Цей Високоповажний завинив

Мо Жань був приголомшений.

Пройшло досить багато часу, перш ніж він нарешті оговтався та нестямно замахав руками, не в змозі впоратися з хвилюванням.

— Ні, цейво… Я не… Е-е-е. Я не знаю. Це не моє. Куди поділася моя хустинка? Я, я, я… Ох, навіть води Хванхе не здатні змити мій сором.

Мо Жань удивлявся в шовковий клаптик із вишитою в кутку ледь помітною квіткою й не міг згадати, чому ця річ узагалі в нього опинилася. Він гарячково перебирав можливі варіанти, як раптом ляснув себе по лобі.

— А!

— Що таке?

— Згадав! — Мо Жань полегшено зітхнув і, усміхаючись, забрав хустинку з рук Ши Мея. — Вибач, вона дійсно не моя, тому не можу тобі її віддати.

Ши Мей промовчав, але про себе, певно, подумав: «А я, власне, і не просив».

— Та й з Учителем вона теж не має нічого спільного. Знаєш, не все з візерунком хайтана належить йому. — Мо Жань обережно склав носовичок і запхав його назад у кишеню, із полегшенням усвідомивши, що не чіпав речей свого наставника. — Це хустинка Ся-шиді.

Ши Мей про щось замислився.

— Ся-шиді?

— Угу. Ми жили разом останні кілька днів, тому зранку я, мабуть, схопив не той носовичок із сушарки чи щось таке. Ха-ха, як незручно.

Ши Мей помовчав якийсь час, а тоді лагідно всміхнувся й промовив:

— Ммм, нічого страшного. — Він підвівся. – Уже пізно. Ходімо, ми повинні забрати Ся-шиді.

Вони вийшли з будинку й попрямували до тюремної печери. 

Та не встигли вони відійти, як Ши Мей уповільнив кроки, а потім узагалі перечепився через камінь та, найімовірніше, упав би, якби Мо Жань швидко не зреагував та вчасно не спіймав його.

Мо Жань був приголомшений блідим обличчям хлопця. 

— Що сталося?

— Нічого, — Ши Мей глибоко вдихнув. — Я погано пообідав, тому почуваюся дещо млявим. Треба просто трохи відпочити.

Чим більше той виправдовувався, тим схвильованішим ставав Мо Жань. Якщо задуматися, Ши Мей був не дуже вправним у цінґоні, а все в Персиковому джерелі — від їжі до одягу — продавалося лише за пір’я. Мо Жань завжди ділився з ним пір’їнами, які добув сам, але останні кілька днів він провів в ув’язненні, а Сюе Менові забракло клепки попопіклуватися про когось іншого.

Із плином думок стурбованість Мо Жаня наростала. 

— Ти й раніше нехтував обідами, але я ніколи не бачив тебе в такому стані, — почав він тиснути. — Думаєш, я повірю, що це результат лише однієї пропущеної трапези? Скажи мені правду: коли ти востаннє їв?

— Я…

Побачивши, що Ши Мей відмовляється відповідати, Мо Жань спохмурнів ще дужче. Він схопив співрозмовника за руку й потягнув в інший бік.

— А-Жаню, к-куди ми йдемо? — квапливо запитав Ши Мей.

— Туди, де нагодують! — відповів різко Мо Жань, та, коли повернувся, у його очах можна було виявити лише тривогу — Чому ти не потурбувався про себе, поки мене не було поруч? Ти завжди, завжди піклуєшся про всіх навколо й ставиш інших на перше місце! А як щодо тебе самого? Ти хоч колись думав про себе?

— А-Жаню…

Оскільки Ши Мей навчався зціленню, за правилами, він не мав права заходити на територію підрозділу нападу без спеціального жетона. Проте після випадку з Вісімнадцятою, пташине плем’я прибрало це обмеження, щоб упоратися з критичною ситуацією.

— Чого б тобі хотілося? Замовляй що завгодно.

— Будь-що підійде, — Ши Мей виглядав трохи винним. – Вибач, я хотів допомогти тобі, а вийшло навпаки…

— Не вибачайся, — Мо Жань махнув головою, а його тон полагіднішав. — Ну ж бо, замовляй. Я заплачу, а ти неквапливо поїси.

Ши Мей подивився на нього.

— А ти?

— А мені потрібно забрати Ся-шиді. Біля печери стоять вартові, та я все одно хвилююся, що вбивця досі швендяє десь на волі. 

Коли Ши Мей зрозумів, що Мо Жань хоче піти, його очі на мить потемніли.

— Тоді дві парові булочки, – швидко замовив він. – Я піду з тобою й поїм по дорозі.

Мо Жань збирався відмовити його, аж тут із вулиці долинули схожі на щебетання пташок голоси. Кілька десятків молодих розфарбованих заклиначок із дзвінким сміхом зайшли до шинку.

— Гей, крамарю, у мене є питання, — мило посміхаючись, сказала дівчина, яка очолювала групу. — Це тут Старший братик сьогодні справляє бенкет?

— Так, усе правильно, — шинкар розплився в усмішці. Пташиний народ досить швидко зрозумів, що Старший братик полюбляє вино та пісні. Він щоночі влаштовував гуляння то в одній корчмі, то в іншій, і, куди б не пішов цей хлопець, купка регочучих заклиначок завжди заздалегідь збиралася в тому ж місці.

Звичайно ж, дівчата дуже зраділи й одразу поспішили зайняти місця за столиками. Час від часу до вух Мо Жаня долітали уривки їхніх розмов. Усі говорили про щось на кшталт:

— Сяо-Фан, як я намалювала брови? Думаєш, Старшому братику сподобається?

— Виглядає мило. Що думаєш про мої очі? Чи не занадто яскраво нафарбовані? Чи не вирішить він, що я легковажна?

Або щось на зразок цього:

— Ти така гарна, точно припадеш до вподоби Старшому братику! Я бачила, як він дивився на тебе вчора.

— Ай-я, та якби ж! Не дражни мене. Йому, безперечно, подобаються такі дівчата, як сестричка: талановиті, освічені й лагідні.

Мо Жаню забракло слів. Навіть у такі важкі часи ці дівчата не припинили впадати за Старшим братиком. Кутик його губ смикнувся, і він повернувся до Ши Мея.

— Булочки, значить. Нумо заберемо їх і підемо — я боюся залишати тебе одного в цій повній хижаків печері.

Ши Мей похитав головою й засміявся, побачивши вираз обличчя Мо Жаня.

Найсмачнішою стравою в цій корчмі були величезні м’ясні булочки, від яких текла слинка. Мо Жань купив аж десять штук, і віддав усі Ши Мею. Він зміг розслабитися тільки тоді, коли побачив, як щасливий шиґе відкусив шматок на ходу.

Та хто би знав що їжа його так зморить. Хлопець мав слабкий шлунок, тож наспіх поглинута після тривалого голодування масляна булка відразу ж викликала біль у животі.

Тепер Мо Жань дійсно не міг піти за Ся-шиді. Він похапцем відніс блідого й спітнілого Ши Мея назад до павільйону Лінсяо, поклав на застелене ліжко та кинувся шукати лікаря.

Після того, як Ши Мей прийняв ліки та випив теплої води, сповнений самодокорів Мо Жань сів біля ліжка хворого й глянув на його змучене обличчя.

— Досі болить? Дозволь помасувати тобі живіт.

Ши Мей відповів тихим і слабким голосом:

— Не треба… Усе добре…

Та Мо Жань уже простягнув свою велику, чітко окреслену долоню, щоб обережно масажувати його через ковдру. Мабуть, він правильно розрахував силу натиску й Ши Мею стало краще, бо той не пручався. Його очі заплющилися, а дихання вирівнялося під обережними рухами.

Мо Жань залишився поруч, поки Ши Мей міцно не заснув, і лише тоді зібрався піти. Та перш ніж він устиг піднятися, його схопили за руку.

Чорні, з фіолетовим відблиском, очі Мо Жаня розширилися.

— Ши Мею?

— Боляче… Не йди… — прекрасні очі Ши Мея були заплющені, схоже, він говорив крізь сон.

Мо Жань застиг на місці. Ши Мей ніколи нікого ні про що не просив. Він завжди допомагав іншим, не очікуючи нічого натомість, і вмовляти Мо Жаня таким лагідним голосом міг лише уві сні.

Тому Мо Жань охоче сів назад, опускаючи погляд на лице, за яким тужив днями й ночами, та знову взявся масувати живіт шиґе.

За широко відчиненим ґратчастим вікном ліниво опадав персиковий цвіт, а небо на його фоні потроху темнішало.

Коли Мо Жань згадав, що обіцяв маленькому шиді повернутися до вечері, була вже північ. 

— О ні! — Мо Жань різко підскочив і кілька разів стукнув себе по голові. — О ні, ні, ні!

Ши Мей у цей час уже міцно спав. Мо Жань вибіг надвір і хотів було помчати до печери, коли в небі спалахнуло блакитне світло. Згори опустився старійшина Сюаньдзі, тримаючи на руках дитину, що стискала у долонях маленький глиняний горщик.

— Старійшино!

Сюаньдзі кинув на Мо Жаня докірливий погляд.

— Що трапилося? Хіба ти не казав, що забереш його? Якби я не був таким стурбованим і не пішов відвідати його, Ю… Кгм, мій учень чекав би в тій печері до світанку.

— Цей учень завинив. — Мо Жань опустив голову, однак підвів очі на Чу Ваньніна. — Шиді…

Сюаньдзі опустив дитину. Хлопчик, досі тримаючи той глиняний жбанок, спокійно глянув на Мо Жаня.

— Ти їв?

Мо Жань не очікував, що це буде перше, про що він спитає, тому недолуго відповів:

— Щ-ще ні…

Тоді Чу Ваньнін підійшов і простягнув посудину йому. 

— Тримай, — сказав він рівним голосом. — Воно досі тепле. 

Мо Жань якийсь час стояв нерухомо. Коли він отямився, то вже обіймав маленького хлопчика з глиняним горщиком. 

— Добре, я поїм.

Цей дурненький хлопчисько хвилювався, що бульйон охолоне, тому зняв свою верхню одежу, щоб загорнути в неї вечерю, і замерз сам — його маленьке тіло було прохолодним на дотик.

Мо Жань притиснувся до нього чолом і ніжно потерся, а тоді вперше за два життя щиро сказав:

— Пробач, це моя провина.

Вони побажали Сюаньдзі доброї ночі та зайшли до павільйону. 

Верхній одяг Чу Ваньніна занадто зім’явся, щоб його можна було носити, а Мо Жань хвилювався, що його шиді треба зігрітись, тому пішов у внутрішню кімнату за ковдрою. Чу Ваньнін позіхнув та разом із горщиком виліз на дерев’яну лавку. Він уже збирався дістати дві тарілки для бульйону, коли помітив м’ясні пиріжки, які не доїв Ши Мей.

Зістрибнувши вниз, Чу Ваньнін підійшов до спальні та беземоційно глянув на гарного юнака, що спав на ліжку. Він не розізлився, не зронив і слова, але крижані паростки пустили коріння у його кістки, а серце, таке тепле секунду назад, перетворилося на тверду льодову брилу.

Коли Мо Жань повернувся на кухню, Чу Ваньнін сидів на своєму місці біля вікна. Він сперся рукою на підвіконня й поставив одну ногу на лавку, а іншою гойдав у повітрі. Почувши кроки, він недбало повернув голову та кинув погляд на Мо Жаня.

— Ось, я знайшов ковдру з шерсті вогняної лисиці. Загорнися, уночі холодно.

Чу Ваньнін не відповів.

Мо Жань підійшов і простягнув йому знахідку, але хлопчик її не взяв. Тільки похитав головою й повільно заплющив очі, ніби хотів відпочити.

— Що сталося? Вона тобі не до вподоби?

Знову тиша.

— Тоді я зараз гляну, чи є інша, — з усмішкою сказав Мо Жань, скуйовдивши волосся Чу Ваньніна. Він розвернувся, щоб піти пошукати ще якусь ковдру, але зрозумів, що глиняний горщик зник, і спантеличено витріщився на порожній стіл. — Куди подівся мій суп?

— Хто сказав, що він твій? — нарешті заговорив Чу Ваньнін крижаним голосом. — Він мій.

Кутик губ Мо Жаня смикнувся. Він зрозумів, що малий вирішив повередувати.

— Добренько. Твій то твій. То куди дівся твій суп?

— Я його викинув, — відрізав хлопчик.

— В-викинув?..

Чу Ваньнін продовжив ігнорувати Мо Жаня. Він легко зістрибнув з лавки й пішов до дверей.

— Гей, шиді? Шиді, ти куди?

Мо Жань геть забув про ковдру — убивця досі гуляв на волі, тож на вулиці було небезпечно, — і швидко пішов услід за ним.

Під персиковим деревом він помітив той самий горщик із супом: його, зрештою, не викинули. Мо Жань зітхнув.

Це таки його провина. Маленький шиді, напевно, намагався стримати образу, але не зміг, і вона вилилася сама по собі. І він мав повне право злитися.

Мо Жань підійшов та сів під деревом поруч із Чу Ваньніном. Той не звернув на нього жодної уваги, лише взяв горщик, відкрив кришку та спробував запхати туди черпак, більший за його лице. Черпак, авжеж, не вліз, тому його гнівно відкинули вбік, і він із тріском розлетівся на друзки, вдарившись об землю. Сам Чу Ваньнін, вчепившись у глиняну посудину, заціпенів.

— Пий прямо з нього, — запропонував Мо Жань, повернувши голову та підперши щоку. — Тут лише ми вдвох. Нема чого соромитися.

Чу Ваньнін не зволів відповісти.

— Ні? Тоді його вип’ю я. Мій шиді вперше зварив для мене суп, я не дам йому зіпсуватися, — надокучав Мо Жань, пориваючись забрати горщик.

На його подив, Чу Ваньнін ляснув простягнуту долоню.

— Іди геть.

Приголомшений Мо Жань кліпнув. Ця розмова здавалася трохи знайомою. Нахабна усмішка знову замайоріла на його обличчі.

— Шиді, будь ласка, я був неправий. Благаю, не злися. Я збирався зайти за тобою раніше, але Міндзін-шисьону несподівано стало зле, тож довелося затриматися. Я не хотів, щоб ти стільки чекав.

Чу Ваньнін сидів мовчки з опущеною головою.

— Я справді був зайнятий увесь цей час і нічого ще не їв. Просто вмираю від голоду. — Мо Жань жалібно смикнув його за рукав. — Шиді, мій добрий шиді, мій хороший шиді, будь ласка, можна шисьону трохи супу?

Хлопчик нічого не відповів, але, зрештою, поставив горщик зі стравою на землю, а тоді припідняв голову й ледь кивнув на вечерю перш ніж знову відвернувся. Цей жест означав, що Мо Жань може пригощатися, якщо хоче.

Мо Жань вишкірився.

— Дякую, шиді.

Маленький глиняний горщик був майже повний. Схоже, шиді з’їв дуже мало, лишивши йому більшість м’яса. Переважно м’яса, якщо бути точним, — бульйону зосталося зовсім небагато.

Мо Жань глянув на страву, і його очі весело засвітилися. 

— Ти впевнений, що це суп? — лагідно пожартував він. — Як на мене, це скоріше тушене м’ясо. Шиді такий щедрий.

Чу Ваньнін промовчав, і Мо Жань теж перестав базікати. Він провів півдня піклуючись про Ши Мея, тож дійсно дуже зголоднів. Окрім того, його шиді так старанно працював над вечерею, Мо Жань просто не міг допустити, щоб добрі наміри дитини пропали даремно. Він відламав від дерева дві гілочки та спалахом духовної енергії вирівняв їх, перетворивши на палички для їжі.

— Овва, який аромат! — проплямкав Мо Жань, напхавши повний рот гарячої курятини. — Дійсно смачно. Мій шиді такий вправний.

Насправді вийшло не так вдало, та ще й трохи пересолено, але Мо Жань охоче уминав м’ясо, щоб порадувати свого шиді. Чу Ваньнін тим часом сидів тихо, навіть не дивлячись у його сторону.

Мо Жань зробив великий ковток бульйону — той виявився ще солонішим за курку. Настільки солоним, що здавався майже гірким, утім це ще було терпимо. Він ухопив ще одну гомілку й уже потягнув її до рота, але застиг на місці.

— Скільки лап має курка? — звісно ж, відповіді не пролунало, тому Мо Жань озвучив її сам: — Дві.

Він глянув на затиснуту між паличок гомілку, а потім на обгризену кістку від іншої. Після довгої паузи, цей ошелешений бевзень нарешті підняв голову і спитав Чу Ваньніна:

— Шиді, ти… — він не знайшов сміливості договорити. 

Ти чекав на мене весь цей час, навіть не поївши?

У горщику було повно м’яса. Це тому, що ти чекав на мене так довго, що весь бульйон википів і залишилася лише курка. А коли я почав їсти, подумав…

Подумав, що ти вже поїв… і просто залишив трохи для мене… Що ти неправильно приготував суп, тому він перетворився у тушену курятину…

Мо Жань мовчки поклав глиняний горщик. Він зрозумів це надто пізно — м’яса залишилося всього кілька шматочків.

Чу Ваньнін нарешті заговорив. Його голос досі був спокійним, але звучав по-дитячому ніжно й дзвінко.

— Ти сказав, що повернешся до вечері. Тож я чекав, — повільно й беземоційно промовив він. — Якщо ти передумав їсти, міг хоча би надіслати мені вісточку, щоб я не чекав, мов дурень.

— Шиді…

Чу Ваньнін дивився вбік, відмовляючись повертатися до нього лицем, тож Мо Жань не міг побачити вираз його обличчя.

— Міг би попросити когось передати, що ти залишишся з Ши… Що ти складеш компанію Міндзін-шисьону. Невже це так важко?

Мо Жаню забракло слів.

— Узявши горщик, ти стільки базікав перед їжею, але навіть не спитав, чи поїв я. Невже це було так важко?

Він просто не міг відповісти.

— Так важко було порахувати курячі лапи?

Останнє речення прозвучало кумедно. І попри всі докори сумління Мо Жань не стримав посмішки, але ямочки на його щоках завмерли, так і не окреслившись повністю.

Маленький шиді плакав.

Дорослий Чу Ваньнін ніколи б не лив сліз через таку незначну річ. Але отрута Джайсінь Льов, перетворивши його на дитину, хоч і не вплинула на розум, зрештою, позначилася на характері — уподібнила його до дитячого. Цей прихований ефект проявлявся лише в моменти виснаження чи перенапруження, тому ні пані Ван, ані Старійшина Таньлан не помітили цього, перевіряючи його пульс.

— Я теж відчуваю голод і смуток, я теж людина…

Незважаючи на те, що дитяча вдача взяла гору, Чу Ваньнін підсвідомо все ще чіплявся за свою стриманість і намагався придушити беззвучні ридання. Але його плечі неконтрольовано затрусилися, а сльози навернулися на почервонілі очі та потекли по щоках.

Усі ці роки старійшина Юхен мовчав про свої почуття. Ніхто його не любив, ніхто з ним не дружив. Він з удаваною безтурботністю проходив повз шанобливий натовп піднесено й спокійно. Лише під впливом дитячих емоцій він міг зламатися й сказати правду, випустити накопичений за довгий час біль. 

Не те щоб Чу Ваньнін не переймався оточуючими, він просто робив це тихо. Так тихо, що ніхто не помічав цього й не надавав значення. День за днем мовчання перетворилося на тортури.

Коли Мо Жань побачив, як здригаються плечі маленького шиді, його серце стиснулося, і він простягнув руку, щоб заспокоїти хлопчика. Проте той відкинув її в сторону, перш ніж Мо Жань устиг його торкнутися.

— Шиді…

— Не чіпай мене. — Чу Ваньнін зберігав стійкість, незалежно від віку. Він рішуче витер сльози й підвівся. — Я йду спати. А ти можеш скласти компанію своєму шиді. Просто тримайся від мене подалі.

Запала незручна тиша. Через обурення Чу Ваньнін навіть забув, що Ши Мей був старшим за Мо Жаня.

Мо Жань збирався щось сказати, але Чу Ваньнін уже пішов. Він зник у вільній спальні, гучно грюкнувши дверима.

У павільйоні Лінсяо було лише дві кімнати. В одній Мо Жань планував залишити спати Ши Мея, а іншу — розділити з маленьким шиді. Та, схоже, це більше не варіант: хлопчик настільки розлютився, що навіть замкнув двері.

Лізти в ліжко до Ши Мея Мо Жань також не хотів. У нього геть не було романтичного настрою, не кажучи вже про той безлад, що запанував у голові після того, як його висварив маленький шиді, якого він увігнав у сльози. Тому він просто сидів на оточеному персиковим цвітом подвір’ї, тримаючи в руках глиняний горщик. Згодом він зітхнув і ляснув себе по обличчю, тихо вилаявшись.

— Мо Жаню, ти — сволота.

Так Мо Жань і провів ніч: застелена пелюстками персикових квітів земля була йому ліжком, а небо — ковдрою. Лежачи, він втупився порожнім поглядом у височінь.

Маленький шиді… Ши Мей… Учитель… Сюе Мен… фальшивий Ґовчень з озера Дзіньчен, невідомий вбивця… Чу Сюнь і його син в ілюзії…

Ряд туманних фігур промайнув у голові. Мо Жаню здалося, що щось тут не так, але це відчуття було таким невиразним, що зникло раніше, ніж він устиг звернути на це увагу.

Прекрасні персикові дерева буяли пишним цвітом. Простягнувши руку, Мо Жань спіймав опалу квітку й пильно придивився до пурпурових пелюсток, крізь які просвічувалося місячне сяйво.

Йому згадалися останні миті минулого життя, коли він вклався в заздалегідь підготовлену труну, а навколо так само кружляли згасаючі квіти. От тільки тоді це був цвіт хайтану.

Хайтан…

Людиною, яку він кохав у обох життях, був Ши Мей. Та з якоїсь причини перед самою смертю він вирішив поховати себе під деревом хайтану навпроти пагоди Тонтянь, де вперше зустрів Чу Ваньніна.

Зараз його лякали спогади про речі, які він робив у минулому житті. Після переродження він із кожним днем усе менше розумів, чому був таким жорстоким. Винищував цілі міста, пригнічував слабких, убив свого наставника… Навіть змушував Чу Ваньніна займатися з ним подібним…

Мо Жань викинув персикову квітку геть, опустив руку на чоло й повільно заплющив очі. У голові крутилися слова маленького шиді: «Я теж відчуваю голод і смуток, я теж людина». Усього на мить замість шестирічного хлопчика перед очима постав силует чоловіка.

Чоловіка у сніжно-білих одежах.

Тоді він кліпнув і біле вбрання перетворилося на червоні весільні шати, краї яких тягнулися по землі. Вони виглядали точно так само, як ті, що він носив протягом церемонії посмертного шлюбу в ілюзії примарної розпорядниці.

— Я теж людина…

Я теж відчуваю скорботу й біль. Мо Жаню… Мені теж боляче.

Раптом серце Мо Жаня стиснулося, немов готове щомиті вибухнути, а на чолі виступив холодний піт. Він міцно заплющив очі і, важко дихаючи, пробурмотів:

— Пробач…

Мо Жань не знав, перед ким вибачається: перед маленьким шиді чи колись дорогою йому людиною в розшитих феніксами багряних шатах.

Ши Мей сів на ліжку, опустивши білосніжні ноги на підлогу. 

Не запалюючи світла, хлопець підійшов до вікна й зазирнув у проміжок між віконницями. Він здалеку спостерігав за Мо Жанем, який лежав серед опалих пелюсток, обіймаючи той глиняний горщик. Хтозна, які думки в цей момент причаїлися за його потемнілим поглядом.

Наступного ранку Мо Жань, що так і заснув у заквітчаній траві, наморщив носа, а тоді глибоко вдихнув свіже повітря та ліниво потягнувся, перед тим, як встати.

Та не встиг він повністю випростатися, як спокій павільйону Лінсяо порушив вереск.

— А-а-а-а-а!

Мо Жань різко розплющив очі та схопився на ноги. Від видовища, яке перед ним постало, похолола кров. Він не міг зробити нічого, окрім як шоковано витріщитися. 

Усі п’ятнадцять елітних воїнів пташиного племені, що охороняли павільйон Лінсяо, були вбиті в такій самий спосіб, як Вісімнадцята: їхні шиї стягувала підсвічена червоним сяйвом вербова лоза.

— Дзяньґвей!

Тіла вартових погойдувалися серед персикового лісу біля павільйону Лінсяо. Довгі багряні спідниці торкалися землі, а рукави колисав легенький вітерець. Вони чимось скидалися на висушені квіти — моторошні, але неймовірно красиві.

Тією, хто закричала, була звичайна служниця з пташиного племені, яка принесла сніданок. Вона налякано тремтіла, виронивши з рук бамбуковий кошик. Той тепер лежав на землі, а навколо розсипалися каша та тістечка.

Дівчина затряслася ще дужче, коли побачила на подвір’ї Мо Жаня, і завела руку за спину, ніби збираючись щось дістати.

Мо Жань бездумно зробив крок уперед.

— Ні, почекай! Це не те, про що…

Надто пізно. Вона доторкнулася до Печаті Неминучого Лиха, витатуйованої на її спині. Це заклинання терміново скликало все пташине плем’я, тому за мить у різних куточках лісу замайоріли вогняні крила пернатих, що одні за одними підлітали до павільйону Лінсяо.

Вони були приголомшені видовищем, яке їх зустріло. 

— А-Дзє!

— Дзє…

Коли початковий шок пройшов, навколишня тиша вибухнула несамовитими криками та зойками. Ця метушня привернула увагу й заклиначів Персикового джерела. За мить потрясіння та підозри, злість та розпач заполонили павільйон Лінсяо.

— Мо Жаню! Яке виправдання ти маєш цього разу?!

— Убивця! Навіжений!

Скупчившись біля павільйону, народ пташиного племені кричав і плакав, люті його не було меж.

— Він має відплатити своїм життям! Убийте його! Убийте!

Мо Жаню й справді було важко захистити себе.

— Якби я дійсно був убивцею і міг так просто з ними всіма впоратися, тоді чому б я тут залишився? Щоб дочекатися, поки мене схоплять?

— А щоб тебе! — гаркнула одна з пернатих із вогненно-рудим волоссям і залитим слізьми лицем. — Т-ти вже зайшов так далеко, але досі, досі смієш…

— Якщо ти не винен, тоді чому вбили всіх, окрім тебе? — огризнувся хтось.

— Правильно!

— Дарма ми повелися на його миле личко!

— Навіть якщо ти не вбивця, то точно пов’язаний із ним! Інакше чому він тебе не чіпав?! Га?!

— Око за око!

Мо Жань настільки знавіснів, що хотів розреготатися. У минулому житті він убивав ні за що ні про що, але ніхто не наважувався сказати йому щось на кшталт «око за око». А тепер, коли він справді невинний, усі звинувачували його. Цей світ дійсно… Хлопець на секунду заплющив очі й уже збирався заговорити, коли багряне світло прострілило небо.

Безсмертна Старійшина пташиного племені легко спустилася з-за хмар і холодно оглянула присутніх. Вираз її обличчя був надзвичайно похмурим.

— Мо Вейю.

— Безсмертна Старійшино. 

Безсмертна дивилася на нього деякий час, а потім підійшла до одного з трупів і зняла з його шиї закривавлену вербову лозу. 

— Де твоя зброя? Дістань її й покажи мені.

Мо Жань мовчав.

— Ти відмовляєшся?

Він зітхнув. Купа людей бачили його божественну зброю під час тренувань, а деякі з них ще й на місці вбивства Вісімнадцятої. Якщо він зараз викличе Дзяньґвей, його порівняють з лозами на шиях мертвих охоронців і, безсумнівно, використають, як доказ провини Мо Жаня. Але якщо відмовиться, це виглядатиме так, наче в нього нечиста совість.

Червоне полум’я зі свистом з’явилося в його долоні, приймаючи форму Дзяньґвея, що затріскотів вогняними спалахами.

— Оглядайте не соромлячись, Безсмертно Старійшино.