Цей Високоповажний варить суп

Пізнього вечора ці двоє лежали на широкому кам’яному ліжку, намагаючись вбити час, адже перебування під замком само по собі було неабияким випробуванням. Вони вже потренувалися та поїли, а більше тут зайнятися немає чим.

Чу Ваньнін, спокійний і тихий від природи, цим зовсім не переймався, а от Мо Жань ходив туди-сюди по вузькій печері з відчуттям, ніби час із кожною хвилиною сповільнюється.

— Ааа, мені так нудно. Так нудно! Що робити? Що ж робити?

— Спати, — відповів Чу Ваньнін із заплющеними очима. 

— Але ще ж іще так рано! — Мо Жань кинув погляд на водяний годинник і похитав головою. — Занадто рано. 

Чу Ваньнін його проігнорував. 

Мо Жань покрутився на ліжку, тоді підсунувся і смикнув його за щоку.

— Шиді.

Чу Ваньнін ніяк не відповів.

— Шиді-і-і…

І знову жодної реакції.

— Шиді!

Хлопчик сердито відкрив очі. 

— Чого тобі треба?!

Мо Жань взяв його руки у свої та безсоромно почав махати ними з боку в бік.

— Пограй зі мною. 

— Шиді тут я чи ти? — Чу Ваньнін роздратовано висмикнув свої долоні. — Та хто захоче з тобою бешкетувати?!

Мо Жань м’яко посміхнувся, щиро і геть безсоромно.

 
— Ти, звісно. Чи ти бачиш тут когось іще?

Чу Ваньнін не відповів.

Мо Жань зняв вузьку червону стрічку, яка тримала його волосся, зв’язав кінці разом і переплів її навколо своїх пальців, формуючи своєрідний вузол.

Врешті Чу Ваньнін сів на ліжку і роздратовано запитав:

— Що це за гра така?

— Вона називається «мотузочка». У неї грають переважно дівчата. Я виріс у повному жінок музичному домі, тож у  результаті теж її вивчив. Це насправді весело. Дивись, зачепи своїм пальцем оцю стрічку тут… Ні, не цим пальцем, мізинцем, — Мо Жань говорив повільно, терпляче пояснюючи послідовність рухів. — Так, ось так,  Потім великим і вказівним підхопи ці дві стрічки…

Полум’я свічки потріскувало, кидаючи своє тепле світло на дві постаті — велику і маленьку, — які зосереджено схилилися над плетінням, зробленим із червоної стрічки для волосся. Вирази їхніх облич повільно пом’якшувались.

Чу Ваньнін, слідуючи настановам Мо Жаня, натягнув частину стрічки між пальцями, щоб сплести новий візерунок, але потім зробив неправильний рух. Коли червона стрічка перейшла з рук у руки, замість того, щоб сформувати нове плетіння, вона повернулася до початкової форми — простого кола.

Лице Чу Ваньніна сповнилося нерозумінням. Так і тримаючи руки в повітрі, він втупився у мотузочку порожнім поглядом.

— Чому вона розплелася? — пробурмотів він. — Що трапилось?

— Ха-ха, ти, напевно, знову пропустив петлю.

— Ще раз. 

— Та досить. — Мо Жань засміявся. — Знову і знову робити одне й те саме нудно. Давай займемося чимось іншим.

— Ні. — Тепер вже Чу Ваньнін був незадоволеним, тож наполегливо заявив: — Ще раз.

Вони провели в печері три дні. Йшла четверта ніч, Мо Жань, як завжди, був заклопотаний приготуванням чогось смачненького для Чу Ваньніна. Протягом цього часу він зрозумів ще одну річ: маленький шиді, вочевидь, був родом з тої самої місцевості, що і його Вчитель. Вони мали абсолютно однакові вподобання щодо їжі.

Пташине плем’я сьогодні надало курку та жменю грибів. Мо Жань планував приготувати з цього бульйон і додати туди трохи власноруч зробленої локшини. Все разом, воно мало б смакувати досить непогано. 

— У нас сьогодні курячий бульйон?

— Угу. — Мо Жань скосив погляд на Чу Ваньніна. Хлопчик мав надзвичайний хист до бойових мистецтв, але «гру в мотузочку» зрозуміти не міг. Він був таким впертим, що грався зі стрічкою для волосся щоразу, як випадав шанс. Мо Жань просто не міг стримати усмішки, спостерігаючи за його наполегливістю.

— Можеш гратися, поки я готую, — весело сказав Мо Жань. — Але боюся, бульйон звариться раніше, ніж ти з цим розберешся.

Чу Ваньнін холодно гмикнув і зупинився.

— У нас ще залишився імбир? — байдуже спитав він.

— Зараз гляну… Ага, ще багато. Вони дали нам цілу в’язку вчора.

Чу Ваньнін задоволено видихнув.

— Кинь трохи у бульйон, щоб позбутись запаху сирого м’яса. 

Мо Жань погладив підборіддя.

— О… Дай вгадаю: і додати трохи ягід годжі?

Очі Чу Ваньніна засяяли.

— А у нас є?

— Пфф. Звісно ні. Я просто подумав, що у вас з Учителем однаковий смак. Він також любить імбир та  ягоди годжі в бульйоні.

— Ти пам’ятаєш, що він любить їсти?

— Ха-ха, так-так, я досить кмітливий. — Мо Жань не хотів удаватися в подробиці.Так чи інакше, він не міг обговорювати таку річ, як минуле життя, з маленьким шиді, тож просто вирішив йому підіграти.

— Я — втілення «Двадцяти чотирьох прикладів синівської шанобливості»,* ти знав? Шкода тільки, що Учитель не бачить моєї сердечної щирості.

Відсиланка на збірку історій 二十四孝, у якій ідеться про долю двадцяти чотирьох героїв Стародавнього Китаю, які прославилися своїм шанобливим ставленням до батьків.

Мо Жань узявся очищати курку. Зайнятий нею і своїми легковажними балачками, він не зауважив виразу обличчя Чу Ваньніна. Натреновані руки швидко розібрались із пір’ям і нутрощами, хлопець вже збирався викип’ятити з птиці кров, коли почув тихий голос маленького шиді:

— А може йому це відомо.

— Га?

Мо Жань глянув на Чу Ваньніна, у якого почервоніли кінчики вух. Той відвернувся і, прочистивши горло, повторив:

— Я сказав, що Старійшині Юхену можливо відомо, що ти добрий до нього.

— Ох, ти про це. Насправді, то вже не має значення. Я звик. Навіть якщо колись мені хотілося, щоб він був схожий на інших наставників: сказав щось лагідне або ненароком згадав про мої вподобання, от як я знаю, що він любить їсти, — ці мрії уже в минулому. Коли я вперше прийшов в орден, був засліплений його привабливою зовнішністю. Тоді я подумав, що він ніжна людина. Згадувати це зараз дійсно… — Мо Жань зітхнув. — Мій шанований Учитель дуже неприступний, ще й постійно зайнятий. Як я взагалі можу сподіватися на його увагу? Ха-ха, ах-ха-ха.

Спершу ці слова трохи розсердили Чу Ваньніна, але потім змусили задуматися. Хоча він і турбувався про Мо Жаня у повсякденному житті, проте дійсно підтримував маску відчуженості та стриманості. Він мовчки опустив голову, його злість перетворилася на збентеження. Згодом, хлопчик зістрибнув із ліжка і тихо підійшов до Мо Жаня.

— Що таке?

— Ти готував останні три дні. Сьогодні страва не важка, тож я зроблю її замість тебе. 

Мо Жань кліпнув і посміхнувся. 

— Звідки взялося таке рішення? Ти надто низький, щоб дістати до плити, як ти зібрався готувати? Окрім того, я твій шисьон, ти сам мене так назвав. Найменше, що я можу — це погодувати тебе. 

Чу Ваньнін мовчки приніс стілець і, видряпавшись на нього, вперто глянув на Мо Жаня.

Той лише кліпнув.

— Що означає цей пильний погляд?

— Я чудово дістаю до плити.

Мо Жань не дібрав слів.

— Старійшина Юхен, може, і не знає про твої вподобання в їжі, але я на відміну від нього не бездушний, — беземоційно відповів Чу Ваньнін. — Відпочинь, я все приготую.

Чу Ваньнін порпався з вечерею півночі, відмовившись від навіть найменшої допомоги Мо Жаня. Спочатку він із украй зосередженим обличчям і грізним поглядом здійняв ножа та різкими рухами пошматував курячу тушку. На цю сцену було важко дивитися.

Мо Жань намагався допомогти, але норов його маленького шиді був точно такий самий, як у Вчителя: Чу Ваньнін також ненавидів, коли його відволікають. Тому Мо Жань, кілька разів отримавши на горіхи, врешті почухав голову та й пішов прилягти.

Коли курка нарешті опинилась в горщику, Чу Ваньнін накрив його глиняною кришкою і повернувся до Мо Жаня. Він хотів було щось сказати, аж тут іззовні печери долинув тихий голос.

— А-Жаню, Ся-шиді, ви тут?

Щойно Мо Жань почув цей голос, зіскочив з ліжка так, ніби його вдарило блискавкою, і побіг до виходу. Зазираючи в просвіт між терновим гіллям, він спочатку побачив стриману дівчину з пташиного племені, але, покрутивши головою, помітив одягненого в простий білий одяг Ши Мея. Обличчя хлопця виглядало сумним, але Мо Жань не міг не зрадіти йому.

— Ши Мею! Що… Що ти тут робиш?

— Я маю розповісти тобі дещо важливе, — промовив Ши Мей. — Голова ордену отримав повідомлення та негайно прибув до Персикового джерела. Прямо зараз він веде перемовини з пташиним племенем. Як ти? Тяжко тобі тут? 

— Все чудово. Їм добре, п’ю добре, розважаюся, як можу. — Мо Жань замовк на кілька секунд. — А що з Учителем? Де він?

— Я чув, що він досі в усамітнені, тому не приїхав.

Щось промайнуло в очах Мо Жаня і він зітхнув:

— Ох… Нічого страшного… — пробурмотів він собі під ніс. — Все в порядку. 

— Але Старійшина Сюаньдзі прийшов поручитися за Ся-шиді, — додав Ши Мей. — Він ще не спить?

— Ні, варить бульйон. Шиді, ходи сюди!

Чу Ваньнін поклав своє маленьке бамбукове віяло, яке він використовував для роздмухування полум’я, і підійшов до входу в печеру. Він поглянув на дві постаті ззовні і, ні трохи не здивувавшись, байдуже запитав:

— Що таке?

Ши Мей не встиг і слова сказати, як представниця пташиного племені гаркнула:

— А ти як думаєш? Прийшли люди з піку Сишен. Твій наставник прямо зараз вибілює тебе перед нашою пані Безсмертною Володаркою.

— Мій наставник?

— Старійшина Сюаньдзі.

— О. — Чу Ваньнін замовк з абсолютно непроникним виразом обличчя. — Добре. 

Кутики губ представниці пташиного племені смикнулися. 

— Ви двоє можете вийти. Старійшини зібрались у павільйоні Їньлу*, щоб послухати ваші виправдання.

饮露阁 (yǐnlùgé) — павільйон роси, яка втамовує спрагу.

Чу Ваньнін озирнувся на суп, що кипів на плиті.

— Я не піду. Бульйон ще не зварився, треба за ним наглянути. Мо Жань, замов за мене пару слів.

Почувши його слова, жінка з пташиного племені вирішила, що має справу з незрілою і нерозсудливою дитиною. Вона холодно посміхнулася й спробувала його налякати:

— Як не підеш — втратиш шанс себе захистити. Якщо тебе визнають вбивцею, доведеться заплатити головою.

Проте Чу Ваньнін анітрохи не збентежився. Він зробив байдуже лице, кинув на неї такий самий холодний погляд і подався геть.

Ши Мей хотів покликати його, але Мо Жань з усмішкою похитав головою.

— Облиш. Я піду.

— Але ж старійшина Сюаньдзі подолав такий шлях. Буде нечемно не привітатися з ним…

Перш ніж Мо Жань встиг відповісти, з глибини печери почувся голос Чу Ваньніна:

— Мо-шисьоне, будь ласка, вислови вчителю мою повагу.

Ши Мей розгубився. Він говорив дуже тихо, але хлопчик все одно його почув. Почуваючись трохи незручно, він кашлянув, щоб прочистити горло. Щойно представниця пташиного племені відгорнула терен, який закривав вхід у печеру, Ши Мей схопив руку Мо Жаня і збирався вже йти, аж тут Чу Ваньнін знов озвався:

— Шисьоне.

Мо Жань посміхнувся.

— Шиді передумав? Врешті вирішив піти з нами?

Маленька ручка Чу Ваньніна труснула рукавом. 

— Звісно ні. Я просто хотів нагадати, щоб ти не затримувався надовго, бо бульйон вистигне.

Мо Жань кліпнув і безпорадно розсміявся. 

— Зрозумів. Чекай на мене. 

— Угу.

Чу Ваньнін більше нічого не сказав. Його мовчазний погляд провів Мо Жаня, поки той не зник за поворотом, після чого хлопчик повернувся до приготування вечері.

Павільйон Їньлу знаходився недалеко від печери в’язнів. Дорогою туди, Ши Мей недбало кинув:

— А-Жаню, здається, ти зблизився з Ся-шиді ще більше за ці дні. 

Мо Жань усміхнувся. 

— Ага, ми багато через що пройшли разом. А що, Ши Мей ревнує до маленької дитини?

На мить запала тиша, але Ши Мей врешті відповів: 

— Маячня. 

— Ха-ха-ха, не хвилюйся. Моїм улюбленцем завжди був, є і буде Ши Мей. 

— Годі верзти дурниці… Мені просто здається, що Ся-шиді трохи дивний.

— Дивний? О… — Мо Жань задумався і кивнув. — Думаю, він дійсно незвичайний.

— Ти теж так вважаєш?

— Ага, — Мо Жань вишкірився. — Він такий крихітний, але розмовляє як дорослий, та і його сила вражає. До речі, я тоді так і не встиг розповісти тобі про ту дивину, що сталася в ілюзії. Знаєш, я думаю, що шиді далекий родич нашого Вчителя.

Очі Ши Мея злегка забігали.

— Звідки тобі це прийшло?

— Ми зустріли там декого — тодішнього правителя Ліньаню. Його прізвище також Чу, і виглядає він так само як Учитель, а його син схожий… 

За мить до того, як Мо Жань дістався до найважливішої частини, попереду раптово вибухнув потік гучної лайки. Він підняв очі якраз вчасно, щоб побачити Сюе Мена, який ішов з лицем, похмурішим за грозові хмари, і без упину гарчав:

— Сволота! Тварина! Безсоромна шавка!