Друзі, наша команда також перекладає маньхву за мотивами цього роману. Доєднуйтеся до тгк Цвіт хайтану, щоб стежити за оновленнями!
Чу Ваньнін уже не чув того, що кричав Жон Дзьов їм у спину. Однак йому було достатньо лише озирнутися, аби зрозуміти, що Жон Дзьов навмисно спровокував його тоді на складі. Він розлютив Чу Ваньніна й скористався нагодою втекти та донести на них.
Учитель зазвичай сім разів міряв перед тим, як різати, та коли справа стосувалася Мо Жаня, його розсудливість кудись зникала. Ба більше, він навіть дозволив якомусь шмаркачу всього кількома словами обвести себе круг пальця. Чу Ваньнінові аж клубок став у горлі.
Він поглянув на Мо Жаня, який біг на кілька кроків попереду, і, не стримавшись, запитав:
— Ти… ще навідувався до павільйону Безсмертного персика?
Почувши назву, котру вже майже забув, Мо Жань спіткнувся:
— Жон Дзьов, тварюка!!! — розлючено вилаявся хлопець. — Він сказав, що я повертався туди?! Та як би я міг таке зробити?! Учителю, то ви через це розлютилися? Бо він заявив, що я вам збрехав?
Чу Ваньнін не відповів.
— Після всього, що сталося на кону Вад і чеснот, я б ніколи не пішов до того… того місця. Я б не брехав Учителю. Якщо не вірите мені, допитайте Дзяньґвеєм!
Після миті мовчання Чу Ваньнін відповів:
— Немає потреби.
Він повільно опустив погляд на Дзяньґвей, який все ще міцно тримав у руці. Чу Ваньнін згадав, як щойно вливав духовну енергію у вербову лозу, аби відшмагати Мо Жаня так, щоб і живого місця не залишилося. Не роздумуючи, без причини. Це справді було…
Хвилинку, божественна зброя?!
У темряві ночі яскраве полум’я Дзяньґвея освітлювало його обличчя. Чу Ваньнін не відривав погляду від вербової лози, а в його думках вирувала буря. Він спробував розвернути потік енергії, спрямувавши її з батога в долоню, і миттєво відчув, як у руку хлинула потужна, невичерпна духовна сила.
Чу Ваньнін раптом зрозумів, звідки може черпати енергію…
Її не можна передавати від живого до мертвого, проте для божественної зброї неважливо, ким є її власник: людиною, привидом, богом чи демоном. Поки вона визнає господаря, інше не має значення!
Мо Жаню знадобилася мить, аби помітити, що Вчитель відстав. Він одразу ж розвернувся й схвильовано запитав:
— Учителю, що сталося? — рана від батога на його обличчі все ще кровила, а сяючі чорні очі робили образ юнака ще більш жалісним.
Чу Ваньнін стиснув губи. Йому було ніяково й соромно за те, що скривдив Мо Жаня. Проте гордість, яка глибоко вросла в самісінькі кістки, нашіптувала, що попри хибність сьогоднішнього звинувачення, малий нахаба зв’язувався з людьми на кшталт Жона Дзьова в минулому. А отже, він таки заслужив ляпаса.
Утім, навіть після довгих роздумів Чу Ваньнін не знав, яким тоном говорити та яким поглядом дивитися на учня.
Тож йому залишалося вдатися до найпростішого — одягти маску непорушності:
— Мо Жаню, зупинися. Відійди до стіни палацу.
— Зробити що?
— Я покажу тобі один прийом, — сказав Чу Ваньнін позбавленим емоцій голосом.
Мо Жань розгубився. Не встиг він обдумати слова Вчителя, як побачив червоне світло Дзяньґвея, що безперервно перетікало у фрагмент душі Чу Ваньніна, огортаючи його вогняною завісою. Хлопець, вирячивши очі, спостерігав за тим, як Чу Ваньнін та Дзяньґвей взаємодіють один з одним. Невдовзі полум’я зникло. Чоловік у червоно-золотому вбранні підняв угору вербову лозу із шиплячими язиками полум’я та повернувся до учня:
— Мо Жаню, віддай йому наказ.
Мо Жань уже мав певні здогадки щодо плану Чу Ваньніна, хоча все ще насилу в них вірив. Він одразу ж вигукнув:
— Дзяньґвеє, виконуй накази Вчителя, як мої!
Лоза в руках Чу Ваньніна затріщала й спалахнула нитками кришталево-червоних іскор, а вербове листя яскраво засяяло.
Чу Ваньнін підняв вільну руку і повільно, цвень за цвенєм, провів кінчиками пальців по Дзяньґвею. Від його дотику батіг засвітився ще палкіше. З боків насувалися тисячі примарних солдатів, а позаду височіли до неба запечатані бар’єром стіни палацу. Тікати було нікуди.
Проте Чу Ваньнін і не збирався.
Відблиск світла спалахнув у його очах і розлився брижами довкола, а під ногами здійнявся ревучий вітер. Одежі Чу Ваньніна закружляли в шаленому танці, а сам він підняв над головою вербову лозу й люто нею замахнувся. Дзяньґвей умить вирвався вперед, мов летючий золотий дракон, освітивши собою завісу ночі.
За наказом Мо Жаня, зброя більше не відштовхувала Чу Ваньніна, а натомість безупинно спрямовувала могутню духовну енергію в його земну душу. Очі Вчителя сяяли сліпучим світлом, а його голос став глибоким та врівноваженим.
— Дзяньґвеє, Десять тисяч домовин!
Бах!..
У ту ж мить безліч золотаво-червоних вербових паростків із гуркотом вирвалися з-під землі, перетворивши величну палацову залу на купу ламаної черепиці та битої цегли. Масивні та могутні прадавні лози оповили примарних солдатів і затягли їх усередину трун, аби міцно там замкнути.
Мо Жань приголомшено спостерігав за тим, як божественна зброя та фрагмент душі Чу Ваньніна працюють разом, злившись воєдино.
Дивився, як розвіваються його шати, а вугільно-чорне волосся здіймається, мов димні хмари.
Живий чи мертвий — він завжди був запальним героєм, здатним перевернути цілий світ. Ніхто не міг із ним зрівнятися.
Скориставшись нагодою, Чу Ваньнін відскочив назад і приклав руку до стіни палацу. Він заплющив очі й за декілька секунд визначив слабке місце бар’єра:
— Дев’ять чи вгору, чотири цвені вправо, атакуй вогнем!
Мо Жань без вагань узявся виконувати його вказівки й стрибнув угору. Перш ніж примари з другого палацу встигли зреагувати, у його долонях уже сформувалася вогняна куля, що поцілила точно у вказане Чу Ваньніном місце.
Затремтіла земля, задрижали гори. Неймовірно високі стіни палацу почали розвалюватися, повертаючись до первісної висоти, а захисний бар’єр миттєво перетворився на пил.
— Тікаймо!
Мо Жаню не треба було повторювати двічі: він застрибнув на стіну, а потім допоміг піднятися Чу Ваньніну. Двійка вирвалася з палацу Четвертого примарного князя, і їхні постаті стрімко зникли в безмежній темряві ночі.
У вузькому провулку Чу Ваньнін та Мо Жань, притулившись до протилежних стін, дивилися один на одного, не промовляючи ні слова. Мо Жань першим не витримав і тихо засміявся:
— Той старий демонюга, певно, такий розлючений, що готовий вибухнути зі злості! — кутики його губ піднялися, і Мо Жань знов відчув рану на щоці.
Чу Ваньнін поглянув на нього:
— Не смійся.
Мо Жань змовк. У тьмяному провулку його вії тремтіли, а лагідні чорні, як смола, очі вдивлялись у Чу Ваньніна:
— Учитель іще злиться на мене?
Якби він запитав: «Учителю, хіба не ви скривдили мене?» — Чу Ваньніна це могло б зачепити. Але хлопець поцікавився, чи той злиться. Чу Ваньнін на мить завагався, а потім рішуче змінив тему:
— Швидше читай закляття. Ми ледь утекли від Четвертого князя. Можливо, у нього ще не стало духу розповісти про це іншим примарним правителям, але це точно ненадовго.
Почувши ці слова, Мо Жань зрозумів, що Чу Ваньнін більше не покине його. Він більше не зникне. Тож натягнуті, немов тятива, струни його серця нарешті розслабилися. Хлопець не втримався і знову всміхнувся:
— Мгм.
Утім від усмішки, рана знову нагадала про себе, і рука мимоволі потягнулася до щоки.
Чу Ваньнін поглянув на учня, але не зронив ні слова.
Мо Жань дістав ловець душ. Обережно тримаючи його обома руками перед Учителем, він схилив голову й тричі прошепотів заклинання, від чого ліхтар засяяв так яскраво, що їм довелося примружитись.
Мо Жань ледь чув спів майстра Хвайдзвея, що безперервно нісся крізь ревучі води царства мертвих, повз тиху й мирну річку забуття:
— Час повертатися… Час…
Слова було важко розібрати, немов вони долинали здалеку. Після багатьох повторень здавалося, що спів став лунати ближче. Раптом нерозбірлива мова майстра продзвеніла в Мо Жаня у свідомості:
— Чому в нього дві земні душі? — у голосі було помітне занепокоєння.
Мо Жань заплющив очі й подумки відповів Хвайдзвею.
Слабкий голос замовк на мить і згодом спитав:
— Ти зустрів Чу Сюня в залі Попутного вітру?
— Мгм.
Запала довга тиша.
— Майстре?
— Усе гаразд. Якщо Чу-ґондзи вважає, що мати дві земні душі — нормально, так тому й бути. Але… Цей убогий монах ніколи не намагався прикликати одночасно дві земні душі із царства привидів, тож, певно, це займе більше часу. Прошу Мо-шиджу ще трохи зачекати.
Мо Жань кинув погляд на палац:
— Як довго? Ми щойно втекли з другого палацу Четвертого примарного князя, солдати можуть наздогнати нас будь-якої миті…
— Не дуже довго. Прошу Мо-шиджу поставитися з розумінням.
На цих словах голос Майстра почав стихати, і зрештою його повністю заглушив спів.
Чу Ваньнін не міг чути Хвайдзвея, його брови злегка насупились, доки він спостерігав за цим діалогом:
— Що відбувається?
— З душами Вчителя щось незвичне, тому майстер попросив зачекати, — пояснив Мо Жань. — Ми надто близько до палацу. Ходімо трохи далі.
Чу Ваньнін кивнув, і вони пройшли вперед та завернули за ріг. Небо вже почало світати, тож старий, який раніше вказав дорогу Мо Жаню, готувався до закриття своєї ятки з вонтонами. Помітивши юнака, він трохи здивувався:
— Овва! Ти знайшов його?
Мо Жань не очікував знову його зустріти, тому теж був дещо здивований.
— Так, знайшов! Щиро вдячний, дідусю.
— Та за що ж тут дякувати, це все твоя власна удача. Ох… що це з твоїм обличчям?
— Ох, це… Батіг примарних солдатів трохи зачепив, — Мо Жань поспіхом вигадав виправдання.
— Не дивно, я так і думав. Звичайна річ не може зашкодити привиду. Болить?
Старий зітхнув і на мить замислився. Він знову відкрив нещодавно впорядкований ящик і нашвидкуруч приготував дві тарілки вонтонів, а потім простягнув їм:
— Це лише залишки, які я не зміг продати сьогодні, проте я хочу вас пригостити. Поїжте щось перед дорогою.
Мо Жань подякував дідусю й провів його поглядом. Старий зібрав свою ятку і неквапливо почимчикував геть.
Чу Ваньнін не любив зелену цибулю, а вонтони дідуся були щедро нею приправлені, тож Мо Жань повиймав усю зелень, а тоді запропонував Чу Ваньніну обмінятися порціями:
— Учителю, візьмете цю?
Чу Ваньнін пильно подивився на нього, проте не відмовився. Він підніс ложку й обережно спробував. Мо Жань спостерігав. Крижаний суп з підземного світу торкнувся губ Учителя, проте кількість як вонтонів, так і юшки, залишилася незмінною — саме так їли привиди.
— Смачні?
— Згодяться.
— Не такі добрі, як вонтони Вчителя.
Чу Ваньнін вдавився. Він підвів очі й ошелешено втупився поглядом в усміхненого хлопця, який підпирав голову руками. Раптом Чу Ваньнін відчув себе мушлею, яку відкрили й залишили під сонцем без жодного шансу щось приховати.
— Які вонтони? — Старійшина Юхен насупився, його обличчя посуворішало, а сам він удав, що нічого не розуміє, відчайдушно намагаючись зберегти свою вчительську гідність, яка щойно розлетілася на друзки.
— Ну, не прикидайтеся, — не встиг Чу Ваньнін зібрати залишки гордості, як Мо Жань зруйнував їх ущент, простягнувши руку й ніжно провівши долонею по його волоссю.
Учитель був водночас розлючений і пригнічений.
— Я все знаю.
Мо Жань дістав із цяньквеня ліхтар із людською душею Чу Ваньніна й поставив його поруч на камʼяну лавку:
— Учитель за життя мало про що розповідав. Та після смерті, ваша людська душа була щирою.
— Я зробив їх для тебе, тільки тому…
Мо Жань підняв брови й пильно подивився на нього з ледь помітною усмішкою.
Чому?
Бо мені було шкода? Бо я не хотів, щоб ти лишився голодним? Бо жалкував?
Подібні слова ніколи б не злетіли з вуст Чу Ваньніна.
Чу Ваньнін відчував, що його серце страждає від невимовної муки. Він завжди був набагато гордовитішим за інших і вважав прояви доброти, любові чи прив’язаності чимось ганебним. Учитель витримував буревії та зливи протягом багатьох років і звик до самотності, немов суворе поодиноке дерево, що тягнеться до неба.
Його масивні гілки не вміли чарівно тріпотати, як квіти, що пробуджують прихильність у серцях людей. Не гойдалися лагідно на вітрі, мов лоза, спокуслива й приваблива.
Дерево височіло в мовчазній суворості: стійке та надійне, здатне захистити від вітру, дощу й палючого сонця тих, хто шукав сховку під його кроною.
Його стовбур став надто високим, а листя — надто густим. Люди внизу насолоджувалися ніжною тінню, але не знали, хто саме її дарує, якщо тільки навмисно не задирали голову.
Проте жоден із перехожих так і не спромігся подивитися вгору. Ніхто ніколи його не помічав.
Зрештою, погляд більшості людей зазвичай спрямований додолу, або щонайбільше залишається на рівні їхнього зросту. Тому Чу Ваньнін поволі звик до свого становища настільки, що воно почало здаватися природним.
Насправді ніхто у світі не народжується ані для того, щоб покладатися на інших, ані для того, щоб покладалися на нього.
Є люди, які постійно слідують за сильними, і з часом стають усе м’якішими, усе грайливішими. Вони тягнуться своїми безхребетними тілами до інших у надії виграти собі місце під сонцем лестощами, підлабузництвом та солодкими словами.
А є такі, як Чу Ваньнін. Ступивши на шлях удосконалення, він назавжди став тим, на кого покладаються. Подібні люди загартовують стійкість і силу, допоки їхнє обличчя не перетвориться на кригу, а серце — на камінь. Удосталь надивившись на вразливість та незграбність інших, на всю ту ніжну чарівність, вони відмовляються проявити навіть крихту слабкості.
Вони мечники — завжди напоготові, у повних обладунках чекають на битву.
Вони не мають права на слабкість і не знають, що таке ласка.
Після стількох років легко забути, що кожна людина народжується з емоціями та почуттями, як палкими, так і ніжними. Що кожен у дитинстві сміявся й плакав, падав і піднімався, мріючи про сильні руки, які допоможуть звестися на ноги.
Можливо, колись давно Чу Ваньнін мав надію. Надію, що хтось простягне руку й допоможе піднятись. Проте одного разу він уже чекав — ніхто не прийшов і не підтримав. Удруге — знову нікого. Раз за разом він пізнавав розчарування, допоки поступово не звик до нього. І коли хтось нарешті захотів підставити йому плече, у цьому більше не було потреби, тільки відчуття сорому.
Це всього лише маленьке падіння.
Я ж не зламав ногу. Не варто здіймати стільки галасу з цього приводу.
А якщо нога все ж зламана? Він би просто подумав: «Це всього лише перелом, я ж не помер. Не треба робити з мухи слона».
А якщо все ж помер? Навіть ставши привидом він, певно, вирішив би: «Я однаково вже покійник, тепер нема сенсу зчиняти галас.»
Такі люди щосили намагаються відмежуватися від надмірної чутливості, що притаманна «слабким». Не усвідомлюючи цього, вони й самі врешті потрапляють у пастку емоцій: упертої гордині, яка чіпляється, немов той реп’ях.
Мо Жань вдивлявся в цього безнадійного чоловіка, чекаючи, що той скаже.
Але, зрештою, Чу Ваньнін не зронив і слова. Лише стиснув губи й байдуже відклав ложку.
Він був дуже невдоволеним.
За мить Учитель різко підвівся:
— Спробуй іще раз прочитати закляття, я хочу в ловця душ.
— А… — Мо Жань закліпав очима, а потім розсміявся. — То що, ловець душ — це мушля, у яку Вчитель ховається, коли йому ніяково?
Чу Ваньнін суворо поглянув на учня й струснув рукавами:
— Ніяково? Скажи, будь ласка, чому мені має бути ніяково?
— Очевидно, Учителю ніяково, бо…
— Замовкни! — гаркнув розлючений і заскочений зненацька Чу Ваньнін. Він не очікував, що Мо Жань виявиться настільки товстошкірим, щоб прямо про це говорити. Його ніби окропом облили.
— Бо Вчитель добрий до мене.
Чу Ваньнін замовк.
Мо Жань також підвівся. Червоні хмари царства привидів пливли небом, ховаючи тьмяний серпанок місяця, який визирнув лише на мить, аби вкрити землю сріблястим інеєм та освітити обличчя Мо Жаня.
Він більше не сміявся, його обличчя було серйозним та щирим:
— Учителю, я знаю, що ви добрий до мене. Гадки не маю, чи згадаєте ви все це, коли ми повернемось, але… Хай там що, я однаково хочу дещо сказати. Відтепер для мене Вчитель — один із найважливіших людей на землі. Цей учень наробив багато дурниць у минулому і, хоча в мене, без сумніву, був найкращий наставник, моє серце сповнювала образа та ненависть. Тепер, озираючись назад, я відчуваю лише безмежний жаль.
Чу Ваньнін подивився на нього.
— Учитель — найкращий на світі вчитель. А цей учень — найгірший на світі учень.
Спершу Чу Ваньнін почувався ніяково. Проте спостерігаючи, як Мо Жань із його жалюгідним словниковим запасом щосили намагається висловити почуття та має через це геть незграбний вигляд, він не зміг приховати ледь помітної усмішки:
— О, — він кивнув і повторив: — Учитель — найкращий на світі учитель. А цей учень — найгірший на світі учень. Принаймні ти нарешті усвідомив себе.
Чу Ваньнін не був жадібною людиною. Він завжди був щедрим до інших, але для себе ніколи не просив багато. Можливо, йому не вистачало прихильності Мо Жаня. Але бути важливою людиною для нього — означає бути найкращим Учителем? Що ж, це не так уже й погано.
Коли справа доходила до почуттів, він скидався на жебрака — відчайдушно бідний, але не здатен просити про більше.
Якщо хтось волів поділитися з ним теплою булочкою, він радів цьому, і відкусивши маленький шматочок, був цілком задоволений.
Той дурник Мо Жань… побачивши, що ця частинка душі всміхнулася, трохи розгубився, а його серце переповнилося незбагненною радістю:
— Учителю варто більше всміхатися. Вам дуже личить, ви дуже красивий.
Усмішка вмить зникла з обличчя Чу Ваньніна.
Проявилася та вперта гординя, через яку він сприймав компліменти на кшталт «красивий» як грайливе залицяння, котре більше пасує дикому чагарнику штибу Жона Дзьова. Він не хотів мати нічого спільного з цим.
Мо Жань з його жалюгідною здатністю добирати слова, усе ще мучився, намагаючись вихвалити свого дорогого Вчителя:
— Учителю, ви знали, коли ви усміхаєтесь… Е-е-е… Як би це сказати?..
Юнак щосили намагався знайти в голові хоч якусь фразу, яка змогла б гарно описати ту красу, свідком якої він щойно став.
Щось повʼязане з усмішкою.
Часовий підземного світу тричі стукнув дерев’яними палицями одна об одну.
Раптом Мо Жаня осяяла думка:
— Ну звісно! — вигукнув він. — Потойбічна усмішка!
Чу Ваньніну спочатку відібрало мову, а тоді він справді розлютився. Удавши, що нічого не почув, Учитель різко змахнув рукавами, підняв ловець душ і суворо дорікнув:
— Мо Вейю, досить патякати! Можеш просто прочитати закляття? Ще одне дурне слово, і я сам здамся Четвертому князю. Краще так, аніж вертатися до людського царства й день за днем слухати твої нісенітниці!
Мо Жань отетерів.
— Потойбічна усмішка… — хіба я сказав щось не те?
Але ж у Чу Ваньніна справді надзвичайно гарна усмішка, і вони знаходяться в потойбіччі. Не те щоб… не те щоб це було неправдою…
Такі суперечки посеред вулиці могли привернути забагато уваги. Мо Жань гадки не мав, де саме провинився, але якщо Вчитель сказав йому замовкнути — він замовкне. Юнак почухав потилицю й відвів Чу Ваньніна в більш відлюдний закуток. Тим часом постійний спів у його голові ставав дедалі гучнішим. Мо Жань обережно звернувся до Хвайдзвея:
— Майстре, уже готово?
На мить запала тиша. Згодом почулося глухе постукування дерев’яного дзвіночка й кришталево чистий голос Хвайдзвея, ніби біля самісінького вуха:
— Майже.
Голос майстра знову стих, а з другої земної душі Чу Ваньніна почали пробиватися золотаві іскорки. Його постать ставала дедалі прозорішою, доки не розсіялася на мільйони світлячків, що, немов зорі Чумацького шляху, поринули в ловця душ.
Мо Жань чув спів майстра Хвайдзвея, що безперервно нісся крізь ревучі води царства мертвих, повз тиху й мирну річку забуття:
— Час повертатися… Час повертатися…
Під подихом того буддійського співу, далекого, але водночас такого близького, земні страждання поволі вицвітали, мов стара фарба на сонці. Мо Жань обійняв ловець душ та відчув, як тіло стає дедалі легшим і розслабленішим.
Тун! Чіткий звук дерев’яного дзвона різко розітнув повітря, немов ніж, миттєво перервавши той гіпнотичний спів.
Мо Жань розплющив очі, ніби його вирвали з довгого сну. В одну мить усе підземне царство зникло. Він лежав на бамбуковому плоті, пришвартованому біля мосту Найхе на піку Сишен. А під переплетеними прутиками плюскотіла вода.
Небо в один колір із морем злегка затягнулося млявим рум’янцем. На берегах великої ріки кружляли на вітрі мільйони бамбукових листочків, перешіптуючись у перервах між танцями. Ось-ось настане світанок.
Мо Жань приголомшено закліпав. Побачивши, що з його обіймів зник ловець душ, він перелякався до смерті й підскочив:
— Учителю!
— Не галасуй, — пролунав чийсь спокійний голос.
Мо Жань задихався, ніби прокинувся від кошмару. Обличчя хлопця зблідло, коли він побачив Хвайдзвея, що навколішки стояв на березі й стукав у дерев’яний дзвіночок на камені. Очі майстра були розплющеними та ясними:
— Він однаково тебе не почує.
Ловець душ стояв поруч із дерев’яним дзвіночком, випромінюючи яскраве величне світло. Сяйво душі Чу Ваньніна було неймовірно красивим. Хвайдзвей узяв ліхтарик, підвівся й кивнув Мо Жаню:
— Ти чудово впорався, юний Мо-шиджу.
Мо Жань також підвівся й зістрибнув на берег. Він нервово смикнув Хвайдзвея за рукав:
— Майстре, чи не варто нам піти до зали Крижаного неба й знайти смертне тіло Вчителя? Ходімо швидше! Якщо ми зволікатимемо, його душі можуть знову розсіятися.
Хвайдзвей не зміг стримати сміху:
— Хіба можуть душі розсіятися так просто? Не переймайся, цей убогий монах послав Сюе-шиджу поговорити із шановним головою ордену. Смертне тіло Чу Ваньніна вже на півшляху до павільйону Червоного лотоса. Я усамітнюся там, поки проводитиму обряд перенесення душ твого Вчителя назад у його тіло.
— Тоді ходімо швидше! — наполягав Мо Жань. Але побачивши ледь помітну усмішку Хвайдзвея, він поспішно додав: — Я маю на увазі, не поспішайте, майстре. Поволі, поволі.
Проте нервові порухи його брів та безладні кроки мали такий вигляд, ніби хлопець от-от схопить Хвайдзвея за одяг — він ні на йоту не був спокійним.
Монах похитав головою та з усмішкою зітхнув:
— Юному Мо-шиджу не варто так квапитись.
— Та ж де там! Ніякого поспіху! Краще повільно, але надійно.
— Так, важливо бути обережним. Коли душа покидає тіло, вона не може одразу повернутись у плоть. Це суперечить законам небес і неминуче призводить до її розсіяння. Звісно, цей убогий монах не поспішатиме.
— Так-так! Гаразд, гаразд, поволі, — погодився Мо Жань.
Та все ж, трохи повагавшись, він не витримав і обережно запитав:
— Тож… Скільки знадобиться часу, щоб повернути Вчителя?
Хвайдзвей спокійно відповів:
— П’ять років.
— Зрозумів. П’ять років, це ж… П’ять років?! — Мо Жань зблід. Йому аж очі на лоба полізли від почутого.
— Щонайменше п’ять років.
Мо Жаню язик став поперек горла.
