Цей Високоповажний не витримує

Чу Лань помер, але ілюзія не зникла.

До світанку було ще далеко, нічне жахіття ніяк не закінчувалось. Вцілілі повернулися до маєтку голови провінції, готуючись із настанням ранку вирушити на гору Путво.

Мабуть ніхто не зміг би просто жити далі після такого болю. Щодо Чу Сюня, здавалось, його душа давно покинула тіло, залишивши тільки порожню оболонку.

Пройшовшись містом, Мо Жань побачив, що люди здебільшого збентежені і налякані. Зрештою, Чу Сюнь дуже постраждав і у його серці могла зародитись неабияка ненависть. До того ж, навіть якщо він буде готовий вивести всіх із міста, враховуючи його нинішній стан… З цього добра не буде.

Але не всі думали тільки про себе. Таких було небагато, але принаймні кілька людей щиро співчували Чу Сюню.

Охоплені тривогою містяни чекали доки над обрієм проясниться.

Перед світанком важке нічне небо розірвав уже знайомий холодний голос, що залунав над бар’єром. Цього разу князь демонів звертався не до Чу Сюня, а до всього народу Ліньаню.

— Сонце скоро зійде. Цей Високоповажний знає, що ви збираєтеся піти, щойно світне день. Але чи справді ви досконало продумали свій план? Путво далеко звідси, ви не доберетеся туди за один день. Коли настане ніч, вам доведеться покладатися на сили Чу Сюня. Та чи заступиться він за вас?

— Мамо… — Почувши лячний голос, якась дитина заплакала від страху і кинулась матері на руки. Всі присутні дивилися на небо. Лише Чу Сюнь, що стояв перед маєтком, спершись на дерево хайтану, заплющив очі, наче нічого не чув.

— Його дружина та син померли через вас. Ви дійсно думаєте, що Чу Сюнь вас захищатиме? Ймовірно, він має на думці дещо інше — помститися за свою сімʼю так, щоб ваше життя стало гіршим за смерть. Зрештою, така людська натура… Знаєте, цей Високоповажний теж колись був людиною. Звісно ж, є серед вас і добродії, але їх милість потрібна лише для слави. Люди мерзенні за своєю природою. Ці, так звані, благодійники, просто намагаються отримати щось взамін за свої шляхетні вчинки. Будьмо чесними: загнаній у глухий кут людині нема діла до життя інших. — Моторошний голос князя демонів луною котився над ними. — Як я вже казав, цей Високоповажний ніколи не мав на меті позбавляти життів усіх вас. Насправді й живі можуть служити нам, привидам. Якщо не вірите мені, спитайте у нього…

З цими словами, чорна хмара наблизилась до бар’єру, над яким стояли Сяомань поруч із добродушним та чесним на вигляд чоловіком років сорока чи п’ятдесяти.

Хтось здивовано скрикнув:

— Це ж батько Сяоманя!

— І справді, це він! Але хіба він не помер?

— Його тіло було пошматоване — всі це бачили. Як таке може бути?!

Князь демонів продовжив:

— Можливо, контролювати життя та смерть, як імператор Яньлво, цей Високоповажний не в змозі. Втім я — один із дев’яти примарних князів, тож повернути мерцю вигляд, який він мав за життя, мені під силу. Якщо будете мені служити, зможете назавжди залишитись поруч із покійними родичами. Однак, якщо повстанете проти мене, закінчите як ваш пан Чу, котрий на власні очі побачив, як його дружина вбиває його ж дитину. Біль сягне глибин вашої душі, і ви ніяк цьому не зарадите.

Усередині барʼєру запанувала тиша.

— Ви справді йому довіряєте? Думаєте, він не помститься за сім’ю? Дійсно вважаєте, що допоможе вам врятуватись і відведе у Путво?

Кілька людей кинули на Чу Сюня озлоблений погляд.

Пан Чу, що самотньо стояв під квітучим деревом, мовчки підняв очі на жителів. Він справді не знав, що сказати в цей момент. Минуло багато часу, перш ніж він нарешті промовив:

— Усе вже сталося. Який сенс мені зараз завдавати комусь шкоди?

— Ха-ха-ха! — жахливий сміх князя демонів луною прогуркотів із-за бар’єру. — Дуже добре, чудово. Він запевняє, що не заподіє вам шкоди. Якщо ви у це вірите, йдіть разом із ним. Але якщо повірите мені…

Голос ревів дедалі гучніше, роздираючи барабанні перетинки, він впивався в саме серце.

— Якщо повірите мені, отримаєте винагороду. Я можу повернути ваших близьких. Усе, що від вас потрібно — віддати Чу Сюня. Ви просто повинні… віддати його мені! Я затамував образу на нього, а не на когось із вас. Віддайте його, і вам не доведеться залишати свої домівки. Віддайте його, і зможете возз’єднатися зі своїми родинами. Просто зробіть це, і все закінчиться.

— Я чекатиму в храмі Ченхвана до сходу сонця.

Голос князя демонів стишився і врешті замовк.

Серед мертвої тиші повільно наростав галас. Усі погляди звернулися до Чу Сюня, що розглядав натовп із спокійним, незворушним виразом обличчя.

— Що нам робити? — почулося чиєсь безсиле бурмотіння.

— Що нам робити, любий? Я так боюся…

— Мамо, мені страшно. Я не хочу, щоб мене з’їли!

— Князь демонів має рацію… — Прошепотів хтось інший. — Так звані хороші люди завжди мають приховані мотиви. Нам уже не раз траплялись ось такі підступні чиновники. Чу… Пан Чу, можливо, ще нічого не зробив, але подивіться на нього. Він сам не свій, хтозна, яке божевілля він може втнути згодом?!

— І то правда, — голос, який зашелестів у відповідь, мало того, що не спростував ці слова, ще і ствердно докинув: — Не можна допустити, щоб він почав мститися й убив нас усіх при нагоді! Зрада у вирішальну мить — не рідкість!

Якийсь чолов’яга вибіг з натовпу.

— Хапай його! — крикнув він. — Якщо ми його віддамо, зможемо вижити!

Усі замовкли. Минуло кілька хвилин, перш ніж молода жінка вийшла з юрби і стала перед чоловіком.

— Хіба порядна людина може відплачувати злом за добро? — спитала вона м’яким, але рішучим голосом.

— Відчепися! — Той збив жінку з ніг і плюнув їй в обличчя. — Ти легковажна сука, що тільки по чоловікам скаче! Яке ти маєш право відкривати рота? Я маю піклуватись про малечу і старих, тож не допущу, щоб моя власна родина так страждала! Пане Чу, ви повинні зрозуміти!

З цими словами чоловік кинувся вперед, аби схопити Чу Сюня. Проте, не ступив він і кроку, як його міцно схопили за ногу. Він подивився вниз і люто заревів:

— Смієш заважати, дурна шльондро? Хочеш, щоб ми всі здохли разом з тобою?

Жінка розлютилася не менше.

— Може, я й повія, але принаймні можу відрізнити добро від зла. Навіть коти і собаки вміють бути вдячними, то чому ж ми, люди, так не можемо?!

— Та пішла ти!

Чоловік бив її ногою по голові, поки все обличчя дівчини не покрилося синцями. Тим часом, решта натовпу обступила Чу Сюня щільним колом. Кілька людей, наслідуючи приклад жінки з дому розпусти, спробували зупинити інших, але їхні зусилля були марними, як поодинокі листочки, що їх миттєво знесла бурхлива течія.

— Пане! Пане, скоріше тікайте! — боязко вигукнула старенька бабуся. — Пане Чу, ну ж бо! Просто йдіть! Не залишайтеся заради цих тварин! Ідіть!

Зойкнув тонкий дитячий голос:

— Зупиніться, мамо, тату. Не ображайте пана Чу, не ображайте його…

Заметушився вир безладу та хаосу.

Чу Сюнь самотньо стояв під дощем. Йому здавалося, ніби він дивиться крізь натовп привидів, які виповзли з самих глибин пекла. На мить йому справді захотілося піти.

Тоді його погляд зупинився на людях, що задихались у риданнях. Він побачив, як плаче маленький хлопчик, намагаючись зупинити своїх батьків. Побачив укрите синцями і набряками обличчя жінки, що заступилася за нього першою. Побачив сиве волосся бабусі, яка тремтіла під дощем, і спини ще десятка жителів, що з усіх сил старалися вгамувати інших.

Чу Сюнь хотів було зробити крок, але зупинився. Ці люди не скоїли нічого поганого. Якщо він прибере бар’єр, вони загинуть теж.

Отже, виявляється найпотворніша річ у цьому світі не демони, а ті боягузливі, нікчемні звірі, що одягали людські шкури й ховались у натовпі, готові сказати та зробити будь-що заради власного виживання. Врешті, вони лише виправдовувалися: «Я знедолена, слабка людина. Я просто хотів жити. У чому моя вина?»

Чу Сюнь уважав, що захищає безпорадних, але добрих людей. Він помилявся. Тепер, коли ці звірі скинули людські шкури, відкрилися їхні потворні, криваво-червоні обличчя та ядучі посмішки. Вони так добре ховалися весь цей час… Так добре маскувались.

Він більше не хотів проливати свою кров та сльози за чудовиськ у людських одежах. Такі хитрі. Так добре таїлись серед простих, порядних містян. Зараз вони радісно споглядали на його безсилля, викривляючи обличчя від сміху.

Ти повинен урятувати нас. Знімеш бар’єр — ми затягнемо разом із нами до пекла тих, кому ти хочеш допомогти, людей, які насправді тобі вдячні.

У тебе немає вибору, хоч як би ти від цього не страждав. Ти ж вирішив бути доброчесним. Ти вирішив бути хорошою людиною.

Оскільки ти вже зробив такий вибір, пожертвувати собою заради інших — твій обов’язок. Якщо ти відмовишся, станеш брехливим шахраєм, потворним лицеміром.

Йому чулось виття тих людей, чувся їхній пронизливий сміх:

— У тебе немає вибору. У тебе немає вибору!

Серед цього хаосу, посеред бурі, дощу та вітру, Чу Сюнь повільно підняв голову до неба. Нарешті починало світати.

Злива змила кров із кам’яних сходів храму Ченхвана. Чу Сюня і тих, хто намагався його захистити, схопили та повели всередину.

Сцена викликала і сміх і сльози. Вони міцно зв’язали Чу Сюня мотузками, та неймовірно пишались собою, бо здужали таку могутню людину. Ніхто навіть не підозрював, що він міг легко перетворити ті пута на попіл одним лише заклинанням.

Але він цього не зробив, як і не прибрав бар'єр Шанцін. У Ліньані пролилось уже достатньо крові. Чу Сюнь не хотів, щоб ще більше невинних людей загинуло лише через його жагу до помсти.

Тонкий шар світла захищав усіх: і невдячних звірів, що повстали проти нього, і людей, які віддано стояли на його боці. Вони прибули до храму, але князь демонів так і не з’явився. Натомість тут знайшлася свічка, чорний дим якої звивався, утворюючи темний силует.

— Чому ти не прибрав бар’єр?! — голос привида вибухнув гнівом, щойно він побачив Чу Сюня. — Розвій бар'єр!

— Тільки, як я кістьми ляжу, — спокійно відповів Чу Сюнь.

Примара пронизливо зревіла, а тоді хрипло гаркнула:

— Чу Сюню, ти, мабуть, божевільний! Ви! Ви там, вбийте його! Або надвечір я переб’ю усіх вас!

Промені світанкового сонця боязко пробились крізь нескінченну ніч. Князь демонів, не в змозі втримати форму при денному світлі, сховався у пітьмі. Вогонь свічки, що курів чорним димом, раптом затремтів і згас.

Чу Сюнь прийшов до тями. Храм Ченхвана стояв на узвишші, тож звідси вдалечині виднілись гори і ріки, оповиті пеленою мжички, яка ховала їхні шрами. На мить усе здалося таким самим, як і раніше. Ніби на берегах річки Янцзи стояла та сама пишна весна.

— Пане Чу, пробачте.

— Справа не в тому, що ми жорстокі чи безсердечні. Ви знищили око князя демонів, через це він ображений на вас… Ви не залишили нам вибору…

— Чого ви скиглите?! Не затягуйте. Моя сім’я хоче жити! Хто важливіший, цей один чоловік чи всі ми? «Праведники ставлять людей вище за себе» — це його слова, не мої!

Чу Ваньнін стояв осторонь і дивився на людину, яка, можливо, була його предком. На душі у нього вирували змішані почуття. Раптом, пара рук закрила йому очі.

— Що ти робиш? — прошепотів Чу Ваньнін.

— Не даю тобі дивитися.

Хлопчик зробив паузу.

— Чому?

— Тебе це засмутить.

Чу Ваньнін якийсь час мовчав, його вії тремтіли біля долонь Мо Жаня.

— Не засмутить. Я вже казав: усі вони померли двісті років тому.

Мо Жань позаду тихо зітхнув. Після довгої паузи він промовив:

— Ти малий дурко. Чому тоді в мене мокрі долоні?

Чу Ваньнін не знав, як довго це тривало: годину, дві чи лише одну мить. Відчуття часу втратилося у цьому божевільному хаосі.

Коли він знову розплющив очі, бар’єр Шанцін уже розвіявся. Чу Сюнь лежав у великій багряній калюжі, оточений людьми та демонами — чудовиськами в людській подобі, що ласували запахом свіжої крові.

Радість із почуттям провини. Лихо у минулому, попереду — нове життя. Страждання і гріх в серцях людей, подібних до звірів.

Повітря світу смертних пахло смертю. А може, вони вже опинились у пеклі. Важко сказати.

Натовп поволі розходився. Удень привидів можна було не боятися, тож люди йшли на пошуки їжі та місця для відпочинку. Всі чекали ночі, коли князь демонів мав повернутись і нагородити їх обіцяними зустрічами з померлими родичами, після того як побачить тіло чоловіка у храмі.

Лише десяток людей залишилися плакати від горя у храмі. Серед них були і молода повія, і сива стара, і маленький хлопчик з батьками, що врешті прислухались до його слів. Жебрак, вчений, оповідач, син колись заможної родини, вдова із малою дитиною, вчитель і селянин. І більше нікого.

Поки вони лили сльози над тілом чоловіка, що лежав мертвий у калюжі власної крові, той повільно відкрив очі.

— Пане!

— Пане Чу!

Серце Мо Жаня стиснулося. Не витримавши, він промовив:

— Ні… це…

Це давним давно втрачене заклинання. Він не очікував, що побачить його в ілюзії.

— …заклинання «Відлуння». Він використав його на собі перед смертю.

Чу Ваньнін зробив паузу.

— У нього були справи, які він не встиг завершити. Дещо, про що він хвилювався у цьому світі.

Очі Чу Сюня, як і очікувалось, були геть порожніми, а зіниці розширеними. Він промовив холодним голосом:

— Демони та привиди підступні. Не вірте їхнім словам. Без бар’єру Шанцін вони захоплять місто, щойно настане ніч, і вбиватимуть усіх на своєму шляху. Будь ласка, покиньте це місце та вирушайте до Путво.

— Пане Чу…

— Я вже мертвий і не зможу вас супроводжувати. Однак я зосередив усю життєву силу в духовному ядрі. Візьміть його, і демони не зможуть до вас наблизитися.

Люди заплакали ще дужче.

У Мо Жаня і Чу Ваньніна похолонула кров. Духовне ядро… Той самий кристал, що утворювався разом із серцем…

Труп Чу Сюня повільно підняв ще не задубілу руку. Слідуючи волі накладеного перед смертю заклинання, він міцно схопив ніж, що стирчав з його грудей, а тоді…

— Пане! — голоси людей, які гірко ридали у відчаї, зривались на хрип.

— Пане Чу, що ви робите?!

Власними руками Чу Сюнь впився у свою плоть, роздер рану на грудях і схопив уже завмерле серце, аби повільно, цвень за цвенем, витягти його назовні.

Серце сльозило кров’ю, а навколо нього пульсувало золотаво-червоне полум’я — духовне ядро Чу Сюня, останній вогник догорілої свічки його життя.

— Візьміть… його… — Він підняв палаюче серце й простягнув його перед собою, без упину повторюючи: — Візьміть… візьміть… його…

Краплі крові, що стікали з серця, перш ніж сягнути землі, одна за одною перетворювалися на червоні квіти хайтану, такі сяючі та сліпучі.

— Шлях попереду довгий і непередбачуваний. Моє життя закінчується тут, і я більше нічим не можу вам допомогти. Будь ласка… будь ласка, подбайте… про себе…

Від сцени, що розгорталася перед очима, Мо Жань весь укрився холодним потом. Він відчув, ніби голки впиваються йому в спину.

Шрам… Такий самий шрам! Він раптом згадав, що на грудях Чу Ваньніна, якраз там, де серце, теж був рубець.

Щоразу, коли Мо Жань, граючись із ним у ліжку, проводив язиком по білому шраму, на зазвичай байдужому обличчі Вчителя нарешті проступало бажання, яке той намагався приховати. Це ще більше запалювало Мо Жаня, тож він полюбляв таким чином принижувати чоловіка під собою.

Тоді його не хвилювало минуле Чу Ваньніна, тож він до самої смерті жодного разу не поцікавився, як Учитель отримав цю мітку.

Тепер, у цьому житті, він вже не мав права спитати.