Він справді безсоромний

Від нечистого молока відмовились.

Тим часом замовлення з доставкою, яке зробив Сє Цінчен, складалося всього з двох булочок – одна була з м’ясом, друга з овочами.

Хе Ю не подобалися м’ясні булочки, він знаходив їх занадто жирними, але якщо дати йому овочеву булочку, йому буде здаватись, що овочеве листя перед приготуванням не достатньо ретельно промили – такою поведінкою він сильно нагадував наложниць багатіїв старого суспільства. Зрештою Сє-ґе похмуро відкрив холодильник і витягнув з морозильної камери пакет вонтонів.

Сє-ґе запитав наложницю Хе:

— Їх зробила моя сусідка. Це останній пакет, вони всі натуральні і без консервантів. Це єдина їжа, яка у мене залишилась – будеш чи ні?

Глянувши в очі Сє-ґе, наложниця Хе зрозумів, що терпіння цього патріархального чоловіка вже досягло своєї межі. Хе Ю прийшов сюди, щоб розслабитись, тому нічого доброго не вийде, якщо він справді розлютить Сє Цінчена.

Тож хлопець посміхнувся, виражаючи своїм гарненьким обличчям певну стриманість – хоч і удавану.

— В такому випадку мені доведеться вас потурбувати.

Наступна сцена здавалася абсурдною пародією на волонтерство. Лікар Сє, одинокий старий, якого мали б втішати, насуплений, із щільно стиснутими губами, з дерев’яною ложкою в руках слідкував за водою, що закипала в каструлі на електроплиті. Тим часом Хе Ю, студент-волонтер, що прийшов розрадити старого, свідомо стояв настільки далеко від лінії зору Сє Цінчена, наскільки це було можливо. Місце джентльмена було не на кухні, тож він спокійно оглядав кімнату, ніби займався саме тим, чим і мав би.

Коли Хе Ю був школярем, він кілька разів приходив сюди разом із Сє Сюе. Лі Жвоцьов тоді ще була тут, і в кімнаті були фото з їх із Сє Цінченом весілля.

Зараз тих фото не було.

Але здавалося, що зникли не тільки фотографії Лі Жвоцьов. Було кілька місць, де залишилися давні сліди від світлин, які, скоріше за все, прибрали навіть раніше. Це не було очевидно, поки він уважно не пригледівся, тож Хе Ю подумав, що їх прибрали ще до того, як він приходив сюди в шкільні роки. Але тоді його увага була зосереджена на Сє Сюе, тому він був не надто спостережливим.

— Будеш з оцтом? — запитав його Сє Цінчен.

— Так, - сказав Хе Ю. - Я сам додам.

У кімнаті стояла мертва тиша, але крізь стіни чулися відголоски звуків із сусідських перенаселених будинків провулку Мою. Люди у світі були схожі на клітини в організмі – клітини мають різні метаболічні цикли, а люди живуть у своєму власному ритмі. Коли сім'я, що живе на східну сторону, вже миє посуд і палички, від тої, що на західній, чутно ще тільки звук вмикання плити.

Притулившись до віконної рами, Хе Ю побачив, що по підвіконню повзе хамелеон. Він простягнув руку і хамелеон, на диво, не злякався його і дозволив погладити себе по голові. Така вже була аура у Хе Ю - холоднокровні тварини завжди відчували якусь спорідненість з ним і ніколи не тікали; можливо, вони сприймали його за свого.

Але улюбленими тваринами Сє Сюе були пухнасті теплокровні, а таких істот, як комахи і рептилії, вона боялась. Якби вона побачила цього хамелеона, то неодмінно б налякано скрикнула і прогнала б його.

Хе Ю погладив хамелеона по голові, і той задоволено примружив очі.

Хлопець подумав, що, можливо, вони з Сє Сюе справді де в чому були надто різними і, мабуть, тому їй подобався не він, а Вей Донхен.

Тепер, коли він стояв на місці, де Сє Сюе провела своє дитинство та юнацькі роки, відбитки її життя, які раніше могли заспокоїти його серце, перетворились на густі зарості терну з корінням, що сягало глибоко в землю, і гілками, що пронизували небо.

Коли людське серце поростає терном, то і навколишній світ може принести йому лише біль.

Хе Ю стало трохи не по собі, тому він тихенько попрощався з хамелеоном і відійшов від підвіконня Сє Сюе.

Виловивши з води вонтони, Сє Цінчен озирнувся і побачив, що в якийсь момент студент-волонтер Хе Ю влігся на його ліжко і закрив своє обличчя його подушкою.

— ... Що ти робиш? Ти хоч душ прийняв перед тим, як лягати на моє ліжко?

Хе Ю нічого не відповів, продовжуючи закривати обличчя подушкою, ніби намагаючись сховатись подібно хамелеону.

Сє Цінчен знову заговорив:

— Ти не збираєшся відповідати?

— ...

— Якщо ти так і не поворухнешся, я зроблю висновок, що ти задихнувся, і подзвоню в морг, щоб тебе забрали.

Після кількох секунд мовчання, ймовірно, щоб уникнути такої неприємності, як бути відправленим в морг, Хе Ю нарешті підняв руку і трохи опустив подушку, відкривши половину обличчя. Його мигдалеподібні очі повнились відразою:

— Від твого ліжка тхне тютюном.

Сє Цінчен поставив миску.

— Якщо не подобається запах, досить там лежати – вставай і йди їсти. Чим швидше ти поїси, тим швидше зможеш піти. Я хочу відпочити.

— Запах не був таким сильним, коли я був тут востаннє.

— Це було дуже давно.

І справді, подумав Хе Ю.

Коли тут була – як її? – Лі Жвоцьов, Сє Цінчен не курив. Мабуть, невістка не дозволяла йому. Сє Цінчен був досить холодною людиною, але він мав сильне відчуття відповідальності, особливо коли справа стосувалася його обов’язків як чоловіка: якщо його дружині щось не подобалось, він обов’язково мав знайти спосіб її задобрити.

Лежачи на ліжку Сє Цінчена і дивлячись на байдужий профіль чоловіка, Хе Ю не міг не згадати свій перший візит до його дому. Лі Жвоцьов тоді з усмішкою пішла приготувати для нього закуски та чай, а він сидів і, в очікуванні, ненавмисно глянув на наполовину сховане за завісою велике ліжко. В нього виникло дивне відчуття, бо він не міг насправді уявити, щоб Сє Цінчен спав із жінкою.

Чи справді могли бути моменти, коли це серйозне, холодне обличчя було заплямоване бажанням?

Сє Цінчен нахмурився:

— Про що задумався?

— Про життя.

— ...

— Сє-ґе, ти ходив на іще якісь побачення наосліп після того?

— Я не маю наміру знову одружуватись.

— Тобі лише за тридцять… — повільно сказав Хе Ю. – Хіба тобі не самотньо?

Сє Цінчен кинув на нього байдужий погляд:

— У тебе широкий спектр питань, докторе Невгамовний.

Хе Ю усміхнувся. Мабуть, це через те, що Сє Цінчен був байдужий до сексу.

— Ти будеш їсти вонтони? Якщо ні, я їх висипаю.

Хе Ю був дуже голодний, тож нарешті послідував пропозиції Сє Цінчена – встав з ліжка і сів за маленький столик.

Стілець, який йому дав Сє Цінчен, був тим самим, яким користувалася в дитинстві Сє Сюе, маленький і низенький – дуже незручний для Хе Ю з його ростом у 189 см. Сє Цінчен кинув малій дитині пляшку оцту та ложку і холодно додав:

— Слюнявчик треба?

 Хе Ю не став з ним сперечатися, лиш відвернув голову і легко усміхнувся, виглядаючи дуже слухняним, але зухвалість, що зблиснула в його очах, виявляла його провокативні наміри.

— В такому випадку чому б вам не погодувати мене власноруч, лікарю?

— ...

— Ось, - і він повернув срібну ложку Сє Цінченові.

— Бери і їж сам, - холодно сказав Сє Цінчен.

Але вонтони були трохи загарячими, і Хе Ю хотів дати їм трохи охолонути, тож він взяв свій телефон і почав щось клацати в ньому.

Сє Цінчен не міг стримати свої батьківські імпульси:

— Якщо хочеш їсти - їж, а не грай в ігри на своєму телефоні.

Хе Ю навіть не підняв голови, а його пальці продовжували літати по екрану:

— Це не гра.

Сє Цінчен опустив погляд на екран і побачив, що це справді була не гра, а щось на зразок коду, що швидко прокручувався.

— Що це?

— Я практикуюсь, це хакерські команди.

— Хіба хакери не комп’ютерами користуються?

— Я сам його прошивав, - спокійно сказав Хе Ю. – Мій мобільний може робити все те саме, що і комп’ютер.

Сє Цінчен не був надто зацікавленим у таких речах, та і не дуже на них розумівся, але він мав певне уявлення про здібності Хе Ю, і припускав, що той був досить вправним у цьому. Однак Хе Ю атакував чужі брандмауери, розглядаючи це як різновид гри на концентрацію, і ніколи не переступав межі.

— Дві хвилини.

Хе Ю нарешті натиснув enter, і на екрані були зафіксовані дані зламу відомого веб-сайту, і він звірився зі своїм годинником.

— Цього разу моя швидкість була досить хорошою - мабуть тому, що я спішив поїсти вонтони.

Він з усмішкою закрив сторінку. Його абсолютно не цікавили їхні дані, він хотів лише погратися з їх брандмауером – подібно до ексцентричного крадія, який любить відкривати всі види замків високого класу, але навіть не намагається щось вкрасти після того, як замок був зламаний.

Сє Цінчен:

— ...

Хе Ю відклав телефон. Вонтони вже були нормальної температури, тож він опустив голову й почав повільно їх їсти.

Вонтони ручної роботи було важко знайти в магазинах, Хе Ю тихо прикінчив всю миску, але все ще почувався ненаїденим, тому озирнувся на Сє Цінчена.

— Чого ти на мене дивишся? На моєму обличчі немає коду.

— Я б хотів ще одну миску.

— Думаєш, це гра у відкриття коробок з призами? Ще одну миску? Сусідка зробила їх, щоб дати мені, і ти щойно з’їв останній пакет, більше нема.

— А ти вмієш їх робити?

— ...

Сє Цінчен витягнув сигарету, сунув її в рота, і пробурмотів:

— Якби і вмів, для тебе б не готував.

Потім клацнув запальничкою і трохи схилив до неї голову, щоб запалити сигарету.

Хе Ю глибоко насупився:

— Сє Цінчене, коли це ти так сильно пристрастився до куріння? Ти не міг би припинити? Ця кімната дуже маленька, і зараз ти так її задимив, що я не можу дихати.

— Це твій дім, чи мій? - Сє Цінчен затягнувся та видихнув дим у напрямку Хе Ю без натяку на ввічливість і подивився на нього через сірий серпанок диму. – Ти прийшов до мене додому, з’їв вонтони, які я приготував, посидів у моєму кріслі, полежав на моєму ліжку, зарившись обличчям в мою подушку, і продовжуєш щось вимагати, поводячись так, ніби весь цей час ти був вкрай ввічливий. Якщо не можеш дихати, то повертайся додому, твоя сімейна вілла оточена зеленню і повітря там має бути дуже свіжим. Двері отам.

— ...

Хе Ю не знайшовся що сказати.

Сє Цінчен струсив попіл з цигарки:

— Ти ідеш?

— ....

— Якщо ні, не забудь помити посуд. Зазвичай в гостях ти досить чемний, тож не будь лінивим, прийшовши сюди.

— ...

Добре, це лиш звичайна домашня справа. Цей юний пан жив за кордоном, тож не те щоб він не вмів мити посуд.

Під акомпанемент шуму води Сє Цінчен докурив решту сигарети, спершись на віконну раму. Раніше він почувався дуже втомленим, але після цієї перепалки з Хе Ю вся сонливість випарувалась, а після викуреної сигарети він ще більш прокинувся.

Він подивився на Хе Ю, який мив посуд перед раковиною. У юнака не було чолки, і його красиве чоло було відкрите – хоча, в цей момент, коли він опустив голову, відтираючи посуд, пара маленьких пасом звисала над його бровою. Шкіра була гладка та пружна, і навіть в цьому трохи тьмяному світлі його профіль, здавалося, випромінював м’яке сяйво.

Він виглядав дуже юним і вишуканим, а ще був досить розумним. І справді, необхідно дуже сильно наблизитись, щоб вловити в нього звіриний дух.

Дивлячись на нього, Сє Цінчен подумав: якби не його психічна хвороба, він би був непереможний і міг би отримати будь-яку панну, яку б хотів. Цікаво, що то за дівчина, що побачила в ньому недоліки?

— Тобі варто замінити цей кран, вода з нього ледь біжить.

Милостиво вимивши миску, юний пан Хе закрив кран, опустив рукава, які був засукав, і витер руки.

— Останнім часом ми не так часто тут буваємо, - відповів Сє Цінчен, - тому лінь міняти.

Юний пан подумав, що це не велика справа, і сказав:

— Тоді наступного разу я скажу Лао-Джао знайти когось, хто замінить його, а заразом і це освітлення...

— Що не так з освітленням? – скривився Сє Цінчен.

— Воно надто тьмяне, через що це місце схоже на будинок з привидами. Якщо в кімнаті стане ще темніше, то неможливо буде побачити, хто перед тобою стоїть.

Сє Цінчен розсердився через зневажливий тон Хе Ю – що за людина почне придиратися, щойно відклавши палички після їжі?

— Здається, це не твій дім, - посміхнувся Сє Цінчен. – Але саме ти, Хе Ю, не мав очей впізнати людину перед собою, хіба ні?

— ...

Хе Ю не знав, що відповісти. Це правда, йому було важко прийняти те, що сталося в готелі в Ханши - що він прийняв Сє Цінчена за жінку, притискав його і цілував на столі і в ліжку. Він одразу понизив голос:

— Ти казав, що не будеш згадувати про це...

Сє Цінчен закотив очі:

— Думаєш, я хочу це згадувати? Це тільки через те, що ніяк не можу заткнути тобі рота.

Атмосфера стала незручною, як раптом хтось постукав у двері.

Наложниця Хе використав це як можливість уникнути неприємної теми, відкашлявся, і спромігся змінити тон:

— Я піду відчиню двері.

— Вітаю, я з швидкої доставки Шуфен. Це будинок пана Сє? – заговорили знадвору.

Хе Ю відчинив двері.

— Ем, ви пан Сє? Ви забронювали на сьогодні зустріч, бо маєте щось відвправити, і попросили прийти до вас це забрати.

Хе Ю обернувся і досить ввічливо сказав:

— Пане Сє, тут із служби доставки, щоб забрати посилку.

— Саме так, я маю дещо відправити, - згадав Сє Цінчен, взяв картонну коробку з речами, які приніс із собою, і підійшов. – Це повсякденні речі, треба відправити до Суши. Будь ласка, перевір дані замовлення.

— Добре, без проблем!

Кур’єр пересвідчився, що все в порядку, і хотів був усе запакувати, коли Хе Ю, що стояв поряд зі схрещеними руками, раптом помітив, що щось не так.

— Хвилинку.

Він не дав кур’єру заклеїти коробку, відкрив її та витягнув звідти предмет одягу.

Послідувала хвиля мертвої тиші.

Хе Ю, який щойно був послужливим і шанобливим, піднявши футболку, став випромінювати темну ауру, і повільно повернув голову.

— Сє Цінчене.

— Що? – не змінившись в обличчі, відповів той.

— Ти перепродаєш на Сянью* футболку, яку я тобі позичив?

 

*Онлайн платформа для перепродажу люксових речей. Справжній додаток називається «вільна риба» (що стосується речей, якими не користуються, «вільних»), але назва тут написана як «солона риба» - сленговий термін, що означає «ледачий» або «неамбітний». Обидва варіанти вимовляються як «сянью».

 

— Ти сам сказав, що тобі вона вже не потрібна, але навіть на вживану твою сорочку є черга бажаючих при високій ціні у п’ять тисяч юанів. Якщо ж я залишу її собі, то вона перетвориться на ганчірку, - спокійно підмітив Сє Цінчен. – То в чому проблема?

— Тобто, в чому проблема? Ти що, не знаєш, що у мене психічна гермафобія? Я краще знищу свої речі, ніж віддам незнайомцям.

Сє Цінчен залишався байдужим:

— Це один із варіантів прояву твого психічного захворювання і зараз ти маєш прекрасну можливість подолати це.

Говорячи, він вихопив коробку і сунув її в руки приголомшеному хлопцю-кур’єру:

— Відправляємо, покупець сказав, що оплатить доставку по отриманні.

— Сє Цінчен!

Кур’єр завагався і глянув на кожного з них:

— Так... відправляти чи ні?

Наложниця Хе:

— Не відправляти.

Сє-ґе:

— Відправляти.

Кур’єр потер брову:

— ...Чому б вам двом не обговорити це між собою?

— Нема чого обговорювати. Якщо я кажу відправляти – значить відправляйте, - знову підняв голову авторитаризм Сє Цінчена. Він зиркнув на кур’єра. - Поспішай, це я зробив замовлення.

Мало хто міг витримати подібний лезу погляд Сє Цінчена, тому кур’єр слухняно прийняв посилку і поспішив забратися звідти, залишивши Хе Ю, над яким, здавалося, згустилися хмари через те, що продали його особисту річ, і Сє Цінчена, який був гарному настрої, бо щойно заробив 5000 юанів.

— Ти засмутився? Ходімо, пригощу тебе пізнім обідом.

Хе Ю якусь мить стояв на місці, але зрозумів, що з нього досить. Хмурний, він взяв свій рюкзак з ліжка, зачепив Сє Цінчена плечем, проходячи повз, і, не озираючись, штовхнув двері.

— Можеш поїсти сам! – скреготнув він зубами. – Диви не з’їж ті п’ять тисяч, які ти заробив, продавши мій одяг. Збережи їх! Подзвони мені, якщо тобі не вистачить їжі, я особисто приїду тебе нагодую!

Ненависно кинувши ці кілька слів, юнак вийшов з дому Сє Цінчена зі своїм рюкзаком на спині.

Водій вже довго чекав на нього біля провулка. Хе Ю затягнув в машину свої довгі ноги і похмуро попросив водія повністю закрити усі вікна, не бажаючи витрачати час на споглядання буденного світу за вікном.

— Юний пане, вам недобре? Відвезти вас до лікарні? – спитав водій.

— Не треба, - Хе Ю відкинувся на спинку свого сидіння з потемнілим лицем. - Я не хочу більше сьогодні бачити нікого, хто носить білий халат.

Телефон завібрував, коли той, що носить білий халат, надіслав йому повідомлення:

«Наступного понеділка приходь до мого кабінету попрацювати».

Обличчя юного пана Хе витягнулось і він вимкнув екран телефону.