Шість років тому, в холодному і тихому будинку Хе не було ні сміху, ні компанії.
Хоча покоївки за розпорядженнями Хе Дзівея та Лю Джишу приготували для нього торт, Хе Ю його не їв. Це був його день народження, але батьків з ним не було – обидва перебували в Яньджов з його молодшим братом. Вони сказали, що в цей день у них зустріч з дуже важливим клієнтом, і тільки по завершенні обговорень із ним вони розумітимуть, чи встигнуть вчасно прилетіти до нього назад.
Хе Ю не мав багато друзів - з однокласниками він був ввічливо відстороненим, тому запросити їх на день народження було б трохи незручно.
Сє Цінчена того дня теж не було в Худжов - як і зазначено в повідомленні Сє Сюе, він був у відрядженні, поїхав на конференцію.
Навіть небеса у той день не були до нього милостиві: йшла злива і вирував дикий вітер.
Хе Ю стояв у вітальні і дивився, як панорамні вікна в європейському стилі перетворювалися на химерні картини тушшю, що обрамляли проливний дощ за вікном.
Дінь... Дінь... Дінь...
Великий годинник в резиденції дзвонив щогодини, точно передаючи час на циферблаті.
Від полудня, до сутінків, до ночі.
— Юний пане... не чекайте вже. Пан Хе та пані Лю сказали, що не зможуть повернутися сьогодні... – не в змозі цього витримати, домоправитель обережно підійшов і накинув Хе Ю на плечі сорочку. – Вам варто вже лягати спати.
— Все гаразд, сьогодні ж не офіційне свято чи щось таке, - несподівано, коли Хе Ю обернувся, він все ще посміхався. – Ви йдіть, робіть, що маєте робити, я піду відпочивати пізніше. Хочу ще трохи поспостерігати за дощем.
Домоправитель тихо зітхнув і пішов.
Чи справді все було гаразд? Чи дійсно це не мало значення?
Звичайно ні. Він просто чекав.
Він думав, що у світі має бути хоч одна людина, яка пам’ятатиме про нього, яка сумуватиме за ним, яка могла б прийти до нього крізь бурю і в цій темряві побути поруч із ним. Він був не такою вже й поганою людиною, щоб його покарали подібною самотністю, правда ж?
Він чекав.
Чекав...
— Хе Ю! Хе Ю!
Хтозна, скільки минуло часу - здавалося, це сталось, коли годинник ось-ось мав пробити північ - він почув, що хтось постукав у двері, і неясний голос дівчини, такий тихий через вітер і дощ, що здавався ілюзією.
Очі Хе Ю трохи округлились і він поспішив відчинити двері.
Дещо захекана, за ними стояла Сє Сюе – єдина дівчина, з якою він був близький. Єдина подруга, яка була з ним впродовж багатьох років.
На ній був дощовик, її залите дощовою водою обличчя виглядало холодним, але погляд, яким вона глянула на нього, був теплим.
Легенько шмигнувши носом, вона з посмішкою зняла плащ і показала святковий торт, який обережно ховала під ним.
— Я вчасно, правда?
— Чому ти прийшла?...
— Не хотіла, щоб ти провів свій день народження на самоті - це було б сумно, ні? - Сє Сюе витерла воду, що стікала по її волоссю. - Я приготувала тобі твій улюблений шоколадний торт. Боже, я майже до нитки промокла – там така буря, страшне..
У ту мить вся образа Хе Ю ніби розвіялася, а порожнеча в його серці заповнилась. Він схопив холодну руку Сє Сюе і затягнув її всередину. Коли заговорив, відчув, що його голос був трохи хриплим:
— Я теж думав, що не повинен бути один...
— Як це можливо? Як ти можеш бути один? У тебе є я. Я завжди буду з тобою.
— ...
— З 13-річчям, Хе Ю, - дівчина осяйно усміхнулася, ставши найяскравішим променем світла в цьому тьмяному будинку.
Це було давно і Хе Ю не міг пригадати, що було після. Він тільки пам'ятав, що коли пізніше пішов до холодильника за недоїденим шоколадним тортом, його там вже не було.
Звісно, неторкнуті десерти, які спекла для нього няня, зникли разом з тим шматком торта.
Побачивши його похмуре обличчя, няня поспішила пояснити, перш ніж він розсердився:
— Це все було вже не свіже, тобі не варто це їсти, тому все викинули... Якщо хочеш, ми приготуємо сьогодні те саме.
Але якщо вони і приготують все знову, торта, який принесла йому тієї дощової ночі Сє Сюе, все одно не буде.
— Все гаразд, забудьте, - сказав тоді Хе Ю.
Зараз же Хе Ю дивився на проєкцію перед собою і мав відчуття, ніби впав у крижану воду. Він ясно пам'ятав, що Сє Сюе в той день приходила до нього додому.
Того дня... з ним хтось був... хтось, хто думав про нього...
Але...
Інформація на проєкції перед ним не могла бути фальшивою. Він сам зібрав це все з резервних копій хмарного сховища.
Сє Сюе: «Ґе, тітонька Лі хвора. Я пішла з нею, щоб поставити крапельницю. Коли ти повернешся з відрядження? Ці процедури в лікарні такі заплутані, у мене вже голова обертом. Якби тільки ти був тут...»
Як це могло бути?
Як таке могло бути?!
Він взяв комп’ютер і його пальці стали літати над клавіатурою, його обличчя перекосилося, очі майже збожеволіли - так, ніби він збирався розкопати могилу інформації, відкрити труну та ексгумувати тіло, шукаючи давно поховану правду.
Він швидко відновив повідомлення тих днів.
Сє Сюе, Сє Цінчена, Хе Дзівея, Лю Джишу.
Правда була наче нерозкладений труп, вона холодно й глузливо посміхнулась йому з глибин хмарних даних.
Брехня...
Брехня...
Брехня...
Минуло вже багато часу і більшу частину записів чатів неможливо було відновити, але відтворених повідомлень було достатньо, щоб пересвідчитись: тієї ночі... тієї ночі, коли він найбільше потребував Сє Сюе, вона... Не приходила взагалі.
Хе Ю навіть побачив повідомлення, яке вона надіслала Сє Цінчену наступного дня:
Сє Сюе: «Ґе, Хе Ю питав мене, чи не можу я прийти до нього додому і провести з ним його день народження, але тітоньці Лі вчора було так погано і я була така зайнята, що забула йому відписати. Мені так ніяково... Чи можеш ти вибачитися за мене перед ним?... Мені не стане духу з ним пояснитись...»
Сє Цінчен: «Тобі не слід так з ним зближатись».
Хе Ю продовжив пошуки.
Хронологія трохи просунулась вперед...
І все стало ще більш шокуючим.
Він знайшов відповідний чат.
Це була переписка між Сє Цінченом та Хе Дзівеєм.
Хе Дзівей: «Здається, у Хе Ю виникають якісь марення, коли він найбільш безпорадний, і об'єкт цих марень - твоя молодша сестра. Я нещодавно випадково виявив, що деякі речі, про які він мені говорив, насправді ніколи не відбувались. Лікарю Сє, ця ситуація....»
Сє Цінчен: «Це нормально для нього. Я від самого початку знав про цю його особливість».
Хе Дзівей: «Як таке може бути?...»
Сє Цінчен: «Хе Ю потрібен друг приблизно його віку, але він не готовий відкрити своє серце комусь зі своїх ровесників. Його мислення розвинене не по рокам, і більшість його одноліток не зможуть його зрозуміти. Через тривалу ізоляцію він потребує знайти вихід для своїх емоцій, і в такі моменти найближча за віком людина може легко стати його відображенням».
Хе Дзівей: «Його відображенням?»
Сє Цінчен: «Так. Деякі діти з аутизмом або іншими психологічними особливостями, зростаючи, уявляють собі друга, перед яким вони можуть беззастережно відкривати своє серце. Цей друг може взагалі не існувати, або існувати частково. Пацієнти створюють їх, щоб заповнити сильну тугу в своєму серці».
Далі інше пояснювальне повідомлення від Сє Цінчена.
Сє Цінчен: «Насправді, це не лише про дітей з психічними недугами. Звичайні діти теж створюють певні фантазії, коли їм самотньо, наприклад, якщо дитина в класі ізгой і не має друзів, вона може уявити собі друга, думаючи, що тільки вона може бачити його та спілкуватися з ним. Це інстинктивний механізм психологічного захисту дитини.
Просто люди, що не страждають на психічні недуги, можуть відрізнити свою уяву від реальності і розумітимуть, що це просто ілюзія. Вони добре знають, що ті «друзі» лише для розради, якої вони прагнуть. Але такій дитині, як Хе Ю, насправді важко це усвідомити, особливо тому, що його друг лиш частково плід його уяви».
Хе Дзівей: «“Частково плід уяви“ тобто?...»
Сє Цінчен: «Сє Сюе існує в реальності, це моя сестра, вона найближчий для нього друг і справді дуже добра до нього. Але я добре знаю мою сестру, вона завжди була приязна до людей і хоч Хе Ю справді хороший її друг, та вони не надто близькі, і є речі, які вона для нього не зробила б.
Однак Хе Ю необхідно щось, що підтримувало б його дух, і коли Сє Сюе не робить того, що він від неї хотів би, це заповнюється його уявою. У нього є лише один друг, і він не хоче розчаровуватися в ньому, тому його підсвідомість постійно переконує його, що ці речі справді сталися, що Сє Сюе справді їх робила».
Хе Дзівей: «Але це настільки незбагненно, що мені важко повірити...»
Сє Цінчен: «В цьому немає нічого незбагненного. Людський мозок — це дуже складний і витончений інструмент, і подібне може траплятись, якщо в пам’яті людини є проріха і це повторюється знову і знову.
Так само, як є люди, які іноді плутають реальність зі снами, або так званий ефект Мандели».
Хе Дзівей: «Ефект Мандели?»
Сє Цінчен: «Це не жорстка академічна концепція, але вона підходить для пояснення. Це можна зрозуміти як помилку в пам'яті, яку розділяє ціла група людей. Пошукайте в Інтернеті, і знайдете багато випадків. Наприклад, чи носить Міккі Маус комбінезон?»
Цього разу Хе Дзівей трохи затримався з відповіддю, ніби збентежений раптовим і милим питанням Сє Цінчена посеред такої серйозної розмови.
Хе Дзівей: «Думаю, так».
Сє Цінчен: «Насправді ні. Але багато людей вважає, що він завжди носить комбінезон – це ефект Мандели. Це хибний спогад, який закріпився в людському мозку неодноразовим повторенням.
Ви можете розглядати Міккі Мауса як певний еквівалент моїй сестрі: вона існує, але ніколи не носила комбінезонів. А Хе Ю за допомогою своєї уяви домальовує дві неіснуючі бретелі, і твердо вірить, що так все насправді і є».
Хе Дзівей: «... То це маячний розлад*?»
*Маячний розлад — рідкісна психічна хвороба, за якої в пацієнта наявне маячення без супутніх явних галюцинацій, порушень мислення і настрою та значного сплощення афекту.
Сє Цінчен: «Це не можна так назвати. Для Хе Ю це спосіб захистити, заспокоїти і врятувати себе».
Між цим повідомленням і наступним минуло багато часу.
Сє Цінчен: «Директоре Хе, з усією повагою, ви та пані Лю проводите з ним дуже мало часу; навіть психічно здорова дитина рідко може витримати таке нехтування, а він до усього ще й психічно хворий.
Він не може отримати турботи та любові, але він впертий і не показує своєї вразливості. Можливо «впертий» не дуже підходяще слово, але він знає, що плакати чи благати марно, ніщо не дасть йому реакції, якої він хоче, тому він звик до внутрішнього переживання і самозахисту. Сє Сюе, яку він уявляє, насправді є його власним відображенням, це його внутрішнє «я» заспокоює його, використовуючи уявну Сє Сюе, щоб сказати йому слова, які він хоче почути».
Читаючи ці давні повідомлення, Хе Ю подумав про бажання, поховані глибоко в його серці...
Наприклад, я завжди буду поруч з тобою.
Наприклад, слова, яких він ніколи не чув наживо: з днем народження.
Хіба він не мав палкого бажання, щоб хтось подарував йому ці слова?
Але він так ніколи їх і не почув...
Сє Цінчен: «Оскільки ніхто йому цього не сказав, а він людина горда, і не може сказати це сам собі, його мозок частково покладається на його уяву, щоб задовольнити його бажання і водночас зберегти його гордість. Це природній механізм психологічного самозахисту людини, тому вам не потрібно надто хвилюватися».
Хе Дзівей: «Ти весь час про це знав?»
Сє Цінчен: «Я виявив це деякий час тому. Я не міг сказати йому про це, бо це б його надто сильно шокувало. Але я казав Сє Сюе триматись від нього на відстані. Вона не має бути людиною, до якої у нього розвинеться емоційна прив’язаність. Жоден з нас двох не має бути, пане Хе. Рано чи пізно нам доведеться піти.
Я лікар, я не родич Хе Ю. Я не можу все своє життя присвятити одному медичному випадку, а Сє Сюе тим більше. Я можу дати йому лише рекомендації, але не любов, якої йому бракує і якої він прагне. Те саме стосується і моєї сестри».
Хе Ю не став читати наступні повідомлення, це вже не мало значення. Прочитаного уже було достатньо.
Більш ніж достатньо.
Сє Цінчен обманював його, а Сє Сюе не була реальною. З них двох, один дав йому найсильнішу підтримку і вселив віру, що колись настане день, коли він зможе повністю інтегруватися у суспільство, а інша дала йому найтеплішу компанію і щоразу приходила до нього, коли він почувався найбільш зневіреним і безпорадним.
Як тієї ночі, у страшну зливу, вона постукала в його двері, вигукнула його ім’я, зняла плащ і подарувала йому шоколадний торт, який він хотів.
Він ніколи і подумати не міг, що того торта і тієї Сє Сюе... ніколи не було.
І Сє Цінчен бачив це його жалюгідне самозаспокоєння; той чоловік усе бачив і все добре знав.
Ніхто ніколи його не любив.
Це був його власний ідиотизм! Він був надто дурний, надто безглуздий, надто зневірений у своєму прагненні сягнути до тепла натовпу. Щоб стати нормальною людиною, щоб прибрати своє потворне зелене обличчя та ікла, він створив це слабке мерехтливе світло зі свого власного закривавленого черепа.
Сє Цінчен бачив це, але сказав:
«Я не можу все своє життя присвятити одному медичному випадку, а Сє Сюе тим більше. Я можу дати йому лише рекомендації, але не любов, якої йому бракує і якої він прагне. Те саме стосується і моєї сестри».
Але якщо в людині закладено любов, навіщо їй обманювати навіть саму себе? Який брехун обманюватиме світ, але, зрештою, найбільше залиє очі самому собі? Тільки найбідніший, найзлиденніший з брехунів.
Він мав так мало, а сліз пролив так багато. Навіть «з днем народження» він міг отримати лише через свою уяву. Якби він не обманював себе, то на що міг би покладатись, щоб продовжувати жити з усмішкою?
Тож навіть сам перед собою він носив усміхнену маску, що щільно прилягала до обличчя, і відмовлявся її знімати. Він обманював навіть самого себе.
Сє Цінчен мав рацію, у нього є гордість.
Він не хотів, щоб на нього дивилися як на хворого, не хотів, щоб його вважали божевільним. Він знав, що з огляду на становище родини Хе, чимало людей чекали, щоб він впав, щоб виставив себе дурнем, хотіли подивитися на його труп і порадіти його крові. Тому він докладав ще більше зусиль, щоб стати кращим, і не хотів отримувати чиєсь співчуття, показуючи свої шрами.
Хе Ю стояв у порожній вітальні дуже довго.
Так довго, що час ніби став розмитим. Його погляд легкий, але гострий, знову і знову проносився по холодному потоку повідомлень перед ним, і зрештою цей гострий погляд був ніби змазаний тим потоком, став розсіяним і відсутнім.
Він повільно заплющив очі.
Його маска зрослася з його плоттю, але Сє Цінчен жорстоко зірвав її. Він підняв руку і мовчки торкнувся власного обличчя.
Це боляче...
Це так боляче...
Це настільки боляче, що його серце стислося, а все тіло затремтіло.
Здавалося, він втратив усе за одну ніч.
Філософія Сє Цінчена була фальшивкою, близькість Сє Сюе була фальшивкою, розрада, яку він сам собі давав, була фальшивкою, навіть його гордість, навіть міцна мушля, яку він використовував для захисту, ця маска, також була розбита на друзки. Тільки тепер він раптом зрозумів, що його власне безглузде клоунське обличчя уже багато років було відкрите перед Сє Цінченом.
То за що ж він тримався? І чому був такий дурний!? Ризикував своїм життям, супроводжуючи Сє Цінчена просто заради слова схвалення, чи щоб віддячити за промінець надії, який той колись дав йому...
Він знехтував власним життям, щоб догодити брехуну за все те, що виявилось брехнею!
Хе Ю, тихо засміявшись, нахилився вперед і притулився до стіни, його сміх ставав дедалі гучнішим, дедалі шаленішим, наче мстивий привид заворушився у своїй могилі. Дух хвороби в його серці у своєму плащі з капюшоном ковзнув назовні; він приклав до чола руку, його сміх став ненормальним – він здавався лютим і ненависним, сповненим смутку і божевілля, а по щокам нестримно бігли сльози...
Це справді було дуже боляче.
Він бачив, як Сє Цінчен простягнув йому руку, але в його долоні лежав холодний скальпель. Ось якою була правда.
Він бачив, як Сє Сюе посміхається і простягає йому шоколад, але моргнув, і вона лише дивилася на нього здалеку.
Такою була правда...
А ще він побачив... Побачив себе самого, що стояв перед панорамним вікном, надворі лютувала буря, антикварний годинник у старому особняку відбив дванадцять разів – настала північ, і він був оточений нескінченним мороком.
Але ніхто не постукав у двері.
Ніхто ніколи не стукав у двері.
Тоді він чекав, від темряви і до світанку, вітер і дощ стихли, довга ніч посвітлішала, але він так і не дочекався бодай одного щирого привітання з днем народження.
Такою була правда.
Потім він побачив себе прикутим до ліжка, з кляпом у роті, його шкіру пронизували голки. Він боровся і вив, наче вмираючий звір, але не міг вигукнути жодного імені.
Він був одиноким островом.
І не було жодних мостів.
Ось якою була клята правда! Ось якою!!!
Дитина, якій відмовили в любові, аби побороти демонів в глибині свого розуму, аби спромогтись продовжувати жити, обманювала небо і землю – навіть себе саму – впродовж стількох років...
Хе Ю притулився до стіни. Він уже люто розірвав бинти на своєму плечі і дозволив рані розкритися. Потекла кров і тільки вона могла заспокоїти його й дати йому відчуття реальності, відчуття, що він справді живий! У нього було тіло, кров, що стікала, була теплою. Він живий, жива людина з плоті і крові...
Він занурив пальці у волосся, кісточки на них побіліли, вени випнулись. Він скидався на осліпленого дракона зі зламаними кігтями; він втратив скарб, який оберігав, і лігво, що було його прихистком, його змусили вийти на ясне сонце, всі його потворні шрами було виставлено на загал і кожен за бажанням міг його висміяти.
Він нарешті прокинувся від сну.
Він боровся майже двадцять років, але досі залишався психічно хворим.
Ніхто ніколи його не любив, ніхто ніколи про нього не дбав.
У нього не було нічого, крім незграбної брехні.
Він так і не отримав нічого справжнього.
