Друзі! Доєднуйтеся до нашого ткг. Там ми обговорюємо сюжет ерхи, кидаємо меми й ділимося враженнями від прочитаного. Тицяй сюди!
Сюе Дженйон отримав першого листа від Мо Жаня на восьмий день після його від’їзду.
Квітчастий папір був укритий каракулями, які автор не зміг зробити розбірливими, як не намагався.
«Дядьку, сподіваюсь, ви за мене не хвилюєтеся. Я зараз біля переправи Фаньхва, і в мене все добре. Нещодавно тут побував злий дух, але, на щастя, ніхто не постраждав. Я вже розібрався з цією водяною примарою, тож пороми можуть знову безпечно рухатися тутешніми водами. Боцман заплатив мені п’ятсот срібняків, надсилаю їх вам разом з листом. Передайте, будь ласка, мої вітання тітоньці та Вчителю.»
На сто дванадцятий день, прийшов двадцять другий лист:
«Дядьку, сподіваюся, ви за мене не хвилюєтесь. Нещодавно натрапив на високоякісний духовний камінь, який можна вставити в меч Лончен Сюе Мена. На весь світ буде лиш один такий клинок. Зброя, хоч і не стане божественною, але буде пречудовою. Передайте, будь ласка, мої вітання тітоньці та Вчителю.»
Сто тридцятий день, двадцять четвертий лист:
«Дядьку, сподіваюся, ви за мене не хвилюєтесь. Останнім часом я вдосконалювався у Сніжній долині. Тут завжди холодно, тому в цій місцині ростуть різні чудернацькі рослини. Найрідкіснішою з них вважається кригоцвітний сніжний лотос. Тутешні поля охороняє тисячолітній демон-мавпа. Спочатку мені не вистачало духовних і фізичних сил, щоб побороти його та назбирати квітів, але за останні дні я досяг неабиякого прогресу й зміг зібрати з десяток лотосів, які надсилаю вам із цим листом. Передайте, будь ласка, мої вітання тітоньці та Вчителю.»
Часто до листів були долучені якісь цікаві предмети, як-от лікувальні трави або щось із дерева чи каменю.
Окрім листів Сюе Дженйону, Мо Жань також писав приватні послання до Ши Мея. У повідомленнях він описував місця, у яких побував, цікавинки, які там побачив, а також розпитував про справи Ши Мея та нагадував йому тепло вдягатися.
Перші листи були написані плутаним почерком і сповнені помилок, але з часом текст вирівнявся, став охайним і зрілим. Кількість огріхів теж зменшилася, хоча цю писанину все ще не можна було назвати гарною.
Так промайнув рік.
Одного дня, коли Сюе Дженйон насолоджувався свіжим весняним чаєм, прийшов іще один лист від Мо Жаня.
Пан Сюе прочитав його й усміхнувся, а тоді передав пані Ван, яка також не стримала усмішки, переглядаючи листа:
— Наш Мо Жань пише дедалі краще.
— Тобі не здається, що його почерк схожий на чийсь?
— Чий?
Сюе Дженйон подув на листки чаю й дістав зі столу примірник збірки «Огляд бар’єрів давнини».
— Порівняй із каліграфією Юхена. Хіба вони не подібні?
Пані Ван вивчила книгу й здивовано вигукнула:
— А й справді!
— Мо Жань обрав Юхена своїм наставником, щойно потрапив на пік Сишен. Чу Ваньнін намагався навчити його читати, але той знав лише кілька ієрогліфів, тож це зайняло немало часу. Він почав з імені та простих слів, а потім перейшов до складніших тем. — Сюе Дженйон похитав головою. — Хлопчисько не сприймав це серйозно, шкрябав якісь дурниці, аби тільки швидше закінчити. Але подивись на нього зараз. Нарешті навчився пристойно писати.
— Йому просто треба було спуститися вниз і побачити світ. Він таки подорослішав, — з усмішкою відповіла пані Ван.
Сюе Дженйон теж усміхнувся:
— Цікаво, яким він стане за п’ять років подорожей? Скільки йому виповниться? Двадцять два?
— Так.
Чоловік зітхнув із жалем.
— Я сподівався, що Юхен побачить, як зростають його учні. Та небеса вирішили інакше.
Небеса дійсно мали інші плани: Мо Жань про це думав також.
Він побував у різних куточках світу: від вічно окутаної мжичкою Дзяньнані на півдні до великої ущелини Саньґвань на півночі. Улітку сидів на березі ріки Товлао, попиваючи рисове вино, а зимою тулився до багаття, слухаючи мелодію флейти Цян.*
*Флейта етнічної групи цян, що проживає на північному заході провінції Сичвань, на східному краю Тибетського плато.
У минулому житті вся Піднебесна належала йому, проте він так і не знайшов часу, щоб прогулятися нею й на власні очі побачити палаючі ліхтарі й рибальські човни сходу чи підземні кяризи* заходу; ніколи не звертав уваги на темні, загрубілі та потріскані підошви носіїв, що тягли бруківкою навантажені товаром жердини; не зупинявся послухати спів молодих учасників оперної трупи, чиї голоси злітали до небес, лунаючи мов звук, з яким рветься шовк:
— Квіти прекрасні цвітуть між руїн, в’януть намарне між зламаних стін…
*Традиційна система водного господарства. Технологія виникла в древній Персії та потім поширилася серед інших культур.
Мо Жань більше не був Тасянь-дзюнем і ніколи ним не стане. Тепер він…
— Старший братику, — з-поза вуличних яток пролунав дитячий голос. — Старший братику, ти можеш урятувати пташку? У неї зламане крило, а я… я не знаю що робити!
— Юний безсмертний, — прохрипів ватажок села Шидзьов. — Дякую, дякую! Тут усі надто старі, щоб ладнати зі злими духами. Якби не ви, ми б мусили покинути свої домівки та відправитися світ за очі. Цей старий… Цей старий до скону не забуде доброту безсмертного.
— Добродію, — тремтливим голосом промовила зубожіла жінка на вулиці. — Добродію, ми з дитиною останні кілька днів крихти в роті не тримали. Прошу вас, чи не буде у вас…
Мо Жань заплющив очі.
А тоді розплющив знову.
Бо хтось його кликав.
— Майстре Мо!
Зовсім розгубившись від такого звернення, він подивився на засмаглого чоловіка та безпорадно відповів:
— Я не майстер. Це титул мого вчителя. Будь ласка, не звіть мене так.
Той сором’язливо почухав голову.
— Пробачте. Знаю, що вам не подобається. Це сила звички, бо ж усі в селі вас так називають.
Останні кілька днів Мо Жань провів у маленькому поселенні на межі Нижнього Царства Вдосконалення. Через засніжену гору, що височіла за кілька лі звідти, село часто турбували снігові примари. Ці істоти були всього лиш слабкими духами з дріб’язковою силою, тож одного Нічного вартового — механічного воїна, якого створив Учитель — цілком вистачило б, аби з ними впоратися. Та поселення розташовувалося надто далеко, тож Вартові сюди не діставали. Маючи небагато варіантів, Мо Жань намагався зробити такого воїна самостійно за вказівками й схемами Вчителя.
Він не раз зазнав невдачі, але, врешті, все ж досягнув успіху. Вартовий вийшов не такий гарний і спритний, як у Юхена, але скрип його деревини свідчив про те, що охоронець таки працює.
Мешканці богом забутого села були в захваті від цього нового дива й почали називати його майстром Мо. Мо Жань від такого розвитку подій відчував лише зніяковіння.
Та попереду на нього чекав ще більш незручний момент.
Одного вечора, коли небо набуло відтінку заходу сонця, Мо Жань повертався з лекцій в академії на горі Тайшань. Прогулюючись жвавим провулком уздовж абрикосового гаю, він почув, як хтось гукає:
— Майстре Чу!
Мо Жань, не думаючи, розвернувся. Тоді він мало не розреготався, оскільки мозок спрацював із запізненням. Існувало чимало заклиначів із прізвищем Чу, але він і справді допустив думку, що його Вчитель уже якимось чином прокинувся.
Звісно ж ні.
Мо Жань з усмішкою похитав головою й уже збирався йти геть, коли знову пролунало:
— Майстре Чу!
Обхопивши стос книг, хлопець примружився й придивився до натовпу. Хтось йому махав, та ця людина стояла надто далеко, щоб він міг розгледіти її обличчя. Мо Жань вихопив оком лише одяг та статуру — це був юнак, убраний у сині заклинацькі одежі, із сагайдаком на спині та вовком поруч.
Той, хто гукав, швидко підійшов. Щойно хлопці опинилися достатньо близько, одразу ж упізнали один одного та отетеріли.
— Ти…
— Мо Жань, — він привітався кивком. Зацікавлений погляд зупинився на обличчі юнака з луком. — Радий бачити тебе, паничу Наньґоне.
Виявилося, що той, хто назвав його «майстром Чу», — ніхто інший, як нащадок ордену Жуфен, Наньґон Си.
У минулому житті цей хлопець помер надто рано, тож Мо Жань не зміг зустрітися з ним. Проте Чу Ваньнін був запрошеним викладачем в ордені Жуфен, тому цілком природно, що Наньґон Си добре його знав. Поки Мо Жань вивчав юнака навпроти, його погляд привернув сагайдак у того в руці.
Сагайдак був зроблений із тканини й настільки зносився, що вишиті на ньому камелії вицвіли, їхні колись яскраві пелюстки пожовкли від часу. Немов у цю тканину колись був зашитий аромат, якому одного дня судилося зів’янути.
Наньґон Си з голови до ніг був охайним та чепурним, якщо не рахувати того потертого й помітно латаного сагайдака. Мо Жань одразу зрозумів, що ця річ для нього важлива — зрештою, хто не має таких дрібниць, цінність яких лише в пам’яті? Навіть у найхвалькуватішої людини, безперечно, є якісь дорогі спогади.
Ніхто на світі не буває таким простим, як інколи здається на перший погляд.
Наньґон Си нахмурився.
— Мо Жань… Ах, згадав. Учень майстра Чу?
— Угу.
З усвідомленням цього, ставлення панича дещо покращилося.
— Вибач. Твій одяг і силует здалеку дуже нагадували майстра, тому я й вирішив, що він вийшов з усамітнення раніше.
Мо Жань відвів погляд від сагайдака, тактовно вирішивши не запитувати про нього, і, не замислюючись, відповів:
— Коли ти вигукнув його ім’я, я також подумав, що Вчитель вийшов раніше, а я й не дізнався.
Наньґон Си розсміявся. Можливо, через його знатне походження, гарні риси обличчя парубка зберігали певну зарозумілість навіть у пориві сміху. Та його пиха відрізнялася від Сюе Менової: останній мав уроджену, разом із вмінням і талантом, гординю, тоді як гордість Наньґона Си чаїла в собі щось лихе. Вона викривала його запальну природу, пихату і вольову вдачу.
Утім, панич народився в розкоші, тож такий підхід робив його радше диким і зухвалим, ніж страшним. Мо Жань мимоволі подумав, що Наньґон Си справді скидався на неприборканого коня, на що й натякало його ім’я.
*В Ієрогліфі 驷 (Си) є частинка 马, що означає «кінь», а сам ієрогліф означає «четвірку коней».
Хлопець досі був заглиблений у свої думки, коли почув, як Наньґон Си промовив:
— Я був приголомшений, дізнавшись, що майстер Чу загинув у битві при Небесному розломі. На щастя, його можна оживити під наглядом Великого майстра. Я обов’язково відвідаю пік Сишен, щойно він прокинеться.
— Чекатиму з нетерпінням.
Наньґон байдуже махнув рукою. Помітивши книги в руках Мо Жаня, він поцікавився:
— А що пан Мо тут робить?
— Навчаюсь.
Наньґон Си думав, що Мо Жань вивчає якісь складні, таємничі сувої, та при пильному огляді виявив, що він тримає класичну літературу: «Безтурботні мандри» та «Книгу ритуалів»*.
*«Безтурботні мандри» — перший розділ «Джвань-дзи», одного з найвизначніших текстів даосизму.
«Книга ритуалів» — один із п’яти класичних творів китайської конфуціанської літератури, який окреслює моральні принципи конфуціанства.
Панич на мить завагався.
— Це… Це ж базові писання. Я їх у дитинстві вивчив напам’ять. Навіщо тобі це?
— Коли я був малим, навіть не знав як написати власне ім’я, — пояснив Мо Жань, спокійно дивлячись перед собою без дрібки сорому.
— Кхм… — ніяково прокашлявся Наньґон Си. — Ти вчишся в академії?
— Угу. Якийсь час тому я збирав духовні камені для заклинання на горі Тайшань і випадково побачив, що в академії Сінлінь* починаються заняття. Зараз у мене є трохи вільного часу, тому відвідую лекції.
*Сінлінь (杏林) — абрикосовий гай.
Наньґон Си кивнув. Помітивши, що вже темніє, він сказав:
— Підкажи, пане Мо, ти ж іще не вечеряв, чи не так? Оскільки ти на території ордену Жуфен і до того ж учень майстра Чу, дозволь мені проявити гостинність. Я прямую до трапезної неподалік, у мене там зустріч. Може, приєднаєшся до нас?
У Мо Жаня все одно не було жодних справ.
— Як я можу відмовити такій гостинності?
— Тоді прямуймо до павільйону Ву-ю. Це один із найкращих ресторанів Ліньї, — дорогою розповідав Наньґон Си. — Їхні тушковані кишки* просто прекрасні. Чув про них коли-небудь?
*九轉肥腸 — букв. «Свиняча кишка, згорнута дев’ять разів» — страва зі свинячих кишок, приготованих у соусі.
— Звичайно, — усміхнувся Мо Жань. — Це один з найкращих закладів у Верхньому Царстві Вдосконалення. Ти вмієш вибирати місця, молодий пане Наньґоне.
— Це не я обрав.
— О, хто ж тоді?
— Побачиш, — відповів Наньґон.
Уже проживши одне життя, Мо Жань дещо знав про складну павутину взаємин в ордені Жуфен. Уголос він не сказав нічого, але подумки здивувався: невже Є Вансі теж тут?
Він піднявся за Наньґон Си сходами, відсунув штори з дрібних перлинок та зайшов до кімнатки. Утім, побачивши, хто чекав усередині, ледь не вдавився.
Одягнена в легкий шовк, біля вікна стояла Сон Цьовтон і споглядала на цвіт персика надворі. Вона обернулася, почувши, що хтось зайшов. Золоті прикраси на її скронях ледь помітно коливалися, виблискуючи світлом, і від них шкіра дівчини здавалася ще світлішою, а губи — ще червонішими.
За півкроку до кімнати Мо Жань мимоволі сіпнувся назад.
Чи не пізно ще сказати Наньґон Си, що йому не подобається шандонська кухня, особливо свинячі кишки?
