Айо, ще одне вбивство

Сє Цінчен та Хе Ю залишили авдиторію останніми.

Коли вони вийшли на вулицю, то побачили, що натовп студентів під проводом викладачів та поліції прямував до гуртожитків, а по внутрішньому університетському радіо лунало оголошення:

— Студенти, будь ласка, зберігайте спокій і нікуди не відлучайтеся наодинці. Якщо наразі ви десь у віддаленому місці, негайно зв’яжіться зі своїми викладачами, сусідами по кімнаті чи одногрупниками. Будь ласка, без паніки поверніться до своїх гуртожитків...

Але звук оголошення не міг заглушити галас студентів.

Погляди всіх, хто був надворі, були прикуті або до мобільних телефонів, або до пам’ятної будівлі університету – радіотелевізійної вежі Університету Худжов.

Це була висока споруда, побудована університетом спеціально для трансляцій своїх студентів, повністю змодельована за зразком звичайної телевізійної станції, вона була оточена ліхтарями, що могли освітити її всю.

Однак на даний момент контрольну систему було зламано хакерами, які увімкнули сліпучо-червоне освітлення, і вежа скидалася на вкритий кров’ю меч, який встромили у землю, а написаний жирним шрифтом текст, спроектований на неї, здавалося, можна було чітко прочитати за тисячі метрів звідси.

W.

Z.

L.

Смертельна гра «Кинь хустинку» почалась.

Окрім радіовежі, програмне забезпечення хакерів перехоплювало сигнали усіх смартфонів на території університету Худжов. Усі могли користуватись своїми телефонами як завжди, але маленьке спливаюче віконце, що з’явилося на екранах, неможливо було вимкнути.

В темряві ночі тисячі цих маленьких віконець перетворили студмістечко університету Худжов на річку флуоресцентних зірок – шкода лише, кожна з цих зірок мерехтіла, показуючи жахливу й моторошну картину.

Сє Цінчен знову подивився на свій телефон і виявив, що текст у цьому відео був таким же, як і на радіовежі.

І там, і там було написано: «W. Z. L. Смертельна гра «Кинь хустинку» почалась».

Але на відео за кожною літерою було коло дуже химерних на вигляд електронних ляльок, а одна усміхнена лялька-дівчина, похитуючись, стояла за межами кола і тримала в руці червону хустку, як у дитячій грі «Кинь хустинку»*.

 

*Дитяча гра, де всі гравці крім одного сидять у колі, а той один бігає кругом кола і кидає хустинку за спину одного з сидячих гравців. Цей гравець має погнатись і схопити того, хто кинув хустинку, перш ніж він займе вільне місце

 

За літерою W лялька-дівчинка кинула хустку за одного з електронних хлопчиків у колі. Лялька-хлопчик побіг, лялька-дівчинка з незмінною посмішкою погналася за ним.

Раптом лялька-дівчинка наздогнала хлопчика, радісно схопила його за голову – і з яскравою усмішкою скрутила її!

За кілька секунд всі мобільні телефони в унісон заграли дитячу пісеньку:

«Кинь, кинь, кинь хустинку, обережно поклади другові за спинку, не кажи йому...»

Динаміки незліченної кількості мобільних телефонів перетворили цю потішку на моторошний хор, який лунав по всьому студмістечку.

Студенти стали ще більш налякані і збентежені й почали збиватися до купи, деякі навіть відмовлялися повертатись до гуртожитку, вважаючи, що безпечніше залишатися разом надворі; більш боязкі уже почали плакати. Навколо задзвонили телефони, ці звуки накладалися на спів - дзвонили батьки студентів. В епоху цифрових комунікацій новини про те, що сталося в університеті Худжов швидко поширились через різні медіа-платформи, привернули багато уваги і викликали надзвичайне занепокоєння.

— Алло, мамо! Я в порядку... але я так боюся...

— Ааааа, татку! Я з одногрупниками! Ммм! Я нікуди не буду бігти. Вааааа....

У цьому хаосі Сє Цінчен також негайно зателефонував Сє Сюе. Почувши, що вона була вдома і ліпила вонтони разом з тітонькою Лі, він зітхнув з полегшенням, потім в двох словах описав їй ситуацію, наказав подбати про свою безпеку і залишатися вдома, а також змусив пообіцяти раз на годину виходити з ним на зв’язок, після чого без зайвих слів він поклав слухавку.

Завершивши дзвінок, він побачив, що Хе Ю мовчки дивився на нього. Коли їх очі зустрілися, хлопець відвів погляд.

— ...

Тільки зараз Сє Цінчен зрозумів, що Хе Ю ніхто не виражав своїх хвилювань за нього.

Майже всі отримували повідомлення від сім’ї чи друзів, але телефон Хе Ю весь час мовчав, наче водойма зі стоячою водою, зберігаючи такий саме спокій, як і обличчя юнака.

Сє Цінчен хотів щось сказати, коли пісня «Кинь хустинку» закінчилася, і на всіх телефонах раптом спалахнуло велике фото. У той момент, коли з’явилася фотографія, Сє Цінчен і Хе Ю почули, як поліцейський поряд з ними тихо вилаявся.

Одразу після цього з його рації почувся сердитий голос капітана:

— Це, блять, фото, яке щойно зробила поліція на місці злочину! Як це потрапило до них у руки?!!

Це привернуло увагу всіх.

Фотографія була абсолютно не зацензурена, і її зміст був химерним і вкрай шокуючим. На фото був чоловік, задушений насмерть на великому скуйовдженому ліжку, з висунутим з рота язиком і абсолютно голий, не рахуючи прив’язаних до його стоп червоних підборів.

Ця велика кімната з королівських розмірів ліжком виглядала для студентів дуже знайомою – хіба це не готель університету Худжов?

На початку кожного навчального року багато батьків зупинялися в цьому готелі, коли приїжджали супроводити своїх дітей зареєструватись у студмістечку. У готелі була приємна атмосфера, а зі студентською карткою університету Худжов можна було отримати знижку. Після прийому хвилі батьків на початку навчального року, заклад тримався за рахунок скромного, але постійного потоку студентських пар.

Цього разу більшість здивованих вигуків «дідько», що залунали серед натовпу, видавали студенти-хлопці, бо дівчата були трохи боязкішими, більшість із них зі сльозами прикривали свої обличчя і відвертали погляди від цього жаского фото. Хлопці мали більшу толерантність до такого типу візуального контенту, тож багато з них упізнали, що то було те саме місце, де вони часто кувиркалися у ліжку зі своїми подружками. Дідько, тепер цей куточок задоволень став місцем убивства! Як вони зможуть знову зняти там кімнату? Та у них усе зів’яне від одного тільки вигляду такого ж ліжка.

Юний пан Хе ніколи не бував у подібному низькосортному готелі, та й не мав дівчини, з якою міг би зняти номер на ніч, тому він нахмурився, не розуміючи, чому у тих вигуках «дідько» жах був змішаний з якимось сексуальним розчаруванням. Однак, він помітив на зображенні іншу деталь і, не зважаючи на їх нещодавню сварку, обернувся й поглянув Сє Цінченові в очі – і побачив у його погляді ту саму підозру, що виникла у нього самого.

Психіатрична лікарня Чен Кан.

Почерк у цьому випадку дещо нагадував попереднє вбивство у лікарні.

По-перше, одяг – хоч обидві жертви були чоловіками, після смерті вони були переодягнені в жіночі атрибути. Лян Дзічен був повністю одягнений в жіночий костюм, на цьому ж трупі були червоні туфлі на високих підборах.

По-друге – музика. І Хе Ю, і Сє Цінчен не могли забути пісню, яку тихенько наспівувала Дзян Ланьпей, розчленовуючи в кабінеті тіло. Тоді, думаючи, що Сє Сюе було вбито, вони чули за дверима тихе, ніби віддалене, моторошне наспівування божевільної: «Кинь, кинь, кинь хустинку, обережно поклади другові за спинку...»

По-третє, три літери WZL відповідали тому, що вони побачили в таємничому повідомленні у печері на острові Неверленд.

Поступово у натовпі стали лунати сповнені страху перешіптування, в міру того, як все більше і більше студентів усвідомлювали подібність цього вбивства до того, що скоїла Дзян Ланьпей.

— Дзян Ланьпей...

— Так, вона співала цю пісню, «Кинь хустинку», коли убивала його - я читав про це в газеті...

— А хіба ці червоні туфлі на підборах не такі ж, як туфлі Дзян Ланьпей на тому фото, яке публікували в газеті?

— О боже... я чув, що «туфлі» репрезентують злу енергію*, а ще вони можуть означати «відправити когось на смерть»...

 

*В китайській слово «туфлі» («взуття») промовляється так само, як слово «зло»

 

Один студент, настільки переляканий, що втратив над собою контроль, заголосив:

— Це справді Дзян Ланьпей! Мстивий дух Дзян Ланьпей жадає крові!

Після цього крику натовп немов вибухнув.

Хе Ю вже говорив Сє Цінчену, що після розголосу того, як Дзян Ланьпей зустріла свій кінець, і відкриття її трагічної долі, серед студентів почали ширитись чутки, що якщо написати ім’я покидька, що тебе скривдив, причину смерті та підписати «Дзян Ланьпей», мстивий привид жінки прийде і забере його життя.

І дана фотографія зараз, безсумнівно, підтверджувала ці студентські оповіді про привида, а оскільки вона з’явилася на величезній кількості телефонів одночасно, студенти були вкрай збентежені.

Побачивши, що ситуація стає все більш хаотичною, поліцейські та викладачі, відповідальні за евакуацію студентів, підняли в руках мегафони і щосили закричали в них:

— Тихо!!! Всі студенти! Не товпіться тут, ідіть за викладачами до своїх кімнат! Ми вас убезпечимо!

Студентів знову погнали вперед, наче зграю качок, але їх очі залишалися прикутими до фотографії жертви вбивства.

В результаті надмірної опіки над ними у повсякденному житті студенти мали дуже низький поріг терпимості до таких жахливих картин, але все ж не могли відірвати від зображення очей. Вони були перелякані і нажахані, але що більше вони боялися, тим більше хотіли дивитись, і що довше дивилися, тим більше їх у це затягувало.

Безпечно евакуювати людей і так було важким завданням, але воно стало ще складнішим, бо картинка на мобільному кожного змінилася знову.

Зображення вбитого зникло і на екран повернулося повідомлення «WZL, смертельна гра «Кинь хустинку» почалась».

Але зараз воно дещо відрізнялось.

За літерою W було введено ім’я померлого, Ван Дзянькан, а маленькі електронні ляльки, що грали біля нього в «кинь хустинку», потьмяніли, всі усміхнені діти, що грали, завмерли на місцях, відео було зупинене на кадрі, де маленькому хлопчику скрутили голову.

А далі під W, Ван Дзянькан, електронні діти за літерою Z, які до того не рухалися, почали швидко обертатися. Маленька електронна дівчинка, усміхаючись, побігла по колу з червоною хусткою, ширяючи позаду «друзів», готова в будь-який момент кинути хустку...

Розпочався другий раунд убивчої гри.

Сє Цінчен та Хе Ю переглянулися, і обидва згадали слова в гостьовій книзі на Неверленді: «WZL невдовзі буде вбито».

Тоді вони подумали, що WZL – це ініціали однієї людини, і гадки не мали, що це перші букви імен трьох різних людей...

W, Ван Дзянькан уже мертвий.

Хто може бути Z?

Раптом у Хе Ю задзвонив мобільний.

Хлопець здивовано завмер, а побачивши ім’я абонента, зробив секундну паузу, перш ніж дещо ніяково підняти слухавку.

— ... Тато.

Хе Дзівей саме вийшов з аеропорту, коли побачив новини про вбивство у Худжов і дивне відео, надіслане йому його секретарем:

— Що відбувається у вас в університеті? Що робить служба безпеки вашого студмістечка? Як вони таке допустили?

Хе Ю не відповів.

Хе Дзівей:

— Де ти зараз?

— Біля входу до навчального корпусу.

— Я попрошу шефа Лі прислати когось за тобою.

— Нема потреби, - Хе Ю озирнувся навколо. Люди товклись, мов сардини в банках, і до того ж поряд з ним все ще стояв Сє Цінчен. Якщо прямо зараз сюди під’їде поліцейська машина і забере його, Сє Цінчен, мабуть, буде дивитись на нього з іще більшою зневагою, навіть якщо нічого не скаже. – Не переживай. До того ж, поліцейська машина не зможе сюди заїхати. Невдовзі я вже повернусь до кімнати в гуртожитку.

— Але раптом щось станеться... – тут Хе Дзівей почув на задньому фоні у Хе Ю звуки метушні. Він замовк і зітхнув: - Поряд з тобою зараз є хтось із близьких знайомих?

Хе Ю глянув на Сє Цінчена. Він не знав, чи можна цього чоловіка вважати його близьким знайомим, чи відносини між ними двома досі були такими ж, як вони обговорювали раніше – звичайними, простими відносинами лікаря з пацієнтом, які вони мали в минулому.

— Алло? Хе Ю, ти там?

Хе Ю якраз хотів щось сказати, коли почув голос хлопця по ту сторону лінії:

— Тату, зажди! Я забув дещо в літаку, я маю піти сказати екіпажу.

— ....

По цих звуках очі Хе Ю помітно похололи.

— Все добре, тату, тут є дехто, кого я знаю, - сказав він і поглянув на Сє Цінчена. - Я з лікарем Сє.

— Сє Цінченом?

— Мм...

— Що ти робиш разом із ним? Він тебе лікує?

По правді, Хе Ю і сам не знав.

Після тієї сцени в готелі Сє Цінчен продовжував придиратися до нього без найменших, здавалося б, зусиль покращити його психічний стан.

Але незрозумілим чином йому стало набагато краще, коли його увага перестала бути повністю зосереджена на Сє Сюе.

Він не помічав цього дотепер, бо не дуже довіряв Сє Цінчену, йому завжди здавалося, що той умисно створює йому труднощі, щоб просто позловтішатись. Але тепер він раптом збагнув, що, мабуть, це була частина терапії, яку проводив для нього Сє Цінчен.

Окрім фізіологічних симптомів Психічна Ебола мала також значний вплив на психічний стан пацієнта.

Сє Цінчен не належав до групи лікарів, що покладалися виключно на медикаментозне лікування – навпаки, він радше більше зосереджувався на скеруванні та побудові внутрішньої стабільності своїх пацієнтів. Не буде помилкою сказати, що він тяжів до ідеалізму.

Ось чому Сє Цінчен підходив не для короткострокових консультацій, а для довгострокового лікування; такі терапевти, як він, зазвичай не повторюють: «Ти хворий, тож давай побесідуємо. Ти можеш поговорити зі мною, якщо маєш щось на думці».

При психологічному втручанні він віддавав перевагу методам, близьким до життя, а тому вони були мало помітні. Він завжди хотів, щоб його пацієнти почувалися нормальними людьми.

Іноді в психотерапії не важливо, наскільки спеціалізованими чи поверхнево красивими будуть слова лікаря при спілкуванні з пацієнтом.

Зрештою, насправді важливим є те, наскільки комфортніше стало пацієнту, і чи змінився його або її психічний стан на краще.

Наразі Хе Ю виявив, що його недавні сварки із Сє Цінченом змусили його ламати голову над тим, як впоратись із каменями спотикання, які чоловік розклав на його шляху, і він уже далеко відійшов від тіні, спричиненої невдалим першим коханням.

Трохи розсіяний через це усвідомлення, він звів очі на Сє Цінчена:

— ...

— Чому ти знову затих? – спитав Хе Дзівей. - Що сталося?

— Нічого, - Хе Ю легенько кашлянув і відвів очі від Сє Цінчена. - Так, він мене лікує.

— Цей Сє Цінчен... Ми тоді хотіли затримати його у нас, але він не хотів залишатись і відхилив наші пропозиції. Тепер же він вирішив побути волонтером.

Хе Ю не міг сказати батькові, що це він кинувся на Сє Цінчена в готелі під час свого чергового загострення, довів доброго лікаря до того, що той вже не міг залишатись осторонь, і саме тому він став приглядати за Хе Ю.

— Він... він просто час від часу оглядає мене, - трохи ніяково сказав Хе Ю. – Не на регулярній основі.

Хе Дзівей мить помовчав.

— Це добре. В такому разі тобі варто залишитися з ним, не повертайся до своєї кімнати; скупчення горстки малих дітей – це не про безпеку. Слідуй за своїм лікарем Сє, і йди разом з ним до його гуртожитку.

— ...Тату, це не трохи незручно.

— Чого це незручно? Він піклувався про тебе відколи ти був дитиною, і не буде проти допомогти з такою дрібницею.

— Він більше не мій лікар.

— Не змішуй все докупи. Людська добра воля існує поза трудовими відносинами, хіба ні? Інакше чому б він час від часу надавав тобі медичну допомогу? Крім того, не те, щоб він погано провів час у нашому домі, тож чого так сухо і різко до всього ставитись? Якщо тобі соромно попросити, дай йому телефон, і я поговорю з ним.

З того кінця знову почувся голос молодшого брата Хе Ю:

— Тату, чого ти так швидко йдеш, хто це? Хе Ю?

— ... Я зрозумів, - щойно почувши цей голос, Хе Ю більше не хотів нічого слухати. - Я відключаюсь.

Завершивши дзвінок, Хе Ю поглянув на Сє Цінчена й легенько кашлянув:

— Цей...

Сє Цінчен:

— Твій батько хоче, щоб ти повертався зі мною.

— ... То ти чув.

Сє Цінчен мугикнув на знак підтвердження, і вони з Хе Ю разом пішли за натовпом. Входи й виходи зі студмістечка університету Худжов були тимчасово закриті, тому Сє Цінчен не міг повернутися до медуніверситету, але міг піти в гуртожиток Сє Сюе - він щойно говорив про це з сестрою і знав код її електронного замка.

З певними труднощами вони двоє послідували за тісним натовпом до гуртожитку. Сє Цінчен відчинив двері.

— Заходь.

При увімкненому у вітальні світлі домашня атмосфера житла розвіяла гнітюче відчуття, що переслідувало їх зовні. Незважаючи на те, що терористична акція все ще тривала, у цьому середовищі це більше скидалося на споглядання пожежі з іншого берегу річки або на перегляд фільму про копів, що боряться зі злочинцями – це сприймалося вже менш удушливо.

А оскільки це був дім Сє Сюе, першим, що зустріло їх, коли вони увійшли всередину, був чайний столик, вкритий шкідливою їжею та розкидані ведмедики тедді. Серед іншого було навіть два неприбрані порожні контейнери з-під локшини.

Хе Ю:

— ...

Сє Цінчен:

— ...

Тут справді важко було почуватись наляканим.

Сє Цінчен зачинив двері, послабив ґудзик на комірі і з похмурим виразом обличчям почав прибирати за Сє Сюе.

Хе Ю роззирнувся у вітальні, де йому заледве вистачало місця стояти. Він бував тут раніше, але Сє Сюе завжди прибиралася, перш ніж запрошувати його. Він ніколи б не подумав, що кімната до прибирання може виглядати ось так – це було майже співставно з центром переробки сміття. На якусь мить Хе Ю знайшов це навіть більш шокуючим, ніж фотографії місця вбивства Ван Дзянькана; було важко пов’язати цю засмічену кімнату із звичайним охайним і свіжим виглядом Сє Сюе.

Він якийсь час стояв, притулившись до одвірку і заклавши руки за спину, перш ніж обережно запитати:

— ... І часто так?

— Завжди так, - Сє Цінчен вже давно звик поводитись як її батько. З безвиразним обличчям він підняв ведмедика, якого Сє Сюе скинула на підлогу, обтрусив і посадив назад на шафу.

Хе Ю:

— ...

— Піди закип’яти води і завари нам дві чашки чаю, - сказав йому Сє Цінчен.

— ...Добре.

Коли Хе Ю готував чай, він побачив у мийці два чайних набори, і у фільтрі було листя чорного чаю, який Сє Сюе не дуже любила. В його голові щось невиразно промайнуло, але перш ніж встигнути вловити цю думку, він почув, як Сє Цінчен гукнув до нього з вітальні:

— Візьми тибетський чай у шафці на третій полиці - я буду його.

Хе Ю прийняв прохання і, замість того, щоб розмірковувати над виявленим у мийці, зосередив свою увагу на пошуку тибетського чаю, який хотів директор Сє, у шафці Сє Сюе, повній різних закусок і напоїв.

Незабаром у кімнаті було прибрано. Сє Цінчен знав, що робить. Він виглядав дуже суворим, поважним і відстороненим, через що здавався особливо відірваним від світу, але насправді це була лиш одна сторона його особистості. Прибирання було абсолютно природнім для чоловіка, який з підліткового віку виховував свою молодшу на вісім років сестру.

Коли Хе Ю заварив чай і вийшов з тацею в руках, Сє Цінчен нахилився, щоб підібрати останню стопку книг, яку його сестра розкидала на килимі.

Його фігура виглядала дуже чарівно, з довгими прямими ногами і вузькою талією. Коли він схилився, його одяг натягнувся і можна було чітко побачити лінії його тонкого, але сильного стану.

Помітивши, що Хе Ю повернувся, Сє Цінчен випростався і поклав книги назад на полицю, перш ніж обернутися й поглянути на нього. Він злегка підвів підборіддя, жестом показуючи секретарю Хе, щоб той поставив його тибетський чай на вже чистий до блиску чайний столик.

— Я заварив «холодні пахощі сніжних полів», - сказав секретар Хе. - Ти ж цей хотів, правильно?

— Мм.

Завершивши з прибиранням і помивши руки, директор Сє сів на диван і розпустив комір.

Незважаючи на стіни, що відділяли їх від метушні, їм все ще було чути шум натовпу зовні і звуки сирен, а якщо б Сє Цінчен трохи повернув обличчя вбік, він міг би побачити крізь вікно вітальні криваво-червону вежу, що світилася, мов меч правосуддя.

Тим часом на його телефоні маленька дівчинка з хустинкою бігала кругами за літерою Z.

— Хакери? – спитав Сє Цінчен.

— Безумовно, - кивнув Хе Ю. – Вони охопили усі електронні мобільні пристрої в цій зоні на додаток до радіотелевежі.

Мабуть через те, що його вже трохи дратував той факт, що його і Сє Цінчена телефони постійно відтворювали це відео, а ще, мабуть, через відчуття суперництва, бо і сам був хакером, він відкрив свій телефон і почав вводити кодові команди.

— Цікаво... – тихо сказав він за кілька секунд. - Вони використовують новітнє обладнання зі Сполучених Штатів, я колись з таким стикався. У цього обладнання широкий діапазон передачі, але є баґ: з його контролю досить легко вирватись.

Він не моргаючи дивився на код зламу на екрані, намагаючись прорвати захист супротивника.

Через кілька хвилин телефон Хе Ю замовк.

Тепер його мобільний перестав бути об’єктом сигналу передачі противника, і він недбало відкинув його в сторону.

— Це так просто?

— Маю сказати, що мої навички не з найгірших, - скромно мовив Хе Ю, один із п’яти найкращих хакерів даркнету. – Їм не варто зв’язуватись зі мною.

— А ти можеш заблокувати їх сигнал на всій території?

Хе Ю злегка усміхнувся.

— Не без відповідного обладнання. Крім того ця справа в юрисдикції поліції, і у випадку мого втручання я можу легко стати об’єктом для їх розслідування. І я не буду встановлювати захист на твій телефон також, тож ми продовжимо споглядати відео.

Він мав рацію, і Сє Цінчен погодився.

Хе Ю сів навпроти чоловіка і запитав:

— До речі, ти знав того Ван Дзянькана?

Сє Цінчен був професором медуніверситету, а Ван Дзянькан, ймовірно, співробітником університету Худжов. Хе Ю спитав просто так, тож здивувався, коли Сє Цінчен зробив ковток свого чаю, заплющив очі і, притулившись до дивана, сказав:

— Знав.