Друзі, доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, нам важливо бачити ваші відгуки й підтримку❤️
Тицяй сюди!
Перші промені світанку накинули на хмари багрянець. Година була рання, та біля павільйону Червоного лотосу зібралося чимало учнів. Одягнені в білі жалобні одежі, вони вишикувалися обабіч стежини, схиливши голови й опустивши очі.
Бом, бом, бом.
Із пагоди Тонтянь долинули звуки ранкового дзвону. Здалеку наблизилися кілька фігур, що несли труну. Попереду йшли Сюе Дженйон та Старійшина Таньлан, за ними Мо Жань із Сюе Меном, обабіч яких крокували Ши Мей та монах у потертій рясі. Вони йшли слизькою базальтовою стежкою, поступово виринаючи з туману.
Монах тримав ліхтар, яскраве світло якого вирізнялося навіть при денному світлі. Він випромінював сліпуче, наче літнє цвітіння, золоте сяйво. Учні урочисто схилили голови, не сміючи навіть дихати. Усі чули, що майстер Хвайдзвей із храму Вубей квапливо прибув допомогти Старійшині Юхену — цей непримітний монах, то, мабуть, він і є. Повага юнаків до цієї легендарної людини сильно переважала їхню цікавість, тому ніхто не наважився витріщатися на гостя, коли той проходив повз. Вони побачили лише пару солом’яних сандалів, що потрапляли в поле зору опущених поглядів, й почули стукіт монашого посоху. Майстер пішов, заливши натовп стояти в урочистій тиші.
Труну повільно несли стежкою. Це не похорон, а відродження, тому ніхто не плакав. Коли група досягла павільйону Червоного лотоса, Хвайдзвей озирнувся й промовив:
— Поставте труну біля ставка з лотосами, він підійде. Духовної енергії тут удосталь, те, що треба для заклинань.
— Гаразд. Робіть, як наказав великий майстер! — Сюе Дженйон, який очолював групу, схилився, щоб опустити крижану чорну труну біля води. — Майстре, якщо Вам іще щось потрібно, тільки скажіть. Повернувши Юхена, ви й моє життя врятували. Якщо я можу чимось допомогти, я зроблю це!
— Я вдячний голові ордену за доброту, — відповів Хвайдзвей. — Цей скромний монах наразі не потребує нічого. Але я неодмінно повідомлю, якщо щось знадобиться.
— Звісно. Прошу, не вагайтеся.
Хвайдзвей посміхнувся й, склавши долоні, шанобливо поклонився Сюе Дженйону, після чого звернувся до решти:
— Цей скромний монах не надто вправний, йому знадобиться цілих п’ять років, аби повернути душу Чу Ваньніна. Щоб ніхто не турбував нас, павільйон Червоного лотоса відтепер буде закритий для відвідувачів і відчиниться знову лише в день відродження старійшини Чу.
Хоча Сюе Мен уже чув, що для повернення Вчителя знадобиться п’ять років, від нагадування Хвайдзвея його очі знову почервоніли, і юнак мовчки опустив голову.
— Якщо хтось хоче наостанок щось сказати Старійшині Чу, будь ласка, зробіть це зараз. Такої можливості не буде ще більш ніж тисячу днів.
Охочі один за одним виходили вперед.
Сюе Дженйон зі старійшинами пішли першими, кожен по черзі шанобливо ставав біля труни й казав прощальні слова.
— До зустрічі, — промовив Сюе Дженйон.
— Прокидайся скоріше, — побажав Таньлан.
— Сподіваюся, усе пройде добре, — зітхнув Сюаньдзі.
— Мені навіть трохи заздрісно. Застигнеш у часі на п’ять років і ні на день не постарієш, — пробурмотів Луцвень.
Після них слово перейшло до інших старійшин. Хтось говорив довго, хтось обмежився парою слів. Незабаром настала черга Сюе Мена. Хлопець був твердо налаштований триматися, але емоції завжди брали над ним гору, тож і цього разу він не зміг їх опанувати й урешті заплакав біля труни Чу Ваньніна.
Енергійно змахуючи сльози, панич поміж схлипувань вичавив:
— Учителю, навіть за вашої відсутності я буду завзято тренуватися, аби не зганьбити вас на Ліншанському турнірі. Коли ви прокинетеся, я розповім, яке високе місце посів. Зрештою, ваші учні не вміють миритися з поразкою!
Сюе Дженйон підійшов і поплескав сина по плечу. Сюе Мен не став тулитися до нього, як робив це зазвичай, а лише шморгнув носом та відвернувся. Він не хотів виглядати перед учителем, як розпещена дитина, що потребує батьківської підтримки.
Наступним пішов Ши Мей. Його очі теж були вологими, але він не сказав нічого. Лише опустив голову і якийсь час дивився на Чу Ваньніна, а тоді тихо відступив.
Коли Ши Мей відійшов, у труну м’яко опустилася блідо-рожева гілка хайтанового цвіту, покладена все ще молодою, але вже доволі довгою та сильною рукою.
Мо Жань завмер біля Вчителя. Вітерець, що танцював на поверхні ставка, приніс із собою м’який солодкий аромат квітів лотоса та скуйовдивйому волосся. Юнак здійняв руку, але замість того, щоб поправити свою зачіску, раптом підніс її до обличчя Чу Ваньніна.
Мо Жань стиснув вуста. Здавалося, він хотів сказати купу всього, але зрештою спромігся лише на м’яке й хрипке:
— Я чекатиму.
Чекатиме чого? Він не уточнив. Хотів був сказати: «Я чекатиму вашого пробудження», але цих слів здавалося недостатньо. Мо Жань не міг виразити емоції, що вирували в його душі. У серці наче кипіла лава. Не в змозі знайти вихід вона безладно билася об стінки, спричиняючи біль та тривогу. Було таке відчуття, що мури от-от обваляться й пекуча суміш безладно розіллється довкола, нестримним потоком спалюючи все на попіл.
Але поки що юнак усе ще не розумів, що це за палаюче почуття. Тому він лише повторив:
— Я чекатиму.
Павільйон Червоного лотоса закрили та запечатали. Величезний бар’єр, наче брама що відділяє життя від смерті, заблокував прохід для всіх і кожного. Упродовж наступних п’яти років ніхто не насолоджуватиметься ароматом квітів лотоса влітку та тихою самотністю засніженого павільйона взимку.
Квіти хайтану повільно опадали долу під шелест бамбукового листя на вітрі. Учні, що вишикувалися від павільйона й аж до самих воріт, опустилися навколішки та вклонилися. У кінці юрби, схилившись, стояли Мо Жань, Сюе Мен та Ши Мей.
Голосом, від якого здригнулися дерева й завмерли хмари, Сюе Дженйон вигукнув:
— Мирного усамітнення, Старійшино Юхене!
Учні, не підіймаючи голів від землі, щиро повторили:
— Мирного усамітнення!
Тисячі безладних голосів злилися в єдиний гуркіт, що прокотився по залитому туманом піку Сишен. Наполохані птахи здійнялися в небо, ворони з карканням закружляли над верхівками дерев, не наважуючись сісти. Голоси безлічі учнів вознеслися до самих небес, немов громом розтинаючи оповиті парою хмари.
— Мирного усамітнення, — м’яко промовив Мо Жань і низько вклонився.
П’ять років очікування.
Після того, як Юхен відправився в усамітнення, жоден із його учнів не захотів тимчасово навчатися в іншого старійшини, тому вони тренувалися й удосконалювалися самостійно.
Через вроджені здібності, шлях удосконалення та інші чинники Ши Мей із Сюе Меном залишилися в ордені, а Мо Жань вирішив подорожувати. Він дійсно краще вчився на практиці, але це не єдина причина такого вибору. Багато всього змінилося у цьому житті, зокрема пов’язаного з Чу Ваньніном. До того ж, Мо Жаня сильно бентежив фальшивий Ґовчень.
Він підозрював, що той, хто стоїть за лаштунками, теж міг переродитися. Урешті-решт, він майже досконало опанував техніку Фігур Дженьлон. Утім, у минулому житті до самогубства Мо Жаня ніхто, крім нього, не володів цією забороненою технікою так добре.
Мо Жань не знався на розслідуваннях. Крім того, із часу битви в місті Кольорових метеликів увесь заклинацький світ стояв напоготові, видивлявся й вичікував, коли хижак, що ховається в темряві, викаже себе. Хлопцю насправді не було потреби втручатися. Він знав, що не дуже розумний. Його сильні сторони — надлишок духовної енергії та вроджений талант до вдосконалення. Оскільки протистояння не уникнути, йому варто якомога швидше відновити ту грізну силу, якою володів до переродження.
У минулому житті Мо Жань руйнував. У цьому – хотів захищати.
Незабаром після того, як Чу Ваньнін відправився в усамітнення, Мо Жань із торбою на спині стояв біля головного входу піку Сишен — він збирався вирушити у далеку подорож. Попрощатися з ним вийшло всього кілька людей: Сюе Дженйон, пані Ван та Ши Мей. Дядько поплескав юнака по плечу й трохи ніяково промовив:
— Мен-ер не прийде, він передав…
— Він передав, що надто зайнятий тренуваннями в лісі, аби проводжати мене, еге ж? — гигикнув Мо Жань.
Сюе Дженйон присоромлено замовк, а тоді вилаявся:
— От паскудник нетямущий!
Мо Жань посміхнувся.
— Він твердо націлився зайняти перше місце на Ліншанському турнірі, тому, ясна річ, наполегливо тренується. Залишу йому честь звеличити ім’я Вчителя.
Сюе Дженйон глянув на Мо Жаня, а потім невпевнено додав:
— Ліншанській турнір — це провідні змагання світу традиційного самовдосконалення. Упевнений, Жань-ер багато чому навчиться під час подорожі, але на змаганнях змішані техніки з різних шкіл, які ти опануєш, імовірно, будуть заборонені. Буде дуже шкода, якщо ти через це втратиш шанс.
— Мій двоюрідний брат про це подбає.
— Ти не хочеш зробити собі ім’я?
На цих словах Мо Жань розреготався. Зробити собі ім’я? У минулому житті він пропустив Ліншанський турнір, тому що провинився й отримав ув’язнення, як покарання. Обурення за це завжди переслідувало його. Але тепер ті самі речі здавалися неважливими. Яке це все мало значення? Він бачив так багато смертей та розлук, жив серед нескінченного потоку лиха. Мо Жань подолав шлях від непокори до спраги, від спраги до ненависті, він ненависті до полегшення й врешті від полегшення до каяття. Зараз його не цікавили красуні, вина та поклоніння народу. Він не шукав помсти, не жадав убивств і руйнування. Він уже відчув безмежну розкіш життя на верхівці світу й утомився від цього. Мо Жань більше не хотів повертатися туди, де на нього чекала холодна самотність.
Врешті-решт, колись він був імператором, що наступає на безсмертних, керував вітрами та бурями, смакуючи цвіт людського світу. Звісно, його не хвилювали оплески та привітання на турнірі Ліншань. А щодо імені… Нехай цим переймаються ті, кому воно треба.
— Я б радше зайнявся іншими справами, — із посмішкою відповів Мо Жань. — Сюе Мен молодий господар, а я простий негідник. У кожного свій шлях.
Пані Ван із жалем насварила племінника:
— Дурне дитя, що ти говориш? Ти нічим не гірший за Мен-ера. Що це за дурниці про «молодого пана» та «негідника»?
Мо Жань легковажно розсміявся, але всередині щось кольнуло. Хтось із малечку спить у золотій колисці, а інші народжуються жалюгідними. Мо Жаню неймовірно пощастило потрапити на пік Сишен, та він усе одно більше десяти років блукав у тумані. Як вони із Сюе Меном можуть бути однаковими? Але хлопець не міг вивалити усе це на пані Ван, особливо коли вона дивилась на нього з такою ніжністю та турботою. Він тільки кивнув і промовив:
— Тітонька має рацію, я помилився.
Жінка всміхнулася, похитала головою та вручила юнакові вишитий квітами полії мішечок цяньквень.
— Під час мандрівки нікому буде за тобою наглянути. Візьми. Мішечок наповнений різними ліками для обробки ран. Я сама його складала, тож вони кращі за ті, що продаються деінде. Бережи його та не загуби.
— Дуже дякую, тітонько, — відповів Мо Жань.
Наступним заговорив Ши Мей.
— У мене для тебе немає нічого, крім цього нефритового кулону. Ось, візьми. Він зігріває духовне ядро.
У руці Мо Жаня опинилася вкрай рідкісна річ найвищого ґатунку — білий, гладенький, теплий на дотик уламок нефриту. Юнак поспіхом всунув підвіску назад у долоню Ши Мея.
— Я не можу його прийняти, він занадто цінний. Окрім того, моє духовне ядро має стихію вогню. Якщо його ще більше нагріти… Я можу навіть отримати викривлення ці.
Ши Мей розсміявся.
— Не вигадуй. Як він може призвести до викривлення ці?
— Хай там як, я його не візьму, — Мо Жань стояв на своєму. — Ти слабший, тож тобі він потрібніший, ніж мені.
— Але я попросив декого купити його в павільйоні Сюаньюань спеціально для тебе…
Від цих слів Мо Жань відчув тепло, і йому защемило в серці.
— У Сюаньюань на все просто захмарні ціни. Цей кулон дійсно не сильно мені допоможе, але він чудово підходить тобі. Ши Мею, я ціную твою турботу, але прошу, залиш його у себе й не забувай носити, щоб він підживлював твою духовну енергію.
Перш ніж Ши Мей відповів, Мо Жань розплутав тонку нитку й накинув нефритову підвіску йому на шию.
— Тобі личить, — Мо Жань посміхнувся й поплескав Ши Мея по плечу. — Набагато більше, ніж мені. Я дуже груба й неосвічена людина і зламав би таку річ за кілька днів.
— Жань-ер має рацію. Носити такі кулони може кожен, але вони краще підходять для людей зі стихією води. Мей-ере, тобі варто залишити його собі.
Тепер, коли заговорила пані Ван, Ши Мей, звісно, послухався. Він кивнув і звернувся до Мо Жаня:
— Тоді бережи себе.
— Не хвилюйся, я часто тобі писатиму.
Незважаючи на смуток від необхідності так швидко розлучитися, Ши Мей не стримав усмішки.
— Твій почерк може розібрати лише Вчитель.
Згадка про Чу Ваньніна пробудила в Мо Жаневі почуття, яке він не міг описати. Ненависть, що в’їлася в самі кістки, розсіялася, але каяття не зникало. Воно було схожим на рану, що покривалася кіркою, й віддавала тупим сверблячим болем у серці. Із цим почуттям на душі Мо Жань розпочав свій самотній шлях.
— Один, два, три… — рахував він дорогою, опустивши голову. — Сто один, сто два, сто три…
Біля підніжжя гори він озирнувся на приховану хмарами вершину піка Сишен у кінці довгої, наче нескінченної, верениці кам’яних сходинок.
— Три тисячі сімсот дев’яносто дев’ять, — пробурмотів юнак.
Спускаючись, Мо Жань рахував сходинки на шляху до головної брами. Сходинки, якими піднімався Чу Ваньнін, несучи учня на спині. Юнак був упевнений, що до кінця життя не забуде холодних, як крига, рук Учителя, закривавлених та скалічених.
Правда в тому, що добрі чи злі діяння людини майже ніколи не визначаються при народженні. Кожен є чимось на кшталт ділянки землі. Декому пощастило більше, і їхні поля засіяли зерном, яке восени принесе рясний врожай та пашітиме рисом чи пшеницею. Споглядаючи таке угіддя, люди називатимуть його добрим та хвалитимуть.
Але є такі, кому не поталанило. Ті, чию землю засипали насінням маку, що його зловонні випари п’янкого гріха розвіє весняний бриз, наповнюючи небо огидним, наче нечиста кров, золотавим багрянцем. Люди зненавидять цю ниву, проклинатимуть та боятимуться її, проте всі потонуть у цьому смороді й згниють на мотлох, закінчивши уві сні дурманне життя.
Зрештою, праведники та добродії зберуться, аби знищити те поле у вогні. Поки кудлатий дим здійматиметься в небо, вони нарікатимуть: «Він був джерелом гріха, злим духом, що пожирає людей і кістки не випльовує. Він був безсовісним і заслужив на це». Тим часом нещасний буде корчитися в полум’ї, кричати від болю, поки макові квіти зсихатимуться на брудні обвуглені грудки.
Але колись ця людина теж була добрим угіддям, що жадало дощу й сонячного світла. Хто ж зронив перше сім’я темряви? Хто посіяв лихо, яке вийшло з-під контролю й призвело до того, що колись ніжний та пухкий лан згорів на попіл та спорожнів?
Мо Жань був шматком небажаної покинутої землі. Він ніколи не очікував, що хтось прийде в його життя, аби знову зорати те поле й подарувати йому другий шанс.
Чу Ваньнін. Він зможе побачити його аж за п’ять років. Сьогодні перший день. Юнак виявив, що вже сумує за Вчителевим обличчям — таким суворим, злим, ніжним, серйозним і непохитним.
Мо Жань повільно заплющив очі. Він пригадав обидва життя, минуле і теперішнє. Безліч прожитих днів розсипалися, наче сніг під поривами вітру. Хлопець усвідомив, що Небесний розлом насправді був найвизначнішою подією в його житті.
У минулому був дехто, кого він безмежно любив. Ця людина загинула, а Мо Жань провалився в самісіньке пекло.
У теперішньому був той, хто любив і захищав його. Ця людина віддала життя, щоб Мо Жань повернувся до світу живих.
