Сє Цінчен стояв мовчки, спиною до світла. В темряві ночі Хе Ю не міг розгледіти вираз його обличчя, лише відчував, що рука, яка його підтримувала, ледь помітно тремтіла.
— Сє Цінчене, чому ти мав піти? - знову запитав Хе Ю. Навіть в нинішньому своєму стані він все ще міг залишатись спокійним. Здавалося, що чим страшніша та критичніша ситуація, тим менш стурбованим він ставав.
— ...
— ...Ти збрехав мені, правда ж? Причина, з якої ти пішов, полягала не в тому, що твій контракт просто добіг кінця, так?
Погляд в очах цієї дитини.
Погляд в очах цього юнака.
І той, і той були спокійними, трохи дитячими, впертими, але також здавалися... байдужими. Вони так непохитно дивилися на нього, копаючи глибше і глибше, але все одно були не в змозі знайти відповіді, якої шукали.
Сє Цінчен раптом відчув, що не може витримати такого наполегливого погляду, і заплющив очі.
— Дай спершу вивести тебе звідси.
Час спливав, тож він з подвійними зусиллями продовжив прямувати до виходу з архіву, ведучи із собою Хе Ю. Коли вони нарешті вибігли з тихої неосвітленої будівлі до гамірного двору з поліцейськими вогнями, що оберталися, і завиваючими сиренами, на якусь мить здалося, ніби вони потрапили в калейдоскоп.
До цього часу Джен Дзінфен також розкрив справжнє значення літери «L» і, по визначенні локації, червоні та сині спалахи поліцейських вогнів наче припливна хвиля наближалися одночасно з усіх боків.
Коли Сє Цінчен, підтримуючи і ведучи усе ще стікаючого кров’ю Хе Ю, спускався сходами, Джен Дзінфен з гучним звуком відчинив двері машини та вийшов.
Цього разу обличчя капітана слідчого відділу було ніби вкрите інієм, його очі пантери виражали занепокоєння та гнів, ці дві суперечливі емоції ніби грали виставу тіней на його обличчі, очі мов зблиснули сталлю леза, коли він зиркнув на кожного з них.
— Сє Цінчене...
— Архів скоро вибухне, - сказав той, щойно наблизився до Джен Дзінфена. – Не дай нікому зайти всередину.
Здавалося, що Джен Дзінфен мав бажання схопити їх обох за шиї та одягти їм на зап’ястки наручники... але тоді його погляд зустрівся з очима Сє Цінчена, які настільки були схожі на очі Джов Муїн, що він зрештою відвів погляд, виявивши раптом, що не може в них дивитися.
На обличчі Сє Цінчена була кров, Джен Дзінфен не знав, чия вона, але вона викликало у нього сильне відчуття провини.
Так, він не міг дозволити Сє Цінчену втручатись у справу – той не був поліцейським і не мав кваліфікації, щоб бути залученим до цього.
Навіть якщо все, що зараз відбувалося, було пов’язано з нерозкритою справою смерті його батьків дев’ятнадцять років тому, єдине, що він міг сказати Сє Цінчену: «Ми маємо зберігати конфіденційність, залиш цю справу нам».
Однак, окремі індивіди часто можуть бути більш гнучкими в своїх діях, ніж організації, і чим більш регульованою є організація, тим частіше це спрацьовує. Не кажучи вже про те, що серед поліції був кріт і що ці злочинці, скоріш за все, були частиною міжнародного кримінального синдикату й володіли передовими технологіями. Хоч Сє Цінчен і довірив усе поліції, за дев’ятнадцять років вони так і не змогли дати йому відповіді. Навіть у випадку цієї загадки про архів з усіма перешкодами, поліція дісталася сюди пізніше за Сє Цінчена.
— Швидко відступайте, - сказав Джен Дзінфен у свою рацію. Він не мав часу виразити своє здивування чи поставити більше запитань. – Архів скоро вибухне, всім відступати!
Тоді він відвів Сє Цінчена та Хе Ю до поліцейської машини і захлопнув дверцята. Всі решта в машині втупилися у Сє Цінчена дуже дивними поглядами.
Сє Цінчен глянув на радіотелевежу неподалік – вона, здавалося, знову мала свій звичайний, яскраво освітлений вигляд. Багряне відео смертельної гри в хустинку з неї зникло, натомість виднілися силуети людей. Це могла бути якась реклама, Сє Цінчен не встиг як слід розгледіти, коли ожив мотор поліцейського авта.
До цього часу дороги студмістечка були майже порожні, поліцейська машина промчала назустріч вітру зі своїми червоними й синіми спалахами кілька сотень метрів, перш ніж...
Бах!
Позаду них почувся тремтячий звук, схожий на приглушений гуркіт грому, за яким швидко послідував...
БАБАХ…
Гуркіт, від якого здригнулася земля, що супроводжувався криками людей, які стали свідками цієї сцени. Це вибухнула будівля бібліотеки. Наче при земляному зсуві, уламки цегли і черепиці поховали під собою минуле.
Сє Цінчену, що відкинувся на спинку сидіння в машині, достатньо було лиш подивитись крізь заднє вікно, щоб побачити, як здіймається і клубочиться зі сторони бібліотеки полум’я, наче буревій, що проноситься землею, змітаючи злочини і покарання, стираючи їх на пил, розбиваючи на фрагменти, які вже неможливо буде зібрати докупи.
Але Сє Цінчен заплющив очі і не озирався назад.
Підказки було розбито... Він не міг озирнутись назад.
Минуло чимало часу, перш ніж оглушливі вибухи припинилися.
У машині було дуже тихо, увага кожного була зосереджена на сцені злочину. Коли авто зупинилося, поліцейські один за одним повиходили. Ззовні чувся свист вітру, тріск полум’я вдалині, і...
— Ти чимось незадоволена?
Чоловічий голос. Звук був гучним і лунав одночасно з кількох мобільних телефонів, що були в машині.
— Якщо ти чимось незадоволена, можеш звернутись до адміністрації лікарні.
Сє Цінчен завмер і розплющив очі – чи не виникли у нього від шоку галюцинації? Він чув власний голос?
— Не треба зі мною сперечатись.
Ні, це не галюцинація. Його очі округлились, коли він зрозумів...
Це було те відео! Хакери не переставали транслювати свої матеріали.
Щойно Сє Цінчен зрозумів, що за відео проєктувалося на радіотелевежі, а разом з тим і на всіх мобільних телефонах на території університету Худжов, то одразу збагнув, чому ті поліцейські так дивно на нього дивилися.
Відео, мабуть, транслювалося вже деякий час, і до моменту, коли Хе Ю та Сє Цінчен вийшли з будівлі, на вежі вже показували цю сцену.
Телефон Сє Цінчена досі був вимкнений, та щойно він увімкнув його, той одразу потрапив у зону сигналу хакерів, і він отримав відео, синхронне з тим, що транслювалось на телевежі.
Відео показувало його кількома роками раніше.
На ньому була форма Першої лікарні Худжов – білий халат з вишитим на ньому блакитним хрестом, бейджик з його іменем та дві прикріплені на грудях ручки. Сцена навколо була хаотичною, довкола нього юрмилися пацієнти лікарні, дивлячись, як він стоїть біля входу у своє відділення, а перед ним - розпатлана жінка.
— ...
Сє Цінчен одразу зрозумів, що це було і коли це сталося. Але...
Він ледь помітно змінився в обличчі і глянув на Хе Ю.
Той нахмурився, не до кінця розуміючи, що відбувається, але уже збагнув, що це те саме відео, яке надіслав йому хакер – відео, яке він мав подивитись, щоб зрозуміти, чи воно «варте того».
Його плече все ще кровоточило, і поліцейський медик, що надавав першу допомогу, сказав йому:
— Я промию твою рану і зупиню кровотечу, але буде трохи боляче – маєш потерпіти.
Хе Ю беземоційно відповів:
— Дякую.
Біль, кров, навіть смерть мало що значили для нього. Він пильно спостерігав за вежею і її мінливим світлом.
Сцена продовжувала відтворюватись.
Жінка на відео голосила:
— Чому ти вимагаєш, щоб я показала відповідні документи? Чому хочеш, щоб мене перевірили охоронці? Думаєш, мені легко потрапити на прийом до лікаря? До спеціалістів вашої лікарні дуже важко записатись, всі талони забирають спекулянти! Я маю заплатити 500 юанів тільки щоб потрапити на прийом! Чому? Звичайно, бідні люди не тільки заслуговують на смерть, ми ще й маємо терпіти дискримінацію від вас, лікарів, так? Думаєш, я хочу бути такою брудною та смердючою? Щойно я закрила свій ларьок о 4:00 ранку, я прийшла і стала в чергу біля вашої лікарні. Думаєш, я маю час, щоб бути такою чистенькою і ошатною, як ти? Я справді непогана людина!
Але молодий Сє Цінчен на відео стояв, засунувши руки в кишені свого білого халату, і холодно дивився на жінку, яка обійняла коліна і плакала перед ним. З байдужим виразом обличчя він сказав:
— Ти приходиш і сідаєш перед моїм кабінетом – при тому, що ти не моя пацієнтка. Як я можу знати, що у тебе на думці, після того випадку з Ї Бейхаєм?
— Я просто хочу до лікаря! – крикнула жінка.
Не міняючись в обличчі, Сє Цінчен промовив:
— Ти хочеш отримати лікування, а я хочу бути в безпеці. Я мушу попросити тебе не сидіти перед моїм приймальним кабінетом. Іди туди, куди тобі треба - до терапевта, нейрохірурга, чи хто тобі потрібен. Моє відділення ніяк не пов’язано з твоїм реєстраційним номером.
— Але в інших кімнатах очікування повно людей, і на підлозі сидіти не можна, я з трудом знайшла вільне місце тут. Я просто хочу трохи відпочити, я простояла весь день..
— Збережи слова для охоронців. Я просто лікар, який отримує зарплатню за свою роботу. Не хочу мати ризик померти при виконанні своїх обов’язків.
Пацієнтів, що стояли навколо, охопив праведний гнів. Вони спочатку не мали наміру втручатись у суперечку із лікарем і щосили намагались стримати своє невдоволення, але коли агресивне і нестерпне обходження Сє Цінчена жінка була доведена до сліз, хтось не втримався і закричав на нього:
— Що ти робиш? У тебе що, матері немає? Не варто судити усіх пацієнтів через одне гниле яблуко. Ї Бейхай – це один єдиний випадок! А така егоїстична людина, як ти, взагалі не може зрівнятися з паном Цінь Ціянєм! Як ти можеш називатись лікарем?
Сє Цінчен звів погляд, відкриваючи пару персикових, до жорстокості гострих очей.
— Я лікар незалежно від твоєї думки. Я не думаю, що померти заради пацієнта це гарна ідея, а бути вбитим психопатом — це до смішного абсурдно. Лікар — це просто професія, не варто романтизувати її безкорисливим самопожертвуванням та намагатись у такий спосіб викликати у мене почуття провини.
Він чітко промовляв кожне слово.
— Життя лікаря завжди буде важливішим за життя психа, який не може контролювати себе. Розумієте?
— ...
Відео стало дещо хаотичним – хтось з розлюченого натовпу пацієнтів штовхнув людину, яка це знімала, через що зображення затремтіло і стало нечітким, чутно було лише злісну лайку пацієнтів.
По цьому незліченну кількість телефонів, що відтворювали це відео, заполонили сповіщення різних групових чатів та особистих повідомлень.
Всі телефони в машині, включаючи Сє Цінченів, стали безперервно дзижчати. Здавалося, що відео стрімко ширилось по всім куточкам інтернету.
Хе Ю сидів у поліцейському авті, поки медик обробляв вогнепальне поранення його плеча, притулившись чолом до віконного скла, і мовчки дивився відео на вежі.
Це було те саме відео, яке хакер-опонент надіслав йому і яке він вирішив не вмикати.
Сє Цінчен відчув, як його серце стиснулося.
То ось у чому річ.
Щоб зачепити Хе Ю, їх противники вирішили показати це відео.
Сє Цінчен хотів заговорити до хлопця, але не знав, що саме має сказати – і чи він взагалі міг щось пояснити. Він перестав дивитися відео - він дуже добре пам’ятав, що тоді сказав і зробив.
Це відео містило гріхи, які він не міг пояснити, та секрети, які він зберігав – і зараз їх розкривали перед усіма.
Йому було байдуже. Коли він це робив і говорив, він знав, що після цього його до кінця життя супроводжуватимуть образи і критика, що у всього є ціна. Він був готовий зберігати цей секрет до кінця життя і добре розумів, що на нього чекає, якщо спливе це відео.
Але коли його погляд зупинився на тихому, мовчазному юнаку, що сидів поруч із ним...
З плеча Хе Ю все ще капала кров, лікар наклав турнікет, але нудотний запах крові все ще повнив це напівзакрите поліцейське авто. Сє Цінчену раптом згадалося, як кілька годин тому він вперше поглянув на цього юнака як на рівного. Хе Ю простягнув йому свою руку. В той момент ніхто не захотів йому допомогти, навіть Чень Мань вирішив слідувати правилам.
Але Хе Ю сказав:
— Я можу тобі допомогти.
Та простягнута рука була точена, широка, чиста і красива, навіть нігті були дуже акуратно підстрижені - було видно, що вона належить розпещеному юному паничу, що добре доглядає себе.
Ніякої крові, ніяких травм.
Лише старі ледь помітні шрами на зап’ястках, але всі вони давно загоїлися.
— Чому... ти хочеш мені допомогти?
— Тому що колись ти зробив те саме для мене.
— ...
— Я ніколи, ніколи не забував.
Пекучий багрянець ужалив очі Сє Цінчена.
Відеозапис, який неможливо було зупинити, уже потрапив у поле зору Хе Ю. Сцена, що проєктувалася на стіні телевежі, знову змінилася. Тепер це був конференц-зал лікарні.
Здавалося, Сє Цінчен щойно завершив визначну академічну промову, і адміністрація саме нагороджувала його за досягнення. Але колеги в авдиторії, які аплодували, схоже, не були в захваті. Скидалося на те, що ця сцена мала місце невдовзі після його суперечки з тією пацієнткою.
Голова подякував йому і попросив сказати кілька слів. Сє Цінчен встав і окинув спокійним поглядом людей внизу. Він не промовив ані слова вдячності. Що він сказав, це:
— Це був останній раз, коли я виступаю з промовою в цьому закладі. Я вирішив звільнитися.
— ...
Кілька недалеких інтернів все ще механічно плескали у долоні, але отямились, не встигнувши зробити і кількох хлопків. Їх очі округлились, щелепа відпала, коли вони із здивуванням витріщились на Сє Цінчена подібно всім іншим присутнім.
Сє Цінчен був наймолодшим і найперспективнішим лікарем у їхній лікарні, таким багатообіцяючим, що заледве здавався людиною. До нього в Першій лікарні Худжов ніколи не було заступника головного лікаря такого молодого віку. Навіть якщо він нещодавно і зробив кілька недоречних коментарів, це не було чимось таким, що не можна залишити в минулому. Зрештою, який лікар не мав кількох конфліктів з пацієнтами впродовж своєї кар’єри?
Але Сє Цінчен сказав, що звільняється.
Вираз обличчя голови ніби скам’янів. Він прокашлявся і сказав:
— ...Лікарю Сє, чому б тобі не присісти? Ми можемо обсудити робочі моменти по закінченні конференції.
Керівник відділу медичних питань також вимушено усміхнувся та взяв мікрофон:
— Лікарю Сє, ти мабуть був засмучений останнім часом? Жоден з нас не може прийняти того, що сталося з професором Цінєм, а твоє і його відділення були поруч, тож ви, мабуть, були близькими колегами. Ти навіть був свідком жертви професора Ціня, тож ми можемо зрозуміти твої почуття...
— Я не дуже добре знав Цінь Ціяня, — перебив її Сє Цінчен. – І я не почуваюсь засмученим через професора Ціня. Я просто не хочу бути наступним Цінь Ціянєм.
Один з присутніх учнів Цінь Ціяня не втримався:
— Сє Цінчене, про що ти говориш? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не хочеш бути наступним Цінь Ціянєм? Мій учитель присвятив медицині усе своє життя, як ти смієш?!...
— Але я не хочу.
— ...
— Медицина для мене — це просто професія. Я належно виконуватиму всі обов’язки, але я не вважаю нормальним жертвувати своїм життям на цій роботі. Я також не розумію, чому значна частина тут присутніх вважає це славетним, вважає правильним нехтувати власною безпекою, рятуючи пацієнтів і не дотримуючись при цьому відповідних процедур. Професор Цінь заслуговує поваги, але він сам винен у тому, що з ним зрештою сталося. Чому він вирішив оперувати матір психічно хворого чоловіка, тоді як усі папери не були заповнені як слід?
Учні Цінь Ціяня попідхоплювались на ноги:
— Сє Цінчене, ти!...
— Перепрошую, але я геть не можу цього зрозуміти.
У конференц-залі запанував хаос, молоді лікарі вже були не в змозі стримувати горе і гнів, що вирували у них всередині.
— Як ти смієш таке говорити?
— Що ти маєш на увазі під «сам винен»? Ти хочеш звинуватити професора Ціня у його власній смерті?
— Сє Цінчене, ти забув, що ти сам раніше говорив про психічно хворих? Це ж ти щосили відстоював ідею дозволити їм жити в суспільстві, казав, що ми маємо приймати їх і ставитися до них як до звичайних людей! Тепер це змінилося? Ти злякався, коли стався інцидент, так? Ти на власні очі бачив, як професор Цінь втратив своє життя при виконанні обов’язків, і тепер ти боїшся!
Ти бачив, як його, вкритого кров’ю, було викинуто, бачив закривавлений кабінет - і ти злякався, так? Ти боїшся, що одного дня таке може статися з тобою! Усі пацієнти, з якими ти контактуєш - психічно хворі, і ти у значно більшій небезпеці, ніж був він! Якщо ти боїшся - просто скажи! Ніхто не сміятиметься з тебе! Але перестань применшувати жертву професора Ціня!
— Так, я боюсь, - холодно сказав Сє Цінчен.
Молодий лікар стиснув зуби:
— І ти все ще говориш про рівне ставлення до психічно хворих...
— Можна запитати, як ви розмовляєте з онкохворими? Кажете: о, мої співчуття, ви скоро помрете? - обличчя Сє Цінчена не виражало жодних емоцій, його риси холодніші за іній. – Впевнений, що ні. Правда – це одне, а наші слова – це інше. Як лікар-психіатр, я маю давати своїм пацієнтам надію та підбадьорювати їх. Я маю дати їм відчуття, що до них ставляться як до нормальних людей. Але запитайте себе, хто з вас справді не відчуває ніякого занепокоєння щодо психічно хворих, яких визнали небезпечними? Хто з вас готовий мати з ними справу один на один або навіть беззастережно віддати своє життя за таких пацієнтів?
— ...
— Хтось із вас міг би це зробити?
— Отже... все, що ти говорив — це лише красиві слова?... та ти просто ... ти просто... просто мерзенний лицемір!
Сє Цінчен не сперечався з людиною, що втратила самовладання. Як і завжди, він виглядав дуже спокійним, настільки спокійним, що видавався майже холодним, настільки холодним, що видавався холоднокровним. Він сказав:
— Цінь Ціянь, можливо, і святий. Але я не більше ніж звичайна людина. Коли я приходжу на роботу і одягаю цей одяг - я лікар, що опікується пацієнтами. Коли я йду з роботи і знімаю цей одяг - у мене є сім’я, дружина та молодша сестра, про яких я маю дбати. Я не досягнув рівня просвітлення Цінь Ціяня.
— ...
— Якщо хочете бути Цінь Ціянєм – вперед, - сказав Сє Цінчен, знімаючи щойно отриману відзнаку і кладучи її назад у парчеву коробочку з оксамитовою підкладкою. Його очі були надзвичайно ясними та неймовірно спокійними. - Я просто хочу бути звичайною людиною.
На цьому моменті зображення раптом спалахнуло, замерехтіло і зникло.
Зворотний відлік гри смерті WZL закінчився, і поліція більше не могла терпіти таку поведінку порушників. Вони вже певний час як відновили можливість перехопити контроль над каналами передачі інформації, але не наважувались поспішно діяти через загрозу терористичної атаки на невинних мешканців Худжов, тому могли лиш дати супротивникам волю в цих діях.
Але зараз поліція вже не могла дозволити відео продовжуватись і за наказом зверху вежа-«кривавий меч», що була активною всю ніч, ніби прокинулась нарешті від демонічної одержимості, коли її центральне живлення було відключено.
З гучним звуком електропостачання було вимкнено.
Наче завіса, що опускається на сцені, все освітлення на вежі вмить згасло, і вона повністю потемніла. Немов гігантський звір, що був транквілізований посеред студмістечка після ночі буйства, вона повернулась до стану абсолютної, мертвої тиші без жодних ознак життя.
За радіотелевежею ще буяла пожежа, полум’я, що здіймалося, забарвлювало нічне небо над бібліотекою червоним. Поліцейські оточили територію навколо цієї згораючої столітньої будівлі. Хтось набрав екстрену службу 119.
По всьому студмістечку стояв галас; ніхто цієї ночі не спав.
Однак у машині панувала мертва тиша.
Відео зникло.
Сцена закінчилася.
Але очі Хе Ю, що весь цей час були прикуті до вежі, продовжували дивитися на тепер уже темну будівлю — він і м’язом не поворухнув, будучи до страшного спокійним.
...Переважна більшість психічних захворювань – це реакція нормальних людей на ненормальні обставини.
...Соціальна нерівність і подібні ненормальні обставини – головні чинники, які завдають серйозної шкоди їх психічному стану, і, дуже іронічно, майже всі вони походять від їх сімей, від робочого середовища, від суспільства – вони походять від «нас».
...Хе Ю, рано чи пізно тобі доведеться самостійно вибиратися з тіней свого серця.
...Тобі потрібно відновити мости з людьми, із суспільством.
...Бажаю тобі швидкого одужання та здоров’я.
...Гей, мале дияволя.
...Тобі не боляче?...
— ...
Слова, які Сє Цінчен сказав тоді - слова, що зірвали кайдани з серця Хе Ю, заохочення, яке змусило його вважати Сє Цінчена не таким, як інші лікарі, комфорт, який Сє Цінчен дав йому колись в його найтяжчі часи — всі вони зараз немов перетворились на хмари пилу і здавались невимовно абсурдними й холодними.
Хе Ю дивився на вежу.
Його очі були жахливо темними, подібно цій неосвітленій будівлі.
Невдовзі після того, як були зняті ці відео, не більше ніж через місяць, Сє Цінчен звільнився, перестав бути його особистим лікарем і без сліду зник. Здавалося, ніби він тікав із лігва хижого звіра, або ж мчав подалі від якогось пацієнта із заразним захворюванням.
Медик промивав його рану, і, здавалося, її раптом пронизав гострий біль - чому б інакше він відчув холод по всьому тілу? І чому б раптом став таким блідим?
— ... Хе Ю .
— ...
— Щодо цього, я...
Хе Ю почув поряд голос Сє Цінчена. І терпляче чекав, поки той закінчить речення.
Минула секунда, потім ще одна.
Але Сє Цінчен не продовжував.
Він справді сказав усі ці речі. Хай які були причини чи мета, хай що було приховано за цим – це були його власні слова. Після інциденту із убивством Цінь Ціяня Хе Ю був тим, ким пожертвував Сє Цінчен.
Правда полягала в тому, що тоді у нього не було жодних причин пояснювати все цьому юнаку.
Хе Ю раптом відчув себе дуже абсурдно – йому не подобалося мати справу з лікарями, і Сє Цінчена він також не вподобав із самого початку. Як цей чоловік завоював його довіру і переконав прочинити перед ним своє серце?
Хіба це не було через так зване рівне ставлення – через те, що Сє Цінчен бачив його як людину, яка була частиною нормального суспільства, підтримував його, допоміг вийти з темного лігва злого дракона та наважитись торкнутись безмежного сонячного світла зовні?
Але що сказав Сє Цінчен після смерті Цінь Ціяня і перед тим, як полишити свою роботу - там, де Хе Ю не міг його бачити, у місці, про яке хлопець навіть не знав?
Хе Ю повільно заплющив очі. Він почувався так, ніби хтось безжально ляснув його по щоці. Цей ляпас пройшов через багато довгих, важких років, перш ніж дістатися його обличчя, тож мав би втратити свій імпульс і Хе Ю не думав, що може отримати від нього якийсь емоційний удар.
Та все ж він відчув неясний пекучий біль.
— Добре. Я поки перев’язав твої рани, - сказав поліцейський медик. – Я знайду когось, хто доправить тебе до лікарні - їх все ще необхідно оглянути. Ходімо зі мною до іншої машини.
— ...
— Агов?
Хе Ю розплющив очі.
Він був надто спокійний - жахливо спокійний.
На мобільний Сє Цінчена один за одним надходили дзвінки – дзвонили з різних мотивів: турботи, занепокоєння, бажання отримати підтвердження...
Сє Цінчен не відповідав на них. Лише дивився на профіль Хе Ю.
Хе Ю ж м’яким, ввічливим голосом звернувся до медика:
— Дякую. Перепрошую, що маю вас потурбувати.
Тоді, одним рухом довгих ніг він вийшов з машини.
Він зробив кілька кроків уперед. Тільки зараз, коли вже майже пішов, він нарешті вирішив зупинитися і трохи повернути голову вбік. Миготливе червоне та синє світло поліцейських вогнів осявало його бездоганне обличчя.
Він м’яко посміхнувся, відблиск вогню відбився у його темних очах:
— Лікарю Сє. Хто б міг подумати, що правда виявиться такою?
— ..
— Це, мабуть , було неабиякою жертвою з твого боку – прикидатися стільки років. Дякую за твою працю.
— ...
Це справді вкрай іронічно, подумав Хе Ю.
Протягом усіх цих років найбільше, чого він боявся - щоб до нього ставилися не так, як до усіх. Це Сє Цінчен прийшов до його самотнього лігва і дарував йому добру віру, вперше дав йому броню, щоб іти по життю, та змусив його повірити, що одного дня він зможе знайти місток, через який буде здатен доєднатися до решти суспільства.
Він так рішуче вірив у слова Сє Цінчена. Попри сильну неприязнь, яку Хе Ю відчував до нього, попри чіткі межі, які Сє Цінчен між ними провів, попри те, як безсердечно він тоді пішов – Хе Ю все одно розумів його мотиви, і чіплявся за ті слова підбадьорення, наче дурень. Одягнений у броню, яку дав йому Сє Цінчена, він так довго вперто боровся, хапаючись за цю прихильність.
Але, як виявилося, всередині ця броня була всипана шипами.
Хе Ю думав, що вона зможе відбити насмішки, що сипатимуться на нього ззовні, але в момент, коли він найменше цього очікував, сотні шипів і тисячі лез були вивільнені зсередини, і пронизали його з голови до ніг.
Віра, яку йому дав Сє Цінчен, була фальшивкою. Навіть він брехав йому.
— Сє Цінчене, якщо ти справді так боявся мене, міг би сказати мені це прямо, з самого початку. Тобі не потрібно бути прикидатись, і тим паче не потрібно було говорити мені так багато красивих слів, що суперечили твоїм поглядам. Тоді це не було б так...
Хе Ю затих, не закінчивши речення.
Його постать виглядала жахливо самотньою, але голос був дуже спокійним — саме так, як колись бажав для нього Сє Цінчен, саме так, як Сє Цінчен колись навчив його. Втіленням спокою.
Зрештою, Хе Ю лиш видав тихий смішок. Його гаряча кров все ще була в долоні Сє Цінчена, але його холодна посмішка уже розвіялася за вітром.
По цьому він повністю розвернувся і, не озираючись, пішов за поліцейськими до іншої машини.
