Він спитав мене про мої навички водіння

Як колишній лікар, Сє Цінчен відреагував майже миттєво. Він відштовхнув Бай Дзін та нахилився перевірити стан старого.

Як клінічне поняття інфаркт міокарда – або важкий серцевий напад – гостре серцево-судинне захворювання з високим ризиком смертності. Для людей похилого віку раптовий сплеск емоцій є одним із головних факторів, які можуть спровокувати його.

Бай Дзін ще не усвідомила того, що сталося, тому продовжувала лаяти його.

Сє Цінчен засукав рукава, щоб надати першу медичну допомогу, повернувся до неї і прикрикнув:

— Чого ти там стоїш?! У пацієнта важкий серцевий напад! Викликай швидку! Хутко!

— Яким боком важкий серцевий напад стос… Серцевий напад?!?!

Бай Дзін на мить заціпеніла.

Її золотава блискуча підводка тільки підкреслювала шок та страх в її очах. Дівчина вмить зблідла і заціпеніла, мов ошелешена гуска, що не знає, рушити їй вперед чи назад.

— Ти не знаєш номеру швидкої?! – спитав Сє Цінчен.

Бай Дзін мола знати, але через таку раптову ситуацію в її голові було абсолютно порожньою.

— Я-який?

— 120!*

 

*Номер швидкої в Китаї, в Україні це 103, не переплутайте.

 

— Ооох!……

Бай Дзін не очікувала, що все закінчиться тим, що чиєсь життя буде під загрозою. Вона поспішно схопила телефон, який їй кинув Сє Цінчен, і набрала номер швидкої.

— Алло? 110? Ой, ні, не це! Не кладіть трубку! Я не хотіла викликати поліцію, я хотіла викликати вас! Я… Тут старий, у нього тут важкий нервовий напад… А, ні, важкий серцевий зрив…

— Важкий серцевий напад!

— А! Так, серцевий напад, серцевий напад! 

Закінчивши розмову, Бай Дзін видихнула і їй вдалося трохи заспокоїтись. Однак, їй все ще було боязко наближатись до Сє Цінчена та старого волоцюги.

Сє Цінчен стер виділення навколо рота та носа старого й обережно вклав його так, щоб той не задихнувся. Його чоло вже було вкрите потом, коли він повернувся до Бай Дзін і сказав:

— Ходи допоможи.

— Не хочу! – миттєво вказала Бай Дзін. - Це огидно! Хто знає, може, він хворий на СНІД чи ще щось таке! І в мене дорогий одяг, якщо його забруднити, він може зіпсуватись.

Сє Цінчен не міг приховати свого гніву:

— СНІД не передається таким чином! Що важливіше, твій одяг чи чиєсь життя?! Ходи сюди, допоможи!

— В жодному разі! Це шантаж на предмет моралі? Знаєш, скільки мені довелося працювати, щоб дозволити собі цей одяг? Крім того, у нього вже мали бути якісь проблеми, що спричинили це, я не винна…

У старого пішла ротом біла піна. При вигляді цього у Бай Дзін стиснулось в горлі і її ледь не вирвало. Вона продовжувала, відступаючи назад:

— Не змушуй мене… Я не можу...

На щастя, в цей момент із натовпу вийшла літня жінка і взялася лаяти дівчину:

— Дівчинко, ти маєш совість? Одного дня ти теж постарієш! Як сталося, що за таким гламурним одягом ховається таке гниле серце?!

— Я… - почала Бай Дзін.

Літня жінка закотила очі, ігноруючи її, і звернулась до Сє Цінчена:

— Кажи, що треба робити, я допоможу.

Це був класичний приклад психології натовпу. Коли група людей спостерігає звіддаля, ніхто не виявляє ініціативи допомогти. Та варто лиш одній людині виступити вперед, інші потягнуться за нею, як весняні пагони бамбука після дощу.

За мить ті випадкові спостерігачі, що раніше боялись втрутитись, стали підходити. Хтось пропонував пошукати поблизу аптеку й купити необхідні для першої допомоги ліки, хтось став обмахувати їх віялами, щоб охолодити. Бай Дзін була відтіснена в сторону.

Але хай з яким ентузіазмом заходився натовп, вони не могли розрішити нагальної ситуації, а могли лиш з нетерпінням чекати, поки час спливав.

Та все не пройшло гладко. У Бай Дзін задзвонив телефон. Це був дзвінок від швидкої.

— Виникла неприємна ситуація. Головна дорога, що веде до вашого місця перебування, затоплена через прорив великої водопровідної труби, і швидка ніяк не може до вас дістатися. Є ще одна дорога через провулки, але нею ми теж скористатись не можемо, оскільки там великий затор, і це дорога з одностороннім рухом, тож ми маємо розвернутися назад.

Бай Дзін переказала все Сє Цінчену, який все ще надавав старому першу невідкладну допомогу.

— Як багато часу це займе? – різко спитав Сє Цінчен.

Бай Дзін злякалась і поспішно передала запитання:

— Я-як багато часу це займе?

— Ми маємо знайти інший маршрут. Щонайменше 30 хвилин.

Сє Цінчен оцінив стан старого. Тридцяти хвилин достатньо щоб він розстався з життям.

Чому їм так не пощастило і все йде шкереберть? Ще й прорив, що затопив головну дорогу!

Він все ще перебував у розгубленості, коли раптом на перехресті спалахнули дві сліпучі фари. Під світлом вуличних ліхтарів безшумно і плавно їхав чорний Ролс-ройс Cullinan* з оздобою у вигляді маленьких крил на капоті. Авто ковзнуло прямо в той закуток вулиці з одностороннім рухом, де стався інцидент, і освітило присутніх світлом прямокутних фар.

 

*Великогабаритний автомобіль марки Rolls-Royce.

 

Інстинкт Бай Дзін знімати на камеру будь-які предмети розкоші – навіть у такий критичний момент, коли чиєсь життя висіло на волосинці – було важко придушити. Вона ледве стримала своє пекуче бажання підняти телефон і вхопити в кадр Cullinan, зі страхом, що ще пара секунд вагань – і він зникне.

Та вона не очікувала, що цей Cullinan повільно під'їде прямо до них і зупиниться.

Очі Бай Дзін округлились від неймовірного розвитку подій.

Її зіниці ще більше затремтіли, коли скло заднього вікна розкішного автомобіля її мрії безшумно опустилося, звідти висунула голову дівчина і крикнула до Сє Цінчена, що обіч Бай Дзін все ще надавав невідкладну допомогу старому…

— Даґе!

Бай Дзін:

— ???!!!

— Хе Ю запросив мене на барбекю, - сказала Сє Сюе. - Ми саме проїжджали повз, коли я здалеку побачила фігуру, що, як мені здалося, була схожа на тебе, тому я попросила його під'їхати й подивитись. Це справді ти… Ох! О боже! Що з людиною, що поряд з тобою? Щось сталося?! 

Сє Цінчен звів погляд на сестру. Хе Ю сидів з іншої сторони автомобільного сидіння з натуральної шкіри, схований у темряві. Глянувши на нього, можна було побачити тільки спокійний і елегантний профіль, його силует здавався особливо гарним і витонченим. Але якщо придивитись уважніше, можна було відчути звірячу та розбещену ауру навколо нього.

Сє Цінчен не хотів би залучати Хе Ю, але наразі вибору в нього не було.

— Ми зіткнулись із хворим. Він розхвилювався й у нього стався серцевий напад. Я надав першу допомогу, але йому потрібно в реанімацію.

Сє Сюе була в шоці:

— Де швидка?

— Ми телефонували, але з дорогою все погано. Їм треба щонайменше 30 хвилин, щоб дістатись сюди.

Почувши це, Сє Сюе негайно відчинила двері машини й вискочила з неї. Вона підбігла до старого без жодного натяку зневаги до нього, однак не мала ніяких медичних навичок, тож могла лише в розгубленості стояти поруч. Хвилюючись, вона закричала в бік автомобіля:

— Хе Ю! Хе Ю, швидше виходь і допоможи!

Розбещений джентльмен вийшов із машини, глянув на пурпурові губи старого й миттю сказав:

— Скористаємось моєю машиною.

Сє Сюе, дурна, спитала:

— Що робити, якщо інші водії не пропустять? Зрештою, це ж година пік.

Хе Ю посміхнувся.

— Радо гляну на тих, хто спробує.

Він повернувся до водія і запитав:

— Старий Джао, зможеш гладко проїхати?

— Я можу проїхати гладко, але я звик бути обережним на дорозі, тому це може бути не швидко…

До того ж, юний пане Хе, навіть якби ви сказали мені розбити машину, я б цього не зробив!

— Тоді вилазь, – Хе Ю засукав рукава й одним кроком довгих ніг дістався водійського сидіння. Він натиснув на ручне гальмо, навіть не дивлячись на нього, і, жуючи гумку, сказав: – Застрибуйте. За 10 хвилин будемо в міській лікарні.

— Ти маєш права? – спитав Сє Цінчен.

— Ні, - байдуже відповів Хе Ю. - Ви сідаєте чи як?

— Має! – Сє Сюе справді не знала що робити з ними двома, особливо з Хе Ю, який знаходив час сваритись із її братом навіть у такій ситуації. – Він щойно змінив свої закордонні водійські права на наші! Ґе, не слухай його дурниць!

Під керівництвом Сє Цінчена, старого обережно перемістили на заднє сидіння Cullinan. Коли всі сіли в машину, Хе Ю пристебнув ремінь безпеки, і вже збирався вдавити педаль газу, щоб розігнатись до смертельної швидкості, коли раптом малий кульгавий собака кинувся до них і почав гавкати на людей по іншу сторону дверей авто, що повільно зачинялися.

У Сє Сюе було м'яке серце. Побачивши жалісливого собаку зі сплутаною шерстю, що шкутильгав за своїм хазяїном до машини, вона не могла не сказати:

— Бідолашний…

Хе Ю глянув на неї і пасажирські двері знову відчинилися.

— Затягуй і його.

Сє Сюе миттю вистрибнула з машини, підхопила брудного жовтого пса під передні лапи і затягла його всередину авто.

Бідолашна тварина заскавучала.

Ніби зрозумівши, що його не покинули, він обернувся і поглянув на старого, який лежав на задньому сидінні, а потім підняв свою пухнасту морду і з вдячністю понюхав своїм чорним носом-квасолиною щоку Сє Сюе. Після цього він обернув голову до водійського сидіння й обережно лизнув щоку хлопця.

Хе Ю проігнорував прояв прихильності собаки. Натиснувши кнопку, він поправив дзеркало заднього виду й обхопив кермо своїми довгими руками.

— Зателефонуй до швидкої та поясни ситуацію. Поїхали.

 

На щастя, завдяки тому, що старому одразу було надано першу допомогу і його вчасно доправили до лікарні, після пів ночі перебування в реанімації, його стан вже не був критичним.

Надворі вже була ніч. Поряд з палатою хворого у відділенні невідкладної допомоги Сє Цінчен, заповнивши і підписавши купу паперів, відкрив на своєму телефоні застосунок, щоб оплатити рахунки, та виявив, що у нього недостатньо грошей. Він саме думав, що має сказати черговому у віконці обслуговування, коли раптом з-за його спини хтось простягнув руку та передав через віконце кредитну картку.

Сє Цінчен обернувся й побачив обличчя Хе Ю.

— Чому ти тут?

— Все нормально. Не варто дякувати.

Оскільки старий був безхатьком, вони не могли знайти чи зв’язатись з його родичами, посвідчення особи при ньому також не було, що ускладнювало деякі адміністративні процедури. Якби не той факт, що Сє Цінчен колись працював у цій муніципальній лікарні та був знайомий з директором відділення невідкладної допомоги нічної зміни, все було б складніше. Тепер, хоч старий вже й був не в критичному стані, залишалося ще багато адміністративних процедур, які потрібно було вирішити. Лікарня навіть зв’язалася з місцевим департаментом, що займався безхатченками, щоб допомогли.

Як ініціативна група добрих самаритян, Хе Ю та інші також не могли піти звідти.

Оплативши рахунки, Хе Ю та Сє Цінчен вийшли у сад за лікарнею подихати свіжим повітрям і Хе Ю зав’язав розмову.

— Та дівчина, на прізвище Бай - це з нею ти був на побаченні наосліп?

— Мм. Де вона?

— Відпочиває із Сє Сюе в підземному паркінгу. Вже пізно, тож вони обидві трохи сонні. Сє Сюе хвилювалась, тому попросила мене піти й перевірити як у тебе справи, – Хе Ю запитав: – Як ти примудрився піти на побачення з такою дівчиною?

У Сє Цінчена був буденний вираз обличчя.

— Це була просто вечеря.

— Тоді ти міг просто відмовитись від цього побачення. Я бачу, ти і сам не сприймаєш це серйозно. Крім того, хіба вона не ровесниця Сє Сюе? Ти вже чоловік середніх років, це не дуже доречно.

Оскільки Сє Цінчен був уже не таким напруженим, слова Хе Ю його трохи роздратували. 32 роки - це вже середній вік? Якби Хе Ю не допоміг йому сьогодні, він точно сказав би йому: «Мале дияволя, це не твоя суча справа». Однак сьогодні він не тільки зробив цього юного пана Хе своїм водієм, а й своїм банкоматом, тож він справді не мав зараз морального права грубо лаяти його. Сє Цінчен тільки кинув на нього погляд налитих кров'ю очей, мовчки перетравлюючи зауваження про середні роки, і холодним голосом сказав:

— Маєш рацію, юний пане Хе. Я справді більше не хочу марнувати час на малих дітей, яким нема тридцяти.

— …

Мала дитина та чоловік середнього віку, 1:1. Жоден з них не взяв гору, тож Сє Цінчен просто відвернувся.

Обсаджена ґліцинією доріжка за муніципальною лікарнею була дуже довгою. Сє Цінчен мовчки йшов уперед, засунувши руки в кишені. Його обличчя було спокійним. Десять років тому він часто ходив цією доріжкою, і тоді сад ще не був повністю засаджений, не те що зараз, коли на кожному кроці очам предстає прекрасна картина. В той час навіть були базарники по обидва кінці доріжки, що продавали дзяньбін в стилі Тяньдзінь*, кашу, локшину та рисові кульки, поки міські офіцери не приїхали покласти край нелегальній торгівлі.

 

* тонкі млинці, огорнуті навколо ютяо (смажених паличок з тіста) з солодким і гострим соусом (тяньмяньдзян)

 

Пізніше Сє Цінчен звільнився з цієї лікарні і протягом наступних років жодного разу не прогулювався цією оповитою ґліцинією доріжкою.

Цей ряд думок привів його до спогадів про минуле. Після довгого мовчання Сє Цінчен раптом заговорив:

— Гей, мале дияволя.

— Гм?

— Зараз уся молодь хоче стати інтернет-знаменитостями?

— Мене це не цікавить. Але на цьому можна заробити непогані гроші, тому багато людей мають таке бажання. Ця Бай Дзін — інтернет-знаменитість?

— …Як ти зрозумів?

Хе Ю усміхнувся.

— Зрозуміти не важко, – тоді наступне питання: — Критичний стан того старого якось пов'язаний із нею?

Листя ґліцинії шелестіло від подувів нічного вітерця.

— Він прийняв її за свою доньку, потім Бай Дзін гналась за ним, будучи в прямому етері. Він постійно ховався від камери, благав її припинити зйомку, але вона не хотіла чути - бачила лиш, скільки людей заходило на її трансляцію і скільки було готових підписатись на неї.

Після павзи він спитав:

— В чому сенс всього цього?

Хе Ю зітхнув.

— Сє Цінчене, для тебе це може не мати значення, але для когось це може бути квитком в нове життя. Тобі здається дивним, що вони прагнуть слави та багатства, але й вони так само можуть не розуміти твоїх думок. Може люди й один вид, але між представниками цього виду найбільші бар’єри непорозумінь. Вони часто не можуть одне одному довіряти, що вже говорити за розуміння. Іноді, коли двоє людей дивляться одне на одного, вони немов би бачать представника геть іншого виду.

На цьому моменті у Хе Ю задзвонив телефон. Це був його водій. Виявилось, що Хе Ю занадто дико кермував автомобілем, патрульні дорожньої поліції були розлючені до смерті й гнались за ним аж до самої лікарні.

— Юний пане Хе, нехай лікар пояснить їм ситуацію… - запропонував водій. - Що в нас були особливі обставини…

— Все нормально, - відповів Хе Ю, - нехай виписують штраф. Немає потреби витрачати на це час.

Він поклав слухавку.

— Маєш так багато грошей, щоб викидати їх на вітер? – спитав Сє Цінчен.

— Для мене, час – це гроші. Я не люблю витрачати свій час на непотрібні пояснення чогось урядовим особам. Хтозна, може вони захочуть покликати репортера, щоб взяти сльозливе інтерв'ю.

Хе Ю опустив свої мигдалеподібні очі, його смолясто-чорні зіниці здавалися такими байдужими, що виникало відчуття, ніби вони таять в собі тінь збоченості, хоч кутики його губ і були підняті в усмішці. 

— Так само я міг би так поговорити трохи довше з вами. У будь-якому випадку, ви можете зробити те саме, що й вони, хіба ні? Наприклад, перевірити мої водійські права.

— …

Коли Хе Ю побачив, як співрозмовник трохи змінився в обличчі, усмішка в куточках його губ повільно поширилася і на його очі. Він засунув руки в кишені і кинув погляд вперед, вже не на обличчя Сє Цінчена, а на рандомну точку перед ним. Потім він трохи нахилився і опустив обличчя до шиї Сє Цінчена, його тонкі губи зупинилися в міліметрах від сонної артерії іншого.

Зберігаючи цю позу, він глянув вдалечінь і тихо промовив на вухо чоловіку:

— То ви задоволені моїми навичками водіння?

Сє Цінчен промовчав, його обличчя ще більш спохмурніло.

Чому він досі чіпляється за ті водійські права?! Наскільки милі очі і наскільки злий рот!

Сє Цінчен гмикнув і прохолодно сказав:

— За можливості більше практикуйся. Якщо не будеш таким запальним, юначе, можеш стати водієм по закінченні навчання.

Не бажаючи більше марнувати час з Хе Ю, він з холодним виразом обличчя відмахнувся від звисаючих гілок і пішов.

Але Хе Ю ще не закінчив з ним, а можливо йому прийшлось до смаку кепкувати з нього, тож він продовжив саркастично допитуватись, наче собака, що вхопив кістку:

— Директоре Сє, якщо я працюватиму водієм на вас, яке авто я буду водити? Скільки складатиме моя місячна зарплатня?

Не обертаючись, Сє Цінчен відповів:

— Я дам тобі Hongguang міні*, а тоді пропишу рецепт на ліки. Якщо подобається - ласкаво прошу, якщо ні – відчепись.

 

*Маленький електроавтомобіль

 

Тримаючи руки в кишенях, Хе Ю витріщав
ся йому в спину. Він пнув щось ногою, ого очі хворобливо зблиснули.

— Рецепт на ліки?…Ти справді щось, Сє Цінчене. За ці слова я маю тобі відплатити.