Цей Високоповажний вчиться у тебе

Це був збіг? Чи...

Звісно, наразі Мо Жань не міг побачити груди Вчителя, коли забажає, тож мусив покладатися хіба на свої спогади про шрам. Той блідий слід у формі півмісяця, певно, був від звичайного леза — на відміну від рани Чу Сюня, завданої п'ятьма пальцями, що з силою пронизали плоть та залишили по собі рвані криваві отвори.

Все-таки вони відрізнялися.

Дійшовши такого висновку, Мо Жань із полегшенням зітхнув. Хоча Чу Сюнь та Чу Ваньнін мали абсолютно різні характери, в них було надто багато спільних рис — від зовнішності й до принципу «Обов’язок просвітленого — думати про інших у першу чергу, а про себе в останню». Тож той шрам на грудях став іще одним збігом серед купи інших, що, безперечно, наштовхувало на певні висновки.

Мо Жань не був упевнений, чому саме — можливо, через те, яким лагідним був Чу Сюнь, на відміну від нещадного Чу Ваньніна, а може, через те, що Чу Сюнь мав дружину та сина — але якби Чу Ваньнін виявився переродженим Чу Сюнем, або й просто Чу Сюнем, Мо Жань би не витримав — точно зомлів би.

Добре, що це було не так.

Не варто й пояснювати, яка катастрофа спіткала місто Ліньань без захисту Чу Сюня.

Звісно ж, князь демонів не дотримав слова. Коли настала ніч, вітер приніс кривавий дощ, а небеса і земля поринули в траур. Вода в рові попід міським муром стала багряною. Стогони збожеволілих живих пронизували ніч.

Мертвоблуди наповнили місто: колупалися в нутрощах, пожирали плоть, чавкали мізками.

Мо Жань і Чу Ваньнін сховалися в напівзруйнованому будиночку, господар якого вже давно був мертвий. Все тут укрилося товстим шаром пилу.

Мо Жань щільно зачинив двері та забарикадував усі отвори, залишивши тільки маленьке віконце на кухні, крізь яке вони могли спостерігати за ситуацією в місті.

Ззовні раз-по-раз долинали пронизливі ридання та скрики, зловісні звуки жування та ковтання.

Мо Жань переніс Чу Ваньніна до невеликої купи дров у кутку та попестив його по маківці.

— Пані Вісімнадцята казала, що ми зможемо повернутись одразу ж, як переможемо князя демонів. Сиди тут і поводься добре. Нікуди не відходь.

Чу Ваньнін різко підняв голову:

— Ти збираєшся вийти?

— Не зараз. Піду, щойно князь демонів з’явиться.

— Але ззовні дуже небезпечно. Ілюзія тепер може зашкодити нам. Як ти впораєшся самотужки?

— Ну, я ж не візьму дитину на битву, правда?

Чу Ваньнін похитав головою:

— Я піду з тобою.

— Ха-ха-ха, шиді такий милий! Але ти маленький. Якщо підеш зі мною, то будеш лише плутатися під ногами. От підростеш, і коли ми знову зіштовхнемось із цією нечистю, я тебе не стримуватиму. Але цього разу тобі доведеться послухати свого шисьона.

— Я не буду плутатись у тебе під ногами.

— Так кажуть усі, а потім стається якраз навпаки. Тож будь розумником і не сперечайся, гаразд?

Чу Ваньнін замовк, а Мо Жань тихо зітхнув із полегшенням. Він визирнув назовні через дерев'яне вікно, і вираз його обличчя посерйознішав.

Чому ж ілюзія, призначена для їхнього тренування, раптом матеріалізувалася? Його маленький шиді мав рацію: хтось хотів завдати йому шкоди. В його минулому житті, без жодного сумніву, було безліч людей, які бажали йому смерті, та в цьому житті він ще не встиг перейти дорогу комусь справді могутньому. Тож на думку спала тільки одна особа, яка могла б хотіти забрати його життя — фальшивий Ґовчень з озера Дзіньчен.

Ким насправді був той фальшивий Ґовчень? Якщо він так добре володів технікою Фігур Дженьлон, тоді чому в минулому житті Мо Жаня він ніколи не демонстрував своїх здібностей?

Чи могло бути, що Мо Жань — не єдиний, хто переродився в цьому світі?

Від цієї думки його спиною пробігли дрижаки, а очі загрозливо зблиснули. Після переродження понад усе він хотів поховати своє минуле, але якщо хтось іще переродився разом із ним, це б значно ускладнило задачу.

Він насупив брови і раптом почув, як Чу Ваньнін знову подав голос:

— Мо Жаню, я...

— Що таке?

Чу Ваньнін мовчки скриготнув зубами. Зваживши всі «за» та «проти», він набрався хоробрості та вирішив, що йому варто зізнатися.

— Послухай мене, я справді можу тобі допомогти. Я…

Однак, почувши «я справді можу тобі допомогти», Мо Жань подумав, що його маленький шиді знову наважився посперечатись із ним, тож одразу відрізав:

— Гаразд, гаразд, я сказав, що не пущу тебе — значить, не пущу. Годі гратися в сміливця. Слухайся мене.

— Ні, це ти послухай…

— І не подумаю, — роздратовано відповів Мо Жань. — Не слухаю, не слухаю, комар летить за мухою.

Чу Ваньнін скривився, і Мо Жань подумав, чи, бува, не говорив із шиді надто грубо. Тож він тицьнув пальцем між брівками Чу Ваньніна та засміявся:

— Ти ще такий малий, що це за біль і ненависть в очах, що за відмови слухатись старших? Я тобі ось що скажу: оскільки ти називаєш мене шисьоном і ми належимо до одного ордену, коли ми стикаємось із загрозою, як-от ця, я мушу тебе захищати. За будь-яку ціну. Розумієш?

Чу Ваньнін замружився та низьким голосом відповів:

— …Розумію.

— Добре, що розумієш. Чому б тобі тоді…

— Але я хвилююся за тебе.

Мо Жань був приголомшений, і кінчик пальця, що маячив перед чолом Чу Ваньніна, ледь помітно задрижав. Ще якусь мить він не міг вимовити ні слова. Він прожив два життя, але ніхто і ніколи не казав йому «я хвилююся за тебе». Навіть Ши Мей у моменти ніжності ніколи так прямо не висловлював турботу про Мо Жаня.

Мо Жань спантеличено глянув на маленького хлопчика, що сидів на купі дров перед ним. Сотні почуттів переповнювали його серце.

Через деякий час його погляд пом'якшав. Палець, яким він тицяв Чу Ваньніна, піднявся і натомість легенько розтріпав м'яке волосся шиді.

— Не переживай. Шисьон обіцяє повернутися живим і здоровим.

— Мо Жаню, ти можеш спершу дослухати мене?..

Мо Жань усміхнувся.

— Гаразд, що ти хотів сказати?

— Насправді я…

Бам! Двері з гуркотом розчинилися.

До хатини ввірвався чоловік із розпатланим волоссям. Він був укритий кров’ю з голови до ніг, одне його стегно хтось роздер на шматочки. Його переслідувала група мертвоблудів, яких привабив запах крові.

Чоловік ввалився до кімнати, тягнучи за собою поранену ногу і хапаючись за все, що траплялося під руки. Він жбурляв речі в ревучих мертвоблудів і кричав:

— Геть звідси! Не підходьте! Геть, пішли геть!

Мо Жань тихо вилаявся та затулив Чу Ваньніна собою. В його руці спалахнуло червоне світло — він прикликав Дзяньґвей.

— Шиді, ховайся, — сказав він через плече. — Що б не сталося, не виходь!

Тоді він змахнув лозою, розпочавши бійку з мертвоблудами, що увірвалися до хатини. Дзяньґвей і Тяньвень були схожі, однак Чу Ваньнін ще не встиг повнюстю передати Мо Жаневі свій стиль володіння зброєю, а в минулому житті Мо Жань надавав перевагу клинку. Словом, він не звик до гнучкої зброї, тому, хоч на початку тримався непогано, та невдовзі стало зрозуміло, що попри видатну рішучість, йому не вистачало навичок.

Дзяньґвей носило з боку в бік. Раптом позаду пролунав дитячий голос, дзвінкий і холодний:

— Ліва сторона. Оберни навколо зап'ястя та тричі вдар, тоді підстрибни, замахнися з-за спини і бий.

Мо Жань не мав часу на роздуми і зробив, як йому веліли. Вербова лоза ляснула по тілу мертвоблуда зліва. Божественна зброя одним ударом зламала мерцеві руку, оголюючи кістки. Ніхто інший не здогадався б нанести ще два удари, але оскільки так звелів його маленький шиді, Мо Жань вирішив, що варто спробувати. Тому він одразу вдарив мертвоблуда ще два рази, підстрибнув, зігнувся, розвернувся в повітрі, замахнувся з-за спини…

Удар!

У цей час до будиночка якраз вломилась нова хвиля мерців, а Дзяньґвей, що накопичив уже втричі більше енергії, враз червоною полум’яною смугою потягнувся до них. Безжальна божествена зброя вмить розірвала на шматки групу мертвоблудів і знесла їм голови. Вони покотилися по землі, випускаючи чорний дим.

Мо Жань був приголомшений. Він кинув шокований погляд на спокійного маленького шиді, який сидів на купі дров.

Цей хлопець… Із його мізками все гаразд?

— Що далі? — піднесено спитав Мо Жань, сповнений ентузіазму.

— Далі… лівою рукою поплескай по правому рукаву, — беземоційно проінструктував Чу Ваньнін.

— Ооо, це щось глибоке і таємниче. Що це за прийом?

— Нічого глибокого і таємничого, — тихо відповів Чу Ваньнін. — Ти занадто завзято розмахував лозою і підпалив собі рукав, от і все.

Мо Жань зойкнув і глянув вниз. І справді, все, як сказав шиді — він швидко погасив вогник, запалений Дзяньґвеєм в хаосі битви. Мо Жань таки був товстошкірим, тож він ні на дрібку не зніяковів і навіть подивився на хлопчика з широкою усмішкою:

— Мій шиді такий крутий. Мені подобається.

Чу Ваньнін тихо прочистив горло і мовчки відвернувся, втупившись у сіру стіну, а його вуха трохи почервоніли.

Наразі в будинку залишалося лише шість мертвоблужів, здатних рухатися. Чу Ваньнін більше не хотів дивитися на Мо Жаня, тож сказав, не обертаючись:

— Розслаб зап'яток, замахнися лозою догори, шість разів розкрути, щоб накопичити енергію, і потім бий «одиничкою».

Одиниця (yī) пишеться як 一.

Мо Жань послухався, але, закручуючи п'ятий оберт, раптом задумався:

— А що означає «бити одиничкою»?

— …Просто бий, як зазвичай б'єш мечем.

— Ааа, он як! — Мо Жаня осяяло, і він наніс нищівний удар. Блиснуло сліпуче полум'я. Здавалося, ніби ця ніжна і гнучка лозина раптом стала непохитним довгим лезом, розрізаючи шістьох мерців одним ударом.

— Отакої…

Цього разу очі Мо Жаня округлились від подиву.

— Де ти цього навчився? Чому мені здається, що у володінні лозою ти не поступаєшся Вчителю? А, може, ти навіть уміліший за нього. Він ніколи не розповідав мені про те, чого ти навчив зараз.

Чу Ваньнін промовчав.

Усмішка Мо Жаня стала ще ширшою.

— Та це ж чудово! Мені більше не доведеться терпіти його норов, бо я навчуся всього у тебе. Так буде набагато краще, хіба ні?

Чу Ваньнін зиркнув на нього.

— У тебе якісь проблеми з норовом Старішини Юхена? Чому ж тоді з моїм норовом ти миришся?

Мо Жань сховав зброю та знову зачинив двері, після чого притяг стіл і заблокував ним вхід. Він засміявся.

— Коли ти проявляєш норов, мене це навпаки тішить. До того ж, ми вдвох уже пройшли вогонь і воду! Шисьон пам'ятає, як добре ти до нього ставився. Відтепер я любитиму тебе, як рідного молодшого брата, яким би ти не був. Навіть якщо розізлишся і вдариш мене раз чи двічі, я не ображусь.

Обличчя Чу Ваньніна потемніло.

— І хто тут хоче стати твоїм молодшим братом?

Потім він зістрибнув з тієї купи дров, не бажаючи приділяти Мо Жаню більше уваги, і пішов перевірити пораненого чоловіка, що вломився до хатинки.

Кинувши погляд у той бік, Чу Ваньнін здивовано вигукнув:

— …Як це може бути він?

— Хто? — Мо Жань із цікавістю подивився на нього і теж був приголомшений. — Той хлопчина… Сяомань?

Тим, хто лежав у калюжі крові, ридав і стогнав, справді був Сяомань. Він отримав смертельні поранення. Чу Ваньнін оглянув його і похитав головою.

— Людям і привидам не судилося жити в гармонії. Думаю, князь демонів плюнув на нього, щойно він перестав бути корисним. Він таки...

— На це заслужив, — закінчив Мо Жань.

Чу Ваньнін кинув на нього погляд.

Мо Жань коротко хихотнув, але відчув докір сумління. Якщо вже розбиратися, хто і на що заслужив, то хіба не він сам має розплатитися в першу чергу?

Мо Жань змінив тему:

— А, то що ти тоді хотів мені розповісти? Насправді ти — що?

Чу Ваньнін опустив вії, зробив павзу і тихо сказав:

— Насправді я…

Він не встиг договорити, коли відчув рух повітря за спиною. В тілі дитини сили було значно менше, ніж у дорослого. Його спіймали за горло, і він не міг звільнитися!

Якимось чином Сяомань піднявся з калюжі власної крові одним ривком!

На його руках виступили вени. Однією він тримав Чу Ваньніна за горло мертвою хваткою, іншою заломив і утримував руки хлопчика. Здавалося, наче це брудне пошарпане обличчя палало диким вогнем. Усе його тіло вигнулось у відчайдушному бажанні жити, як воскова фігура, поплавлена полум’ям. З налитими кров'ю очима він прохрипів до Мо Жаня:

— Витягни мене... звідси...

— Відпусти його!

— Витягни мене звідси! — гнівно прогарчав Сяомань, його очі ледь не тріскалися від люті. — Інакше я вб'ю його! Пішов!

— Якщо хочеш, щоб я тебе врятував, я врятую. До чого тут дитина? Спочатку відпусти його…

— Продовжуй патякати, і я вб'ю його! Я вже скоїв стільки гріхів — чого мені варто скоїти ще один?! Ти витягнеш мене звідси чи ні?!

Через задушливу хватку Чу Ваньнін не міг видати ні звуку. Від тиску його ніжне маленьке обличчя налилося багрянцем. Побачивши це, Мо Жань запанікував. Хоч він і міг би зараз вбити Сяоманя одним ударом, ілюзія стала дійсністю, тож якщо Сяомань вибухне від люті перед тим, як Мо Жань зробить хід, його маленький шиді може серйозно постраждати.

— Гаразд, гаразд, як скажеш, — мовив Мо Жань. — Не гарячкуй, просто послаб трохи хватку, і я…

Не встиг він договорити, як пролилася кров.

---

Від команди перекладачів:

Під час роботи над романом в тексті трапляються різні цікаві казуси. Тож сьогодні, в рубриці “Теревеньки за лаштунками” ми хочемо поділитись смішинками з процесу перекладу, що їх наша неповторна ілюстраторка Hoga втілила у піс оф арт. Вашій увазі представляємо “брутальна божественна зброя”

---

Нотатки авторки:

Мо Жань: Маленький шиді такий добрий до мене, маленький шиді кмітливий, розумний і милий ^o^ Зовсім не як Учитель!

Чу Ваньнін: Хе. Сліпий.