А вона ніколи не забувала своєї образи

У Сє Сюе в спальні був ноутбук, і вона була однією з рідкісних як на сучасне суспільство людей, які не встановлюють пароля на свій девайс.

Хе Ю відкрив ноут, його пальці почали літати по клавіатурі, його глибокі темні мигдалеподібні очі були сфокусовані на екрані, у них рядок за рядком відображався код, який він набирав з шаленою швидкістю.

За кілька хвилин Хе Ю натиснув своїм довгим тонким пальцем Enter. На екрані сплив розшифрований текст й відбився на його сітківці.

— Схоже, що по L немає списку підозрюваних, - тихо сказав Хе Ю, дивлячись на текст у спливаючому віконці. - Виявляється, поліція вже точно знала, хто мався на увазі під WZL.

Сє Цінчен щосили намагався зберігати спокій, але, мабуть під впливом сильних емоцій, весь спітнів. Його спина була напружена, він стояв біля Хе Ю прямий, мов стріла, перш ніж нахилитись і подивитись на код на екрані ноутбуку.

Хе Ю перехопив три внутрішні повідомлення, вони були частково зашифровані, але оскільки вони двоє вже знали частину того, що відбувається, було легко зрозуміти загальне значення.

«Ван Дзянькана і Джан Йона було вбито».

«Тут кріт, зміни канал».

«Знайди, де востаннє був сигнал Лу Юджу. Поквапся».

Що там Сє Цінчен, навіть Хе Ю був приголомшений.

Остання людина - це... Лу Юджу?

Серед натовпу Лу Юджу можна виділити як найчеснішу та найпростішу людину. Це була щира, балакуча тітонька трохи за сорок, яка працювала в лазареті університету. І Хе Ю, і Сє Цінчен з різних причин бували там, і обмінювались з нею кількома словами.

Як це могла бути вона?..

 

Тимчасом біля одного з навчальних корпусів університету, неподалік від місця вбивства Джан Йона, суперінтендант Джен нерухомо сидів у командній машині, пара його очей пантери була налита кров’ю, а всі поліцейські позаду нього зберігали мертву тишу.

Вони усі чули, як Джен Дзінфена лаяв по телефону якийсь чоловік. Старші поліцейські знали, хто це був, а молоді хоч і не знали, але могли вловити суть розмови.

Та найбільше їх приголомшували два вбивства, яким їм не вдалося запобігти.

Полум’я все ще палало, і частина поліцейських фотографувала та збирала докази з місця злочину.

Джен Дзінфен відкрутив кришку термосу і зробив ковток, намагаючись заспокоїтись.

— Чи можемо ми зв’язатися з інформатором, який надав інформацію?

Його протеже похитав головою:

— Інформатор не показувався відколи гостьову книгу було знайдено та надіслано до нашого відділу. Він сказав, що вже тоді був у небезпеці, і що інформація про WZL була останнім, що він міг нам надати.

Джен Дзінфен важко відкинувся на спинку сидіння і стиснув пальцями перенісся. Він глибоко зітхнув. WZL з університету Худжов скоро буде вбито – це те, про що попереджав їх інформатор. А «Дзян Ланьпей» було домовленим умовним сигналом.

Але води цієї таємничої організації були надто глибокі, бували часи, коли члени її верхівки не комунікували між собою, а коли це все ж мало місце, вони використовували коди. Інформатор, залишаючи повідомлення поліції, сам не знав, що означало те WZL, і міг передати лиш це зашифроване послання.

У Джен Дзінфена пішло немало часу, щоб застосувати усі методи та зібрати до купи усі зачіпки, аби нарешті розшифрувати і зрозуміти, що WZL - це не одна, а троє різних людей. Ця таємнича організація навмисно використовувала оманливий код.

Цими трьома людьми були Ван Дзянькан, Джан Йон і Лу Юджу. Усі троє були пов’язані зі справою і найближчим часом їх мають «зачистити».

Розкусивши код, поліцейські мали вбезпечити інформатора і в той же час зв’язатися з тими трьома, що були цілями, і захистити їх від тіней. Це насправді було дуже важке завдання. Вони не могли сказати цілям правди, бо так би наполохали організацію, тож могли лише послати людей стежити за ними день і ніч, готові діяти, щойно побачать найменший рух.

Однак навіть при цілодобовому спостереженні неможливо бути зосередженими на цілі кожну секунду. До того ж, інформатор лиш приблизно знав, коли їх мають убити, а не точний час, коли ці вбивства матимуть місце.

Ван Дзянькан був розпусником, який любив зраджувати своїй дружині за її спиною. Через такі вподобання він уже звик вживати певних заходів проти стеження. Його було вбито в університетському готелі. Дорогою туди він зайшов до гуртожитку і помінявся машинами з колегою. У той день в університеті була зустріч і весь викладацький та адміністративний персонал були вбрані в однакову форму. Після того, як Ван Дзянькан змінив машину, поліцейський у цивільному прийняв за нього його колегу, і в результаті більш ніж годину за ним ніхто не стежив.

А по цій годині Ван Дзянькан був задушений до смерті в готелі, а на його труп вбивця натягнув жіночі туфлі.

Джан Йон був обережним і боязким. Він був жадібний до грошей, але боявся наслідків. Можливо, він також відчув, що верхівка організації не довіряє йому, і поліція хотіла через нього підібратися ближче до верхів, пообіцявши гарантувати йому безпеку, якщо він розкаже усе, що знає.

Але Джан Йон був дуже насторожений і схильний забагато надумувати, підозріливий до всіх і кожного. Зіткнувшись з поліцейським у цивільному, цей абсолютний дурень подумав, що цю людину до нього підіслала організація аби перевірити його лояльність.

Він був насторожі і відмовився щось говорити, а потім ще й розповів про це старшим в організації, щоб показати свою відданість.

Відтоді слідкування за Джан Йоном стало надзвичайно складною і небезпечною справою. Як то кажуть, богомол полює на цикаду, не помічаючи, що його самого переслідує іволга: поки поліція переслідувала Джан Йона, члени таємничої організації могли слідкувати за поліцією з куди краще прихованих позицій.

Тому знання поліції про те, де і в який час знаходиться Джан Йон, стали менш точними. Він подзвонив у поліцію за кілька годин до того, як на нього наїхали, але, побачивши фото вбивства Ван Дзянькана, він став переживати, що GPS на його телефоні може не тільки поліції допомогти знайти його, а й дозволить організації його відслідкувати, тому він викинув телефон.

До того, як зустрів Дзян Ліпін, він все ще мав надію, що зможе уникнути катастрофи – він сховався в безлюдному кабінеті і думав, що оскільки у нього не було жодного електронного пристрою, за яким його можна відслідкувати, він мав бути в безпеці.

Але Джан Йон не очікував, що організація вже помістила маячок в буддійський амулет, що він носив у себе на шиї...

Остання відома жива ціль — Лу Юджу.

Лу Юджу — з усіх трьох найскладніший випадок.

На відміну від вищезгаданих жирних, розпусних, жадібних до грошей чоловіків, вона робила все не заради прибутку. Через особисте нещастя вона затамувала глибоку образу на представників закону і суспільство.

Шлях Лу Юджу до злочинності був досить унікальним. Колись вона була найкращою випускницею в окрузі і по закінченні навчання повернулася до своєї малої батьківщини та стала секретарем окружного комітету партії в рідному місті.

Однак одного року з центру провінції прибув репортер-стажер з надією зробити блискучий старт для своєї кар’єри, маючи загострене відчуття справедливості. Він вирішив влаштувати таємне розслідування щодо корупції та порушень закону у цих селах, щоб видати вибухову історію.

Лу Юджу була досить безтурботною, тож з неї легко було почати, а містечко віддаленим і маленьким, через що антикорупційна робота тут дещо суперечила звичаям та звичкам місцевих жителів. Діяльність Лу Юджу була чистою і безгрішною, коли це стосувалось важливих питань, але бувало, що вона упускала якісь дрібні деталі. Наприклад, один з її родичів отримав певний грошовий подарунок за державний проєкт. Сума була невелика – як звичайне вираження вдячності жителів, щонайбільше, на ті гроші можна було купити свиню.

Але журналіст взяв широкий пензель і додав до цієї цифри рядок нулів.

Який абсурд – як в такому маленькому окрузі може бути такий корумпований чиновник? Його неодмінно треба усунути від виконання обов’язків і провести ретельне розслідування.

Якщо би факти цієї історії від початку перевіряли, то одразу б виявили, що цей аморальний журналіст написав відверту брехню, змусивши 18 поколінь своїх предків згорати від сорому. Але Лу Юджу вкрай не пощастило – наближалися перевибори секретаря окружного комітету партії і так сталося, що у її опонента був родич, який мав близьку дружбу з урядовцем, що вів цю справу.

Поселення було віддалене, і справи тут часто вирішували набагато менш відкрито, ніж у великих містах. Лу Юджу кілька разів підставили, і її було засуджено за звинуваченням у корупції та хабарництві.

Тоді вона ще була дуже молода, її дворічна дитина ледве могла пробелькотіти слово «мама», коли жінка потрапила до в’язниці. До того часу, як вона вийшла на волю, її чоловік уже знайшов нове кохання, а донька вже не пам’ятала своєї матері і з острахом дивилася на розчулену жінку перед собою, сидячи на руках у мачухи.

Зрештою Лу Юджу втратила будь-яку надію і могла лиш облишити свою домівку і покинути свій маленький округ.

Журналіст думав, що виступає за справедливість, коли зробив з цієї історії сенсацію, але таємні домовленості в державних установах найнижчого рівня, про які не здогадувались вищі чини, слабкість і зрада чоловіка... все це важким тягарем упало на плечі цієї жінки. Кілька фраз, кілька сум грошей, крісло секретаря окружного комітету партії – оце і все, що зруйнувало життя звичайної людини.

Через судимість Лу Юджу було важко знайти хорошу роботу, коли вона вийшла на волю. Вона працювала посудомийкою, доглядальницею, домробітницею... але ніколи це не тривало довго. Щойно роботодавці дізнавались про її минуле, все закінчувалось тим, що її звільняли, відверто чи обережно.

Коли настали найважчі часи, Лу Юджу звернулася до найдавнішої професії.

Серед тих, хто користувався її послугами, вона бачила представників дуже різних фахів, включаючи тих, хто не мав би показуватись у таких місцях.

Якось один з її клієнтів звернув увагу, що вона дуже кмітлива й розумна і говорила не як неосвічена людина, тому з цікавості запитав її про її минуле. Лу Юджу не збиралася говорити багато, але у кожного бувають моменти слабкості. Того дня вона не стрималася й у тьмяному світлі приватної кімнати розповіла цьому клієнту історію свого життя, під кінець якої розплакалась так, що вже була не в змозі говорити.

Гість трохи подумав, викурюючи сигарету, а тоді написав адресу та сказав жінці, що якщо вона захоче, то може піти туди і знайти його друга, який може організувати для неї стабільну і пристойну роботу.

Ось так Лу Юджу стала медсестрою в лазареті Університету Худжов.

Вона працювала тут уже багато років, коли близько двох-трьох років тому високопоставлені чиновники з органів громадської безпеки взялись ретельно розслідувати старі правопорушення. Розглянувши справу про корупцію і хабарництво Лу Юджу, вони зняли з неї судимість, затримали журналіста і заарештували усіх чиновників, що були залучені у справі.

Молодий прокурор особисто прийшов з візитом до Лу Юджу, щоб принести вибачення і передати грошову компенсацію, а за ним — новопризначений співробітник оперативної групи органів громадської безпеки їхнього округу.

Лу Юджу саме видавала ліки кільком студентам. Побачивши відвідувачів, вона усміхнулась і досить спокійно сказала:

— Що було, те минуло. Залиште ці гроші собі, я їх не прийму.

Прокурор запитав її, чому.

Вона холодно подивилася на них і сказала:

— Ви думаєте, що за ці гроші можна викупити назад чиєсь життя?

— ...

— Моє життя вже зруйноване, то навіщо мені це? Чи можете ви повернути мене у час, коли мені було двадцять п’ять?

— ...

— Можете повернути мені дитину, чоловіка, мою сім’ю?

— ...

— Будь ласка, йдіть.

Але прокурор ще намагався запевнити її прийняти компенсацію.

— В такому випадку, - сказала Лу Юджу, - ви маєте взяти ці гроші і створити фонд чи щось на кшталт, щоб навчати цих представників медіа і просити їх бути трохи обережнішими, трохи справедливішими і більш стриманими, коли вони беруться про щось чи про когось писати. Вони наче сарана, що проходить полем – радо розмахують перами, щоб привернути до себе увагу і гроші - але що вони залишають дотичним до цього людям?

Вона посміхалася - у колись найблискучішої, найперспективнішої молодої секретарки округу тепер у кутиках очей були глибокі зморшки.

— Відповідь – життя, сповнене страждань і потрясінь.

Така людина, як Лу Юджу, точно ніколи не звернеться по допомогу до поліції. Навпаки, вона була жорстко налаштована триматись від них якнайдалі. До того ж, вона підтримувала і слухалась організацію беззаперечно – то чому ж ця організація хотіла «зачистити» таку людину?

— У Лу Юджу немає при собі електронних засобів зв’язку, але є вірогідність, що вона використовувала чийсь чужий телефон. Ми не можемо визначити її місцезнаходження, - офіцер поліції, відповідальний за збір інформації, стукав по клавіатурі, доповідаючи про ситуацію суперінтенданту Джену. - Наразі в цій зоні 15 580 мобільних телефонів, які надсилають і приймають сигнали, і немає абсолютно ніякого сенсу виявляти місцезнаходження кожного.

Інша поліціянтка завершила телефонний дзвінок, підійшла до командної машини і з дуже серйозним обличчям звернулася до суперінтенданта Джена:

— Капітане Джен, ми не можемо її відстежити. Здатність Лу Юджу уникати стеження – найкраща з усіх, що ми зустрічали протягом останніх кількох років. Жодних сумнівів: її цьому навчали і вона має пристрій для перешкод. Судячи з того, що ми бачимо, лише найкращі втікачі могли б з нею позмагатись.

Джен Дзінфен нічого не сказав, його пара очей пантери нерухомо дивилася на електронні фігурки, що оберталися, граючи у «кинь хустинку» на радіотелевізійній вежі.

Яскрава літера L скидалася на закривавлений вигнутий гачок.

L...

Старий слідчий весь цей час думав, чи не помилилися вони з розшифровкою у випадку L? Може, ця буква представляла не Лу Юджу? Яка потреба начальникам такої відданої жінки її вбивати?

З усіх трьох тільки щодо неї у нього були сумніви. Враховуючи мотиви, що стояли за цими вбивствами, убивати Лу Юджу не було ніякого сенсу.

Однак, ніяких інших цілей не було виявлено.

Але Джен Дзінфен і досі задавався питанням, чи не мала літера L якогось прихованого значення, яке вони ще не зрозуміли?