Цього Високоповажного підставили

Шановні поціновувачі ерхи, наша команда шукає технічного редактора (коректора). Будемо раді всім охочим віком 18+! Відгукуватися можна в коментарях до розділу або ж в пп у телеграмі @malizavetaa

Обличчя Мо Жаня зблідло. Він лише зараз спробував викликати свою зброю і, не ймучи віри своїм очам, дивився на те, як у долоні загоряється кілька червоних вогників. Дзяньґвей відповів господареві й уже за мить лежав у Мо Жаневій долоні.

Після короткого порівняння виявилося, що Вісімнадцяту вбили зброєю, повністю ідентичною тій, що належить Мо Жаню, хіба що ручки бракувало – ніби хтось використав частину лози. Чи міг на цім білім світі існувати ще один Дзяньґвей?!

Ще до того, як Мо Жань устиг усе обдумати, іззовні долинули чиїсь квапливі кроки. Чу Ваньнін у той час швидко оцінив ситуацію, а його погляд умить похолов:

— Мо Жаню, сховай Дзяньґвей!

— Га? 

Пізно. 

Купка людей уже прибула до входу в тренувальну печеру. Серед них були й представники пташиного племені, і заклиначі з різних орденів. Пийшли навіть Сюе Мен, Є Вансі та Ши Мей. Складалося враження, ніби хтось помітив щось дивне та поспіхом скликав усіх.

Невдовзі новоприбулі побачили Вісімнадцяту, жорстоко вбиту вербовою лозою, що огортала її шию та впивалася шипами в шкіру. Помітно пошарпані після запеклого бою Мо Жань та маленька дитина стояли прямо за покійницею. Ба більше, закривавлений з ніг до голови Мо Вейю тримав у руках Дзяньґвей, що вилискував загрозливим полум’яним світлом… 

Жоден з присутніх не видав і звуку. 

Аж поки хтось не вигукнув:

— У-убивця! 

У натовпі здійнявся ґвалт. Паніка, лють та обурений шепіт полилися звідусіль рікою, аж поки гул не став таким сильним, що присутні затремтіли, охоплені хвилюванням:

— Вона мертва!

— Убивця!

— Який жах…

— Він геть глузд утратив!

— Божевільний!

Одні й ті ж фрази повторювалися без упину, аж поки натовп не уподобився мертвоблудам з ілюзії. Якусь хвилину Мо Жань був близький до того, щоб повірити, що випробування не скінчилося й той нічний жах усе ще триває.

Здавалося, ніби кров, пролита дві сотні років тому в Ліньані, досі вкривала землю. 

— Ні… — він позадкував, у горлі пересохло: — Це був не я… 

Мо Жань відчув, як хтось схопив його за одяг. 

Охоплений злістю, він опустив погляд і зустрівся з ясними очима Чу Ваньніна.

Мо Жань безпорадно пробурмотів:

— Це не я…

Чу Ваньнін кивнув і спробував затулити його своїм тілом. Однак що маленька дитина може тут удіяти?

Утративши контроль над своїми діями, він і не помітив, як Мо Жань зробив крок уперед.

А люди репетували все дужче:

— Тримайте його! І дитину  теж! Схопіть їх! Убивці!

— Їх не можна відпускати, вони занадто небезпечні! Не зволікайте, схопіть їх!

Мо Жань відсунув Чу Ваньніна за спину, а тоді зупинився на хвилинку, аби перевести подих і зібратися з думками:

— Я не вбивав пані Вісімнадцяту. Прошу, дайте мені все пояснити. 

Вирази облич у натовпі годі було й розібрати, немов він застряг у спогадах з минулого життя. Примружившись, Мо Жань зміг вичепити у юрбі розгублений погляд Сюе Мена. Згодом побачив і бліде обличчя Ши Мея, що невпинно хитав головою з боку в бік, широко розплющивши очі.

Мо Жань прикрив очі. 

— Я не вбивав її, — промовив він низьким голосом, — і тікати я не збираюся. Тому хоча б вислухайте мої пояснення, перш ніж схопите нас.

Попри всі старання його слова нікого не переконали. Злість і тривога пронеслися натовпом. Якась жінка вигукнула:

— Т-тебе спіймали з кров’ю на руках, — у високому голосі було чутно сльози. — Та що тут пояснювати?! 

— Точно! 

— Хай там як, спершу схопіть їх! Якщо вони справді невинні, відпустити їх ми завжди встигнемо!

— Хапайте їх! Хапайте!

Сюе Мен нарешті прийшов до тями. Він вийшов із натовпу й став спиною до Мо Жаня, обличчям спотвореної люттю юрби, і голосно промовив:

— Заспокойтеся всі, будь ласка. Мені є, що сказати.

— Та хто ти, у біса, такий?! 

— З якої це радості ми маємо тебе слухати?

— Стривайте-но, хіба це не маленький фенікс?

— Маленький фенікс? Ти маєш на увазі улюбленця небес? Сюе Мена?

— Це він…

Сюе Мен виглядав достоту жахливо: його обличчя геть сполотніло. Він глибоко вдихнув та повільно промовив:

— Послухайте, будь ласка. Ці двоє — учні піку Сишен, і я можу поручитися за них. Вони за жодних обставин не заплямували б рук убивством невинного. Тому прошу, заспокойтеся та дайте їм усе пояснити. 

На мить запала тиша, а тоді хтось крикнув:

— Чому це ми повинні тобі вірити? То й що, що вони учні піку Сишен? Ти ж не можеш знати, що в них на думці!

— Точно! Чужа душа — темний ліс, і байдуже, що ви з одного ордену!

Вираз обличчя Сюе Мена ставав дедалі напруженішим, губи стислися в тонку лінію, а руки мимоволі зібралися в кулаки.

За ним стояли Чу Ваньнін та Мо Жань. Останній направду здивувався, що Сюе Мен став на їхній захист. У минулому житті стосунки двоюрідних братів важко було назвати близькими. Вони ледь терпіли один одного, а коли Мо Жань у ролі Імператора світу безсмертних почав грабувати, убивати і руйнувати усе підряд, стали непримиренними, мов вогонь і вода.

Мо Жань ніколи б не подумав, що Сюе Мен своєю спиною закриватиме його від усіх цих людей, що готові були накинутися на них. Його серцем ширилося тепло:

— Сюе Мене, ти… Віриш мені?

— Агх! Ага, двадцять раз, кляте щеня! — Сюе Мен роздратовано зиркнув на нього впівоберта. — Глянь, у які неприємності ти знову вліз! Хіба не ти старший з нас двох? Чому я маю це все розгрібати?!

Мо Жань не знайшовся, що й сказати.

Закінчивши лаяти брата, Сюе Мен розвернувся та й узявся ще запекліше сваритися з юрбою:

— Що? Та як я можу їх не знати? Один із них мій шиді, а інший — двоюрідний брат! Та хто б міг знати їх краще за мене?

— Сюе Мене…

— Ви що, луснете, якщо один раз вислухаєте їх? Вони навряд чи відростять крила і полетять світ за очі за присутності стількох людей! Дайте їм кілька хвилин!

Ши Мей також виступив уперед, але його вдача була надто вже м’якою, аби триматися впевнено, тож він лиш зі страхом у голосі промовив:

— Я теж готовий поручитися за них. Вони точно не нашкодили би пані Вісімнадцятій, тому, будь ласка, вислухайте їх. Буду вам дуже вдячний…

Є Вансі також виступив уперед. Хоч він і не вступився за них, однак поводився значно розважливіше решти сварливого натовпу.

— Навіть якщо це лише відстрочить покарання, вони заслуговують на можливість виправдати себе. Інакше ми, зрештою, можемо впустити справжнього вбивцю. Що, як ця людина ховається зараз серед нас, поки ми сперечаємося?

Після його слів, люди почали тривожно зиркати один на одного.

— Добре! Ми вислухаємо! 

— Ми все ще збираємося вас схопити! Навіть не намагайтеся нас задурити!

— Ми краще схопимо невинних, аніж відпустимо злочинця!

Мо Жань полегшено видихнув, склавши руки перед чолом у жесті вдячності, а тоді всміхнувся:

— Я й подумати не міг, що знайдуться ті, хто повірить мені. Добре, добре, навіть якщо мене схоплять, я буду вдячний вам трьом за підтримку.

Мо Жань побіжно пройшовся думками по тому, що сталося: від підміни ілюзії й аж до того моменту, коли вони знайшли мертву Вісімнадцяту.

На жаль, після закінчення випробування з князем демонів, наступна людина, що ввійде в ілюзію, опиниться вже в новій її версії, тому було неможливо підтвердити чи спростувати слова Мо Жаня. Утім, це все звучало занадто переконливо, аби бути придуманою на ходу історією.

Тому, коли він закінчив, значна частина натовпу знову заметушилася.

Хтось зі старійшин пташиного племені тихо сказав щось підлеглим, а тоді промовив уголос:

— Мо Жаню, Ся Сині, попри те, що ви надали нам пояснення, у вас немає доказів. Задля безпеки Персикового джерела, ми повинні затримати вас до завершення розслідування цієї справи.

Мо Жань усміхнувся від безвиході:

— Добре, добре. Я знав, що так і буде. Доки мене годуватимуть, я ні на що не жалітимусь.

— Звісно. Відтепер всі будьте напоготові задля запобігання нових нещасних випадків. Я сповіщу про те, що сталося, очільників усіх орденів, особливо голову піку Сишен. Якщо можливо, я маю намір запросити вашого вчителя на розмову.

Обличчя Мо Жаня враз перемінилося: 

— Учителя?!

Чу Ваньнін стояв мовчки.

— Я не хочу, щоб Учитель приходив! Мій дядько не підійде?

— Про все, що пов’язано з учнями, слід розмовляти з їх учителями. Це неписаний закон світу вдосконалення. На піку Сишен якось інакше?

— Ні, але… — Мо Жань розчаровано почухав голову, зітхаючи раз за разом, але не знаючи, що сказати.

Проблеми учнів мають вирішуватися за участі їх наставників — звісно, звісно, так і було.

Однак сама лише думка про застигле обличчя Чу Ваньніна та його непохитні холодні очі вселяла в Мо Жаня впевненість у тому, що Вчитель, щойно прибуде сюди, всипле йому по перше число, незалежно від того, має він рацію чи ні. Тому краще взагалі з ним не перетинатися.

Та хай там як, нічого вже не поробиш. Мо Жаня та його маленького шиді ув’язнили в печері біля Персикового джерела, що її вхід надійно закривав стародавній терен, який слухався вказівок лише членів пернатого племені.

Усередині не надто великого, втім і не замалого приміщення, було темно і холодно. На щастя тут знайшлися жаровні, що горіли незгасимим зачарованим вогнем. А ще, широке кам’яне ліжко, укрите червоно-золотим тканим пір’ям, мідне дзеркало, кам'яний стіл і чотири стільці поруч із ним, а також кілька мисок і чашок. Мо Жаня і Чу Ваньніна закрили разом у цьому простому помешканні.

Попри те, що їх іще не визнали винними, їхня вартова повсякчас намагалася ускладнити в’язням життя. Вочевидь, вони з убитою були близькі, тож образу за раптову смерть Вісімнадцятої охорониця спрямувала на них.

Першої ночі вона зволила принести їм трохи їжі — не найкращий харч, але його вистачило, щоб утамувати голод. Однак наступного дня їм дісталась лише пара шматочків сирого м’яса, дрібка рису, овочі, борошно і сіль. Вартова звичним рухом кинула продукти в печеру, заявивши, що у неї немає часу для них готувати, тому нехай подбають про себе самі.

— Авжеж, ми самі все зробимо. Не те щоб приготувати їжу було так складно, — ображено бурмотів Мо Жань, збираючи з підлоги продукти й прикидаючи, що з того можна використати:

— Що шиді хоче на вечерю?

— Що завгодно.

Мо Жань зітхнув:

— Нема у світі складнішої страви за «що завгодно». Так, що тут у нас? Свинячий живіт, пекінська капуста…  — Мо Жань зітхнув. — Тц, ця пташка настільки скупа, що поклала лише кілька крайніх листків. Жменя рису та борошна. Знати б іще, на скільки днів нам має вистачити цих запасів, — пробубонів він. Перерахувавши інгредієнти, хлопець глипнув на Чу Ваньніна:

— Рис чи локшина?

Чу Ваньнін лежав на ліжку животом донизу. Трохи подумавши, він відповів:

— Локшина. — Помовчавши мить, додав: — Локшина з реберцями.

— Ха-ха-ха, де я тобі дістану реберця?

— Тоді що завгодно.

Мо Жань сів у позу лотоса на підлозі, поставивши одну руку на коліно та спершись на іншу щокою, трохи поміркував, а потім мовив:

— Тут небагато продуктів. Як щодо локшини з фаршем?

— Локшини з фаршем?

— Будеш?

— Нехай. Вона гостра?

Мо Жань усміхнувся.

— Серед того, що та птаха принесла, перцем і близько не пахне.

Визначившись із вечерею, Мо Жань узявся місити тісто на локшину. Чу Ваньнін був низьким та недостатньо сильним, тож навіть не намагався вдавати, що допомагає. Він з ліжка спостерігав за тим, як Мо Жань замішує мʼяке біле тісто, і його погляд поволі лагіднішав.

Несподівано, Чу Ваньніну такий розвиток подій  припав до душі. Мо Жань не знав, хто він насправді, що давало змогу проводити із ним весь час у подобі Ся Сині. Тоді Мо Жань, готуючи їсти, чуйно питатиме, що йому хочеться на вечерю.

Чу Ваньніну навіть було дещо соромно, ніби він не заслужив усього цього, ніби вкрав це у Ся Сині.

Мо Жань приготував локшину та додав до неї обсмажений фарш. Приправ було жалюгідно мало, тому він не зміг зробити щось цікаве, зате локшину вдалось зварити до правильної м’якості — ідеальної для жування. Мо Жань також нарізав смужки м’яса з прожилками сала і підсмажив їх. М’ясо зашкварчало, опинившись на локшині, а після перемішування страва набула надзвичайного аромату.

— Шиді, вечеря… — Мо Жань підвів очі і зрозумів, що Чу Ваньнін заснув. Він лежав на животі, повернувши голову вбік і міцно тримаючи подушку. Його довгі вії спочивали на щоках, а обличчя виглядало безмежно спокійним.

— Готова… — закінчив Мо Жань ледь чутно, а тоді підійшов до ліжка та погладив гладке чорне волосся Чу Ваньніна.

— Коли дивлюся на тебе отак, знаходжу між вами з Учителем багато спільних рис. Цікаво, що тебе пов'язує з ним та сім’єю Чу з Ліньаню? І хто нас переслідує? — Мо Жань зітхнув. — Та найцікавіше, що збирається робити Вчитель? Чи зможе він відрізнити правду від кривди, коли дізнається, що тут трапилося?

На останніх словах, колір його очей ніби злегка потьмянів. Мо Жань грався з пасмом волосся Чу Ваньніна, намотуючи його на палець та стиха зітхаючи. 

— Ти не знаєш його, але кожен раз, коли щось стається, він влаштовує мені пекло… Учитель справді мене ненавидить.

Чу Ваньнін спав, і ці слова лиш невагомо розчинилися в нічній тиші так само,  як залишилися нероз’ясненими всі непорозуміння, що огортали їх десятиріччями впродовж двох життів.

Мо Жань зачекав, доки локшина трохи охолоне, перед тим, як будити Чу Ваньніна.

— Шиді, вечеря готова.

Чу Ваньнін позіхнув, прикриваючи рота долонею і глянув на нього сонними очима:

— Ох, вечеря…

Мо Жань приніс локшину. Він любив готувати, але ненавидів мити посуд, тому скинув усе в один великий казанок, де смажив м’ясо.

Чу Ваньнін був здивований такою грубою і некультурною подачею, тому вирячив очі й, не вірячи їм, вирячився в казан із локшиною:

— Як… як це їсти?

— Разом, звісно ж. — Мо Жань дав йому пару паличок та склав руки, усміхаючись: — Змагання з поїдання локшини от-от почнеться! Хто з’їсть більше? Скоро дізнаємося!

Чу Ваньніну відняло мову.

Мо Жань радісно засміявся. Чу Ваньнін ще з хвилину дивився на нього, перш ніж промовив: 

— Схоже, їжа — це все, що тобі треба для…

— Щастя, так?

— Мгм.

— Ха-ха, справді, найважливіше в житті людини — їжа! — Мо Жань набрав велику ложку локшини і напхався так, що аж щоки надулися.

— Виглядає не дуже, але доволі смачно.

Чу Ваньнін довго похмуро спостерігав за ним, а потім нарешті буркнув:

— Не плямкай, коли їси.

— Ха-ха-ха! — Мо Жань розреготався, ляскаючи себе по нозі: — Як ти можеш бути настільки схожим на мого Вчителя? Він теж постійно каже мені не сьорбати. Але знаєш що? Одного разу, коли ми обідали разом, я навмисно кинув кістку в його миску. Він страх як розлютився! Ха-ха-ха!

Чу Ваньнін зціпив зуби.

— Ну ти й нахаба! 

— Саме так! Він саме так і відповів! Як ти дізнався? Навіть подача влучна! Гей, шиді, я справді думаю, що ви могли би бути далекими родичами. Кажу тобі, розпитай Учителя про це, коли він прибуде! Гей, не забирай моє смажене яйце!..

 

---

Нотатки авторки:

Малий Риб’ячий Корм: Шиді, рис чи локшина?

Великий Білий Кіт: Щось тут прохолодно, чому б не поїсти собачатини? *холодно посміхається*