Хе Ю справді збожеволів.
Минуло багато днів з тієї страшної ночі, його вже певний час тому виписали з лікарні, але він нікому про це не казав і до свого будинку не повернувся.
Усі в його очах зараз виглядали огидними лицемірами.
У нього була квартира в новому районі в центрі Худжов, яку він, отримавши ключі, відвідував не часто. Зараз же вирішив пожити там сам.
Побачивши ті відео із Сє Цінченом, він був глибоко спустошений, але, коли прийшов до тями, відмовився повірити, що Сє Цінчен був таким малодушним і боявся психічно хворих пацієнтів.
В лікарні, трохи заспокоївшись, він задумався, чи міг він неправильно все зрозуміти. Можливо, кримінальна організація взяла давні, вирвані з контексту відео із Сє Цінченом, маючи якісь інші мотиви. Сє Цінчен був не такою людиною.
З цією думкою Хе Ю прийшов до своєї квартири, чіпляючись за останню надію - він хотів самостійно все перевірити і щоб його ніхто не турбував.
Однак він не очікував, що виявить щось набагато жорстокіше, що ті відео були лиш верхівкою айсберга.
Правда була аж надто жахливою. Що глибше він копав, то гірше йому ставало.
На столі лежали ліки, що мали б допомогти йому тримати симптоми хвороби під контролем, та він прийняв лише кілька пігцлок і більше до них не торкався. Бо вони не допомагали взагалі.
Результати його особистого розслідування ще більше зруйнували його внутрішній світ, і пігулки тут ніяк не могли зарадити. Серце ніби вкрилося мохом, усі його почуття заніміли. Йому хотілось вбивати, хотілось пити кров. Мораль і закон раптом почали видаватись абсолютно недоречними.
Під час загострень психічної Еболи саме його життя здавалося неважливим; він не боявся смерті – то чого йому боятись правил суспільства?
Хе Ю сидів у чорному кріслі, його мобільний телефон дзвонив багато разів, усі повідомлення і дзвінки були від Сє Цінчена, але він не відповідав і не читав жодного.
Він просто дивився на суцільну білу стіну перед собою. Вона була під п’ять метрів у висоту, дуже широка і цілком могла зрівнятись з великим екраном в кінотеатрі.
І в даний момент вона була щільно всипана проєкціями чатів повідомлень.
Це все, що він зміг відновити з хмарних даних з останніх кількох років за допомогою нелегальних технологій, все - приватні повідомлення Сє Цінчена.
Повідомлення про Хе Ю.
Хе Ю був топ-хакером, він завжди був надзвичайно вправним у цій сфері, але наявність цієї здатності не обов'язково означає, що він дійсно щось робитиме, так само, як у суспільстві є багато людей, які мають здатність вбивати, але скільки з них стануть справжніми вбивцями? У серці Хе Ю була чітка межа, яку він ніколи раніше не перетинав.
Але щойно він відчинив ці запилені двері та зайшов усередину, то побачив, яке видовище за ними ховалося.
І від того, що він побачив, його кров похолола.
Хоч минуло чимало часу і відновлені чати не були повними, але отриманої інформації було достатньо, щоб уразити його сильно і глибоко.
З перших відновлених ним матеріалів він побачив, що його батько пропонував Сє Цінчену високу оплату за те, щоб той лікував Хе Ю. Але Сє Цінчен від початку не був охочим до цього і сказав, що, хоч пацієнт #3 вже помер, та перед смертю мав серйозні насильницькі та агресивні нахили, і най він, Сє Цінчен, співчував тяжкому становищу Хе Ю, та справді не хотів витрачати свій час на тривалі відносини з хворими на психічну Еболу.
Сє Цінчен: «Лікування такого пацієнта ні до чого не призведе і не має особливого сенсу. Я хотів би використати цей час на щось більш корисне».
Хе Дзівей: «Хе Ю інший. Він ще дуже юний і точно не піде тим самим шляхом, що і пацієнт #3. Я знаю, що психічна Ебола не є для тебе нецікавою, лікарю Сє, будь ласка, заради нашої давньої дружби, завітай хоча б раз до нас додому поговорити і зустрітись з моїм сином».
Сє Цінчен: «Пане Хе, у мене є важливіші справи, які потрібно завершити, і я не дуже згоден з тим методом лікування із супроводом, який вам пропонували інші лікарі. Підтримка відносин з одним лікарем протягом тривалого часу зробить пацієнта залежним від цього, і коли настане час, примусове припинення лікування із супроводом буде подібне припиненню вживання наркотиків та зумовить негативний емоційний відкат пацієнта».
Хе Дзівей: «Але в мене немає вибору. Це все, що мені лишилося. Лікарю Сє, будь ласка, не міг би ти хоча б раз зустрітись із ним, заради мене?»
Добитись того, щоб Сє Цінчен прийшов, було дуже важко і коштувало незліченних умовлянь.
А що ж про день його звільнення?
У день, коли він звільнився, Хе Дзівей писав йому.
Хе Дзівей: «Лікарю Сє, ти все ж таки вирішив піти?»
Сє Цінчен: «Так».
Хе Дзівей: «Знаєш, окрім контракту, зрештою, є людські зв’язки. Ти завжди був добрим до Хе Ю, іноді навіть сперечався зі мною через нього...»
Сє Цінчен: «Я зробив би те саме для будь-кого іншого. Це складова того, за що мені платять».
Хе Дзівей: «Але Хе Ю вже залежить від тебе, і ти маєш це знати».
Сє Цінчен: «Я з самого початку казав пану Хе, що довгострокове лікування із супроводом матиме такий ефект на пацієнта. Будемо чесними, це все в межах того, чого ми очікували».
Хе Дзівей: «Лікарю Сє, для нього ти інакший...»
Сє Цінчен: «Але для мене він такий самий, як будь-який інший пацієнт. Немає ніякої різниці».
Розмова на цьому не завершилась.
Хе Дзівей: «Сє Цінчене, якщо ти так наполягаєш на тому, щоб звільнитись, я не можу тебе зупинити. Але контракт, від початку був укладений на десять років. Якщо його розірвати достроково, певні обіцяні мною винагороди я не зможу виплатити повністю».
Сє Цінчен: «Все гаразд, мені байдуже».
На цьому Хе Дзівей більш менш зрозумів: що б він не казав Сє Цінченові, все буде марно.
Після довгої мовчанки він змінив підхід.
Хе Дзівей: «... Тоді подумай, як ти скажеш йому це. Ти йдеш надто раптово і щонайменше маєш знайти спосіб зробити так, щоб він прийняв це якомога швидше».
Відповідь Сє Цінчена була дуже прямою: «Якщо пан Хе не має заперечень, я маю намір сказати йому, що термін контракту від початку становив сім років. Так йому буде комфортніше. Але мені в цьому потрібна ваша співпраця».
Хе Дзівей: «Сє Цінчене, невже це справді не можна обговорити і дійти згоди? Інцидент із Цінь Циянєм так сильно вразив тебе, що ти йдеш на такі крайні кроки?»
Сє Цінчен: «Пане Хе, це не про крайнощі, це просто робота.
Я не можу і ніколи не відчував щодо цього нічого більшого.
Я маю звільнитися».
Хе Дзівей: «Ти не можеш дочекатися закінчення контракту?»
Сє Цінчен: «Не можу».
Хе Дзівей: «... Сє Цінчене, твоє серце і справді холодніше, ніж я міг уявити».
Сє Цінчен: «Для нього це буде брехня на благо».
За вікном мерехтіли вогні міста, гігантські білборди спалахували з нерівномірними інтервалами, проливаючи у вітальню Хе Ю світло іскристими брижами, змиваючи численні повідомлення, що проєктувалися на стіну, ніби стираючи мейк ап з обличчя Сє Цінчена. Здавалося, ніби Хе Ю лише сьогодні побачив справжнє лице цього чоловіка.
Терпіння, рівність і прийняття, з якими Сє Цінчен ставився до нього – усе було фальшем.
Це було механічне відтворення, вистава цивільності, пуста теорія, відігрувана лиш для того, щоб заспокоїти його і обдурити. Навіть термін дії контракту, заявлений ним під час їх розставання, не був правдою.
У той час Хе Ю справді повірив цьому – повірив, що Сє Цінчен був рішуче налаштований піти, бо час було вичерпано.
Як виявилося, ось як все було насправді ...
Десять років.
Сє Цінчен мав залишатися з ним, поки він не закінчить середню школу.
Але після інциденту з Цінь Циянєм, Сє Цінчен не вагався. Він радо відмовився від додаткової оплати тільки щоб залишити Хе Ю. Наскільки ж він був наляканий?
Він зголосився із Хе Дзівеєм збрехати Хе Ю, і при цьому з такою спокійною впевненістю продовжував говорити йому про великі принципи та красномовно пояснював, що саме так закінчуються нормальні відносини.
Вся раціональність належала Сє Цінчену, тоді як Хе Ю був схожий на незрілого, нерозсудливого клоуна.
Так безглуздо...
Це все була брехня.
Все брехня!!!
Ті слова, які Сє Цінчен колись сказав, щоб підтримати його, слова, які давали йому сили боротись з агонією під час загострень та дозволяли зберігати своє серце, насправді були не більш ніж пустою банальщиною, яку психіатри говорять своїм пацієнтам.
Подібно тому, як хірург каже хворому з пізньою стадією раку: «Ти ще маєш надію, якщо триматимешся», хоча сам насправді вже знає, що ніякої надії немає.
Подібно тому, як поліцейський переконує юнака, який збирається вчинити суїцид: «Ти не потворний! Що змусило тебе так думати? Кожен з нас унікальний. Завжди знайдеться хтось, кому ти подобаєшся. Спускайся, дай мені руку!» Але хіба поліцейський насправді не бачить, яке у хлопця страшне лице і жирне тіло?
Це просто порожні слова для заспокоєння.
Філософія Сє Цінчена, як медика, принципи, які вели Хе Ю до інтеграції в суспільство, дали йому десять років внутрішньої підтримки, і тому навіть коли Сє Цінчен вирішив піти, Хе Ю не тримав на нього зла.
Він прагнув осягнути сказане Сє Цінченом, намагався зрозуміти завершення відносин між нормальними людьми, які Сє Цінчен описав.
Зрештою, він змирився з його вибором та із самим собою.
Але не очікував, що жодна фраза Сє Цінчена не була щирою. Що це був просто метод лікування з використанням красивих слів.
Навіть термін дії контракту, який Сє Цінчен назвав йому, був оманою.
Хе Ю згадався момент, як вони із Сє Цінченом наштовхнулися в їдальні на парочку ґеїв – тоді їм обом стало вкрай неприємно і вони одночасно встали, щоб перейти на інші місця.
Хе Ю був трохи здивований і запитав Сє Цінчена, чому в нього така реакція, він же лікар.
І чоловік тоді відповів, що філософія людини як лікаря та її особисті погляди — це дві різні речі.
Як лікар, він не бачив жодних психологічних проблем у гомосексуальності, але як власне Сє Цінчен абсолютно не міг прийняти подібних стосунків.
І тепер Хе Ю все ясно зрозумів.
Як лікар, Сє Цінчен готовий був направляти його до суспільства та ставитися до нього як до нормальної людини.
Але як людина, Сє Цінчен не встановив з ним ніяких стосунків, він не тільки відсторонився від нього – Хе Ю не міг не згадати, що Сє Цінчен також якось просив Сє Сюе триматися від нього подалі.
Сє Цінчен боявся, він тікав, він радо відмовився від значного заробітку, якщо це дозволяло тримати себе і свою сім’ю подалі від Хе Ю...
Хе Ю відкинувся на спинку крісла і дивився на все це, підперши голову рукою.
Він повільно посміхнувся, його губи були тонкі, мов бритва, а їх вигин зі сторони міг видатися зловісним.
— Ви, лікарі, усі такі лицеміри? - тихо пробурмотів він до одинокої білої стіни перед собою.
Його плече все ще було перев’язане, назовні просочилася кров, а за цим з рани розтікся якийсь тупий пульсуючий біль, сягнувши до кінчиків пальців і до серця.
— Яка гарна у тебе личина... Сє Цінчене.
У цю мить Хе Ю здалося, що все, що він робив раніше, було схоже на жарт. Який сенс у тому, щоб «контролювати власне серце»? Які кайдани хвороби можна було скинути?
Що він намагався робити, за що чіплявся, у що вірив усі ці роки?
Він повільно заплющив очі, і, окрім болю від вогнепального поранення на плечі, ніби відчув, як ледь помітно занили шрами на зап’ястку.
Він дивувався тому, як Сє Цінчен міг бути аж настільки криводушним, коли закрив обома руками йому очі і змусив так довго і бездумно слідувати за собою.
Сє Цінчен сказав йому, що бути хворим не страшно.
Сказав йому, що він може говорити «це боляче», коли йому болить, що може просити цукерки, і що ніхто не сміятиметься з нього.
Кожним словом Сє Цінчен стукав у його закам’яніле серце, і він думав, що той простягав до нього пару теплих рук, але виявилося, що це було ніщо інше, як крижаний ніж.
Хе Ю дуже добре себе захищав, але ніж Сє Цінчена устромився глибоко йому в серце.
Це так трагічно.
Хе Ю прожив дев'ятнадцять років, маючи на обличчі бездоганну маску, ніколи не говорив з іншими відверто і ніколи не чув від інших надто щирих слів.
За ці 19 років болю і хвороби Сє Цінчен був єдиним, хто спитав його: «Тобі не боляче?»
Тобі не боляче?...
Хе Ю повільно встав з крісла, підняв руку і притиснув її до серця.
Він подивився на разюче холодні повідомлення перед собою, відчуваючи, ніби перебуває у вирі зимової хуртовини, що пронизувала до кісток. Він опустив голову, схилився і повільно почав сміятися...
Це було так смішно. Здавалося, він дійсно, по-справжньому виявив, настільки жахливим може бути біль.
Саме це означає «болить»? Цей обман, усі його марні зусилля, вся його дурість та самотність...
Якщо так, то він волів би назавжди залишатись занімілим - що поганого в тому, щоб бути стеблом трави? Чому його серце мало бути спустошене цією брехнею?
Він читав далі, сторінку за сторінкою, файл за файлом, повідомлення за повідомленням, ретельно переглядаючи все рядок за рядком, і кожне слово було ножем у серце. Він завжди думав, що його серце огортає щільний захисний кокон, але цієї миті воно так боліло, що здавалося ніби його власна плоть вже не належала йому...вже не належала...
Хе Ю підняв руку і торкнувся свого чола. Кінчики його пальців були холодними, а всі кінцівки заніміли. Він уже достатньо дізнався. Він різко встав і люто скинув усе, що було на чайному столику перед ним. Розбиті уламки розлетілися по всій підлозі.
Важко дихаючи, він знайшов пульт від проєктора, підняв його і хотів закрити цю скриньку Пандори. Однак...
В цей момент, серед міріад повідомлень він побачив одне, що належало Сє Сюе.
Воно було надіслане шість років тому. В його день народження.
Сє Сюе: «Ґе, тітонька Лі хвора. Я пішла з нею поставити крапельницю. Коли ти повернешся з відрядження? Ці процедури в лікарні такі заплутані, у мене вже голова обертом. Якби тільки ти був тут...»
Вперше момітивши це повідомлення, Хе Ю відчув у голові легенький доторк, немов від метелика, який ще не зрозумів, що потрапив у павутину.
Але через кілька секунд він різко звів погляд і з недовірою витріщився на це повідомлення. Метелик, що втрапив у павутиння, почав шалено боротися, з його крилець посипався райдужний пил, і ці тріпотливі рухи здійняли в його спогадах бурю.
Шість років тому?
В його день народження?
Того дня...
Хіба того дня Сє Сюе була не з ним?!
