Що це було за відео?
Здавалося, воно було пов’язане із Сє Цінченом.
Хе Ю спокійно глянув на код, що швидко прокручувався на екрані його телефону. Його опоненту знадобиться якийсь час, щоб наздогнати його, але не надто довгий, і хтозна, чи не було це відео надіслано, щоб відвернути його увагу?
Він закрив віконце чату і відкинув думки про це - не хотів, щоб його щось відволікало.
Але за якусь мить, подібно блукаючому духу, який відмовлявся йти, вискочило друге повідомлення.
«Едварде, я знаю, що у тебе рідкісний психічний розлад. Поки ти зламував наш захист, ми проглянули твої документи».
Пальці Хе Ю завмерли.
Хоча його хвороба була секретом, але його лікарня і особистий лікар мали копії його медичних записів. Хакерські можливості цієї організації були достатніми, щоб, маючи деякі підказки, вони змогли за короткий проміжок часу з’ясувати його справжню особистість та зібрати відповідну інформацію про нього.
Одразу після цього його опонент відправив третє повідомлення.
«Цей Сє Цінчен обманює і використовує тебе – тобі не цікаво, чому він раптом перестав бути лікарем?»
— ...
«Перестань ризикувати заради нього. Чом би тобі не подивитись це відео?»
Знову вискочило відео, невблаганно переслідуючи його, наче отруйна змія.
Сила волі Хе Ю була не така вже й слабка, тож він так і не клікнув по ньому. Але зуби цієї змії таки впились у його плоть, змусивши його на мить завагатись.
Якщо його супротивники хотіли швидко пробити його психічний бар’єр, їм треба було бути дуже кмітливими при виборі точки для атаки. І, варто сказати, що те, що написав йому той хакер, справді дуже довго було скалкою в серці Хе Ю.
Чому Сє Цінчен мав звільнитись?
Він так рішуче наполягав на тому, щоб піти, що навіть коли Хе Ю відкинув свою гордість і жалюгідно просив його залишитися, Сє Цінчен лише сказав: «Оплата моєї роботи – це не те, що ти можеш собі дозволити».
Хе Ю ніколи не забуде, як він тоді почувався.
За все своє життя він був близьким лише з двома людьми: одним з них був Сє Цінчен, іншою – Сє Сюе, але того дня, того вечора, вони обидва перетворилися на ілюзії, наче їх ніколи не існувало насправді.
Протягом наступних семи років Хе Ю дуже старався жити далі – жити як нормальна людина, постійно відмовляючись піддаватись своїм внутрішнім демонам.
У той момент його серце дійсно було розбите.
Але після всього, що було сказано і зроблено, Хе Ю ніколи насправді не ображався на Сє Цінчена. Він звик до самотності і до того, щоб розуміти різних людей, тож деякий час потому зміг зрозуміти вибір Сє Цінчена.
Зрештою, між ними були звичайні відносини лікаря і пацієнта, просто оплачувана робота. Вони не були ні родичами, ні друзями, тож Сє Цінчен мав цілком природнє право піти в будь-який час, і перед тим, як піти, він не брехав йому і не обманював - він дуже чітко пояснив свої причини.
Хе Ю не було на що ображатися.
Це правда, що він не міг змиритися з раптовим звільненням Сє Цінчена, але...
Але пізніше він думав, що принаймні ця людина прийшла до нього і принесла йому чітке кредо, яке дало йому мужність жити далі як треба. Принаймні ця людина якось сказала йому, що психічно хворі люди мають відновити свої мости до суспільства, що вони не мають бути ізольовані, що він не аномальний для суспільства.
Хе Ю думав, що має зрозуміти Сє Цінчена і пробачити йому хоча б за це.
Сє Цінчен завжди був здатний переконати людей і отримати їх розуміння.
Так само, як у цій розмові з Лу Юджу - Хе Ю побіжно вловив дещо з неї. Сє Цінчен завжди був дуже хорошим промовцем, і після стількох років він все ще добре вмів переконувати людей логікою, і апелюючи до їх почуттів.
По цій думці Хе Ю глянув на вираз обличчя Лу Юджу і міг ясно побачити, що її серце сколихнулося. Навіть якщо вона дуже глибоко зав’язла в багнюці, навіть якщо ця коротка розмова не могла переважити біль, який вона терпіла більше десяти років, все ж її це зачепило.
Сє Цінчен намагався переконати Лу Юджу дізнатися правду про смерть його батьків. А що ж відносно Хе Ю?
Чи справді він був абсолютно відвертим з ним і нічого не приховував?
Хе Ю не клікнув по відео, але його погляд блукав поза екраном. Він поглянув на Сє Цінчена, який стояв навпроти Лу Юджу.
І саме в цей момент розсіяності, його опонент надолужив втрачене, і перш ніж Хе Ю встиг це помітити, його захист прорвали!
Біп-біп-біп...
Зворотний відлік до детонації відновився, і час став спливати навіть швидше, ніж раніше – технік ворогів прискорив п’ятихвилинний таймер, і зараз залишалася лише хвилина і десяток секунд до того, як бомбу буде підірвано.
Хе Ю різко прийшов до тями і вилаявся собі під ніс. Зараз дійсно був не підходящий час думати про такі речі.
Він швидко зібрався і набрав команди, щоб заблокувати відео, які відволікали його. По його гладкому чолу дрібними краплями котився піт, пара мигдалеподібних очей нерухомо дивились на екран, а пальці літали швидко, мов тіні, які неможливо було чітко побачити.
Тим часом Лу Юджу, дивлячись на Хе Ю, переконалася, що це він.
Це цей юнак, використовуючи свій мобільний, втручається в дистанційне керування організацією сигналом, і, в такому разі, найважливішою людиною тут був не Сє Цінчен, а цей хлопець.
Спокійна і зібрана, вона повільно рушила в його сторону. Її очі все ще були прикуті до Сє Цінчена, ніби вона досі мала справу з ним, але насправді боковим зором вона була зосереджена на Хе Ю.
І повільно рухалась до нього із пістолетом в руці. Всередині було одинадцять набоїв.
Хе Ю швидко ввів низку команд і натиснув кнопку підтвердження.
Спалахнуло червоне світло.
Перехоплено!!!
Шалений зворотний відлік знову було зупинено.
Хе Ю зітхнув із полегшенням і підняв голову. Він хотів подати Сє Цінчену знак, що все в порядку, але його повіки раптом примружились – спрацювало його шосте чуття і він відчув поколювання в шиї, обернув голову...
У той самий момент Лу Юджу дістала з-за спини пістолет, наставила його на Хе Ю і натиснула на курок!
З гучним звуком куля вилетіла з барабану; від віддачі рука Лу Юджу заніміла, і жінка відступила на кілька кроків назад. Вона сильно промахнулася, поціливши в шафу, повну архівних даних, уся поверхня якої зім’ялася від удару, скляне віконце вкрилося павутиною тріщин, а потім розлетілося на друзки.
— Хе Ю!
Сє Цінчен сполотнів і миттю кинувся на до Лу Юджу, збив її з ніг і притиснув до підлоги, та навіть так жінка не випустила пістолета. Вона боролася і кричала на Сє Цінчена, а той, хоч і під загрозою бути підстреленим, адже його груди були настільки близько до дула пістолета, теж не відпускав.
— Геть від мене! – кричала Лу Юджу. Її волосся розпатлалось, очі вирячились. Вона націлила чорне дуло пістолету прямо в груди Сє Цінчена, але чомусь не вистрілила. - Інакше я вб’ю і тебе!
— Ти можеш забрати моє життя, Лу Юджу, але не можеш нападати на нього. Не можеш нападати на дитину, - тихо процідив крізь зуби Сє Цінчен.
На жаль, Хе Ю не міг почути цих слів за шаленими криками Лу Юджу. Вона видала лютий рев, що не походив на людський.
Внутрішнє обмеження було знято, цей перший постріл знищив останній слід вагання та співчуття, її розсудливість і теплота дуже швидко розвіювались.
Зрештою, вона втратила з поля зору заплакані очі матері в небі – врешті-решт вона була жінкою, яку покинула її дитина.
Вона була покинута...
Перед її очима промайнули сцени з минулого.
Підтримка жителів округу, радість від отримання посади...
— Лу Юджу дивовижна! Вона перша дівчина випускниця топового університету в нашому окрузі. Вона повернулася сюди, щоб стати секретаркою - першою жінкою-секретаркою партії! Це вражаюче! Чекаємо багато добрих справ для нашого округу!
— Секретарко Лу, дякуємо тобі, що допомогла з ремонтом дороги у нашому селі і будівництвом початкову школи «Надія» - вони стільки років обіцяли це, але до діла не доводили.
— Секретарко Лу, дякую, якби не ти, моя мати, мабуть, змусила б мене вийти заміж. А я - я ще хочу вчитися... дякую, що допомогла мені, і що дала можливість продовжити навчання... Дякую, щиро дякую...
— Секретарко Лу, чому б тобі не прийняти наші подарунки вдячності?.... У нас так багато секретарів приходили і йшли, але жоден не був схожий на тебе – не сприймав нас, мешканців, серйозно і так багато не допомагав...
— Дякуємо.
Дякуємо...
Раптом, наче грім серед ясного неба, вона рухнула з верхів’я хмарин у безодню.
— Лу Юджу, на тебе донесли! Донесли про корупцію та хабарництво. Будь ласка, пройди з нами до поліцейського відділку.
— Юджу...
— Мама... Ма... ма...
Здавалося, на дні прірви ридала дитина, яка тягнулася до неї і дивилась на неї повними сліз очима.
— Ма... ма... – безперервно кричало дитя.
Коли ж вона повернулася через кілька років, дівчинка, яка колись тягнула до неї руки, боязко стояла за іншою жінкою, і боялася підійти до неї.
— Т-ти, хто?
Ти хто?
Хто я? Думала Лу Юджу.
В готелі у брудній посудомийній кімнаті, серед гір брудних скатертин та посуду...
— Лу Юджу, швидше. Хіба ти не з села? Тут всього крапля роботи – чого ти така повільна?
— Ти знаєш, у неї вища освіта.
— Га? Вона з вищою освітою і миє посуд?
— Гадаю, вона вивчала щось дуже сучасне, щось типу комп’ютерної інформаційної безпеки... Справді дивно. Що з нею сталося?
— Лу Юджу, відділ кадрів перевірив твою інформацію: ти відсиділа строк! Ти не можеш приховувати щось подібне, коли влаштовуєшся на роботу. Ти маєш піти. Я виплачу тобі за цей місяць, але завтра на роботу вже не приходь.
У смердючому масажному кабінеті, серед фамільярних обличь чоловіків...
— Ця маленька красуня, здається, геть засоромилась.
— За кого себе маєш? Сука! Ти ж просто продаєш себе! Несеш якусь маячню при тому, що я тобі вже заплатив! Той факт, що я вподобав тебе, уже робить тобі честь! Як ти посміла мене вкусити?!!
Ляпас по обличчю! Потім другий.
Гучний, тихий, видимий, невидимий, з темряви, з усіх боків – ляпас за ляпасом прилітали їй по обличчю.
Вона опустилась навколішки і завила, загрібаючи пальцями землю, допоки руки не вкрилися кров’ю, ніби намагаючись викопати хоч трохи світла й правди і показати це їм.
Так, вона припустилася помилки.
Вона припустилася помилки - прийняла гроші... але на цю суму можна було хіба купити свиню – неписане правило села, і навіть не вона особисто їх прийняла, вона навіть не знала...
Чому вона мала бути зведена до такого? Її сім’ю розбито і їй нема куди йти...
Чому...
Вона не могла захистити себе, навіть якби мала сотню горлянок, небо над нею затягнуло непроглядними хмарами і їй не було куди подітись.
Вона дуже сподівалася знайти когось, кому могла б довіряти, когось, хто міг би дати їй надію, але вона все чекала і чекала, поки її серце не зсохлося, а отримувала лише розчарування за розчаруванням.
— Моє прізвище Двань. Тебе звати Лу Юджу, так? Ти маєш вищу освіту.
Раптовий спалах.
Це був вогник запальнички клієнта.
Чоловік прийшов сюди просто відпочити і повеселитися зі своїми знайомими. Він не мав наміру задовольняти тут свої бажання, його не цікавили жінки в таких дешевих закладах. Вона викликала у нього певний інтерес, і серед тих вогників світла він повільно видихнув сигаретний дим.
— Ти так багато вчилася, — він кинув запальничку на чайний столик і подивився на неї. – Чому ти виконуєш такого роду роботу?
— ...
Можливо, погляд чоловіка був надто миролюбним і умиротвореним, без натяку на зневагу, навіть видавався зосередженим, серйозним, зі щирим бажанням зрозуміти її.
У той момент важкий удар вразив стіни серця Лу Юджу, що осипалися. Вона протрималася кілька секунд, можливо десяток, але зрештою не змогла цього винести. Впавши на коліна, вона закрила обличчя і стала гірко плакати, прямо перед тим клієнтом...
Ніби знов переживши той плач і відчай, Лу Юджу злісно крикнула Сє Цінчену:
— Не намагайся завадити мені захистити його!
Те, на що здатна загнана у кут людина, дійсно жахає. Хтозна, звідки в неї взялись сили, та вона спромоглася штовхнути Сє Цінчена, який був пришпилив її руку, й обернулася до Хе Ю, що стояв осторонь.
Хе Ю не втік, навпаки, збагнувши, що Сє Цінчен у небезпеці, підійшов, щоб допомогти своєму супутнику. У минулому Лу Юджу могла б відчути захоплення таким юнаком.
Але зараз вона не вагалася. Із силою вона підняла зап’ясток, повернула руку...з чималими зусиллями вона направила пістолет на Хе Ю - і натиснула на курок!
Пронизливий БАХ!
Першим пострілом вона промазала. Очі Лу Юджу вже налилися кров’ю, обличчя перекосило від люті, на чолі випнулися судини, коли вона зчепила зуби, виглядаючи вже не як людина, а скоріше як загнаний звір. Сє Цінчен штовхнув її назад на підлогу, але вона не випустила пістолета і, наче збожеволівши, продовжила випусками кулі в сторону Хе Ю.
Бах-бах-бах-бах-бах!
Не дбаючи про власну безпеку, будучи так близько до лінії вогню, Сє Цінчен відмовлявся відпускати її, але Лу Юджу вибухнула силою людини, що робила ривок на останньому подиху, і він не зміг достатньо швидко вибороти в неї пістолет за такого хаосу.
Лу Юджу не витратила жодної кулі на Сє Цінчена, вона продовжувала стріляти у Хе Ю, який заважав їй підірвати архів.
Бах-бах-бах!
Раптом почувся глухий звук.
Очі Сє Цінчена округлились, він різко обернувся, його зіниці звузилися...
— Хе Ю!!!
Юнака все ж було поранено. Він відмовився піти, не залишив Сє Цінчена і досі не втік, тому його було поранено.
Схопившись за плече, Хе Ю важко притулився до стіни. Він був весь у чорному, тому кров, що хлинула з рани, спочатку не була надто помітною.
Але...
Коли він приклав руку до вогнепального поранення, притиснув до нього холодні бліді пальці, крізь них заструмилися потоки крові. Багрянець вкривав його бліду шкіру, створюючи жахливе видовище.
Здавалося, цим багрянцем Сє Цінченові заслало очі.
Побачивши, що поцілила в нього, Лу Юджу стала важко відсапуватись, все ще залишаючись притиснутою до підлоги Сє Цінченом. Дивлячись, як з рани Хе Ю текла кров, вона раптом закинула голову назад і розсміялася пронизливим, жахаючим сміхом. Сльози заструмилися по її скронях, стікаючи в розпатлане волосся.
— Ха-ха-ха-ха... ха-ха-ха-ха-ха...
Її хватка ослабла, і пістолет впав на підлогу.
Сє Цінчен схопився на ноги і негайно побіг до Хе Ю, який спробував знову взяти телефон пораненою рукою – він хотів закінчити вводити останні команди. Він зробив дві спроби, але його руки так сильно тремтіли, що телефон із вкритим кров’ю екраном упав на підлогу.
— Хе Ю, ти...
— ....Я в порядку. Нам треба йти, Сє Цінчене.
Очі Хе Ю холодно дивилися на обличчя Лу Юджу, він був страшенно блідий, чолом стікав піт, але його слова були адресовані Сє Цінчену.
— Ти нічого не зможеш з неї витягти. Вона надто глибоко погрузла в цьому, - він секунду помовчав. - Я знаю, ти шкодуватимеш, що втратив шанс із цим свідком, але якщо ми зараз не заберемося звідси, буде надто пізно.
Ніби на підтвердження його слів, його опонент швидко прорвав його захист і знову взяв контроль над детонатором, тоді як Хе Ю вже не міг продовжувати битву з ним.
Хе Ю нахмурився.
Він не надто боявся поранень, а кров для нього була чимось не вартим особливої уваги. Турбувало його те, що він не міг нічого вхопити своєю пораненою рукою.
Вони втратили контроль над ситуацією.
— Ходімо.
276...275...274...
Зворотний відлік відновився, знову на підвищеній швидкості. Підтримуючи Хе Ю, Сє Цінчен обернувся поглянути своїми налитими кров’ю персиковими очима на жінку, яка лежала серед павутиння дротів для детонації.
Лу Юджу скидалася на метелика, що застряг у павучій павутині. Час від часу її тіло тремтіло від сміху, але по обличчю струмилися сльози.
Вона підняла руки й закрила очі. Верхня половина її обличчя була в сльозах, тоді як нижня все ще кривилась в маніакальній посмішці.
Сє Цінчен важко заплющив очі. Коли він відвернувся, то відчув себе ніби в уповільненій зйомці... ніби він відвів очі від холодних тіл своїх батьків дев’ятнадцять років тому.
Але...
У пістолеті Лу Юджу ще залишився останній патрон!
Вона плакала і сміялася, втративши глузд, коли почула, як вони зібралися йти, й інстинктивно схопила пістолет, який щойно випустила, та націлила на них...
— Пригнись! – крикнув Хе Ю.
Вся увага Сє Цінчена була прикута до рани Хе Ю, і його спина була повністю відкрита Лу Юджу, тому цього разу тим, хто помітив рух жінки, був Хе Ю.
БАХ!
Хтозна, про що думав Хе Ю - можливо, він не думав взагалі, просто спрацював якийсь інстинкт хлого дракона, що захищав свій скарб. Він миттю штовхнув Сє Цінчена вниз – і, таким чином, остання куля влучила у його вже поранену руку, трохи вище першої рани.
Тіло Хе Ю спазмувалося від болю і обм’якло на руках Сє Цінчена, кров бризнула навсібіч.
У Сє Цінчена заніміла шкіра голови. Він був лікарем, але в цей момент був абсолютно нездатний впоратись із цим потоком крові...
— Чого ти?!...
Хе Ю не видав ні звуку. Його темні очі порожньо дивилися на його рани, наче він і сам думав: Чого я це зробив?
І справді...
Чого?..
Таймер все ще продовжував шалений зворотний відлік, тож Сє Цінчен не міг більше зволікати, він підхопив Хе Ю і, підтримуючи пораненого хлопця, побіг коридором.
У Хе Ю з плеча крапала гаряча кров і, продовжуючи бігти, Сє Цінчен перестав думати про минуле й про те, що він втратив цього останнього живого свідка.
Міцно тримаючи Хе Ю і прямуючи до виходу, він сказав:
— Все буде гаразд, я виведу тебе звідси.
— ... Не переживай... Я не боюся такого, Сє Цінчене, - долинув тихий голос Хе Ю. Вони вийшли з коридору в головну залу, їх нерівномірні кроки розносились луною позаду.
Хе Ю все ще дуже спокійний.
— Я не боюся смерті чи крові, і мені байдуже до болю - пам’ятаєш?
— ...
— Можливо, через те, що я не боюся смерті, я і зробив зараз те, що зробив, - губи Хе Ю стали втрачати колір. – Все нормально.
Але Сє Цінчен переживав. Йому боліло. Він міцніше обхопив Хе Ю. Той втратив забагато крові за короткий час і його обличчя вже стало жахливо блідим.
Він був таким юним - всього дев’ятнадцять років. Звичайні діти в такому віці все ще просять у батьків кишенькові гроші, радісно грають в ігри, безтурботно читають книжки, відчувають, як по їх тілах струмить юнацька сила, і дивляться в майбутнє, повне безмежних перспектив.
А що ж Хе Ю?
Він добре знав, що перед ним пролягла лиш темрява, що до нього було лиш три давно померлих від психічної Еболи пацієнти, які сміялися над ним, кажучи йому, що все його життя буде як суцільна довга ніч без світанку, що це глухий кут, з якого немає виходу.
Але він все одно зціпив зуби й старався повзти до цього майбутнього, яке могло містити хоч якийсь відблиск надії.
Дитинство, невинність, сміх, безтурботність... Ніщо з цього не мало нічого спільного з Хе Ю.
Йому лише дев’ятнадцять років... Хай яким він був вражаючим чи здібним, зрештою, він все ще був дитиною.
У цей момент Сє Цінчен нарешті прокинувся від хаосу, в який його затягнуло бажання помститись за своїх батьків, і він зрештою зрозумів, чим було спричинене те відчуття, ніби щось не так…
Він не повинен був втягувати у це Хе Ю.
Навіщо він це зробив?
Хто був для нього Хе Ю?
Ця дитина і так важко працювала. Сє Цінчен лиш дав Хе Ю якесь базове піклування як його особистий лікар — як сталося, що цього було достатньо, аби цей хлопець ризикнув життям і стрибнув з ним у це пекло?
Рука Сє Цінчена, яка прикривала рану Хе Ю, злегка затремтіла.
Він ніколи раніше не відчував такого смутку за Хе Ю – щонайбільше він відчував відповідальність, турботу, співчуття - але в цей момент гаряча кров юнака, здавалося, крапала через його шкіру, спускалася вздовж хребта, щоб пронизати його серце і глибоко вкарбуватись у його кістковий мозок.
Так... Вони були всього лиш лікарем і пацієнтом із суто трудовими відносинами. Сє Цінчен через особистий борг і унікальні характеристики психічної Еболи приділяв Хе Ю особливу увагу.
Але про Хе Ю не можна сказати те саме. Хе Ю нічого йому не винен. Дивлячись на нього, хлопець не мав би відчувати ніяких почуттів, крім тих, які належить відчувати до лікаря.
Однак Хе Ю все одно прийшов разом з ним до бібліотеки.
Тільки тому, що Сє Цінчен сказав, що хоче знати правду про смерть своїх батьків.
Він відчайдушно хотів знайти вбивцю.
Але це ніяк не обходило Хе Ю...
Сє Цінчен продовжував бігти, тягнучи Хе Ю і продовжуючи з силою затискати його рану на плечі, і хрипко сказав:
— Я негайно доправлю тебе до лікарні. Не говори багато.
Хе Ю був дуже тихий.
Після довгої миті мовчання юнак лише тихо засміявся:
— Я справді в порядку. Але... я хочу запитати тебе про дещо, лікарю Сє.
— ...
Його дихання торкалося вуха Сє Цінчена. Воно було пекуче гарячим, але, здавалося, несло легкий холодок.
— Я справді хочу знати, чому тоді ти раптом перестав бути лікарем? Це дійсно було просто через те, що закінчився твій контракт?
— ...
— Чому, хай як я намагався утримати тебе, ти все одно відмовив мені?
— ...
— Сім років Сє Цінчене. Мій батько сказав, що поза трудовими відносинами між людьми є ще їх власна воля. Я.... я дійсно хочу запитати тебе сьогодні, - у Хе Ю все ще текла кров із рани, але він не опускав погляду вниз, натомість, в цій жахливій безкінечній ночі, його чорні очі немигаючи дивились на Сє Цінчена.
Погляд цих очей був точно таким же, як у хлопця кілька років тому, який раптом став по-дитячому безпорадним, настільки по-дитячому, що намагався втримати Сє Цінчена своїми кишеньковими грошима.
Хай якою великою була терпимість цього хлопця до болю, хай яким заціпенілим був його розум, після двох вогнепальних поранень, йому все одно боліло це.
Голос Хе Ю був дуже тихим, можливо, це було через їх швидкий біг, але він звучав трохи хрипло:
— Сє Цінчене... У той час ти справді не відчував до мене ані краплі зайвого співчуття?
