Перед його очима ніби знову постав той тринадцятирічний хлопець, що дивився на нього впертим і безпомічним поглядом, з усіх сил стримуючи свої почуття.
У день, коли Сє Цінчен залишав родину Хе, йому здалося, що він побачив в очах того підлітка щось дорогоцінне, щось, що було не належне пацієнту.
Але його серце було надто загрубівшим та й взагалі не чутливим до певних емоцій. До того ж, його голова тоді була зайнята іншим, і він не міг приділити увагу емоціям цієї дитини. Та підсвідомо він помітив, що погляд цих очей містив почуття, які виходили за межі відносин лікаря з пацієнтом.
Він мусив піти.
Хе Ю справді був тим, ким він пожертвував, тим, кого він покинув.
Серед хаосу, що послідував за вбивством Цінь Ціяня, Хе Ю був дитиною, яку він, загрубівши серцем, залишив.
Одного разу, коли цю дитину затягнуло у вир хвороби, вона дивилася на нього таким самим пильним поглядом, наче драконеня, що було простягнуло свій маленький кіготь людям, довірившись їм, але зрештою було ними обдурене. Його крила було пошкоджено, хребет зламано, кігті розтрощено. Поранене, воно лежало на скелі, на його маленьких крилах та кігтях запеклася кров, але це був дракон і, аби не втратити обличчя, він не міг дозволити собі голосно завити.
Хе Ю — дуже горда людина, тому він сказав тоді з усім доступним йому самоконтролем:
— Сє Цінчене, за ці роки я мав багато лікарів. Вони призначали мені ліки, робили ін’єкції та дивилися на мене з такими виразами обличчя, які просто промовляли, що я єдиний, унікальний пацієнт. Тільки ти був інакшим. Це правда, що ти мені не дуже подобаєшся, але я приймав кожне сказане тобою слово, тому що ти єдиний ставився до мене як до людини, яка має інтегруватися в суспільство. Ти казав мені, що ін’єкції та ліки не є найважливішим, що вирішальну роль грає встановлення зв’язків з іншими та формування міцної самосвідомості – це єдиний можливий для мене варіант триматись і рухатись далі. Лікарю Сє, ми не були надто близькі, але я все одно...
— ...
— Я... Я думав, що ти бачив у мені не просто пацієнта, а нормальну людину, яка має почуття.
Попри горде серце, Хе Ю зрештою був змушений сказати щось настільки дитяче:
— У мене багато кишенькових грошей, я можу...
Я можу найняти тебе.
Я можу втримати тебе тут.
Будь ласка, чи не міг би ти не йти?
Будь ласка, можеш залишитись зі мною?
Сє Цінчен тоді думав, що, мабуть, Хе Ю не хотів відпускати його лише через Сє Сюе, можливо, навіть сам Хе Ю так думав.
Але в дійсності це було не так.
Коли Сє Цінчен заплющив очі та подумав про той час, він згадав, як закидав значно молодшого Хе Ю собі на плече, коли той не давав зробити собі укол або відмовлявся приймати ліки, і як руки хлопчика, що були пручались, слухняно розслаблялися, і він майже відчував, як той обм’якає на його плечі.
— Лікарю Сє.
— Сє Цінчене.
Голос змінився з ніжного та незрілого на хрипкий, коли хлопець сягнув підліткового віку. Навіть пізніше в ньому вчувався смуток, що із зусиллям ховався за впертість і байдужість:
— Сє Цінчене... ти навіть більш безсердечний, ніж я, попри те, що ти не хворий.
Ти безсердечний...
Я ще не видужав, мій недуг досі серйозний, то чому ти мене покинув?..
Бах! Пронизливий звук пострілу, кров, що бризнула і стікала по його долоні, холодна, прониклива пара мигдалеподібних очей цього юнака в темряві.
Лікарю Сє. Хто б міг подумати, що правда виявиться такою?.. Прикидатися стільки років. Дякую за твою працю.
Коли покинуте, поранене драконеня дивитиметься на людину, що розтоптала його невинність та запал – його погляд буде таким?
Здавалося, тепла вага на плечі Сє Цінчена зникла. Він заплющив очі.
Єдине тепло, що все ще залишалося, було там, де його долоня була заплямована кров’ю Хе Ю.
— Ти, мабуть, дуже виснажений? – почувся раптом позаду голос, і на плече повернулась вага, коли чиясь рука натиснула на те саме місце.
Сє Цінчен розплющив очі. Він був у поліцейській дільниці. Людиною, яка стискала його за плече, був Джен Дзінфен.
Серед всього хаосу і метушні Сє Цінчен занурився у спогади про їх із Хе Ю минуле.
Була вже пізня ніч, Сє Цінчен сидів у кімнаті для допитів навпроти молодого поліцейського, який уже більше години записував його свідчення. Привітавшись із Джен Дзінфеном, офіцер зібрав свої папери та вийшов.
Хоча Сє Цінчен не був родичем Джен Дзінфена, старий слідчий все ж був досить близький з його батьками, тож усунув сам себе від розслідування і лише зараз зайшов до кімнати для допитів.
— Закуриш? — обережно завів розмову Джен Дзінфен.
— Так, — втомлено сказав Сє Цінчен.
Джен Дзінфен простягнув йому сигарету та сів навпроти. Підпаливши цигарку, Сє Цінчен прикусив фільтр і штовхнув запальничку по поверхні столу назад.
Затягнувшись, він повільно звів свої стомлені очі. Джен Дзінфен зустрівся з ним поглядом. Хоча він добре знав людину перед собою, слідчому все ж стало неспокійно від цього погляду Сє Цінчена. Він був надто твердим, надто гострим. Як багнет, як кам’яний валун. Як очі його померлих батька й матері.
Або, можливо, він викликав навіть більшу тривогу. Тому що зараз, коли Джен Дзінфен поглянув на Сє Цінчена після всього, що сталося цієї ночі, очі того не виражали ніяких вразливих емоцій, лиш виглядали втомленими.
Рука, якою Джен Дзінфен підпалював власну сигарету, трохи тремтіла.
— Чого мовчиш? - голос Сє Цінчена був дещо хрипким, що робило його хоч трохи більше схожим на нормальну людину. – Ти ж не зайшов просто посидіти тут.
— Бо не відчуваю бажання говорити те, що маю сказати. Ти знав про ризики, і все ж уперто вирішив зробити те, що зробив, - Джен Дзінфен зітхнув. - А ще - хочеш вір, хочеш ні - перш ніж зайти, я думав про те, як тебе заспокоїти.
— ...
— Але коли зайшов, то виявив, що в цьому немає особливої потреби, - Лао-Джен подивився на майже позбавлене емоцій обличчя Сє Цінчена.
Той підсунув до себе попільничку, потім витягнув зі своїх сухих губ сигарету і струсив попіл.
— Дійсно, потреби немає.
— Але, знаєш, я оце дивлюся на тебе зараз і дещо згадую.
— Що?
Джен Дзінфен глибоко зітхнув:
— Я згадав, як ти був дитиною...
— ...
— Коли я вперше зустрів тебе, ти ще навчався у початковій школі. Твоя мама того дня застудилася, і ти вирішив сам один піти до їдальні принести їй їжі, - погляд Джен Дзінфена застиг, очі заволокло димкою, коли він поринув у спогади. - Твоя мама любила суп з яєчних квітів з томатом. Ти тоді був невисоким, стояв біля тої великої каструлі з супом і не міг дотягнутися до черпака. Я побачив це, тому підійшов допомогти... Коли ти підвів погляд і подякував, тобі не було необхідності представлятись – щойно я побачив твої очі, то зрозумів, що ти дитина Джов Муїн та Сє Піна.
— ...
— Пізніше ти часто приходив до офісу і робив там домашнє завдання. Коли втомлювався, ти накидав собі на плечі піджак котрогось із батьків і дрімав за столом, чекаючи, поки вони закінчать з роботою. Я бачив багатьох дітей співробітників нашого відділу, але з усіх ти був найменш балакучим і найбільш зрілим.
Джен Дзінфен видихнув кільце диму і підвів голову, слідкуючи за ним очима.
— Пізніше мені стало цікаво і я запитав твого батька: як він навчив свою дитину так гарно себе поводити? Він засміявся і сказав, що ніхто тебе цього не навчав, що ти такий по своїй натурі. Я не повірив йому, подумав, що Лао-Сє просто хизується, тож я пішов спитати тебе - не знаю, чи пам’ятаєш - я запитав тебе тоді, чому ти такий серйозний... Ти показав мені свою нагороду зі змагань у бойових мистецтвах, яку ти виграв того дня, - вів старий слідчий. – А тоді ти сказав ...
Далі Джен Дзінфен і Сє Цінчен промовили одночасно:
— Що ти хочеш стати поліцейським.
— Що я хочу стати поліцейським.
— ....
Якийсь час вони обидва помовчали.
Потім заговорив Джен Дзінфен:
— Більшість дітей в такому віці, коли їх питають про це, не мають чітких уявлень щодо планів на майбутнє. Але не ти – побачивши блиск у твоїх очах, я зрозумів, що ти налаштований серйозно. Мабуть, ти був певний цього ще змалечку, і завжди був серйознішим за своїх однолітків через цю конкретну ціль.
Сє Цінчен докурив сигарету та закурив ще одну.
Джен Дзінфен:
— Тобі не варто так багато курити.
— Все гаразд. Можеш продовжувати.
Джен Дзінфен зітхнув.
— ... Але хай яким спокійним і розсудливим ти тоді був, ти все одно виглядав як нормальна людина. Зараз же, дивлячись на тебе, справді, я починаю хвилюватись. Звичайна людина не змогла б так жорстко утримувати свої емоції, це б зводило з розуму. Сяо Сє, тобі справді не потрібно бути таким напруженим.
— Я не відчуваю напруження і не відчуваю втоми, — сказав Сє Цінчен. - Тобі не потрібно вигадувати для мене якусь слабкість, я уже дуже звиклий до такого стану. Слабкість – для жінок, ця риса не про мене.
У Джен Дзінфена від роздратування розболілася голова. Він тицьнув у Сє Цінчена пальцем:
— Це дуже сексистський підхід. Тобі варто це змінити. Добре, що тут немає товаришок з нашого відділу, бо інакше, байдуже який ти гарний, вони б усі позакочували на тебе очі, і, маю сказати, ти цього заслуговуєш. Що за застарілу маячню ти верзеш?!
Але Сє Цінчена подібне не турбувало. Він покрутив фільтр сигарети.
— Годі балачок, капітане Джен, давай перейдемо до більш важливих питань.
— А що саме на твою думку не є важливим? - Джен Дзінфен пильно глянув на нього. - Дозволь запитати: твоє життя неважливе? Ті обурливі відео, що показувались на телевежі — це не важливо? Ти не перевіряв телефон – весь інтернет зараз просто бурлить. Ти справді щось, Сє Цінчене – так спровокувати цю кримінальну організацію, що вони взялися транслювали відео про тебе. Скажи мені, це можна вважати важливим? А ще ти зі своїм маленьким другом були всередині архіву, коли він от-от мав вибухнути... так, я вірю, що все було саме так, як ви двоє описали, але думаєш верхівка так само це прийме? Ти справді думаєш, що це так працює? Тебе будуть допитувати, як і твого маленького друга. Це можна вважати важливим? А ще ти...
— Як його поранення? – перервав Сє Цінчен потік нарікань капітана Джена.
Старий Джен на мить завмер. Відколи він зайшов до кімнати, це було перше сказане Сє Цінченом речення, яке звучало по-людськи.
Сє Цінчен почувався винним перед Хе Ю.
Він дуже рідко відчував перед кимось провину, тим паче перед кимось настільки молодшим за нього. Відверто кажучи, іноді Сє Цінчен дивився на цих молодих людей так, ніби це не були живі створіння з плоті та крові.
Не те щоб він не ставився до них як до людей, просто не вважав за важливе те, як вони щодо нього почувались.
І Хе Ю не був винятком.
Хоча Сє Цінчен провів з ним так багато років – відколи Хе Ю було сім і майже до чотирнадцяти - будучи особистим лікарем родини Хе, він ніколи не ставив Хе Ю на рівні з собою, ніколи не розглядав його як людину, з якою міг би говорити як з рівною.
Він завжди навчав Хе Ю, що робити, і окрім надання цих односторонніх інструкцій, ніколи не думав отримати щось від Хе Ю. Ба більше, він ніколи не думав, що взагалі може щось отримати від цього юнака.
Зараз же Сє Цінчен вперше помітив, що Хе Ю виріс. У нього була власна воля, власні емоції та бажання, які він не міг ігнорувати.
Сє Цінчен подумав про холодний, скляний пооляд Хе Ю, коли той ішов, потім глянув вниз на засохлу кров на своєму тілі, і вперше дуже ясно відчув до Хе Ю щось, що виходило за межі того, що він зазвичай відчував пацієнтів.
Він знову запитав:
— Капітане Джен, як він?
— Твій маленький друг, здається, прийняв сьогодні не ті ліки, - Джен Дзінфен похитав головою. – Він же тобі не родич, не друг, а все одно пішов з тобою до архіву. А ти - як ти міг дозволити йому доєднатись до тебе в цій афері і чинити щось настільки небезпечне?
— ...
Сє Цінчен опустив вії.
В той момент його думки були геть сплутані, розум затуманений, все його єство розривалося від дев'ятнадцяти років агонії. Коли вони з Хе Ю пішли до бібліотеки, єдине, про що він міг думати - це те, що він зможе отримати якісь відповіді про організацію, яка вбила його батьків, і абсолютно не усвідомлював, що його дії були надто ризикованими.
Він отямився лише коли Лу Юджу дістала пістолет. Але тоді було вже надто пізно.
— Тобі слід радіти, що Лу Юджу не вміла користуватись пістолетом, бо інакше ви обоє загинули б всередині будівлі. Навіть якщо б помер тільки він, а ти вижив - як би ти дивився в очі його батькам?- Джен Дзінфен, вкрай роздратований, почухав голову. - До речі, він же син Хе Дзівея! Ти, в біса, мав нахабство використати сина Хе Дзівея! Його батьки телефонували нашому начальству, питали, що, в дідька, відбувається. На щастя, його лише підстрелили в руку, і навіть не зачепили кістку. Інакше я б... я б...
Він пригрозив Сє Цінчену пальцем.
— Я ще подивлюся, як ти розгрібатимеш наслідки!
— ...
Сє Цінчен заплющив очі.
Хе Дзівей вже телефонував йому кілька разів, але він ще не знав, що мав йому сказати, тому не відповідав.
Пізніше Хе Дзівей написав йому повідомлення: «Чому Хе Ю робив щось подібне разом з тобою?»
Цього Сє Цінчен теж не знав.
Можливо, тому, що Хе Ю справді високо цінував його філософію, можливо, сім років поряд змусили Хе Ю думати, що їхні стосунки були чимось більшим, ніж нетривкі відносини між лікарем і пацієнтом.
Але тепер...
Після того, як показали ті відео...
Вже не мало значення, якою була початкова відповідь.
Коли Хе Ю йшов, його погляд був холодним, таким же холодним, як при їх першій зустрічі, навіть холоднішим, ніби він дивився на шахрая.
Якщо подумати, хай скільки Хе Ю казав, що Сє Цінчен йому не подобався, він ніколи раніше не дивився на нього з таким виразом обличчя.
Він ніколи й нікому не показував такого виразу обличчя.
Навіть під час загострень хвороби, коли він був навіженим і кровожерливим, нестримним і безжальним, він скеровував усе це на себе, вся шкода, яку він чинив, була спрямована на нього самого. Сє Цінчен був першою людиною, яку він обдарував таким жахливим поглядом.
— Ай, добре, добре, твоєму маленькому другу зараз нічого не загрожує, тож не накручуй себе, - Джен Дзінфен неправильно зрозумів мовчання Сє Цінчена. Він склав руки на столі, його тон трохи пом’якшав. – Так само, як і тобі, йому потрібно буде пройти всі необхідні процедури і допит. Ми пояснимо все його батькам, а щодо того, чи треба тобі приносити вибачення, вирішуй сам.
— Мм, - Сє Цінчен був схвильований і вже докурив другу сигарету.
Він потягнувся за третьою, але Джен Дзінфен прикрив пачку рукою.
— Ти намагаєшся знищити свої легені чи що? Куриш, і куриш, і куриш – хто так курить, га? Мені здавалося, меншим ти терпіти не міг людей, які курять – то що сталося?
— Я не в настрої.
— Навіть якщо не в настрої, ти не можеш отак курити.
— ...
— Я, чорт забирай, знаю, що ти сьогодні не в настрої, моя голова теж до біса розколюється. Мій онук у лікарні з температурою 39, а я досі не мав часу йому передзвонити, - Джен Дзінфен постукав пальцями та по столу. - Потерпи! Зачекай, поки я з тобою договорю!
Сє Цінчен зітхнув:
— Добре, говори.
— Я слухав твої свідчення з кімнати спостереження, і вірю всьому, що ти сказав. Але я кажу тобі ... — тут очі Джен Дзінфена трохи зблиснули, жорсткий тон також чомусь пом’якшився. — Не плекай надій. Я думаю, смерть Лу Юджу була спланована давно, і організація залишила її, аби перевести на неї всі стрілки. Вони навіть залишили низку зачіпок, які вказують на те, що вона була безпосередньою винуватицею сьогоднішніх убивств, і цих доказів достатньо, щоб закрити справу.
Вся ця справа занадто велика, а ти знаєш, що чим масштабніший інцидент, тим більше він вимагає швидкого роз’яснення. Нижчі поліцейські не дурні, вони розуміють, що є багато упущень в деталях, але деякі високопосадовці не можуть витримати великого тиску, ланцюжок доказів повний, вони можуть не занурюватись надто глибоко і детально, ба навіть можуть відчайдушно прагнути негайно закрити справу.
Не маючи змоги курити, Сє Цінчен грався запальничкою, клацаючи нею знов і знов.
— І їх хтось покриває, так? – сказав він і звів свій подібний лезу погляд, щоб пронизати ним чоловіка навпроти.
— Ми не знаємо, хто покриває і наскільки це масштабно, але оскільки вони наважилися на щось таке, то поза сумнівами хтось таки над ними стоїть, - відповів Джен Дзінфен і, перш ніж Сє Цінчен встиг щось сказати, додав: - Не питай, я, в біса, не знаю.
— Правда, мені не варто тебе питати, - Сє Цінчен відкинувся на спинку стільця.
Це ж був поліцейський відділок - що міг би сказати Джен Дзінфен? Більше того, якби він справді знав, хто їх покривав, хіба він досі сидів би тут отак?
— Насправді, цілі їх сьогоднішньої операції досить зрозумілі, — сказав Джен Дзінфен. - По-перше, зачистити сліди, що залишались в архіві. По-друге, причина, з якої вони зчинили такий ґвалт, полягає в тому, що вони виявили людей, подібних Джан Йону – слабких духом і з нетривкими зв’язками з організацією, які потенційно можуть звернутися до владних структур. Сьогоднішня смертельна гра на телевежі — це попередження для всіх «Джан Йонів». Так їм дали знати, що навіть якщо за ними слідкує поліція і вони знаходяться під її захистом, організація все одно може вбити їх прямо під носом у цих поліцейських. Вони утримують на місці усіх своїх співучасників та підлеглих.
По-третє, вони хочуть завершити справу з Чен Кан. Вони послали Лу Юджу на смерть і можуть знайти інших цапів-відбувайл у майбутньому. Вони використовують той факт, що дехто з нас хоче мінімізувати наслідки та закрити справу якомога швидше. Навіть якщо хтось серед поліції захоче глибше розслідувати цю справу в майбутньому, вони діятимуть самотужки і можливості їх будуть вкрай обмежені... А ще я не виключаю вірогідності того, що в наших рядах є великий кріт.
Погляд Джен Дзінфена знову зупинився на Сє Цінчені.
— Але чого я не можу зрозуміти, так це останнього моменту.
Сє Цінчен уже розумів, що саме той мав на увазі, але все одно запитав:
— Чого?
— Чому вони в кінці показали ці відео з тобою?
— ...
Бо скидалось на те, що вони якимось чином виявили, що тими, хто намагався зупинити Лу Юджу, були Сє Цінчен та Хе Ю. Про це можна було дізнатися, викравши частину записів з камер спостереження університету. Але той факт, що вони використали саме такий метод, аби Хе Ю перестав допомагати Сє Цінчену, свідчить про одне: ця організація вже знала, що Хе Ю мав психічне захворювання і що Сє Цінчен був його особистим лікарем.
Ця інформація не була широковідомою. Джен Дзінфен про це не знав, не знала навіть Сє Сюе. Протягом усього часу, що Сє Цінчен працював на родину Хе, він усім говорив, що його робота була пов’язана з проєктом фармацевтичної компанії Хе Дзівея.
З такими думками Сє Цінчен навіть на якусь мить запідозрив Хе Дзівея, але ця ідея справді була абсурдна. Хе Дзівей - батько Хе Ю, який колись дуже допоміг Сє Цінчену; він би такого не зробив.
До того ж, як збагнув Сє Цінчен, те, що Хе Ю мав психічне захворювання, не було такою вже таємницею за сімома замками. Багато слуг родини Хе знали про те чи інше; з такою кількістю людей в домі щось могло вислизнути, через що дуже важко звузити коло підозрюваних. До того ж, у цих злочинців були хакери, які могли прочесати різні дані в інтернеті так, ніби ті ніяк не були захищені, ніби конфіденційна інформація знаходилась там у відкритому доступі.
Джен Дзінфен побачив, що Сє Цінчен знову задумався, і роздратовано почухав голову.
— Я задав тобі питання, Сяо Сє.
— Я не певен, - навіть зараз Сє Цінчен не став розповідати Джен Дзінфену про хворобу Хе Ю. - Мабуть, вони помітили мене, що я хочу зупинити Лу Юджу, і вирішили провчити мене.
Джен Дзінфен глянув на нього з певною недовірою. Сє Цінчен відповів на цей погляд, не змигнувши оком.
Зрештою, Джен Дзінфен зітхнув.
— Прекрасно. Тоді вони досягли своєї мети, - він підсунув свій телефон Сє Цінчену. - Поглянь сам.
Інтернет уже вибухнув обговореннями. По-перше, тому що зауваження Сє Цінчена були дуже жорсткими, неприйнятними, і поцілили у больові точки багатьох людей, та ще й зачепили шанованого професора Цінь Ціяня.
По-друге, ця кримінальна організація транслювала ті старі відео із Сє Цінченом після завершення своєї смертельної гри кинь хустинку. Ці відео вже давно гуляио інтернетом, але їх подивилося не так багато людей - за стільки років вони набрали хіба кілька сотень переглядів. Дуже сумнівно, що організація продемонструвала їх зараз просто тому, що вважала Сє Цінчена гарним. Ніхто не знав, що ці відео вивудили лиш для того, щоб вбити клин між Сє Цінченом та Хе Ю, хакером, який у той момент був поруч із ним, тож багато хто став висувати припущення, що Сє Цінчен мав якийсь зв’язок із натхненником цієї терористичної атаки.
Сє Цінчен, звичайнісінький колишній лікар, нині професор Медичного університету Худжов, став топовою темою.
— Ну як, подобається? — Джен Дзінфен почувався безпорадним і водночас засмученим через те, що Сє Цінчен, не слухає його порад. З цими змішаними почуттями його слова звучали так, ніби це батько відчитував свого сина.
Тут один із підлеглих Джен Дзінфена зовні покликав його, тож він підвівся, поплескав Сє Цінчена по плечу та зітхнув:
— Знаєш, навіть знаменитості не такі гарні, як ти. Шкода тільки, що в тебе такий недобрий язик. Що на тебе найшло? Не можу повірити, що ти міг таке сказати. Що то з тобою було?
— ... Нічого.
— Тобто, «нічого»? Чи ти це був взагалі? Я що, чорт забирай, не знаю тебе? Якщо ти не поясниш усе якнайшвидше, то побачиш, які будуть наслідки. Громадська думка уже...
— Думаєш, що добре мене знаєш, офіцере Джен? - Сє Цінчен подивився на нього. – То були мої справжні почуття.
— Справжні, в біса, почуття. Я знаю тебе та твоїх батьків понад 40 років, якщо скласти обидва покоління разом – як я можу тебе не знати... – тон Джен Дзінфена знову пом’якшав, коли він зустрівся очима із Сє Цінченом. – Ай, забудь. Якщо не хочеш говорити про це, просто забудь. Я не буду тебе змушувати і, в будь-якому випадку, ніхто не може тобі заборонити чинити як хочеш, навіть якщо через це ти будеш битий і перетворишся на криваве місиво. Я здаюсь, добре?
— ...
— Відпочинь як слід. Як відновишся, іди провідай свого маленького друга.
Було зрозуміло, що Джен Дзінфен вирішив це сказати в останній момент:
— Не знаю чому, але в нього піднялася висока температура, хоча рану швидко обробили, і туди не могла потрапити інфекція.
Сє Цінчен підвів погляд, його руки непомітно стиснулись в кулаки.
Неочікувана висока температура — один із симптомів загострення психічної Еболи у Хе Ю. Тоді він....
— Але не знаю, чи він захоче тебе бачити. Здається, він у дуже поганому настрої – він не говорив нічого окрім мінімально необхідних відповідей на питання, - Джен Дзінфен зітхнув. - Він уже відправився до лікарні. Можеш зв’язатися з ним сам пізніше.
