Хтось або щось стежить. І вже не всі вірять, що небезпека лише серед своїх.
Карпатський ліс вдень був мовчазний. Вночі — він шепотів.
Скрипіла кора, шелестіло листя, гілки схилялися до землі, наче тягнулися до ніг. А між деревами… щось рухалось. Неслухняно. Тихо. Але хижо.
— Воно знову там, — прошепотала Віка, глянувши через плече.
— Що «воно»? — зиркнув боксер, стискаючи кулак. — Ми вже вбили маніяка.
— Це не той маніяк. Я… чула. Як щось дихає. І називало моє ім’я.
— Гриби. Це гриби. — Іван Золо розводить руками. — Ви всі їх жерли, а тепер бачите драконів і чуєте гівно.
— Цить! — Аніме-красавчик приклав палець до губ.
Його очі стали вузькими.
— Що ти бачиш? — запитала Лєра.
— Тінь.
— Чию?
— Невідому.
Вони просуваються далі. Стежки давно зникли, але попереду з’являється щось, схоже на вирубку. У центрі — старий дитячий майданчик, зарослий бур’янами. Гойдалка розгойдується, хоча вітру нема.
— Це вже якась херня, — бурмоче Йосік. — Що воно тут забуло?
— Можливо, випробування? — припускає бабка Зіна, розкладаючи карти.
— Не подобається мені все це, — каже боксер. — Я починаю думати, що ми тут не самі. І не про кота мова.
І справді. В повітрі щось змінилось.
Ставало важко дихати.
Раптово з-за дерев виринає фігура.
Гігантська. Гола. З блискучою, слизькою шкірою.
Тіло — мускулисте. Але найгірше — між ніг:
там тягнеться велетенський, химерний, пульсуючий член. І… він ворушиться.
— Що це за… Х*Р?! — закричала Віка.
— Динозавр?! — Іван Золо спробував втекти, але перечепився через пеньок.
Фігура реве. Несеться.
І тут боксер виступає вперед. Знімає футболку. Груди блищать потом.
— Ти ідеальний, — шепоче він. — Іди до мене…
— Що ти робиш?! — кричить Настя.
— Я кохався з гіршими! — сміється боксер.
Він кидається назустріч монстру.
Обіймає його. Притискається тілом.
— Так… ось воно… ось сенс життя…!
Член пронизує його. Раз. Два. Глибоко.
— АААААААА… — крик не стільки від болю, скільки від… екстазу?
Монстр реве. Зникає з тілом боксера в темряві.
Мовчання.
— …він… — Лєра здригнулася. — Він помер?
— Помер від щастя, — відповів аніме-красавчик. — Не кожному це вдається.
— Це… більше не просто гра. Це… щось інше. Хтось творить із нами експеримент, — зітхнула бабка Зіна.
Йосік мовчить, але видно — він не в собі.
Пізніше, біля тимчасового табору, аніме-красавчик щось креслить у блокноті.
Його очі напружені.
— Що ти пишеш? — питає Настя.
— Рахую. Залишилось семеро.
— І?
— І я думаю, що не всі ми тут з волі. Хтось — гравець. Але хтось — маріонетка.
Віка читає ще один лист, який знайшла в рюкзаку боксера. Він там був… раніше.
«Другий день — перший гріх. Справжня природа людини виявляється лише в екстазі.»
— Це… цитата?
— Це попередження, — каже Лєра. — І я боюсь, що завтра буде ще страшніше.
