Це дуже боляче.
Брехня щодо контракту, правда про Сє Сюе, створений Сє Цінченом обман, те, як він втік без оглядки...
Скидалося на те, ніби Хе Ю дев'ятнадцять років жив уві сні; він думав, що добре маскувався і усіх обводив круг пальця, насправді ж був жалюгідним божевільним, і це його обманювали.
Хе Ю схопився за голову і завив, наче загнаний, закривавлений звір, який потрапив у пастку. Голос, що вирвався з його горла, був такий хрипкий і надірваний, що не походив на людський. В його очах спантеличеність була змішана з шаленим безумством. Він сидів у кутку, згорнувшись калачиком і обіймаючи себе так, ніби боявся холоду.
Яка опора віри?
Все брехня!
Яке тепло?
Ілюзія!
Він психопат, інвалід з мареннями, потворний, абсурдний, смішний, комічний дурень, який відкрив свої шрами на загал, навіть не помітивши цього!
Він виглядав вкрай жалюгідно, ніби помираючий в утробі матері ембріон, ізольований від зовнішнього світу, з обірваною пуповиною, не спроможний дихати, що тонув у безмежно гнітючій задусі і міг лише кричати з води, але ніхто на березі його не чув.
Він міг лише міцно триматися за себе, і єдине тепло, яке він отримував, було від нього самого... Це все були лише його власні потуги втішити самого себе.
Хе Ю схопився за волосся і надовго заціпенів, його очі все більше наливались кров’ю, а у серці все більше згущалися хмари. Нарешті він перестав вити і тихо сів, розгорнувшись із клубка, в який був зіщулився, і, закинувши голову назад, подивився на стелю.
Потім він встав.
Його очі звернулися до дзеркальної шафи, в якій відображалась його невимовно жалюгідна постать.
Жахливо незнайома.
БАХ!
Темрява та лють, що були придушені в ньому, вирвались назовні, він схопив металевий декоративний предмет поруч і жбурнув його в шафу. Його ніби охопило безумство.
Зі злого дракона було знято кайдани, його внутрішній демон виліз із печери і злетів у небо, викликаючи своїм ревом і виттям лютий мстивий шторм. Хе Ю був повністю поглинутий божевіллям, він ревів, розбиваючи майже все у квартирі, і в процесі цього його рана ще гірше розкрилася. Повітря сповнилось важким запахом крові, але йому на це було байдуже.
Він зірвав штори, розбив телевізор - змітав усе, до чого міг дістати.
Звичайно, треба було зробити якісь пожертви, щоб вшанувати смерть його внутрішнього «я».
Хтозна скільки тривав цей сплеск божевілля, та хай яка добра в цій будівлі була звукоізоляція, сусід знизу вже не міг цього витримати і прибіг постукати в двері. Хе Ю різко відчинив їх, з його рук, в яких була знята з віконних рейок сталева труба, крапала кров, кімната за ним була всіяна уламками.
Хе Ю вирячився на сусіда налитими кров'ю очима.
— Чим можу допомогти?
Сусід мало не обмочився від страху, ноги підкосилися, але Хе Ю схопив його за комір і потягнув вверх.
В ніздрі чоловіку кинувся важкий металевий запах, коли його тонкий шовковий халат був заплямований кров'ю Хе Ю.
Хлопець знову похмуро запитав:
— Чим можу допомогти?
— Ні, ні, ні! - Сусід не очікував побачити таку криваву та жорстку сцену. Блідий хлопець з симпатичним обличчям у цій квартирі виглядав зловісно, як ті шалені мстиві привиди в кіно. Сусід не наважувався щось сказати. Його щоки шалено дрижали, ноги тремтіли. - Ґе... Даґе! Можеш робити що завгодно, якщо це робить тебе щасливим. Якщо ти щасливий – будь ласка.
Хе Ю виштовхнув його і з гуркотом зачинив двері.
Спотикаючись, сусід мало не повзком попрямував назад до ліфта, і, ще не діставшись дверей своєї квартири, тремтячим голосом заскулив:
— Дружино... дружинонько, врятуй мене...
Прихід цього чоловіка перервав буйство Хе Ю.
Важко дихаючи, він розвернувся і роззирнувся навколо. Хіба це місце було схоже на дім? Це явно було полем хаотичної битви.
Окинувши кімнату поглядом налитих кров’ю очей, Хе Ю виявив, що йому більше нема чого тут розбити. Він відкинув сталеву трубу, ступив на ці руїни і попрямував до ванної кімнати.
Подивився на своє спопеліле обличчя в потрісканому дзеркалі. Його відображення було розбитим, ніби показуючи багато різних обличь, які він демонстрував суспільству.
Хе Ю зупинився, дозволяючи своєму диханню вирівнятись, його губи поволі перестали тремтіти...
Його скорбота і божевілля минули. Єдине, що залишилося – це спокій. Жахливий спокій. Він закінчив несамовито виплескувати свої почуття, і все його лігво було зруйноване. Що йому робити далі?
Йому треба було вийти на вулицю. До цього моменту він уже перебував у тому стані, коли йому було байдуже, нормальний він чи ні, він хотів вивільнити цю свою ненормальність, розкрити свої стрімкі крила і вилетіти з темної печери, щоб ревти на цих так званих нормальних людей.
Юнак у дзеркалі повільно звів очі, закривавлена рука торкнулася щоки і повільно вхопила її. В куточках його губ з’явилася ледь вловима посмішка – вона здавалася лагідною і ввічливою, але насправді була холоднішою ніж будь-коли.
Тим часом далеко звідти, в гуртожитку медуніверситету Худжов, Сє Цінчен відчув неясне занепокоєння, і його повіки кілька разів здригнулися.
Після того, як вони з Чень Манєм поїли, хлопець допоміг прибрати зі столу і зібрався додому.
Перш ніж піти, він сказав:
— Ґе, я повернуся завтра ввечері. Ем...
— Мм?
— Не виходь в Інтернет найближчими днями, не варто, — тихо мовив він.
Сє Цінчен знав, що він має на увазі реакції в інтернеті на відео, які демонструвались на радіотелевежі, але Чень Мань дарма хвилювався. Сє Цінчен по натурі був не з тих, хто звертає багато уваги на онлайн новини, а особливо коли його реальне життя перетворилося на такий сумбур.
Але він ствердно відповів і, попрощавшись з Чень Манєм, спустився вниз купити іншу пачку сигарет. Закуривши, він зателефонував Сє Сюе.
Її стан не надто покращився, але з тіткою Лі поруч їй було трохи комфортніше. Він саме розмовляв із сестрою, коли раптом отримав інший дзвінок, тож, сказавши Сє Сюе ще кілька слів, відключився.
Дзвонив Джен Дзінфен.
— Алло, Лао-Джен.
— Сяо Сє, дехто з нашої команди щойно бачив малого, який був з тобою в архіві.
Серце Сє Цінчена стиснулося:
— Його виписали з лікарні?
Джен Дзінфен щось пробурмотів у відповідь, але це явно було не те, про що він хотів сказати.
— Так. До речі, скільки років цьому малому? Вісімнадцять? Дев'ятнадцять? Я забув...
Сє Цінчен мить помовчав, перш ніж відповісти:
— Чого ти це питаєш?
— Думаєш, я хочу? Хіба не ти просив дати тобі знати, якщо щось трапиться?
У Сє Цінчена трохи побіліли кісточки пальців.
— Що з ним?
— Насправді, це не така велика справа. Ох, я зрозумів, що між буржуазією і пролетарями справді суцільна прірва. Чорт забирай, у вісімнадцять-дев'ятнадцять років, я весь час проводив на тренуваннях. Хай там як, мені здається, що хоч твого маленького друга і виписали з лікарні, він все ще в поганому настрої – щойно він приїхав на розкішній машині до клубу Кон’є*... О, диви, про це навіть є повідомлення в нашій робочій групі. Він, мабуть, водить спортивні машини наче ракети - його змогли зупинити тільки перед клубом. Він співпрацював, але його поведінка була до біса обурливою. Коли він вийшов з машини, то грюкнув дверцятами, і сказав хлопцям, щоб вони відтягнули машину і загубилися, аби позбавити його проблем із пошуком шофера.
*空夜 (kongye), де 空 - порожній/ повітря/ небо, 夜 - ніч
Сє Цінчен:
— ...
— І ти ж знаєш той нічний клуб, так? Це дуже негодяще місце – його не можна назвати нелегальним, вони ведуть справи як слід, межі не переступають, але всі ми знаємо, які нехороші речі можуть відбуватися в нічному розважальному закладі.
Сє Цінчен глибоко вдихнув, і перед його очима постало ніжне та вдумливе обличчя Хе Ю. Незалежно від того, чи було це удаваним, та зрештою воно трансформувалося у холодне, закривавлене лице, що обернулося до нього перед радіотелевежею.
— Ясно, - Сє Цінчен притиснув руку до чола, притулившись до вікна. - Дякую, Лао-Джене.
— Ну добре. Надалі тобі слід більше до мене прислухатись і перестати бути одержимим справою своїх батьків. Пора дати твоєму серцю дихати, я не можу бачити тебе таким.
— Добре.
Поклавши слухавку, Сє Цінчен одягнув піджак та пішов до нічного клубу Кон’є.
Він думав про юного Хе Ю, який стояв перед диваном і не бажав втрачати своєї гордості, але й не готовий був його відпускати, хлопця, який вперто удавав, ніби з ним все гаразд, коли дивився на Сє Цінчена.
— У мене багато кишенькових грошей, я можу...
Я можу найняти тебе.
Я не хочу потонути у цьому вирі. Будь ласка, врятуй мене... врятуй мене, добре?...
Він ніколи не бачив слів, які Хе Ю не зміг вимовити, благань про допомогу, які той не міг озвучити. Гордість Хе Ю дала йому зберегти останню краплю гідності перед Сє Цінченом, та він втратив останній шанс попросити його про допомогу.
Того року Сє Цінчен покинув Хе Ю.
Але, коли вони знову зустрілися, хлопець не надто ображався на нього. А коли Сє Цінчену найбільше потрібна була допомога, саме ця дитина пішла до лігва дракона і мало не поплатилася за це життям.
Коли Хе Ю простягнув йому руку, то сказав, що колись для нього зробили те саме.
Але Сє Цінчен зробив це через свій статус, через свою роботу, бо він виконував покладені на нього обов’язки.
А чому до такого вдалася ця дитина?
Сє Цінчен заплющив очі.
Здається, слова Джен Дзінфена продовжували лунати в його вухах. Він сказав, що Хе Ю пішов до нічного клубу Кон’є, сказав, що його поведінка була обурливою...
Він знав, що Хе Ю ніколи раніше так не поводився.
Задля визнання, задля схвальних поглядів інших, аби реінтегруватися в це суспільство, аби чинити наполегливий опір хворобі, Хе Ю ніколи не піддавався своїм бажанням, ніколи не пив отруйного вина Мефістофеля, він відмовлявся падати, відмовлявся визнавати поразку, він жив, працюючи удесятеро, в сотню разів більше, ніж звичайні люди, прагнучи все робити якнайкраще. Він надто боявся розчарувати людей.
Як пацієнт, він покладався на власні зусилля, щоб не дозволити іншим махнути на нього рукою, щоб його не прирівнювали до пацієнтів #1, #2 і #3.
Він весь час робив усе можливе, щоб покликати на допомогу.
Ось чому він так боявся припуститись помилки, боявся бути недостатньо визначним, боявся, щоб інші в ньому не розчарувались.
Але зрештою його все одно залишили.
— Ти навіть більш безсердечний, ніж я, хоч ти не хворий.
Ці слова були сказані зі стриманим сарказмом, але за цим сарказмом ховалося щире благання. І хоч Сє Цінчен чув ці слова, та не почув прихованої мольби та кривавих сліз хлопця.
Сє Цінчен знав.
Щодо всього цього він справді підвів Хе Ю.
Ця дитина так йому довіряла, хоч він ніколи не був до неї особливо добрим і завжди спілкувався з нею в офіційній манері, але вже це було рідкісним проявом щирості та рівного ставлення для Хе Ю.
Тож Хе Ю не помилився, коли сварився на нього – Сє Цінчен був надто безсердечним, все неправильно розумів і не спромігся нічого зробити правильно.
— Айо, юний пане Хе. Ви нечастий гість, нечастий...
Менеджер нічного клубу Кон’є був кмітливий старий. Костюм до хрускоту випрасуваний, роблене лице, натура слизька, мов криса, що вилізла з калюжі олії.
Він був поряд і чув, що щойно сталося між Хе Ю та дорожньою поліцією. Хоч Хе Ю і не дуже часто приходив до клубу, та все ж вважався одним з постійних клієнтів. Раніше, коли йому треба було співпрацювати з кимось на користь своєї сім’ї, він приводив клієнтів сюди, щоб ті могли розслабитися.
Зазвичай Хе Ю залишався тут ненадовго. Він трохи спілкувався з людьми, яких приводив, у своїй лагідній, ввічливій манері, підігріваючи атмосферу, потім спускався вниз підписати рахунок і сказати менеджеру, щоб записав усе на його картку, а тоді йшов.
Але сьогодні все було інакше.
Очі менеджера загорілись, коли він зрозумів, що юний пан Хе сьогодні прийшов сам. На даний момент уже все місто знало про те, що сталося в університеті Худжов. Оскільки Хе Ю був одним з головних героїв інциденту, менеджер подумав, що це цілком нормально, якщо той почувався тривожно і діяв непередбачувано. Він припустив, що, отримавши поранення, юнак переоцінив своє життя й вирішив, що його дні мають бути не такими нудними, тож, побачивши нарешті проблиск, прийшов сюди, аби відчути справжній смак життя, як і інші юні паничі його покоління.
В очах менеджера Хе Ю був ходячою чорною карткою, тож він рушив вперед та зустрів його з посмішкою. Навіть якщо юний пан Хе захотів би, щоб до нього прийшла поспілкуватися мати менеджера, він не вагаючись зробив би міжміський дзвінок матері та купив би їй квиток на найближчий рейс літаком.
— Юний пане Хе, на який поверх хочете сьогодні ввечері? Я негайно організую для вас найкращий сервіс...
Хе Ю лиш мінімально подбав про вогнепальне поранення на руці, перш ніж вийти з дому. Він все ще був у просту чорну водолазку з високим коміром та джинси. Він навіть одягнув бейсболку, що додавала йому студентського вигляду, але крізь тінь від козирка можна було побачити, що його мигдалеподібні очі були оповиті темним серпанком.
Він звів погляд, і екстравагантні, сліпучі вогні нічного клубу відобразились у його хмарних очах.
— Верхній поверх, - сказав він
— ...
На цьому поверсі знаходилося кілька великих приватних кімнат. Персонал, що обслуговував ці кімнати, вмів зберігати секрети, усі були особисто навчені хазяїном клубу, і всі дуже кмітливі. Це місце було ідеальне для обговорень будь-яких справ.
Звичайно, ціна також була захмарною.
Менеджер подумав про себе, що старший син родини Хе - це справді щось; він навіть не потрудився одягнутись як слід, а хотів на верхній поверх. Пощастило, що він наштовхнувся сьогодні на самого менеджера – якби хлопець мав справу з кимось із його більш тугодумних підлеглих, то в цьому простенькому студентському одязі юного пана Хе могли б і не впустити всередину.
Менеджер таємно радів, що уникнув кривавої бурі, бо інакше, враховуючи незвичні вигляд і поведінку Хе Ю сьогодні, хлопець міг би розгромити увесь заклад, якби його розізлили.
— Веди, — м’яко сказав Хе Ю, засунувши руки в кишені джинсів.
Менеджер поспішно вклонився і з усмішкою сказав:
— Так-так, сюди, будь ласка, юний пане Хе.
