Сє Цінчене, я ніколи тебе не забував

Фото тіла Джан Йона вже зникло, і єдине, що залишилося – це остання криваво-червона літера.

L.

Останній раунд смертельної гри «Кинь хустинку» офіційно розпочався.

У спальні Сє Цінчен сильно затягнувся сигаретою, однією рукою впираючись у стіну, а кінчики пальців іншої притискаючи до скроні. Його персикові очі немигаючи втупились у пляму кривавого світла на далекій радіотелевежі.

— Дай мені список тих, хто підходить під L.

Капітан Джен у відповідь сказав йому кілька щирих слів.

— Я подзвонив не задля милої бесіди, - сказав Сє Цінчен придушуючи свої емоції. - Дай мені список.

— ...

— Нещодавно я приніс до поліцейського відділку гостьову книгу, яку знайшов в Університеті Худжов. Хтось написав на її сторінках, що «WZL» невдовзі буде вбито, і підписав «Дзян Ланьпей». Я подумав, що це було б корисно для поліції, тому приніс її. Тобі не потрібно приховувати це від мене - ця книга була там не без причини, особливо враховуючи, що вона містила повідомлення, яке збігається з відео сьогоднішнього вбивства.

— Сяо Сє...

— Це було повідомлення від вашого інформатора, так?

Сє Цінчен перейшов одразу до суті, і його співрозмовник не міг сказати й слова заперечення.

Зціпивши зуби, Сє Цінчен продовжив:

— Тож ви знали лише, що WZL загрожує вбивство, але мабуть вашому інформатору була відома не вся картина, і він міг написати вам у цій книзі попередження лиш про те, що знав. Якщо порахувати, ви роздумували над цим повідомленням про WZL уже досить тривалий час – достатньо довгий, щоб скласти список можливих цілей. Джен Дзінфене, не кажи мені, що у вас його нема.

Капітан Джен повільно зітхнув:

— Я не можу нічого від тебе приховати, Сяо Сє. Слухай... я розумію твої почуття, будь-хто інший на твоєму місці також не міг би цього винести, але...

Джен Дзінфен затнувся, і під час цієї павзи вогник на сигареті Сє Цінчена дістався його пальців, через що чоловік злегка здригнувся.

— Але ми маємо зберігати конфіденційність...

Сє Цінчен раптом спалахнув, проявивши нехарактерну для себе емоційність:

— Конфіденційність? Яку конфіденційність? Коли загинули мої батьки, ви нічого не змогли знайти, і зрештою дійшли висновку, що це була просто автомобільна аварія! Скільки я тоді з усіма вами розмовляв? Як багато я вже віддав, шукаючи відповідь? Ви, хлопці, знали все, але не могли знайти жодних доказів! Після стількох років... У мене молодша сестра, тому я врешті решт здався – це все, що я міг зробити... але зараз ці люди розбурхують проблеми прямо у мене перед носом, а ти все ще говориш мені про конфіденційність?

— Сє Цінчене, ти все-таки не поліцейський, тобі потрібно заспокоїтись...

— Я, блять, син жертви!

— ...

— Я міг би знайти сьогодні людину, яка може розповісти мені, хто вбив моїх батьків, - Сє Цінчен притиснувся лобом до холодної віконної рами, його очі були налиті кров’ю. – То скажи мені, як я можу заспокоїтись?

— ...

— Як я можу довіритись вам, Джен Дзінфене? Минуло вже дев’ятнадцять років, а ви, хлопці, досі не дали мені відповіді. Прямо зараз ви не можете навіть зупинити хакерів, що стоять за цим відео, і не дати їм залазити у вашу систему. Ти можеш мені цього не говорити, я вже знаю, що ці люди достатньо вмілі і приймуть виклик - які шанси, що вони і цього разу зможуть вийти неушкодженими?

      Джен Дзінфене, офіцере Джен Дзінфен, ти розумієш, як це – залишатися в темряві протягом дев’ятнадцяти років і не мати змоги дочекатися правди! Я терпів і чекав увесь цей час.

— ... Я знаю. Але...

— Я розумію, чим для тебе були ці дев’ятнадцять років, але чи можеш ти зрозуміти, яким для мене був один-єдиний сьогоднішній день?

— ... Я розумію, розумію... - бурмотів Джен Дзінфен так, ніби не знав, що сказати.

Сє Цінчен зробив павзу. Здавалося, кожне його слово сочилося кров’ю.

— Капітане Джен. Якщо ти дійсно розумієш, дай мені список імен на L.

— ...

— Інакше я сам знайду спосіб, як його дістати.

— ...

Через кілька миттєвостей мовчання Джен Дзінфен нарешті сказав:

— Ох, Сяо Сє, послухай пораду дядька Джена...

Він сказав кілька серйозних і щирих слів, щоб заспокоїти Сє Цінчена, але для того це було останньою краплею. Його накрило хвилею злості і він вдарив крісло, що було поряд.

— Іди до біса! Яка з цього користь? Годі травити мені байки!

Сє Цінчен кинув телефон на стіл і притиснувся чолом до стіни. Він був настільки не в дусі, що збив собі синець, який уже набував червонувато-пурпурового кольору.

Жодна людина в цьому світі, навіть Сє Сюе, ніколи не бачила його таким. Його груди люто здіймалися, а очі налились кров’ю.

Він стояв мовчки якусь мить, потім знову подивився на радіотелевізійну вежу.

Відео, що грало на тисячах мобільних по всьому студмістечку, проєктувалося також на стіну будівлі. За L повільно відтворювалася гра «кинь хустинку».

Сє Цінчен змусив себе заспокоїтися і тремтячими руками знову взяв телефон. Вирівнявши дихання, він набрав номер Чень Маня.

Бііп... бііп...

— Алло, Сє-ґе.

— Чень Маню, - заговорив хрипким голосом Сє Цінчен. - ... Мені потрібна допомога. Можеш зробити мені послугу?

Чень Мань мить помовчав.

— Ґе, я зроблю будь-що, що ти попросиш. Але...

— ...

В голосі Чень Маня почулася нотка болю:

— Але я знаю, що ти хочеш зараз зробити.

Сє Цінчен уже був на межі, він дістав сигарету і сунув її між зубів, але запалити вогонь йому не вдавалося.

Роздратований, він відкинув запальничку й важко прикусив фільтр сигарети.

— Знаєш?

— Знаю. Зараз майже вся служба громадської безпеки Худжов стежить за інцидентом. Сигнальну вежу університету Худжов було зламано і вона передає це відео. Наші люди вже перехопили сигнал хакерів, але отримали анонімну погрозу, що якщо перервемо відтворення відео, вони підірвуть бомби в кількох місцях у Худжов. Ми не можемо визначити, чи реальна ця загроза, але не можемо дозволити собі ризикувати, - голос Чень Маня звучав втомлено. – Сє-ґе, я знаю, чого ти хочеш.

— ...

— Я бачив те, що бачив ти. Я знаю, що ти хочеш знайти L, не допустити його вбивства, і запитати про вбивство твоїх батьків та про організацію, до якої ця людина належить, - голос Чень Маня став звучати трохи здавлено. - Я також знаю... Я знаю, що мій старший брат намагався з’ясувати правду для твого батька – свого шифу – і тому він... він...

Через динамік було чути, як Чень Мань шмигає носом.

Сє Цінчен відчув ком у горлі, а рот наповнила гіркота.

Чень Мань не плакав прямо перед ним, це лише було чутно через телефон, але здавалося, ніби його сльози лились прямо Сє Цінченові на серце.

— То ти не можеш для мене це зробити? — тихо запитав він.

— Я не можу... Такі правила... Я, у мене найнижчий ранг, я не маю доступу до такої інформації, і я... Я поліцейський... Я...

— ...

 Сє Цінчен більше нічого не говорив.

Він міг лаяти Джен Дзінфена, хай той і був старшим за нього. Але з Чень Манєм він не міг собі цього дозволити.

Він лише із нескінченною втомою промовив:

— Добре, зрозуміло.

— Сє-ґе, я...

Але Сє Цінчен завершив дзвінок.

Він лежав на ліжку. Час ішов, хвилина за хвилиною. Все його тіло було холодним, від кінчиків пальців до серця...

— ТАТУ!!! МАМО!!!

— Не ходи туди! Сє Цінчене! Не ходи!!!

В ту дощову ніч дев’ятнадцять років тому, коли він нарешті зрозумів, що ті два холодні тіла в калюжі крові були його батьками, він забувся і хотів побігти до них. Колеги його батька кинулися до нього, щоб зупинити.

— Хто вбивця? Хто? Хто водій?!

— ...

— Відпустіть... дайте мені поглянути... може це помилка, може, це не ті люди?!...

Поліцейські плакали, але руки, що тримали його, не відпускали.

— Сяо Сє, не будь таким.

— Водій утік, але ми будемо розслідувати... ми обов’язково докопаємося до суті і дамо тобі пояснення...

Але яке пояснення вони йому дали?

Лиш пізніше він дізнався, що ніхто не утік. Вилучені записи камер спостереження показали, що в кабіні вантажівки нікого не було - видавалося, що нею керували дистанційно, спрямувавши безпосередньо на його батьків, а потім запустили самознищення. Авто швидко зайнялось вогнем, який знищив докази, що могли бути всередині кабіни.

Дочиста.

Настільки, що навіть через дев’ятнадцять років ця справа лишалась нерозкритою.

Сє Цінчен лежав на ліжку, все сильніше і сильніше відчуваючи холод. Його руки так тремтіли, що не могли запалити сигарету. З великим трудом він розблокував свій телефон, знайшов у ньому файл і став дивитися на зображення, знову і знову.

Із клацанням відчинилися двері спальні.

На цей момент Сє Цінчен уже вимкнув екран телефону і заплющив очі. Його мобільний почав дзвонити, дзвінки надходили один за одним – від давніх колег його батьків, Сє Сюе, Чень Маня. Але він нікому не відповідав, просто лежав, дозволяючи мелодії дзвінка боляче протинати його барабанні перетинки.

Раптом дзвінок обірвався. Потім почувся звук відключення телефону.

Сє Цінчен лежав, прикривши руками очі й лоба і тільки зараз він привідкрив очі, щоб заціпеніло подивитись на юнака, який вимкнув його мобільний.

— Я все чув, - сказав Хе Ю.

— ...

— Ти ніколи не казав мені, що твої батьки пішли ось так.

Сє Цінчен підвів голову. Зрештою він не заплакав, лиш очі були сильно налиті кров’ю. Він хотів встати й вийти - Хе Ю не міг всього зрозуміти, а Сє Цінчен абсолютно не мав бажання говорити з ним про це.

Він сів і взяв сигарету рукою, яка все ще трохи тремтіла, кілька разів спробував її підпалити, але його руки були настільки слабкі, що він не міг видобути полум’я.

Хе Ю взяв з його пальців запальничку, з різким клацанням видобув вогник і підніс його до сигарети, яку тримав у губах Сє Цінчен.

— ...

Сє Цінчен мовчки прийняв його допомогу. Коли він нарешті зробив затяжку, тремтіння в усьому його тілі потроху вщухло.

Хе Ю сів поруч із ним і тихо спостерігав, як він докурює сигарету.

Хлопець подумав, що Сє Цінчен насправді дуже вражав. Навіть зіткнувшись з подібним, він лиш трохи втратив самовладання, та ніколи не втрачав над собою контролю, не кажучи вже про психічний зрив.

Але таким безпорадним Сє Цінчена він ще не бачив. Чоловік, якого знав Хе Ю, був незламним, але зараз він виглядав дуже вразливим. Слабкість, яку він зараз проявляв, звернувшись до всіх, кого знав, але не знайшовши нікого, хто міг би йому допомогти, викликали у Хе Ю бажання, якого у нього ніколи раніше не виникало – бажання простягнути Сє Цінчену руку допомоги.

Він подивився на зневіреного, але стриманого чоловіка, і цей стан йому видався знайомим. Деякий час він дивився на нього... А тоді згадав.

Це було дуже схоже на нього самого, коли йому було вісім, дев’ять чи десять років… після того, як Сє Цінчен став його особистим лікарем. Коли Хе Ю було найбільш боляче, він був таким самим безпорадним і мовчазним, і не бажав ні з ким ні про що говорити.

Що тоді зробив Сє Цінчен?

Це було так давно.

Хе Ю був здивований – чому він досі це пам’ятав?

Того дня на віллі було тихо, як на безлюдній могилі. Настільки тихо, що можна було б почути як падає голка.

Хе Ю сам один сидів на кам’яних сходах поряд із квітучими гортензіями. Без сліз і метушні, він дістав гострий срібний ніж, яким повільно й методично розрізав власну шкіру, ніби це була якась шкіряна сумка, яка не мала нічого спільного з його власним тілом.

Коли недуг Хе Ю загострювався, йому дуже подобався запах крові, він навіть жадав його. Він не мав права робити боляче комусь іншому, але не мав ніяких обмежень, якщо це стосувалося лиш його власного тіла.

Холодно спостерігаючи, як кров стікала по його руці, він відчував, як його серце покривається мохом, а від його внутрішнього ядра до кінцівок шириться жорстоке відчуття...

Раптом з глибини нескінченного поля літніх квітів пролунав спокійний голос.

— Гей, мале дияволя.

Хе Ю був збентежений і, не змигнувши оком, негайно сховав лезо. Заклавши руки за спину, він надав своєму ще дитячому обличчю невинного виразу, напускаючи природну дитячу наївність. Він звів очі й побачив, як з квітів до нього вийшов одягнений у довгий білий халат молодий Сє Цінчен.

Він здійняв брови, глянувши на Хе Ю:

— Що ти ховаєш?

— ...Нічого.

Хе Ю ніколи нікому не відкривав свого серця і зараз сподівався, що Сє Цінчен просто піде. З гострим лезом в рукаві, що тиснуло йому на шкіру, йому довелося докласти чимало зусиль, щоб стримати бажання використати його проти ближнього.

Але Сє Цінчен схопив його за зап’ясток і витягнув його руку. Закривавлений ніж ляснув на землю, і Сє Цінчен виявив на його руці поріз, що досі кровив.

Хе Ю весь напружився, очікуючи, що його будуть лаяти.

Але по довгій миті лікар лише спитав його:

— ... Тобі не боляче?

Хе Ю був збентежений. Його батьки знали, що він хворий, але, здавалося, ставились до його хвороби як наче це було джерело сорому. Особливо його мати.

— Ти не можеш нікому робити боляче, тобі треба навчитися самоконтролю, - напоумлювала вона його. – Я розумію, що ти відчуваєш фізичний дискомфорт, але як дитина твого віку може мати такі психічні страждання? Здається, ти просто поки що недостатньо сильний.

Він мовчки слухав ці повчання матері, як і завжди, коли його навчали. Він робив усе відповідно вимог своїх батьків, підлаштовуючи себе так, щоб отримувати ці винагороди, трофеї, компліменти.

Він був розбитий на друзки, і кожен фрагмент його плоті поміщали під мікроскоп для дослідження.

Він не міг дозволити собі зробити помилку.

Тож щоразу, коли у нього ставалось загострення, він старанно приховував свій біль, тамуючи його у своєму змозоленому серці.

Він мав бути видатним, йому навіть недозволено було кричати коли боліло. А якби він і кричав, це було марно - нікого це не хвилювало. Поступово він втратив здатність виражати біль і відтоді це вже не мало значення.

Він був як жахливий злий дракон у казці, що ніколи не покидав свого одинокого острову. Він мучив своє серце і гриз власні кінцівки, перетворюючи цю ненормальну хворобу, через яку тільки розчаровував людей, на шрами, які не міг нікому показати.

Поки він не завдаває нікому шкоди, немає нічого поганого в тому, щоб бути хворим, так?

Кожний хворобливо-солодкий кривавий слід — це клеймо, яке він залишав на власному тілі. Він сам створив кайдани, щоб закувати себе у спробах бути нормальною людиною. Єдиним підношенням, яке він коли-небудь пропонував цій лихій хворобі, була його власна кров.

Він давно вже до цього звик.

Однак цей особистий лікар захотів звільнити його з металевих кайданів, у які він сам закував свої руки, захотів увійти в його холодне, позбавлене світла драконяче лігво, захотів торкнутися шрамів на його тілі, всіх форм і розмірів, і запитати його: «Гей, хлопче, тобі не боляче?»

З його серця вирвався рик драконеня, слабкий, але лютий. Та у мить, коли чоловік простягнув руку, щоб торкнутися його ран, він в паніці відтягнув своє закривавлене зранене тіло в сторону, його колючий хвіст нервово постукував по землі.

Він не звик, щоб його розпитували. І ще менше звик, щоб про нього турбувалися.

Це не боляче.

Це не боляче, перестань на мене так дивитись! Я не зроблю боляче нікому іншому, тож не турбуйся за мене, не розпитуй мене, не наближайся до мене. Облиш мене...

Натомість його схопили за руку. Молодий лікар закасав рукав на передпліччі, що він був ховав за спиною.

Холодне лезо впало на землю.

І лікар побачив, що аби вгамувати жагу завдати болю іншим під час загострення хвороби, цей юний маленький хлопчик наносив порізи самому собі, один за одним. Тепла кров усе ще текла з перехресних ран.

Здавалося, ніби юне драконеня було так налякане, що впустило маску лагідної розумної людини, яку було носило, показавши потворну, вкриту шрамами, жалюгідну морду, що ховалась за нею.

Воно ляснуло своїм колючим хвостом і вищерило гострі зуби, коли завило, підіймаючи весь доступний йому захист, щоб вигнати цього порушника зі свого лігва…

— Не ваше діло, не чіпайте мене.

Молодий лікар не зважав на його опір, він підняв дитину й перекинув через плече.

— Не борсайся.

Хе Ю став боротися, він ненавидів запах дезінфікуючого засобу, що супроводжував Сє Цінчена, так само, як і легкий дух ліків, яким віяло з його рукавів.

Він уже не міг приховувати своєї жаги до жорстокості, крізь зціплені зуби він прошипів погрозу, яка була водночас і застереженням.

— Відпусти мене, інакше я можу зробити тобі боляче...

— Як ти збираєшся зробити мені боляче? - легковажно промовив лікар. - У тебе є якийсь план?

Коли вони дісталися спеціально облаштованого кабінету для лікування на віллі, лікар кинув його на м’яку дитячу кушетку, захлопнув двері, потім пішов дістав з ящика одноразову маску та надів її. Коли він обернувся, усе, що міг бачити Хе Ю - це глибокі, холодні, проникливі очі.

Вперше до Хе Ю поставилися не просто як до «зразкової дитини». Під цим уважним поглядом він відчув, ніби раптом став незграбним дитям, чиї смішні помилки можна не помічати. Здавалося, що він може навіть простягнути руку і попросити цукерки, і в цьому не буде нічого поганого.

Тому він завмер. І навіть забув тікати.

Сє Цінчен помив і продезінфікував руки біля раковини, а тоді сказав:

— Простягни руку, я тобі її перев’яжу.

— Я в порядку, не зважайте, - Хе Ю відвів погляд і схопив свою руку, що кровоточила, відмовляючись довіритись чоловіку.

Сє Цінчен злегка звів брову:

— Ти звик до запаху крові і жорстокості, тому не переймаєшся наносити собі ушкодження, так?

Хе Ю тихо сказав:

— Так. Це неможливо змінити, і я не хочу марнувати ваш час на те, щоб мене лікувати.

— Мені платять, - беземоційно сказав Сє Цінчен.

— ...

— Мале дияволя, ти вважаєш, що самоушкодження - це правильно? Що кровожерливість і божевілля, які виникають всередині тебе — це те, що слід просто ігнорувати? Чому ти не цінуєш себе? Якщо ти виростеш надто звиклим до запаху крові, то втратиш свою людяність. З плином часу ти поступово втрачатимеш зв’язок зі своїми почуттями та ставатимеш все більше психічно хворим, і проживеш все життя як стебло трави чи шматок каменю. Не пошкодуєш? Тобі не боляче?

 

Здавалося, ніби ця розмова відбувалася лише вчора.

Хоч Сє Цінчен пізніше покинув його і їх відносини зійшли нанівець, Хе Ю завжди пам’ятатиме той день, коли вперше хтось подав йому руку і спитав: Тобі не боляче?

Чому ти не цінуєш себе?..

Хе Ю спостерігав, як чоловік з опущеною головою докурив сигарету.

— Сє Цінчене, ти хочеш знати, ким на думку поліції може бути L, так? – прямо спитав Хе Ю.

— ...

— Не засмучуйся. Можливо, я зможу тобі допомогти.

Сє Цінчен підвів голову і вперся в нього поглядом широко розплющених персикових очей.

— Не забувай, - сказав Хе Ю, - я теж хакер.

— ...

— Вони використовують найсучасніше обладнання. Я дивився на це обладнання щойно воно вийшло – просто за звичкою. Щойно я перервав їх атаку на мій телефон і маю загальні уявлення про програмне забезпечення, яке вони використовують. Техніки, яких найняли ці люди, не ті, над ким я не міг би взяти гору.

Хе Ю не жартував. Вигляд у нього був дуже серйозний, навіть піднесений. Він ніби дивився на неприступну гору, що завжди височіла над ним, і говорив: я виріс, я більше не той безпорадний хлопчик, який багато років тому сидів серед моря літніх гортензій.

Сє Цінчен був у розгубленості, його голова була порожня, думки в хаосі.

Через довгий час він почув власний голос:

— ...Чому... ти хочеш мені допомогти?

Хе Ю якусь мить мовчав, а потім раптом подав Сє Цінченові руку.

Так само, як Сє Цінчен колись мав сміливість подати руку дитині, яка страждала від загострення хвороби, потопаючи в депресії і наносячи собі порізи, щоб вгамувати кровожерливу жагу жорстокості.

— Тому що колись ти зробив те саме для мене.

— ...

— Сє Цінчене, ти мені ніколи не подобався. Але...

Пахощі поля гортензій ніби знову долинули з того квітучого літа, коли людина, що стояла, простягнула руку тій, що сиділа.

— Лікарю Сє, я ніколи... ніколи тебе не забував.