Цей Високоповажний спантеличений

Раптово зіштовхнувшись із Мо Жанем, Сюе Мен лише кліпнув очима. Вони зустрілися вперше відтоді, як Мо Жаня ув'язнили. 

Згадавши, як Сюе Мен захищав його перед натовпом, Мо Жань не стримався й усміхнувся йому. Утім, Сюе Мена ця посмішка радше ошелешила.

— Ти що робиш? — презирливо сказав він з огидою на обличчі. — Чого витріщився?! Що тут розглядати?! Що смішного?!

— … Та вітаюся з тобою.

— Гидота!

Мо Жань не знав, що й сказати.

Така відповідь однозначно відбила у Мо Жаня будь-яке бажання продовжувати розмову. Ши Мей задумливо щось пробурмотів, але не став перебирати здогадками й натомість із посмішкою звернувся до Сюе Мена:

— Молодий пане, хто викликав ваш гнів?

— А хто ще це міг бути? Хто ж іще?! Безсовісний! Безсоромний! Безпринципний! Збочений!

— Ти збився з ритму, — зауважив Мо Жань. 

— Чхати! Коли вже такий умілець, придумай краще!

— Ні, я не умілець і не людина культури, — гигикнув Мо Жань.— Ну ж бо, розповідай. Хто тебе так розлютив?

— Певно, це знову той Старший братик, — з усмішкою припустив Ши Мей.

— Клятий Братик! Тварюка! Розпусник! Як він досі якусь стидку хворобу не підхопив?! Та я б десять років життя віддав, аби лиш йому голова виразками вкрилася і з ніг гній сочився — та щоб йому очі й ніс погнили! Щоб ніхто на нього й глянути не міг без огиди! Цей брудний, безсоромний, безсовісний збоченець…

Мо Жань знову не знав, що сказати. 

Розуміючи, що Сюе Мен от-от загрузне у вирі лайки, Ши Мей поспішив зупинити його й пальцем указав Сюе Менові за спину.

— Тсс, дивіться, ідуть заклиначки, що сохнуть за Старшим братиком.

— А! — на зазвичай гордовитому та впевненому обличчі Сюе Мена раптом майнула тінь переляку, і він стиха вилаявся: 

— Брудні розпусниці.

Тоді він умить крутнувся та, підібгавши хвіст, пустився навтьоки, як справжній бродячий собака. Щоб зберегти хоч якісь рештки гідності, маленький фенікс кинув:

— Я згадав, що в мене є справи. Бувайте!

Сюе Мен тікав так, що аж дим валив із-під п’ят, доки врешті його силует не зник удалині.

— Ого, — вражено сказав Мо Жань. — Цей Старший братик дійсно неабихто, якщо може аж так налякати Сюе Мена!

Ши Мей стримував сміх.

— Це почалося кілька днів тому, коли Сюе Мен зіткнувся з ним у корчмі та вліз у бійку. Думаю, вони один одного варті.

— Непогано. Треба буде й мені з ним познайомитися, як випаде нагода, — сказав Мо Жань, хоча, промовляючи ці слова, уже більш-менш розумів, що відбувається. Якщо цей «Старший братик» зміг змусити Сюе Мена ось так ховатися, це таки була та людина, про яку він думав.

Однак зараз Мо Жаню було не до витівок Сюе Мена. Сюе Дженйон і Старійшина Сюаньдзі вже прибули до павільйону Їньлу й, певно, тихо обговорювали вбивство Вісімнадцятої з головою Персикового Джерела — Безсмертною Старійшиною пташиного племені.

Безсмертна володарка майже досягла справжнього безсмертя тіла. Сяйво духовної сили оточувало її, і хоча та видавалася молодою дівчиною ніжного віку, лише небеса знали, скільки їй насправді років.

Вона спокійно пояснювала справу Сюе Дженйону, коли зайшов її особистий помічник і низьким голосом відзвітував:

— Безсмертна Старійшино, ми його привели.

— Нехай заходить.

Мо Жань і Ши Мей, роззираючись навкруги, пройшли до обладнаної піччю кімнати.

Усередині вони побачили Сюе Дженйона, що перемовлявся з іншими, обмахуючись своїм сумнозвісним віялом. Мо Жань одразу ж озвався до нього:

— Дядьку!

— Хлопчику мій! — Сюе Джейнон, засяявши очима, озирнувся на голос і підізвав Мо Жаня до себе. — Сідай поруч із дядьком, — сказав він, поплескавши племінника по плечу.

— Я не вбивав її...

— Звісно ні, звісно ти не робив цього, — Сюе Дженйон без упину зітхав. — Не уявляю, як могло статися таке непорозуміння. Безсмертна Старійшина все мені розповіла, і я прийшов допомогти довести, що ти не винен. — Він знову зітхнув. — Милостиві Небеса, лише гляньте, та ти зовсім замучений!

Він потягнув Мо Жаня до себе — Безсмертна Старійшина не стала його зупиняти, мовчки спостерігаючи за ними.

Мо Жань привітався зі Старішиною Сюаньдзі та присів поруч із Сюе Дженйоном. Однак йому здалося дивним, що Сюаньдзі не одразу помітив відсутність свого учня Ся Сині. Натомість він просто беземоційно кивнув Мо Жаню.

Замість нього озвалася Безсмертна Старійшина:

— А де інший хлопчик? Той, що на прізвище Ся.

— Ах, точно. — Здавалося, Сюаньдзі лише зараз прийшов до тями. — Де мій учень?

Мо Жаню дещо не сподобалася така недбалість до Ся Сині. 

— Мій шиді все ще в Небесній В’язниці. Просив передати вам вітання.

— Он як, — Сюаньдзі кивнув. — А чому він не прийшов?

— Готує вечерю, — лаконічно пояснив Мо Жань.

Судячи з тиші, усіх це спантеличило.

Сюе Дженйон, що спершу теж здивувався, урешті розсміявся: 

— Хіба йому вечеря важливіша за очищення власного імені?

— Яке норовливе дитя, — також із усмішкою на обличчі додав Сюаньдзі. — Після цих зборів піду провідати його.

— Не варто. Ми збиралися разом вечеряти, — сказав Мо Жань. — Допитуйте мене, коли вважаєте за потрібне, але нумо вже скоріше покінчимо з цим.

Отже, Сюе Дженйон промовив:

— Безсмертна Старійшино, повернімося до нашої розмови. Послухайте, на піку Сишен є майстер, який знається на алхімії. Перед тим, як поїхати, я попросив його приготувати кілька пігулок невинності.

— Пігулок невинності? — це, вочевидь, дещо здивувало її. Старійшина торкнулася кутика губ своїм ніжним багряним пальчиком. — Тих, що змушують смертних говорити щиру правду?

— Саме так.

Безсмертна Старійшина таки була вражена.

— Матеріали, необхідні для виготовлення цих пігулок, мають дуже непросту структуру, а процес їх очищення надзвичайно складний. Навіть тут, у Джерелі, на приготування такої пігулки знадобиться щонайменше пів місяця. Я здивована почути, що орден безсмертного пана має майстра алхімії такого рівня. Чому ви не взяли його з собою?

— Він нетовариський і не любить подорожувати з іншими, — відповів Сюе Дженйон. — Наразі пігулки вже в процесі виготовлення, у межах десяти днів їх зможуть відправити до Персикового Джерела поштовим голубом. Щойно вони прибудуть, я попрошу Безсмертну Старійшину підтвердити ефективність готового продукту. Після цього наші молоді учні приймуть ці ліки й тоді ми нарешті дізнаємося правду.

Старійшина якийсь час зважувала пропозицію й урешті схилила голову.

— Це прийнятно.

Сюе Дженйон зітхнув із полегшенням й усміхнувся. 

— У такому разі з вашого дозволу, я піду і зараз же заберу свого іншого учня з тюремної печери.

— Заждіть.

— Що таке?

— Поки розслідування цього інциденту триває, Мо Жань і Ся Сині залишаються підозрюваними, — пояснила безсмертна. — Навіть попри поручництво Голови, ця Високоповажна не може звільнити їх.

На це Сюе Дженйон гучно захлопнув віяло. На його обличчі все ще сяяла усмішка, але погляд похолонув.

— А ось це вже трохи несправедливо, Безсмертна Старійшино.

Старійшина пташиного племені підвела погляд і пильно подивилася на нього парою багряних очей.

— Шановний голова ордену невдоволений рішенням цієї Високоповажної?

— Атож. Моїм учням ще не винесли вирок. Крім того, ми зі Старійшиною Сюаньдзі гарантуємо, що вони будуть під наглядом. З якої ж причини Безсмертна Старійшина наполягає на їхньому поневоленні?

— Хіба це поневолення? — прохолодно відповіла Старійшина. — З ними добре поводяться й голодом не морять. Я лише обмежила їхнє пересування. Це не занадто суворо.

Сюе Дженйон усе ще всміхався, але його усмішка геть скрижаніла.

— Не занадто? Наскільки мені відомо, у ту печеру не потрапляє й промінчика сонячного чи місячного світла. Це місце, де ув'язнюють злочинців, чия провина доведена. Кажучи, що це «не занадто», Старійшина кривить душею.

— Шановний голово ордену, — суворо перебив пернатий вартовий, що стояв обіч. — Слідкуйте за словами, будь ласка!

— А що, хіба я сказав щось недоречне? Я не принизив і не образив пані Безсмертну Старійшину, а говорив лише правду. Можливо, мої слова були дещо неввічливими, але точно «не занадто».

Ця відповідь тільки сильніше розлютила пернатого вартового.

— Ти!

Бліда, мов нефрит, рука зупинила його жестом. Безсмертна Старійшина підвела голову й холодно посміхнулася до Сюе Дженйона.

— Світом смертних ходять чутки, що шановний Сюе Дженйон з піку Сишен — не більше ніж яскрава обгортка. Що хоч він і дужий, та далеко не такий освічений — і точно вже не майстер слова. Однак тепер ця Високоповажна розуміє, що чутки були вельми оманливими, адже шановний голова ордену на диво розсудлива особа.

— Я лише неотесаний чолов’яга — не ображайтеся, Безсмертна Старійшино.

Старійшина пташиного племені широко всміхнулася й потягнулася за мандарином. Вона обережно очистила його, після чого простягнула Сюе Дженйонові.

— Тоді чому б нам обом не піти на поступки? Повністю відновити всі свободи для ваших учнів не є можливим, але й тримати їх у в'язниці теж недоречно. Ця Високоповажна накаже негайно звільнити Ся Сині, і відтепер вони з Мо Жанем перебуватимуть у павільйоні Лінсяо*, де ми зазвичай приймаємо гостей. Я наполягатиму лише на двох умовах: до них будуть приставлені вартові, та вони не зможуть виходити за межі павільйону — навіть на пів кроку. Вас це влаштує?

凌霄 língxiāo — букв. підніматися до небес

Сюе Дженйон мовчав якийсь час. Потім його рука здійнялася й, на мить затримавшись у повітрі, урешті взяла мандарин.

Павільйон Лінсяо, можливо, і слугував для прийому гостей, але останні не так часто приїздили до Персикового Джерела. Через це лад у приміщенні не наводили вже давно. Оскільки Безсмертна Старійшина дозволила їм там оселитись, Мо Жань вирішив спочатку піти до павільйону й прибратися, а тоді вже повернутися за Ся Сині.

Сюе Дженйон та Сюаньдзі ще мали теми для обговорення, тож Мо Жань із Ши Меєм вирушили до павільйону Лінсяо без них, але під наглядом кількох пернатих із пташиного племені.

Павільйон розташовувався у північно-західній частині Джерела. Квітучі рослини навколо нього утворювали цілий ліс, пронизаний імлистими нитками туману, мов шовком.

— Це хороше місце. Я й не проти так пожити, — радісно вигукнув Мо Жань.

Ши Мей зітхнув. 

— Як це не проти? Очевидно, що ви двоє невинні. Ви нікого не вбивали, а вас у цьому звинувачують. Шкода, що Вчитель не зміг приїхати. Якби він був тут, міг би використати Тяньвень, щоб тебе допитати, і не знадобилися б ніякі пігулки.

— Ха-ха, якби ж то все було так просто. Тяньвень — божественна зброя, тому, хоч вона й здатна вибити з людини правду, її ефективність повністю залежить від бажання господаря когось допитати. Думаєш, ці птахи дозволили б моєму Вчителю мене допитувати? Гадаєш, вони б йому повірили?

— Теж правда.

Сонце майже закотилося за обрій, коли Мо Жань разом із Ши Меєм узялися за прибирання будинку.

Це дійсно було дивно. Лише коли Мо Жань закінчив наводити порядок та сів відпочивати й пити чай, він зрозумів, що не відчув ніякого таємного щастя від перебування наодинці з Ши Меєм. Ба більше, він не мав жодного бажання загравати до нього.

Зрозумівши це, Мо Жань захлинувся й майже виплюнув свій чай.

Ши Мей ледь не підскочив від несподіванки.

— Щось не так?

— Н-нічого, — Мо Жань шалено замахав руками й подумки вилаявся.

Невже він так довго навчався під керівництвом Чу Ваньніна, що теж обернувся на Льовся Хвея*?

Льовся Хвей (柳下惠 liǔxià huì; 720—621 до н.е.) — давньокитайський чиновник, що прославився своєю стриманістю, поміркованістю й непорочністю. За легендою, під час мандрівки він побачив незнайомку, що вмирала від холоду, і забрав її до свого намету. Гріючись, жінка всю ніч просиділа на колінах Льовся Хвея, і той не дозволив собі ніякої негідної поведінки.

Лише погляньте: віддалений від решти світу павільйон Лінсяо, навколо ні душі — тільки квіти персику кружляють за вітром, і двоє молодиків у компанії один одного. Раніше він скористався би будь-якою можливістю поголубитися з Ши Меєм, і лише після цього повернувся би до справ.

Що це з ним останнім часом? Уся ця чиста й байдужа поведінка — він сам себе не впізнавав.

Мо Жань почухав потилицю.

Ши Мей кліпнув очима.

Коли їхні погляди зустрілися, Мо Жань розплився в дурнуватій посмішці, і на його щоках з’явилися гарні ямочки.

— Персикові квіти зовні дуже красиві. Піду зірву для тебе гілку, щоб ти міг забрати її з собою.

— Рослини теж мають чуття — залиш їх, хай квітнуть на своїх гілках, — промовив Ши Мей.

— Мгм... Дуже слушно. Тоді — тоді я їх не зриватиму!

Запала тиша. Мо Жань подумки перебирав слова, якими можна було би почати розмову, але швидко зрозумів, що останнім часом вони майже не бачилися, тож зараз не мали, про що поговорити.

Підвівши очі, хлопець помітив, що на шкірі Ши Мея блищить тонкий шар поту від того, що той допомагав йому прибирати. Мо Жань умить розчулився, дістав із рукава носовичок і передав його Ши Мею.

— Тримай, витри обличчя.

Ши Мей опустив вії, поглянув на Мо Жаня, що нервово стискав хустину, та мимоволі всміхнувся.

— Дякую, — ласкаво відповів він.

А тоді взяв носовичок, пошитий із найкращого шовку, і легенько витер чоло. Тканина на дотик була м’яка й невагома. Скориставшись хусточкою, він промовив:

— Я візьму його з собою й виперу, а потім поверну тобі.

— Добренько, — швидко погодився Мо Жань. Його сприйнятливість до всього, що казав Ши Мей, уже майже стала інстинктом. — Якщо він тобі подобається, можеш не повертати.

Ши Мей засміявся.

— Це неправильно, подивись, який він гарний... — хлопець розрівняв складки на хустинці й уже збирався скласти її, однак, коли білосніжні пальці провели по щойно розгладженій тканині, Ши Мей раптом здивовано зойкнув.

— Що таке?

Той завагався, підняв погляд на Мо Жаня та знов усміхнувся.

— А-Жань дійсно хоче віддати мені цей носовичок?

— Якщо він тобі подобається, забирай. Усе, що моє — твоє, — щедро мовив Мо Жань.

У глибині очей Ши Мея затаївся сміх.

— «Підносиш Будді позичені квіти». Невже не боїшся, що Вчитель дізнається й відшмагає тебе?

— Га? — цього разу настала Мо Жанева черга дивуватися. — Які квіти? До чого тут Учитель?

— Сам подивись, — у тоні Ши Мея з’явилося щось, що було важко прочитати. — Така велика квітка хайтану. Коли це Вчитель віддав тобі свою хустинку?

 

---

 

Від команди перекладачів:

Друзі, ми невпинно працюємо над тим, щоб розділи виходили в світ у найкращому вигляді. У нещадних руках нашої команди гине й іде в небуття романтика «Таксист-джуна і Чу Ванни», що є трагічною втратою для читачів Ерхи. Аби зарадити чимось у цій скрутній ситуації, неповторна ілюстраторка Hoga втілила в мистецтво наші власні «невдалі дублі».

P.S. А ще ми втілили їх у стікерпак Скарби Ерхи