Він навіть обходився зі мною наче зі слугою

Через півгодини прибув службовець з Департаменту допомоги безпритульним при Бюро цивільних справ. Він подякував лікарям, а також усім, хто був із Сє Цінченом, та пояснив ситуацію.

— Старого звуть Джван Джицян, і він справді впертий*.

 

*Тут використовується спеціальний термін, що позначає людей, які відмовляються покидати житло, попри прохання та тиск забудовників

 

Сє Сюе та Бай Дзін, які наполягали на тому, щоб піймати машину, також піднялись з підземного паркінгу та присіли на диван у кабінеті лікаря послухати подробиці.

— Старий Джван Джицян… ох, його ситуація досить унікальна. Наша служба допомоги довго намагалася вирішити цю проблему, – службовець потер руки та зробив ковток чаю із паперового стаканчика, який йому принесла медсестра. Він прицмокнув губами і зітхнув. – Він прибув до Худжов близько трьох років тому і сказав, що шукає свою доньку. Але ми перевірили усі записи і виявилось, що він просто одинокий старий, в нього нема ніякої сім’ї. Він жив у яодоні* в Шаньджов, у такому бідному місці, що навіть птахи там жити не хочуть. У нього не було сусідів і тільки по воду йому доводилось йти більше двох лі [1 лі =500 м]. Ми навіть відправили людей опитати тамтешніх жителів. Усі вони казали, що старий був асоціальним і ніхто про нього нічого не знав.

 

*Яодон – тип земляного сільського житла

 

— Це не привід для вас уникати відповідальності! – пронизливо скрикнула Бай Дзін. – Хіба ви не маєте садити під замок людей, що несуть в собі небезпеку для суспільства? Він не тільки псує міське середовище, а й може нападати на інших!

— Панно, прошу зрозуміти, – зніяковіло мовив службовець. – Ми не можемо садити під замок безпритульних, вони також є членами суспільства. Ми можемо облаштувати їм житло чи відправити в лікарню…

Бай Дзін злобно кинула:

— Мені байдуже, всіх психів треба затримувати силою. Хіба всі ці ненормальні не мають бути ізольовані?

До цієї репліки у Хе Ю не сформувалось якоїсь думки про цю жінку. Він не мав чітко визначеного морального компасу, тобто був досить толерантним до різних людей. Для нього те, що сказав про неї Сє Цінчен, не було вартим уваги - у кожного був свій спосіб життя, кожен робив свій вибір.

Але своїми словами про психів Бай Дзін справді катком пройшлася по слабкому місцю юного пана Хе.

Кутики рота Хе Ю раптом скривились у насмішкуватій посмішці, але він опустив голову і нічого не сказав.

Службовець з Департаменту допомоги безпритульним витер з обличчя піт та сказав:

— Юна панно, прошу, заспокойтесь. Оскільки все вказує на те, що психічний стан старого Джван Джицяна погіршився настільки, що він не в змозі функціонувати в суспільстві, ми передамо його під опіку нашої афілійованої психіатричної лікарні щойно його справи тут покращяться…

— Якої психіатричної лікарні? - раптом запитав Сє Цінчен.

— Судячи з поточної ситуації, скоріш за все це буде Чен Кан. Хоч в плані приміщення й управління це не найкращий варіант, але нічого не поробиш - всі місця, зарезервовані за нами у Ваньпіні, уже зайняті.

Почувши це, Бай Дзін нарешті була задоволена і пробурмотіла:

— Так уже краще…

Поки вони говорили, підійшов лікар невідкладної допомоги.

Він проінформував їх щодо ситуації Джван Джицяна. Оскільки йому вчасно надали допомогу, його життю вже нічого не загрожувало і якщо вони мали бажання пересвідчитись як він, один відвідувач міг зайти до палати.

— Краще, якщо це буде дівчина. Пацієнт все ще в збентеженому стані і постійно кличе свою доньку.

— Я піду, - встала Сє Сюе.

І пішла за лікарем.

Хе Ю, що ліниво спирався ліктями на спинку дивана у приймальні, байдуже слухав їхню розмову, опустивши голову. Зараз же, коли Сє Сюе пішла, він підтягнув свої довгі ноги з наміром також встати.

— Зачекай, - сказав Сє Цінчен. Настороженість в його голосі була очевидною.

— Що таке?

— Чому ти весь час ходиш за моєю сестрою?

Хлопець знову сів на диван і якусь мить мовчав. Зі сторони виглядало, ніби вони вели ввічливу розмову, але насправді його мигдалеподібні очі були сповнені насмішки й глузування.

— Ну, хочете, я можу весь час ходити за вами?

— …

З рівною теплотою в голосі Хе Ю продовжив:

— Ви тут з людиною, з якою були на побаченні. Було б грубо з мого боку вам заважати, тож я дам вам простір - не хочу бути у вас на шляху.

Бай Дзін миттю повелась на наживку і скрикнула:

— Між нами нічого і бути не може!

Не глянувши на Бай Дзін, Хе Ю тихо засміявся. Він схилив голову і впівголоса, так, що почути його міг тільки Сє Цінчен, сказав:

— Лікарю Сє, вам не здається, що з віком ви втрачаєте свій шарм? Не змогли зацікавити навіть цю дівчинку.

Засранець.

Можливо його родову гробницю розрили й перетворили на вигрібну яму? Як іще на світ міг з’явитися такий розбещений мерзотник?

З холодним виразом обличчя Сє Цінчен ледве ворухнув губами, сказавши:

— Згинь.

Хе Ю усміхнувся. Потім він раптом підвівся, рвучко підняв руку і простягнув її за плече Сє Цінчена. Той напружився, не знаючи, що збирається робити цей паскудник, який завжди виходив за межі етичних норм. Хоч між ними залишалося декілька сантиметрів, він міг вловити запах підліткових гормонів Хе Ю, так само як і відчути жар від грудей хлопця, коли той схилився над ним.

Ця домінуюча аура, притаманна молодим чоловікам, викликала у Сє Цінчена крайній дискомфорт, і, як нормальний чоловік, він одразу відчув роздратування від того, що вдерлися на «його територію».

Сє Цінчен вже хотів був відштовхнути його, коли студент, який порушив його особистий простір, випрочтався й відсторонився. У його руці був великий пакунок із кавою, який він взяв із прилавка позаду чоловіка - напої, які Хе Ю замовляв.

— Ґе, я просто забрав напої.

При вигляді похмурого обличчя Сє Цінчена глузлива посмішка Хе Ю стала ще ширшою. Він вийняв з паперового пакунку стаканчики з кавою і передав службовцю з Департаменту допомоги безпритульним, лікарям і медсестрам. Потім він попросив когось віднести один Сє Сюе, і навіть дав один Бай Дзін.

А після цього клацнув язиком і поглянув на Сє Цінчена.

— Ви тільки гляньте. Перепрошую, я забув замовити й на вас.

Після короткої павзи він простягнув Сє Цінчену власний стаканчик кави з льодом.

— Може вип’єте моєї?

Але в його пропозиції явно не було щирості. Він вже встромив соломинку в стаканчик і тримав її просто біля губ Сє Цінчена.

Він був певен, що той відмовиться.

Та на його подив це подіяло інакше. Сє Цінчен перевершив усі очікування Хе Ю, розкинувшись на дивані, наче людина, що тільки й чекала, аби малий нахаба їй прислужив. Він звів лукавий погляд на Хе Ю, розтулив свої бліді губи і повільно зімкнув їх навколо соломинки, що була прямо перед його обличчям.

Його адамове яблуко ворухнулося, він зухвало зробив ковток.

А тоді відпустив соломинку, губи блискучі, погляд гострий.

— Можеш залишити його там. Вважатиму це жестом синівської шанобливості.

— …

Спостерігаючи за тим, як Сє Цінчен схилив голову й зімкнув губи навколо соломинки, Хе Ю відчув дратівливий жар в грудях - мабуть від щирої злості. Він подумав, що цей чоловік справді заслуговує бути замученим до бозна якого стану. Він хотів бачити Сє Цінчена роздратованим чи збентеженим від злості.

Але на виклик Хе Ю Сє Цінчен відповів незворушністю й поблажливим ставленням.

На мить у Хе Ю виникло бажання вилити каву на це по-батьківськи холодне лице, щоб побачити, як жалюгідно цей чоловік виглядатиме з краплинами напою на обличчі і промоклим одягом.

Але зрештою він тільки посміхнувся й поставив каву з льодом на журнальний столик. Опустивши на мить голову, він тихо сказав Сє Цінчену:

— Що ж, якщо ви хочете її, то не змарнуйте жодної краплі. Випийте усе й дайте мені знати, якщо захочете ще. Я принесу.

— Як я смію просити ще? Сьогодні ти вже був моїм водієм, банкоматом, тепер навіть запропонував свої послуги кур'єра, – Сє Цінчен холодно посміхнувся і взяв каву, його довгі тонкі пальці торкнулись крапель конденсату на стаканчику. – Іди, ти вільний.

Сказавши це, він помахав стаканчиком в сторону Хе Ю.

З похмурим обличчям той пішов.

Після такої словесної перепалки присутнім стало зрозуміло, що ці двоє не в найкращих стосунках. Всім було трохи ніяково, але Сє Цінчен виглядав так, ніби все в порядку.

Він встав і на очах у всіх викинув каву в смітник. Тільки студенти можуть замовляти каву так пізно. Як йому в його віці хоч трохи поспати цієї ночі після всієї метушні цього дня?

Сє Цінчен знову сів і спокійно подивився на працівника Департаменту допомоги безпритульним.

— Вибачте за таку сцену. Син мого клієнта ще трохи невіглас.

— Н-ні, нічого, - чоловік дещо ніяково засміявся.

— Тож на чому ми?… А, точно. То ви впевнені, що у Джван Джицяна немає доньки?

Службовець переключився думками на справу:

— Саме так, немає. Пан Джван Джицян не має ніяких родичів, взагалі. Ми допомагаємо безпритульним зв’язатися з їхніми сім’ями чи іншими знайомими, але у випадку цього старого не було нікого, з ким ми могли б зв’язатись.

Більше Сє Цінчен нічого не говорив.

Зі свого досвіду він міг сказати, що реакція Джван Джицяна не виглядала як безпідставний чи випадковий епізод розладу. Ця «донька» має бути вузлом в його серці.

 

— Донечко… – старий лежав на лікарняному ліжку із кисневою трубкою і все ще бурмотів уві сні про людину, яка могла бути просто плодом його уяви. – Моя прекрасна донечко. Твій старий спостерігав, як ти ростеш, спостерігав, як ти ходиш до школи з маленьким ранцем, спостерігав, як ти вступаєш до університету та їдеш до великого міста…

Він на мить затнувся, з його зморшкуватих повік скотилася каламутна сльоза. Потім бурмотіння старого уві сні продовжилося, сповнене болем і риданнями:

— Чому ти ніколи не… не поверталась побачитись зі своїм старим?…

У м’якосердної Сє Сюе, що сиділа поруч і слухала, по обличчю струмились сльози. З дозволу медсестри, вона взяла Джван Джицяна за руку.

— Дядечку, не плач. Я… Я тут. Я з тобою. Будь ласка, одужуй якнайшвидше…

Оскільки він все ще був хворим, вона не могла довго залишатися поруч. Вона лиш трохи повтішала старого і лікар вже сказав, що час йти.

Сє Сюе вийшла з відділення невідкладної допомоги і хотіла була взяти з сумки серветки, щоб витерти сльози, але виявила, що вони вже закінчились.

Саме тоді елегантна рука простягнула їй чоловічу хустинку.

Сє Сюе підвела свої почервонілі опухлі очі і побачила лагідне та усміхнене обличчя Хе Ю.

Перед Сє Цінченом Хе Ю поводився як остання тварюка, але перед Сє Сюе він був чемною вихованою людиною. Хустинка, яку він простягнув, була з білосніжного шовку, особливо вишукана та елегантна, жодна складка не торкнулася її поверхні.

— Візьми.

— Д-дякую.

— Не варто.

Він знав, що Сє Сюе відреагує саме так.

Батьки Сє Сюе померли невдовзі після її народження, а бабусь із дідусями не стало ще задовго до того. Вона змалку заздрила тим, хто міг голосно вигукувати «Мамо», «Татку», «Бабусю», «Дідусю». Вона ж могла тільки раз на рік, під час фестивалю Цінмін*, прошепотіти це холодним надгробкам, стоячи під чорною парасолькою Сє Цінчена з букетом ніжних білих хризантем в руках.

 

*День пам'яті.

 

Тому вона не могла бачити ровесників її батьків чи дідусів і бабусь без дітей, які могли б бути поруч із ними.

— Лікарю, – вона витерла сльози й знову заговорила з лікарем відділення невідкладної допомоги, – можете, будь ласка, дати знати, коли його переведуть до психіатричної лікарні? Я сходжу до нього.

Хе Ю трохи нахмурився.

— Навіщо ти збираєшся іти в таке місце?

— Це зовсім не проблема. Так сталося, що в університеті хочуть, щоб я сходила до кількох в'язниць та психіатричних лікарень і дізналася, чи можемо ми відвідати їх разом із студентами. Вони кажуть, що це з метою дати майбутнім режисерам і сценаристам якісь незвичайні соціальні враження. Але поки що я не мала можливості це зробити, – Сє Сюе висморкалась. – Це просто буде два в одному.

Оскільки вона все пояснила, Хе Ю більше не було що сказати. Він відійшов в сторону і підняв жовтого бродячого пса.

Хе Ю взяв його під пухнасті передні лапи і підняв на рівні свого обличчя. Собака кілька разів подригав лапами в повітрі, його чорний ніс-квасоля зустрівся з мигдалеподібними очима, й собака на мить завмер.

Хе Ю лагідно сказав:

— Я отримаю дозвіл на собаку. Можеш поки що залишатись у мене вдома. Коли твій хазяїн одужає, я поверну тебе йому.

Пес затремтів:

— Гав…

Тварини часто мають так зване шосте чуття, вони можуть відчути небезпеку та божевільність, приховані за усмішками людей. Тож, попри добрі слова Хе Ю, пес був наляканий, але хотів задобрити хлопця, тому витягнув свого м’якого язика і нервово лизнув його.

Хе Ю засміявся і погладив собаку по голові, дозволяючи йому вільно облизувати свої пальці, але в очах майнула неясна тінь.

— Хороший хлопчик. Ти значно розумніший за нього.

 

 

Авторці є що сказати:

Вчора один друг сказав мені, що в розділі коментарів дуже цікаво, бо там багато спраглих сестричок та дурників і я просто повинна прочитати їх, щоб розважитись. Я подивилась, і це справді виявилось дуже весело ха-ха-ха-ха! Та потім я побачила як одна сестричка сказала про те, що кохання – це хвороба. Я зупинилася й подумала "чорт, як же ж мені пощастило прочитати коментарі". Друзі, я маю вам дещо сказати. Сє Цінчен ніколи не думав, що кохання – це хвороба аааааааааа! Це велике непорозуміння! Я сподіваюся, що читачі не зрозуміють його думки неправильно; адже, друзі, якщо дивитись з такої точки зору, то Сє Цінчен перетвориться на покидька, що грає з людськими почуттями!!! Якби він думав, що кохання – це хвороба, то навіщо би він одружувався? Чи не робить це з нього покидька, який скористався «хворобою» дівчини?!

Тепер серйозно розберімося, чому ця думка точно неправильна. Повертаючись до теми шлюбу, Сє Цінчен є не брехуном, а жертвою. Лі Жвоцьов теж була жертвою, але причиною того, що вона сама до нього приставала, є надзвичайно сумна ситуація, яка має місце і в реальності, а саме: коли багато людей досягають певного віку, на них тисне суспільство, і коли партнер здається досить приємним, коли здається, що вони можуть прожити просто й чесно все життя, люди навіть можуть прийняти це за кохання й одружуються. Це справді сумно. Сє Цінчен є типовим прикладом людини, яка потрапила в пастку цієї соціальної ідеї та пішла цим шляхом.

Коли він був у шлюбному віці, то відчув те саме, що й багато інших людей із консервативними поглядами. Він вважав, що кохання, шлюб та сім'я – це те, що повинно бути, тому він дуже цінував це й наполегливо працював, щоб усього цього досягти. Він не вміє кохати й не розуміє кохання, але він зробив усе можливе, щоб досягти того, що вважав коханням. Він думав, що піклуватись про свою дружину та покладатись одне на одного – це кохання, навіть якщо його почуттів це не зачіпало. Це було його нерозуміння кохання та корінь нещасливого шлюбу. Я написала про їхній шлюб таким чином, тому що хотіла сказати, що під тиском суспільства люди не розуміють себе і спричиняють багато трагедій.

Якщо ви ще раз уважно прочитайте той розділ і серйозно поміркуєте над словами Сє Цінчена, то зможете виявити, що він не міг прийняти не кохання, а необачні, неетичні, дикі та вульгарні вчинки, які є зрадою по відношенню до сім'ї та ідуть в розріз з відповідальністю. Він вважав, що в такому випадку це не кохання, а хвороба; і йому також було боляче від цих вчинків.

Його загальний і вроджений характер абсолютно протилежний характеру Дзяна Сі. Дзян Сі – ліберал і, певною мірою, егоїст. Його думки дуже прогресивні. Він може дивитись на людей, що постраждали від кохання, з презирством, він може зневажати правила й ігнорувати всіх інших, він може гнатися за грошима, владою, славою та вигодами, топчучи та висміюючи світські норми. Але у випадку Сє Цінчена все з точністю навпаки. Він дуже відповідальна людина, яка завжди обмежена своїми обов'язками. Він втомився від грошей, влади, слави та вигод і міцно скований соціальною етикою; чоловік феодально-патріархального складу. Ці холодні красені, що мають одну маму, звісно будуть схожими, оскільки страждають від переворотів, словникового запасу та стилю написання однієї й тієї самої авторки. Це як художники зі своїми малюнками. Певні елементи та стиль зберігаються. Холод тільки поверхневий, душа вкарбована в кістках. Дистанціювання Сє Цінчена йде від його ясного та спокійного розуму, а не від еґо та свободи. Отже, в цьому питанні його справді не варто не розуміти неправильно. Для нього не кохання є хворобою, а скоріше неконтрольовані емоції та дії, що мають погані наслідки – це хвороба, бо він не розуміє цього, адже піклується про свою сім'ю та виконує обов'язки, які лягли на його плечі. Якби він та Дзян Сі змогли б поговорити, то точно стали б зневажати один одного. Дзян Сі міг би подумати, що Сє Цінчен божевільний, адже чому він живе таким виснажливим життям, коли може працювати тільки для своєї власної вигоди? Сє Цінчен також міг би подумати, що Дзян Сі божевільний, бо як той може бути таким ненадійним та безтурботним? Більше вони б і не розмовляли один з одним.

О, також я бачила маленьких красунь, які мали припущення, що Сє Цінчен зробив багато речей, які на думку Хе Ю робила Сє Сюе, і пізніше, коли Хе Ю виявить, що це все насправді робив Сє Цінчен, він буде дуже схвильований, бо усвідомить, що він завжди був під таємною опікою Сє Цінчена. Ні, такої сцени не буде, ха-ха-ха-ха, Сє Сюе біла і пухнаста, ви втратите свої останні штани, якщо поставите на цю теорію = =

Сьогодні я трохи захопилась… Вибачте, вибачте… Здається, кожного разу, коли я дивлюся на коментарі, я занадто захоплююсь. Кожен раз як я бачу милих друзів, які обговорюють сюжет, мені хочеться щось сказати, але не спойлерити, і якимось чином записи стають дуже довгими… Мені однаково доводиться стримуватись і менше туди заглядати, тримати себе в у
самітненні і не спойлерити, не пояснювати, дозволяючи всім самостійно повільно дійти до цього… закрийте хтось мені рота!