Цей Високоповажний повертається

Чу Ваньнін не був слабаком, якому будь-хто міг погрожувати. Спалах золотого світла 一 Мо Жань міг би заприсягтися, що бачив якусь зброю в руці Ся Сині, але вона зникла менш ніж за мить. А потім щось перетисло обидва зап’ястка Сяоманя і відтяло йому руки.

Сяомань закричав, спіткнувся і відступив назад. Тепер, коли навіть рук не стало, у нього залишилася тільки одна придатна для використання кінцівка.

Долоні, що тримали Чу Ваньніна, впали на землю. Він підвівся, похмурий і розлючений. Його бліде обличчя викривилось, як ніколи до цього, губи ворухнулись, ніби він збирався щось сказати, але зрештою не зміг передати весь свій гнів словами, тож просто відвернувся.

Мо Жань підбіг і притягнув його до себе.

一 Шиді, з тобою все гаразд? Ти поранений?

Чу Ваньнін в обіймах Мо Жаня лише хитав головою, йому було надто гидко говорити.

Попри все, Сяомань перед ними був лише ілюзією того, хто жив двісті років тому. Чу Ваньнін витер бризки крові з обличчя.

一 Як бачиш, 一 тихо сказав він, 一 залишатися тут для мене не безпечніше, ніж піти з тобою. Я можу про себе подбати. І не заважатиму тобі. З моїми вміннями я не буду тягарем.

Мо Жань чув про навички свого маленького шиді від Сюе Мена, але досі ніколи не бачив на власні очі. Слід визнати 一 це було досить вражаюче.

— Ти, звичайно ж, неймовірний але…

Чу Ваньнін тиснув далі:

— А ще, я знайомий з усіма видами зброї, тож можу допомагати і давати поради.

— Але…

Чу Ваньнін підвів очі.

— Хіба ти не можеш довіритися мені хоча б цього разу?

Мо Жань мовчав.

— Шисьоне. — Чу Ваньнін хотів підкреслити щирість своїх слів інтонацією, але з його ніжним дитячим тембром це вийшло занадто м'яко і чарівно, наче він намагається загравати. Сам Чу Ваньнін, почувши власний голос, неабияк спантеличився.

Мо Жань кліпнув очима і почухав голову, вимовивши лише розгублене «Ааа». А потім він заховав обличчя в долоні та й замовк на кілька довгих митей, перш ніж відповісти:

— Розумієш, я, я… Просто хвилююся, що... Ти… Цей…

За цілих два життя це був перший раз, коли до нього так лагідно звернулася дитина. Цієї миті Мо Жань відчув справжню, неймовірну близькість до хлопчика, ніби вони дійсно були рідними братами.

Якщо безсмертний Мо ненавидів когось, то ця ненависть сягала глибини душі, але якщо любив — його ніжність була безмежною. Дочухавши голову, він урешті присів навпочіпки та підняв очі на Чу Ваньніна. Кінчики його вух вмить почервоніли.

Якби у нього справді був молодший брат, можливо, він би не почувався таким самотнім.

На жаль, Чу Ваньнін помітив реакцію Мо Жаня, та трохи завагавшись, тихо додав:

— Шиґе.

«Шиґе» було навіть більш теплою формою звертання, ніж «Шисьон». Мо Жань притис долоні до лоба. Він дійсно був на межі та не міг вимовити ні слова.

Чу Ваньнін кинув багатозначний погляд на Мо Жаня — він добре зрозумів, де у цієї людини слабке місце. Зараз він у дитячій подобі, а Мо Жань і гадки не має про те, хто він насправді. Зважаючи на це, Чу Ваньнін вирішив, що соромитись немає чого, тож знову відкрив рота і м’яко промовив:

— Ґе… Ґеґе.

— …

— Мо Жань ґеґе.

— Ааааа! Гаразд, гаразд! Я візьму тебе з собою, візьму! Припини це повторювати! — Мо Жань із яскраво-червоним обличчям схопився на ноги і потер сироти на руках. — Ходімо. Ти неймовірний, найнеймовірніший! О боги!

Зчепивши руки за спиною, Чу Ваньнін схилив голову й усміхнувся.

— Тоді ходімо.

Неквапливо прямуючи до дверей, він почув, як Мо Жань позаду тихо бурмоче:

— Де він цього навчився? Я ледь не помер від таких ніжностей, щоб його…

Після того, що сталося з Чу Сюнем, Чу Ваньнін був у жахливому стані, але тепер він відчув, як темрява у грудях повільно розвіюється.

Раптом Мо Жань запитав:

— О, до речі, а що шиді збирався сказати мені тоді?

Чу Ваньнін обернувся і дуже спокійно відповів:

— А, це.

— Гм?

— Я забув.

Мо Жань глянув на нього.

— Якщо згадаю, скажу Мо Жаню ґеґе…

— Припини! Не називай мене так! Просто клич «шисьоном»! «Шисьона» достатньо! — Мо Жань несамовито замахав руками.

Очі Чу Ваньніна були схожі на дві глибокі безодні, а куточки його губ затремтіли від натяку на посмішку.

— Як скажеш. Шисьоне, час майже настав. Ілюзія створена зі спогадів уцілілих, а вцілілі вже покинули Ліньань, тож вона, мабуть, не протримається довго. Князь демонів скоро має з’явитися.

— Це має сенс... Ми зможемо вибратися звідси, коли переможемо його, так? Я знайду того, хто матеріалізував ілюзію і намагався нас убити!

Чу Ваньнін кивнув.

— На щастя, судячи з його битви із Чу Сюнем, цей князь демонів не дуже сильний. Скоріше за все, він найслабший з дев’яти примарних князів. До того ж, мені здається, що той, хто втілив ілюзію в реальність, вважав мене звичайною шестирічною дитиною і не очікував, що я зможу допомогти впоратися з нею.

— Схоже на те, — погодився Мо Жань.

Чу Ваньнін продовжив:

— Лиходій намагався нашкодити не «нам», мене він від початку списав з рахунку. Простіше кажучи, він полює лише на тебе, шисьоне.

Мо Жань закивав іще енергійніше:

— Ти маєш рацію!

— Щойно ми звідси виберемося, шисьон має обов'язково розповісти про це Сюе Мену. В Персиковому джерелі небезпечно, і відтепер ми повинні бути обережними. Але поки що не будемо на цьому зациклюватись. Ходімо, шисьоне. Я не буду плутатись у тебе під ногами. Прошу, шисьоне, виведи мене звідси.

Припущення Чу Ваньніна виявилось правильним. За пару годин до світанку бійня в місті закінчилася. Небо тріснуло кривавим розломом, і над площею заклубочився зелений дим, що згодом сформувався у згорблену фігуру з багряними очима.

Плоть із попелясто-блідою шкірою вкривали її тіло лиш наполовину, інша ж являла собою просто оголений скелет. Чоловік із чорним стягом у руках рушив усіяним трупами містом, поглинаючи біль та обурення нещодавно загиблих.

Мо Жань вивчав обличчя чоловіка, залишаюсь у схованці.

— То це він? — його голос відлунював радістю.

Чу Ваньнін розумів, чому той відчуває полегшення, але він не хотів себе видати. Оскільки шестирічний хлопчик не міг знати про такі речі, він подивився на Мо Жаня з удаваним нерозумінням:

— А що?

— Ти вгадав. Дев'ять примарних князів відрізняються за силою, і цей справді найслабший, — тихо пояснив Мо Жань, який спостерігав за фігурою, нахилившись біля вікна. — Нам пощастило.

— Що шисьон думає про наші шанси?

— Дев’ять із десяти. Знаєш, краще не бути занадто самовпевненим.

Чу Ваньнін ледь посміхнувся. Він, звичайно, знав, що Кістяний Володар був найслабшим із дев’яти князів, але все відносно. Хоча Мо Жань володів божественною зброєю, у його віці та з його досвідом, протистояння один на один із Кістяним Володарем — нелегке випробування.

На жаль для того, хто готував змову проти Мо Жаня, разом із ним прийшов не просто якийсь малюк із піку Сишен, а сам Чу Ваньнін.

— Допоможіть…

Вони вже збиралися зненацька атакувати, коли почули слабкий стогін позаду.

— О, він ще живий? — Мо Жань широко розплющивши очі озирнувся на Сяоманя, що скрутився калачиком на підлозі.

— Я не хочу помирати… Тату… Я не хочу…

Чу Ваньнін подивився на юнака, який нагадував купу лахміття, і похитав головою.

— Швидше за все, Сяомань помер, щойно зайшов у будинок. Але в ілюзії він досі живий, оскільки ми випадково опинилися тут і вбили мертвоблудів, що його переслідували, таким чином змінивши хід подій.

Мо Жань зітхнув.

— Як ти думаєш, якби він тоді не став зрадником, Чу Сюнь залишився б живий? Можливо, і Ліньань не перетворився би на купу руїн?

— Можливо.

Однак, вони обидва розуміли, що то лише пусті балачки. Минуле в минулому, зараз головне перемогти Кістяного Володаря і вирватися з ілюзії. Не зволікаючи ні секунди, вони вискочили зі схованки та рушили до своєї цілі, без вагань вбиваючи все, що траплялось на шляху.

Позбутися ілюзії виявилося навіть легше, ніж вони думали.

Мо Жань точно знав, що він має робити, тож одразу вступив у бій з Кістяним Володарем. Однак, спостерігаючи за їхньою сутичкою, Чу Ваньнін відчув хвилю занепокоєння. Не через те, що Мо Жань був у невигідному становищі, ні. Слідуючи його вказівкам, хлопець утримував упевнену перевагу. Менше з тим, Чу Ваньнін дедалі більше підозрював, що людина, яка стоїть за всім цим, мала чіткий план.

Злодій знав, що Мо Жаню і його супутнику середнього рівня підготовки буде вкрай складно вибратися з цієї ситуації самотужки. Але застосовувати більш потужні техніки, щоб убити Мо Жаня, він не став, вочевидь бажаючи видати умисне вбивство за смерть через нещасний випадок під час випробування.

Ким саме була людина, яка так ретельно готувала змову проти Мо Жаня? Фальшивим Ґовченем з озера Дзіньчен?

Чу Ваньнін спостерігав за жорстокою битвою між Мо Жанем і князем демонів. Мо Жань поступово брав гору, а коли почало світати, сили Кістяного Володаря зійшли нанівець. Перемога була майже у них у руках.

Саме в цей момент, серед запечатаної заклинанням Мо Жаня нечисті Чу Ваньнін побачив живу людину.

— Хто там?!

Її обличчя наполовину закривав капюшон плаща, тож з цієї відстані Чу Ваньнін міг розгледіти лише гостре підборіддя, м’які губи та витончений вигин носу.

Чу Ваньнін з першого погляду зрозумів, що цей чоловік не був частиною ілюзії. Він не збирався нападати, просто стояв, сховавшись під капюшоном, і спостерігав за ними. Побачивши, що Чу Ваньнін помітив його, чоловік ледь посміхнувся, а тоді здійняв руку і провів нею поперек горла.

Чу Ваньнін вилаявся собі під ніс і кинувся до нього в спробі схопити.

Яскраво-червоні губи, що виглядали з-під капюшона, вишкірились у посмішці та ворухнулись, промовляючи: «Прощавай». А потім фігура розвернулась і зникла.

— Стій!

Марно. Небо, розмальоване схожими на риб’ячу луску хмарами, геть посвітліло.

Бій між Мо Жанем і князем демонів завершився фінальним ударом. У ту мить, коли Дзяньґвей, розбризкуючи повсюди кров, відтяв голову Кістяному Володарю, картинка перед очима попливла, а Мо Жаня і Чу Ваньніна різко підкинуло вгору.

Схід сонця над зруйнованими будинками Ліньаню двохсотлітньої давнини перетворився на химерний міраж.

Бум!

Чу Ваньнін вдарився об підлогу печери, з якої почалося випробування.

Перемазаний кров’ю, але не сильно постраждалий Мо Жань приземлився поруч. Занадто втомлений, щоб піднятися, він так і залишився лежати та дивитися на Чу Ваньніна своїми чорними очима.

Кілька митей потому, він врешті підняв руку і кінчиками пальців ткнув Чу Ваньніна в лоб.

— Ми зробили це.

Чу Ваньнін м'яко кивнув, але вираз його обличчя залишався похмурим.

— Я щойно бачив там когось.

— Що?

— Напевно, це був той, хто проявив ілюзію.

Мо Жань різко сів, його очі широко розплющилися.

— Ти бачив його? Ти бачив його! Ти бачив, хто це? Як він виглядав?

Чу Ваньнін похитав головою, насупивши брови.

— Він був у капюшоні, тому я не зміг добре його розгледіти. Судячи з фігури, це чоловік, досить молодий, худорлявий, з гострим підборіддям…

Решту своїх думок він не озвучив. Риси, які йому вдалось розгледіти, здавались знайомим, наче він уже зустрічав цю людину, колись дуже давно. Втім Чу Ваньнін не міг позбутися відчуття, що може помилятися. Зрештою, він побачив лише половину обличчя, а схожих людей доволі багато. Тут неможливо бути впевненим.

Глибоко занурений у роздуми Чу Ваньнін раптом відчув, як Мо Жань поплескав його по плечу.

— Шиді.

— Що таке?

— Глянь туди, — Мо Жань говорив тихо, відчуваючи, як по шкірі розбігається мороз.

Чу Ваньнін подивився у вказаному напрямку.

Вісімнадцята. Біля входу до печери для випробувань зі стелі вирячивши очі звисала Вісімнадцята. Її ноги, взуті у вишиті шовкові черевички, плавно колихались у повітрі.

Мертва. Вітру не було, але тіло все ще погойдувалось, тож убивця, ймовірно, щойно пішов.

Однак, геть збліднути їх змусило дещо інше. Знаряддя вбивства, що перетискало її шию — вербова лоза з гострим, наче лезо, листям. Гілка лози променіла полум’яно-червоним світлом, час від часу випускаючи язики вогню, що їх іскри сипались додолу разом із краплями крові.

Дзяньґвей.

Те, на чому Вісімнадцяту за шию підвісили до стелі печери, було нічим іншим, як божественною зброєю Мо Жаня.

---

Нотатки авторки:

Особистість: Ну? Ти наче поспішав розкрити мене в цьому розділі? Давай я зараз розкриюсь…

Чу Ваньнін: Іншої можливості може і не буде, тому сиди і не рипайся.