя зараз скривилось у люті.

— Тварюко, — прогарчала вона, — ніяк не зупинишся?

— Зупинитися? Ти щойно викликала фенікса! Я що, по-твоєму, хочу вмерти? — обличчя Мо Жаня наполовину вкрила тінь від вогняної постаті фенікса. — Зупинись — і я теж зупинюся!

— Ти…

Старійшина злетіла ще вище.

— Хто…

Вона робила паузу після кожного слова, а криваві очі впивалися у Мо Жаня.

— Такий… Щоб мені… Вказувати?!

Услід за її голосом у повітрі щось загриміло, і фенікс із вереском кинувся на Мо Жаня!

Бам!!!

Ще один вибух — жахливіший за попередній, ніби древній дракон, що прокинувся після свого віковічного сну, проривався з глибин землі на поверхню.

Вогняний фенікс зіткнувся із золотим сяйвом, породивши вибухову хвилю жахливої сили. Слабкі пернаті закричали, збиті з ніг потужним ударом. Дехто випльовував кров, відкинутий на цілі десятки джанів.*

丈 zhàng — одиниця відстані, приблизно 3.3 метри.

Буря пронеслася павільйоном Лінсяо, розкидаючи навсібіч пісок і каміння. Дерева навколо будівлі вмить повалило на землю!

Коли пил осів, знайома висока постать з’явилася перед Мо Жанем, закривши хлопця собою.

— У… учителю?!

Його білі одежі розвівалися за вітром, а широкі рукави пливли, як на хвилях. Він обернувся на голос Мо Жаня. Феніксові очі зупинили як завжди холодний, але проникливий і ясний погляд на Мо Жаневі, що від вибухової хвилі впав на коліна.

Голос Чу Ваньніна був крижаним і чистим, як вода в колодязі у спекотний літній день.

— Поранений?

Мо Жань розплющив очі й довго не міг зібратися, щоб відповісти, та лише рота роззявив, ошелешений його появою.

Чу Ваньнін зміряв його поглядом. Виснувавши, що той не має серйозних ушкоджень, він обернувся до Старійшини:

— Ти щойно питала, що в нього за Вчитель?

Він стримав свою жахливо могутню духовну силу і став поступово спускатися на землю.

Він зовсім не мав настрою на балачки, тому лиш холодно промовив:

— Чу Ваньнін із Піку Сишен. Прошу пані стати до битви. 

— Щ… що?

Чу Ваньнін підняв брови, а очі його потемніли, переймаючи в нефриту всю насиченість барви.

Побачивши, що ці птахи не розуміють його ввічливих слів, Чу Ваньнін не засмутився — йому якраз уривався терпець.

— Я сказав, що його Вчитель — я, — Чу Ваньнін зробив коротку паузу. — Думаєш, я кланятися тобі маю за те, що ти посягнула на мого учня?

Хоч Безсмертну Старійшину й звали Безсмертною, це слово посилалось виключно до її шляхетного походження — насправді їй було дуже далеко до справжнього безсмертя. Чу Ваньнін розбив постать фенікса одним ударом і порізав руку Старійшини Тяньвенню. Вона закрила рану іншою рукою, та з-під пальців витікала чорна кров, а обличчя враз змарніло.

— Ти, простий смертний, насмілився на таке нахабство? Хто тобі дозволив увійти до Джерела?! Як ти сюди потрапив?!! — вона волала, наче божевільна. — Я тобі покажу, де твоє міс…

Вжух!

Тяньвень здійнялась у повітря, її удар прийшовся Старійшині по обличчю, вмить розсікши до крові вуста.

— Де ж воно? — холодно засміявся Чу Ваньнін, розправляючи свій рукав, що трохи зім’явся від змаху Тяньвенню. Потім він схопив Мо Жаня за комір і підняв на ноги, втім, ні на мить не зводячи очей зі Старійшини. — Кажи-кажи, то де там моє місце?

— Ти... ти смієш, ти…

— Чого б мені не сміти? — Чу Ваньнін кинув на неї байдужий погляд. — Чого б це мені не сміти? — він зупинився і притримав Мо Жаня рукою. — Слухай уважно: він — мій, і я його забираю.

Мо Жань ще не оговтався від раптової появи Чу Ваньніна, що радше скидалася на явлення божества, аж тут його остаточно добило це «він — мій».

— У… учителю…

— Стули пельку, — хоч Чу Ваньнін і не виказував жодних емоцій, Мо Жань бачив, що глибоко в очах Учителя горів гнів. — Нічого не можеш зробити нормально, вічно від тебе лише проблеми.

Він дав Мо Жаню запотиличника, а потім схопив його та злетів угору, подолавши десятки чи одним стрибком. Коли Мо Жань прийшов до тями, вони з Чу Ваньніном опинилися в якійсь віддаленій частині Персикового Джерела.

— Вчителю! Мій шиді досі там…

Чу Ваньнін кинув на нього погляд, зауваживши Мо Жаневе занепокоєння, і холодно відповів: 

— Шиді? Той, на прізвище Ся? 

— Так-так-так, він досі в павільйоні Лінсяо, я мушу його врятувати…

Чу Ваньнін підняв руку, перебивши Мо Жаня:

— Не хвилюйся, я вже перемістив його чарами до Старійшини Сюаньдзі.

Почувши це, Мо Жань видихнув із полегшенням. Він підняв свої ясні очі на Чу Ваньніна і, не зводячи з нього погляду, запитав:

— Учителю, ви… як ви тут опинилися?

Чу Ваньніна розбудили звуки, що лунали знадвору. Коли він побачив, що ситуація критична, то з’їв пігулку, яку колись дав йому Старійшина Таньлан, щоб тимчасово набути своєї звичної подоби. Та зараз він не збирався нічого пояснювати Мо Жаневі, тому лише холодно спитав:

— Чого ж це я не міг тут опинитися?

Тоді він підняв догори пальці й піймав золоту квітку хайтану.

— «На західній вежі вже буйно розквітла лоза

І вітер весняний гуляє поночі рікою Цяньтан».

Чу Ваньнін опустив вії й легенько дмухнув на квітку, вмить наповнивши її магічним блиском, а тоді клацнув тонкими сніжно-білими пальцями і тихо сказав:

— Шукай.

Цвіт хайтану одразу ж підхопив вітер та поніс удалечінь, кудись углиб гірського лісу.

— Вчителю, що це за закляття? — поцікавився Мо Жань.

— Закляття кидання квітки.

— Га?

— Закляття кидання квітки, — Чу Ваньнін виглядав умиротвореним і спокійним — зовсім не було схоже, що він жартував. — Раніше воно не мало назви, але тепер ти запитав, і ось я її придумав.

Мо Жань не знав, що відповісти. 

Може, йому просто неохота пояснювати?

— Ми поговорили про тебе з головою ордену, — Чу Ваньнін дивився в той бік, куди полетів квіт хайтану. Його голос був як завжди глибоким і холодним, наче прекрасний нефрит у струмку. — В усьому цьому помітний той самий почерк, що й у людини, яку ми зустріли на озері Дзіньчен. Боюся, що в Персиковому Джерелі давно вже панує техніка Фігур Дженьлон.

— Як це можливо? — здивувався Мо Жань.

Мо Жань досяг значних висот у володінні технікою Фігур Дженьлон у своєму попередньому житті, тому після вбивства Вісімнадцятої й сам намагався розгледіти тут сліди використання закляття. Дженьлон завжди залишала кривавий слід — там, де вона застосовувалася, вбивства були неминучими. Таким чином, щоб розпізнати використання техніки, треба було просто шукати сліди сильної негативної енергії незрозумілого походження. Якщо той невідомий заклинач дійсно скористався забороненою технікою, він мав бути неабияким майстром — інакше Мо Жань точно б усе зрозумів.

Вловивши відтінок сумніву в погляді Чу Ваньніна, Мо Жань пояснив:

— Я маю на увазі… тут, у Персиковому Джерелі, всі наполовину безсмертні. Як хтось міг скористатися тут забороненою технікою і лишитись непоміченим? 

Чу Ваньнін похитав головою:

— Тоді в озері Дзіньчен цей невідомий узяв під свій контроль сотні древніх духовних істот. Хоч їхні сили не зрівняються із могутністю божественних створінь, силам напівбезсмертних вони майже ідентичні. Коли вже цьому заклиначеві вдалося провернути таке на озері Дзіньчен, цілком можливо, що він зміг повторити те саме в Персиковому Джерелі.

— Он як…

— Мгм.

Тут Мо Жань підняв голову і засоромлено усміхнувся, показавши глибокі ямочки:

— Вчителю, а що таке «ідентичні»?

— ... 

---

Нотатки авторки:

Системне сповіщення: Вітаю! Ваш друг «Милий хлопчисько Ся Сині» тепер офлайн, а ваш друг «Безсмертний Великої Ведмедиці Чу Ваньнін» тепер онлайн. Якщо ви потребуватимете  допомоги, можете викликати його до себе, наприклад, для допомоги в бою. Зауважте, що Чу Ваньнін не несе відповідальності за спричинені ним руйнування. Будь ласка, здійснюйте виклик за допомогою порожнього віконця, однак подбайте, щоб поблизу не було елементів, здатних зашкодити справній роботі Безсмертного Великої Ведмедиці, як-от «Тасянь-Дзюнь Мо Вей’ю». Приємного користування!