Хто сказав, що мені треба молока?

Минув ще тиждень.

На цих вихідних Сє Цінчен не залишився в медуніверситеті – він вирішив повернутись перевірити свій старий дім в центрі Худжов.

Коли брат і сестра Сє обидва стали відвідувати університети, в ньому відпала потреба. Зрештою, норми пристойності вимагали певного розмежування між чоловіками та жінками, а той маленький простір менше 40 квадратних метрів робив життя Сє Цінчена і Сє Сюе дещо незручним.

Але оскільки у них були хороші стосунки із сусідами, зокрема з тітонькою Лі, яка піклувалась про них як про власних дітей, брат із сестрою час від часу поверталися на пару днів додому і обідали з нею.

Останнім часом Сє Цінчен був дуже зайнятим і вже давно не бував вдома, тому, будучи вільним на цьому тижні, подзвонив Сє Сюе.

— Поїхали до тітоньки Лі на вихідних, я під’їду заберу тебе.

На його подив, Сє Сюе відповіла:

— Я там була пару днів тому і вже заходила до неї.

— ... Чому мені не сказала?

— Я... – затнулась Сє Сюе. – Я не планувала, просто так вийшло, що я там прогулювалась.

— Щоб добратись від Університету Худжов до провулку Мою, треба зробити дві пересадки на метро, і там поблизу немає великих торгових центрів – ти просто випадково там прогулювалась?

— С-саме так.

— Сє Сюе, не бреши мені, - тон Сє Цінчена різко став холодним. - Ти останнім часом щось приховуєш від мене?

Помучившись якусь мить, Сє Сюе так і не знайшлась із поясненням, тож, зрештою, просто видала:

— Ґе, у мене майже розрядився телефон.

— Сє Сюе!

— Він справді розрядився, я відключаюсь. Ґе, я зайнята на цих вихідних, тож поїдь сам, добре? Не забудь передати від мене привіт тітоньці Лі! Бувай!

Сє Цінчен хотів сказати ще щось, але вже чув серію гудків.

— ...

Він відключив дзвінок, з холодним виразом обличчя кинув телефон на стіл, пішов на балкон своєї кімнати в гуртожитку і цілу сигарету викурив у задумі.

Навіть якщо Сє Сюе не поїде, йому все одно потрібно було провідати тітоньку Лі, а також прибрати в домі. Хоч вони зараз дуже рідко залишались там, але все ж це був їх із Сє Сюе справжній дім.

Тому після занять у п’ятницю ввечері Сє Цінчен зібрав кілька речей і сів на метро, щоб повернутись до провулку Мою.

Це один із небагатьох напівзруйнованих провулків лонтан* у місті, який досі не було знесено. Забудований в еру зарубіжних концесій, він був зведений із темно-червоної цегли з білою облямівкою. Уряд щороку виділяв гроші, щоб якомога гарніше відремонтувати екстер’єр, але це не могло змінити долі будівель, що скидалися на красунь, чий період розквіту вже минув. З перехрещеними мотузками для білизни, схожими на зморшки, які неможливо було приховати макіяжем, і відлущеною фарбою, що нагадувала стерту помаду, ці невеличкі будівлі, що розкинулися серед великих і стильних сучасних багатоповерхових забудов, викликали асоціацію з груповим фото стареньких бабусь, які сиділи поряд з молодими людьми - досить характерні для своїх поколінь.

 

*Лонтан – стиль архітектури у старому Шанхаї; один або ціла мережа провулків, забудованих 2- чи 3-поверховими будинками

 

Коли Сє Цінчен увійшов до провулку, тітоньки та дядечки, що знімали прання, стали вітати його:

— Професоре Сє, ти повернувся?

— Ти вже поїв, лікарю Сє? У мене тут є зайва кукурудза, я сам не з’їм, тож пізніше принесу тобі.

Відповівши їм усім, Сє Цінчен повернув в сторону входу до будівлі, перед якою були розкидані потерті велосипеди, і ступив до свого дому.

Сусіди колись звали його Сяо-Сє, поки Сє Сюе не підросла і не стала проводити серед них більше часу, ніж він, і спілкувалась вона значно миліше за нього, тому ласкаве ім’я «Сяо Сє» було передано їй, а до нього ж стали ввічливо звертатися «професор Сє» або «лікар Сє».

Єдиною, хто не використовував цих шанобливих звернень, була тітонька Лі.

Її помешкання знаходилось в тому ж блоці, що і дім Сє Цінчена, тож після того, як він зайшов додому і склав принесений одяг, він вийшов і постукав у її маленькі червоні двері. Але, навіть після того, як він стукав тривалий час, ніхто не відповів.

— Що за ґвалт? Смерті шукаєте? Влаштовувати таке посеред ночі... – лаявся старий дядечко, що жив на верхньому поверсі. Він відкрив вікно і ледве висунув свою голову. Побачивши Сє Цінчена, однак, він перестав розпалятись і лаятись. – О, то це лікар Сє повернувся.

— Дядьку, де тітонька Лі?

— О, вона кілька днів тому бачилася із Сяо-Сє і не думала, що ти приїдеш так швидко, тому сьогодні вранці вона пішла до своєї подружки.

— До подружки?- Сє Цінчен нахмурився.

— Саме так. Айо, ти ж її знаєш, вона непосидюща. Можливо, попри свій вік, вона разом з подружками влаштувала вечірку в ціпао*. Вона любить такі речі і, думаю, ще пару днів не повертатиметеся.

 

*Ціпао – традиційний жіночий одяг у Китаї та деяких країнах Південно-східної Азії. Вільна сукня, що має розрізи по боках вздовж ніг, може бути зі стоячим коміром. Походить від національного одягу маньджурів [Вікіпедія]

 

Сє Цінчен:

— ...

— Лікар Сє вже поїв? – спитав дядечко, закінчивши з пустою балаканиною. – Якщо ні, ходи поїж зі мною.

Сє Цінчен ніколи не переймався, що може якось потурбувати своїх сусідів:

— А що є поїсти?

— Манго, - дядечко простягнув у вузеньке віконце стару, схожу на кору дерева, руку, пропонуючи Сє Цінченові великий очищений манго.

Сє Цінчен:

— ...

Побачивши вираз обличчя чоловіка, старий негідник з тремтячими на вітрі пасмами волосся зареготав:

— Тіки поглянь на себе, так серйозно насупився, ха-ха-ха-ха-ха, такий смішний!

— ... Забудьте, можете з’їсти самі, я йду додому, - і він зайшов у будинок, грюкнувши за собою дверима.

Простір всередині був розділений на дві частини простою блакитною шторою. Частина, де було вікно з видом надвір, належала Сє Сюе. Простір був невеличкий, але на вікні було кілька чудових сукулентів і квітучих троянд. Ліжко принцеси, яке Сє Цінчен подарував їй, коли вона вчилась у школі, було усипане різнокольоровими ляльками та подушками, а стіна над ним була вкрита вицвілими плакатами знаменитостей.

Сє Цінчен кинув свій піджак на власне ліжко, ковзнув довгими пальцями у вузол краватки, розпустив його та з полегшенням зітхнув.

Його ліжко було біля дверей, відокремлене від решти кімнати екранною завісою. Він був не надто вибагливим до таких речей, тому його дерев’яне ліжко було старим, успадкованим від батьків. Старі меблі були міцними і досі залишалися надійними, навіть попри сумлінну тридцятирічну службу.

Після напруженого тижня Сє Цінчен був дуже втомлений. Він налив собі води, випив ліки і ліг у своє ліжко трохи подрімати, а коли прокинувся, було зовсім темно.

Оскільки тітки Лі не було поряд, йому було лінь організовувати собі обід, тож він витягнув свій телефон і навмання замовив їжу з доставкою.

Але перш, ніж він встиг закрити додаток, на екрані з’явилося сповіщення WeChat - це було повідомлення від Хе Ю.

«Де ти?»

Сє Цінчен не захотів відповідати.

Вискочило наступне повідомлення:

«Я прийшов до тебе в медуніверситет, але не знайшов тебе там».

— ...

Сє Цінчен був надто втомлений, щоб друкувати щось довге, і відповів мінімальною кількістю символів:

 «Вдома».

Хе Ю ж, навпаки, не був скупим на слова:

«Ти вдома? Ти поїхав додому? Сє Сюе теж з тобою?»

Коли людина, яка перебувала в постійній напрузі, повертається до місця, де відчуває спокій і може повністю розслабитися, її важко повернути в попередній, зібраний стан.

Саме так зараз почувався Сє Цінчен. Він лежав на старому дерев’яному ліжку з розв’язаною краваткою та розстібнутими верхніми ґудзиками на сорочці, все його тіло ніби погрузилося в сон, так що йому було важко навіть ворушити пальцями, тож він натиснув на значок голосового повідомлення і хрипким втомленим голосом сказав:

— Чого ти такий надокучливий? Вона не зі мною. Зараз вихідні, чого ти мене шукав? У мене нема для тебе молока - ти не знаєш, як замовити на винос і тобі потрібна компанія?

Зазвичай він не розмовляв з Хе Ю так різко. Але для нього був трохи принизливим той факт, що хлопець спіймав його на шахрайстві, він ще не придумав, як повернути свою гідність, тому весь цей тиждень не шукав зустрічі з тим малим дияволям.

Тепер, коли Хе Ю взяв на себе ініціативу знайти його, він розсердився, бо хотів відпочити, а не турбуватися про цього психа.

Як і очікувалося, псих затих.

Через довгий час прийшло повідомлення.

«Мені нудно».

Сє Цінчен кам’яним голосом записав ще одне голосове:

— Іди, пограйся зі своїми однокласниками.

«Я хочу до тебе».

— Ти не розумієш, що я кажу, Хе Ю? У мене вихідні, я хочу відпочити і я вдома, а ти був тут лише кілька разів ще дитиною, тож навряд пам’ятаєш дорогу, - роздратовано відказав йому Сє Цінчен, але, мабуть, тому, що він лежав втомлений на своєму ліжку, його голос звучав трохи гнусаво.

Хе Ю відповів:

«Не хвилюйся, я добре її пам’ятаю».

Сє Цінчен:

— ...

Звичайно, він пам’ятав – він же був відмінником.

— Не приходь, я не маю енергії тебе розважати. Якщо тільки ти не захворів. Ти захворів?

«Ні».

— Тоді не приходь.

Але Хе Ю було байдуже:

«Ти програв мені минулого разу, а я за це ще з тебе не спитав, так?»

Сє Цінчен втупив млявий погляд у стелю, в синюватому світлі екрану телефону його обличчя виглядало ще більш похмурим.

— ... Хе Ю, чого саме ти хочеш?

Цього разу відповідь прийшла не відразу – так, ніби хлопець роздумував, що сказати.

Коли Сє Цінчен майже втратив терпіння та був готовий відкинути телефон і спробувати знову заснути, Хе Ю надіслав ще одне повідомлення, цього разу голосове. Голос юнака був справний, теплий і лагідний.

Але слова, які він видавав, були вкрай безсоромними.

— Моя хвороба не загострювалась, але я в не дуже гарному настрої. Я маю прикидатись перед усіма, і це дуже втомлює, а перед тобою мені прикидатись не треба, тому я хочу прийти до тебе, щоб відволіктись і розслабитись.

— ... Я для тебе якийсь дитячий майданчик, до якого ти можеш прийти і відволіктись, коли тобі нема чого робити? - розлютився на цей приємний голос Сє Цінчен. - Хе Ю, що це у тебе за психічна проблема? Раніше ти тікав від мене швидше за собаку, що драпає від побиття, а зараз ти ніби відчув перевагу і сам женешся за мною - ти що, залежний?

Хе Ю і сам не знав, що з ним відбувалося.

Можливо, це через те, що раніше він постійно переслідував Сє Сюе, в його серці завжди мали місце якісь очікування. Зараз його надіям не було за що зачепитись, а ще він не хотів, щоб Сє Сюе помітила, що його увага зосереджена на ній, тож він міг тільки відвести свій погляд деінде.

Посеред цього безпорадного сум’яття він нарешті виявив, що Сє Цінчен був його найкращим варіантом, щоб розвіятись. Він добре розумів його, а ще... А ще його очі нагадували очі Сє Сюе.

Хе Ю знав, що це не те саме, але ці очі щонайменше могли принести йому певний комфорт і полегшення. Більше того, відчуття, що виникло у хлопця, коли Сє Цінчен програв йому, було дуже цікавим – це було щось, чого він ніколи раніше не очікував і не уявляв.

Можливо, Сє Цінчен мав рацію – Хе Ю був трохи залежний.

Він все чекав і чекав, коли Сє Цінчен знову покличе його і дасть якесь завдання – але так і не дочекався. Після цілого тижня очікування, він був уже трохи роздосадуваний, тому зрештою цього вечора сам написав Сє Цінчену, а після того, як той знову і знову відмовляв йому, вирішив перейти від текстових повідомлень до голосових, записуючи їх з холодним виразом на обличчі, і сподіваючись, що чоловік почує незадоволення в його голосі.

— Я зараз приїду.

Сє Цінчен був настільки роздратований, що кинув телефон у стіну. Голос Хе Ю, який ніби так і вимагав, щоб його відшльопали, продовжував лунати у тісній старій кімнаті...

— Ви весь тиждень не шукали зустрічі зі мною – може, боїтеся?

Сє Цінчен зітхнув:

— Якого б дідька мені тебе боятись?

Хе Ю був людиною дії: якщо він сказав, що прийде, то неодмінно об’явиться. Сє Цінчен ще був сподівався, що хлопець десь не там заверне і прийде до якогось іншого будинку, але коли почувся стукіт у старі пошарпані двері, Сє Цінчен зрозумів, що сподівання на зниження IQ хлопця були менш реалістичними, ніж сподівання, що Хе Ю провалиться в якийсь колодязь, проходячи через зону будівельних робіт.

Тук-тук-тук.

— ...

Сє Цінчен трохи ворухнув пальцями, продовжуючи лежати на своєму ліжку. Він був такий втомлений, ніби потік сили, що йшов в комплекті до його тіла, був обрізаний.

Хе Ю був просто втіленням ідеального сучасного студента, демонструючи цивілізовану і ввічливу поведінку людини, яка поважає старших і піклується про молодших. Він не квапив Сє Цінчена, але і не йшов. Він просто продовжував час від часу помірно постукувати кісточками пальців у двері, тоді як Сє Цінчен продовжував лежати на ліжку.

Хе Ю не був нетерплячим.

Але яким би терплячим не був хлопець, енергійний старий нагорі зі своїм гострим слухом уже почав відчувати роздратування. Він розчахнув вікно своєї мансарди і закричав:

— Стукаєш і стукаєш! Може варто поцікавитись, чи є хто вдома, перш ніж так довго тарабанити? Га? Я не знаю тебе, хлопче. Кого ти шукаєш? Ти від якоїсь громадської організації, прийшов розрадити одиноких старих жителів?

— ...

Який сором.

Одинокий старий Сє Цінчен, що лежав у ліжку, прикидаючись мертвим, був змушений встати і відчинити вхідні двері.

— Все добре, дядьку, - гукнув він нагору. - Я його знаю.

Сє Цінчен схопив за комір юнака, який стояв надворі перед прочиненими дверима, і затягнув його до будинку.

— Заходь, - брудні двері з гуркотом зачинилися за ними з такою силою, що табличка з написом «щастя», прикріплена на дверях, затремтіла й перекосилася.

З похмурим виразом обличчя Сє Цінчен штовхнув Хе Ю до стіни.

— Що ти, в біса, робиш?

Хе Ю прихилився до стіни, випромінюючи м’який аромат прального засобу наряду з енергійним запахом молодого хлопця, який досить довго займався на сонці баскетболом.

Цей запах ширився кімнатою Сє Цінчена, змішуючись з холодним і похмурим духом тютюну в повітрі.

Хе Ю здійняв брову й тицьнув пальцем вгору:

— Хіба той дядечко вже цього не проговорив? Прийшов розрадити одиноких старих.

Юнак оминув Сє Цінчена і увімкнув верхнє світло, клацнувши по вимикачу. Рухався він напрочуд спритно і ладно, без характерної для справжніх волонтерів стриманості, а так, ніби він жив тут.

Найбільш дратуючим було те, що, пройшовши трохи вглиб будинку, цей волонтер обернувся і чемно запитав у «одинокого старого», якого прийшов розрадити.

— Сє-ґе, я трохи зголоднів, можете дати щось поїсти?

Сє Цінченові вже уривався терпець. Запустивши пальці собі у волосся, він відкинув назад кілька пасом і сказав:

— Чому б тобі не піти й не попити молока?

— У вас є для мене молоко?

— ...

Сє Цінчен роздратовано порився в картонній коробці і кинув Хе Ю упаковку молока Шухва*.

 

*Популярний бренд безлактозного молока

 

Хе Ю глянув на неї.

— Воно недостатньо чисте, я ніколи не брав молоко цієї фірми.

— ...

З очима-лезами і губами, що скидались на тонку морозну лінію, Сє Цінчен сказав:

— Тоді що б ти хотів випити, юний пане? Хочеш, щоб я зараз знайшов когось, хто виготовить для тебе молоко на місці?