Його батьки загинули в аварії

— Твій друг? – без зайвих слів спитав Хе Ю, коли через деякий час Сє Цінчен завершив дзвінок і повернувся в кімнату.

Сє Цінчен не мав наміру багато пояснювати Хе Ю. Кажуть, що у важних людей коротка пам’ять, і він подумав, що хлопець давно забув Чень Маня, з яким колись випадково обідав один-єдиний раз, тому просто сказав:

— Типу того. Він сказав, що щойно закінчив роботу і хоче прийти. Я сказав не приходити.

Відвадивши Чень Маня, Сє Цінчен приніс з кухні зварену локшину. Оскільки чоловік сам за це взявся, юний пан Хе залишився спостерігати зі сторони, наче якась велика шишка. Він не мав бажання допомагати, хотів лиш більше дізнатися про цього Чень Маня.

— Чого він так хотів тебе побачити?

— Я ж тобі сказав: це друг.

— Він же досить молодий, ні? Скільки йому років?

— Приблизно як тобі.

— У професора Сє так багато друзів з великою різницею у віці, - сказав Хе Ю. – Вам не заважає розрив поколінь?

— ...

Сє Цінчену поведінка Хе Ю видалася дещо недоречною, тому він відклав свої палички і холодно сказав:

— Думаєш, можеш просто так допитувати людей зі своєї примхи? Ти надто шумний. Як тебе обходить моє коло спілкування?

Хе Ю замовк.

І дійсно... це була не його справа. Зараз, усвідомивши це, він подумав, що повівся якось дивно – чого б йому непокоїтись через такі речі?

Сє Цінчен підсунув йому миску локшини з яйцем на вершині.

— Їж. Я подзвоню твоєму батьку.

 

В той самий час в одному з навчальних корпусів університету Худжов в темному кутку кабінету за зачиненими дверима зіщулився Джан Йон.

Великі краплини поту стікали його чолом - він витер його серветкою, але та вже була настільки мокра, що з неї самої можна було вичавити воду.

Його поросячі зелені очі були прикуті до металевих дверей - єдиного входу в цю кімнату. Він вже довго витріщався на них: від моменту, коли оприлюднили фотографію тіла Ван Дзянькана, він знав, що буде наступним.

Зрештою, він теж був дотичний до трагічної долі тих жертв біологічних експериментів, яких проти волі запроторили до психіатричної лікарні Чен Кан, і він також мав свій зиск з тих жінок, які втратили свій розум і стали частиною торгівлі владою та сексом для чоловіків, коли ті обговорювали важливі справи.

У психлікарні були справді красиві пацієнтки, деякі з них колись були студентками Університету Худжов, яких обманом змусили отримувати там лікування. Вони добре поводились і були слухняні, викликаючи у багатьох чоловіків бажання зґвалтувати їх, що було для останніх цілком безпечно: навряд хтось зверне увагу на психологічний стан цих дівчат чи сприйме всерйоз їхні слова. Деякі з цих жінок були замучені до реальної втрати розуму, у деяких навіть ставалась амнезія і вони абсолютно не пам’ятали того, що з ними творили ті чоловіки.

Якщо вони вагітніли, це теж не було проблемою – ці люди багато років працювали із Лян Дзіченом, а той добре знав, як з цим впоратися, і знав, як знайти обережних дослідників, щоб позбутись доказів злочину.

Але...

Але він і сам від початку не хотів робити ці порочні речі! Звичайно що це все його старший втягнув у це Джан Йона, спокушаючи величезними перевагами та джерелом тілесних насолод. Він змусив його займатися цими справами, запевняючи, що всі вони брати в одному човні, і якщо щось трапиться, вони понесуть відповідальність усі разом.

Після того, як психіатрична лікарня Чен Кан згоріла вщент, цей старший навіть заспокоював їх, говорячи, що все було як слід зачищено, запевняючи, що розслідування щонайбільше зупиниться на рівні Лян Дзічена, а щодо решти – мертві нічого не можуть розповісти, тому не варто хвилюватися.

Але Ван Дзянькана спіткала така жахлива, раптова смерть.

Прізвище Джан Йона та ще однієї людини з його їпоплічників також були показані на тому відео вбивства, в оформленні цієї жахливої інсинуації гри «кинь хустинку».

Джан Йон вперше побачив його на радіотелевежі того вечора, коли вийшов з корпусу університету, і був настільки наляканий, що втратив увесь глузд та бездумно побіг, в паніці набираючи свого старшого.

Дзвінок прийняли. Джан Йон почув приємну заспокійливу музику та невиразний голос масажистки-іноземки, яка питала, скільки сили їй слід докласти.

Їхнім життям скоро настане жахливий кінець, а цей чоловік був на спа-процедурах.

— Алло... алло! - очі Джан Йона вирячились від ненависті та страху. Він стишив голос, але був не в змозі придушити свій гнів, а тим більше страх. - Алло!!!

— О, - чоловік по той бік лінії зв’язку усміхнувся. – Директоре Джан. Уже так пізно. Що трапилося?

Джан Йон був настільки розлючений, що його кровоносні судини в голові, здавалося, от-от луснуть, а його голос став спотвореним від люті:

— Кого ти намагаєшся надурити?! Ван Дзянькан мертвий! Він мертвий!!! Ти сказав, що Чен Кан було зачищено і що ми можемо не хвилюватися, то що зараз відбувається? Скажи мені!

— Мм... That feels good. A little harder near my shoulder, - сказав чоловік масажистці англійською, а потім, вкрай повільно, знову заговорив до Джан Йона: - Друже, Чен Кан справді було зачищено. Але пси все ще винюхують навколо і не відпустять людей з гачка - вони унюхали запах крові, який привів їх до наших дверей. То як думаєш, що нам треба було робити?

— Тобі байдуже!? – закричав Джан Йон. – Ти маєш щось придумати! Ти той, хто мав з цього найбільшу вигоду, ти ...

Але співрозмовник зі сміхом перебив його:

— Директоре Джан, більшість речей в цьому світі несправедливі. Ти ж дорослий, хіба ти не мав цього зрозуміти?

Джан Йон весь вкрився потом; дивлячись на свій телефон, він зрозумів, що ця людина і пальцем не поворухне, щоб допомогти йому – ба навіть могла зашкодити йому. Ця ситуація скидалася на неминучий результат спроби запевнити тигра пожертвувати власною шкурою.

Джан Йон подивився вверх на криваво-червону телевежу, ніби щойно прокинувшись від сну. Він відкинув мобільний у зарості кущів, щоб ніхто не міг відстежити його за сигналом, а тоді шалено помчав назад до будівлі університету.

І зараз він тремтів в одному з її кабінетів.

Університет Худжов мав так багато будівель – загалом в них було, мабуть, тисячі кабінетів і авдиторій.

Чоловік навіть зняв смарт-годинник з функцією GPS, тому гадав, що має бути в безпеці, ховаючись у цій кімнаті. Він вирішив, що якщо перебуде цю ніч, то здасться владі. Він перестав видавати бажане за дійсне – якщо він здасться сам, то може отримати пом’якшений вирок. Це буде набагато краще за кінець, який зустрів Ван Дзянькан – роздягнений догола і задушений насмерть...

При згадці про його смерть Джан Йона знову затрусило. Він важко ковтнув; перед його очима, здавалося, постала фігура Дзян Ланьпей – примарна жінка у червоній сукні та червоних туфлях що прийшла забрати його.

— Ні! - з тремтінням прошепотів він, намагаючись додати собі сміливості. – Ні-ні-ні! Про що я думаю? Ніяких привидів не може бути! Привидів не існує!

Але ніби щоб спростувати його твердження, раптом...

У цьому замкнутому просторі пролунав тихий жіночий сміх:

— Хі-хі...

Джан Йон підскочив, його обличчя з переляку перекосилося.

— Хто тут?! Хто?!!!

Але навколо знову панувала тиша, наче той тихий сміх був плодом його уяви.

Млява, спітніла спина Джан Йона була притиснута до холодної стіни, він навмисне обрав цей кабінет, бо в ньому не було жодного вікна, тільки одні-єдині двері. Кабінет був настільки маленький, що в ньому не було навіть шафи, в якій можна було б сховатись. Звідки взявся той звук? Джан Йон увесь вкрився потом, скидаючись на свіжевиловлену з води рибу, а його серце, здавалося, ось-ось вискочить із горла.

А тоді, як у вбивчій грі, що передбачала ритуальну частину, знову зазвучала пісня.

«Кинь... кинь... кинь хустинку ... поклади тихенько другові за спинку, не кажи йому»...

Але у Джан Йона вже не було з собою мобільного!

Звідки лунав цей металевий електронний звук? Де телефон? Він спробував утішити себе останнім проблиском надії — можливо, хтось просто залишив свій телефон у цьому кабінеті?

Джан Йон ледве тримався на ногах, намагаючись виявити джерело звуку.

Він повільно рухав очима, що були вирячені мов жаб’ячі... вверх до стелі... подивився вгору...

— Ааааааааааааааааа!!!

Його крик був таким голосним, що його було чутно у всій будівлі...

Пісня лунала з-за решітки вентиляційної системи!!!

В якийсь момент решітку було відкрито. У тісному просторі сиділа темноволоса жінка в червоній сукні й холодно дивилася на нього. А потім легко всміхнулася.

У Джан Йона було хворе серце; його лице миттю сполотніло, ставши блідим, мов у привида, губи швидко посиніли, буддійський амулет підстрибував на його повних грудях, що сильно здіймалися й опускалися...

Раптом його дихання обірвалося. Він схопився за груди, відступив на два кроки і з гучним звуком впав на підлогу.

Стелі навчального корпусу були побудовані з низки крокв з великими порожнинами всередині, студенти уже були звиклі чути котів і мишок, що шурхотіли нагорі. Система вентиляції також була старої моделі зі зйомною решіткою, що закривала панель доступу обслуговування. Джан Йон не врахував, що місця нагорі було достатньо, щоб там могла поміститись людина.

Жінка зістрибнула вниз, тримаючи в руці холодний блискучий ніж.

— Ти... Це ти!...

Джан Йон був вкрай переляканий, але все ще міг упізнати обличчя жінки — воно було невимовно ніжне й красиве, але в цей момент, для нього це було обличчя злого духа, що виповз із пекла!

Дзян Ліпін!

Це була Дзян Ліпін!

— Тепер, коли ти побачив моє обличчя, цей день тобі не пережити, - Дзян Ліпін з посмішкою наблизилась до нього. - Як ти хотів би померти? Ніж? Пістолет? І те, і те буде дуже швидко і легко...

— Ти... ти одна з них?! Т-ти не просто шлюха, ти ще... ти ще й працюєш на них!!!

— Саме так, я одна з них, - Дзян Ліпін мило посміхнулась. - Чому б іще я добровільно проводила весь свій час серед таких гнилих, жирних старих, як ви?

Джан Йон потроху задкував... Тримаючись за серце, він спіткнувся, похитнувся назад і скинув боковим поглядом на залізні двері позаду. А тоді...

Бах!

Він не знав, де знайшов сили – можливо, це було закарбоване в його кістках бажання жити – але якимось чином він зірвався на шалений біг, як дикий звір, сильно вдарився в двері і вибіг.

Очі Дзян Ліпін потемніли.

Джан Йон утік?

Хай так, це не мало значення.

Ця територія вже давно містила на кожному кроці небезпечні пастки - він просто обрав інший спосіб померти.

Дзян Ліпін знала, що їй не було потреби переслідувати цього чоловіка, який і без того вже наполовину збожеволів, та вона і не могла побігти за ним, бо надворі були поліцейські - інакше чого б їй було проникати сюди через порожнину у стелі?

Вона піднесла до своїх червоних губ спеціальний мікрофон і тихо проговорила в нього:

— Лаобане, Джан Йон вибіг із кабінету 4406, рушив в сторону виходу 3. Я вийду через вихід 6 – відправ когось із твоїх людей мене забрати.

Хоч він мало не упісявся від жаху, Джан Йон таки зміг вибратись з будівлі, на його крики та розмахування руками швидко під’їхали на своїх машинах поліцейські.

Джан Йон ніколи й подумати не міг, що настане день, коли поліцейські сирени, що були його найстрашнішим жахіттям, звучатимуть для нього мов божественне спасіння. Піт стікав його обличчям, коли він хрипко закричав:

— Допоможіть! Допоможіть!!! Я здаюся! Я маю інформацію! Врятуйте мене... у цій будівлі є вбивця!...

Він задихався від бігу, буддійський талісман на його грудях гойдався, та чоловік і досі не помітив, що в маленькому отворі талісману миготіло невиразне електронне світло...

Знаючи, що грішний, він подумки покаянно молився богам, але що принесли йому його молитви?

Нажаль, лише демонів і монстрів.

План спільників давно уже було запущено в дію, і в той момент, коли стаєш на коліна благати допомоги у богів, обов’язково буде пара очей, що спостерігатиме за тобою, виявляючи твою слабкість і нерішучість.

Джан Йон був для організації тухлим м’ясом, яке рано чи пізно мало бути відрізане.

— Врятуйте мене... Врятуйте... Ааааа, допоможіть!!!

Його крики змусили групу озброєних до зубів поліцейських, що стояли на варті, миттю побігти до нього. Очі Джан Йона блистіли від хвилювання, і він щосили біг у напрямку поліції. Він був наче потопельник під час шторму, який відчайдушно намагався доплисти до берега...

Він не хотів умирати, він не хотів умирати...

Він був уже майже на місці...

Майже...

Він уже бачив нервове, але рішуче обличчя найближчого до нього поліцейського. Змоклий, він простягнув до них руку...

— Врятуйте мене, я говоритиму, я все розкажу, я...

БАХ!!!

Моторошний, гучний звук обірвав його сповідання секретів.

Затим настала мертва тиша.

У мить, коли Джан Йон пробігав через перехрестя, за лічені секунди до того, як він міг дістатися до поліції, одна з вантажівкок-рефрижераторів університетської їдальні, припаркована обіч перехрестя, раптом видала жахливий рев, покотилася вперед і протаранила Джан Йона, який от-от мав здатися!

Усі зупинилися на місцях і спостерігали, як Джан Йон пролетів у повітрі та з гучним звуком врізався у стіну.

Було чутно, як тріснув його череп, навсібіч бризнула кров - Джан Йон помер ще до того, як упав на землю. Його тіло на мить потрапило у світло фар, перш ніж вантажівка проїхала по ньому, швидко розсавивши до невпізаваності половину тіла Джан Йона...

Кілька секунд жахливої тиші, а тоді один гостроокий поліцейський вигукнув:

— Капітане Джен!

Його голос був напружений через щойно пережитих шок.

— Гляньте! У цій машині на водійському сидінні нікого немає! Ніхто нею не кермував! Вантажівка їхала сама! Як таке може бути?!

Поліцейським, що головував у цій раптовій справі, був Джен Дзінфен, детектив-ветеран. Він стояв близько до перехрестя та дуже чітко все бачив і, споглядаючи, старий детектив раптом дещо згадав: перед ним ніби відтворювалась сцена справи дев’ятнадцятирічної давнини. Перед очима Джен Дзінфена спалахнули спотворені картини з минулого, і він раптом змінився в обличчі.

Він щодуху заволав:

— Лягайте! Усі лягайте!

БУМ!!!

Пролунав звук колосального вибуху, коли з вантажівки-рефрижератора з порожнім водійським сидінням, раптово здійнявся вогонь і за лічені секунди уся передня частина авто була охоплена бурхливим полум’ям.

Відхекуючись і кашляючи, Джен Дзінфен піднявся з землі і, хапаючи ротом повітря, подивився на палаючу сталеву машину. Вантажівка без водія, яка раптом загорілась після того, як когось збила, і частково розчавлене тіло на землі... у світлі полум’я вираз обличчя старого слідчого сильно змінився...

Він ніби повернувся в той день дев’ятнадцять років тому...

Сцена перед його очима зараз була майже така ж, як і того дня. Єдина різниця полягала в тому, що людьми, які лежали під колесами вантажівки тоді, були двоє його близьких колег, чоловік і дружина.

Сє Пін і Джов Муїн.

«Кинь, кинь, кинь хустинку, обережно поклади другові за спинку, не кажи йому...»

Другий зазначений був мертвий.

І знову з незчисленних мобільних телефонів залунала лагідна дитяча потішка, луною вібруючи у повітрі над університетом Худжов.

Усе студмістечко скидалося на бурлячий живіт велетня, який після кількох секунд забурував, коли численні студенти і викладачі здійняли крик, що пронісся університетом приголомшливою звуковою хвилею.

Безліч голів схилились над телефонами, з жахом дивлячись на екрани. Маленькі електронні фігурки, за літерою Z завмерли, коли дівчинка схопила хлопчика. Він упав на землю, за ним лежала яскраво-червона хустка, а над його тілом палало полум’я.

Через кілька секунд відео вбивства знову змінилося. Цього разу це був знімок, зроблений зверху загальним планом. На ньому було видно, як язики полум’я охопили передню частину автомобіля-рефрижератора, труп Джан Йона лежав перед ним палаючим монстром, половина тіла розчавлена на місиво...

— Ще когось вбили!

— Я його знаю! Це Джан Йон!!! Директор відділу міжнародного обміну студентів!

— То Z – це Джан Йон...

Ця картина віддзеркалювалась в тисячах пар очей через екрани різних девайсів, і серед них була пара гострих персикових очей, які зараз були широко розплющені, вражено дивлячись на цю сцену.

Все тіло Сє Цінчена завмерло, кров у його судинах, здавалося, вмить перетворилася на лід.

Він і уявити не міг, що сьогодні, в цей самий день, на цьому відео серійного вбивства, він побачить таку саму сцену: машина раптово збиває людину, а потім вибухає полум’ям...

Ніби чиясь невидима рука схопила його за шию і занурила непроглядну темряву, де відео смерті Джан Йона накладалося на його кошмар, з якого він ніколи не міг вибратись.

Кошмар, який тривав дев’ятнадцять років....

І довгі пошуки відповідей, які залишались безрезультатними, і він, зрештою, міг лише здатись...

Темрява затопила Сє Цінчена, і чашка вислизнула з його холодних пальців, впала на підлогу й розбилася на друзки.

— Сє Цінчене, що з тобою? - Хе Ю відчув, що з чоловіком поряд було щось не так. Реакція Сє Цінчена на це фото була геть не такою, як у випадку з першим.

Коли був убитий Ван Дзянькан, Сє Цінчен поводилися як нормальна людина. Він подивився на фото, проаналізував його, підкорився розпорядженням поліції, повернувся в гуртожиток. У нього було чітко розмежовано, що він має робити і чого не має.

Але побачивши фото Джан Йона, Сє Цінчен більше не звертав уваги на Хе Ю, не видав жодного слова аналізу. Все, що він зробив після миті зволікання, це узяв телефон і зі сполотнілим обличчям набрав номер. Потім без жодного слова пішов до спальні Сє Сюе і зачинив двері прямо перед Хе Ю.

Хлопець встиг лише почути, як він сказав у телефон:

— Капітане Джен, це я...