Він пішов зустрітись із Чень Манєм

Холодний і прямий мов стріла Сє Цінчен ніколи б не подумав, що настане день, коли якийсь хлопець зможе подумки назвати його старим збоченцем.

Не кажучи вже про те, що в ніч перед тим цей самий хлопець притисне його зверху, сам як малий збоченець, і силоміць поцілує його, настільки гаряче і наполегливо, що майже просуне свого язика йому в рота.

Здається, що зараз деякі хлопці абсолютно недоречно використовують свою приємну зовнішність, гарні оцінки і свій вік, з яким сотні років тому вони б вважались ще неповнолітніми, щоб залишатись безнаказанними.

Хе Ю був одним з вкрай нерозсудливих зразкових учнів, який скористався зйомками в дорамі, щоб пом’якшити біль від розбитого серця. Але його взяли на заміну в останній момент, роль була невелика, а сам проєкт дуже коротким, тож зйомки швидко закінчились і він повернувся назад до університету.

Перед тим, як виходити, він надіслав повідомлення Сє Цінчену, а тоді покинув готель зі своєю валізою.

 

У день повернення Хе Ю Чень Мань запросив Сє Цінчена рано вранці разом піти на цвинтар.

Молодий поліцейський щойно самостійно розкрив свою першу справу і для нього це була дуже пам’ятна подія, тому він хотів піти трохи поговорити зі своїм старшим братом.

— Це була міжпровінційна справа, - Чень Мань ніс кошик із фруктами і паперовими грошима, прямуючи цвинтарем до надгробка свого брата. Він рухався дуже квапливо і мало не перечепився через кущ.

— Міжпровінційна справа крадіжки велосипеду, - сказав Сє Цінчен.

Обличчя Чень Маня почервоніло:

— Велосипеди — також транспортні засоби, і вони також є власністю людей...

Сє Цінчен, не звертаючи ніякої уваги на його слова, взяв у нього кошик із фруктами, поставив підношення перед могилою і підпалив паперові гроші. Від полум’я піднявся жар, що викривляв повітря. Сє Цінчен поглянув на фотографію дуже молодого поліцейського на могильній плиті та рядок слів, вигравіруваних і прикрашених золотою пудрою.

Пам’яті Чень Лішена.

Життя Чень Лішена обірвалося, коли йому було трохи за двадцять. Спогади Сє Цінчена про нього були досить розмиті – він лиш пам’ятав, що, на відміну від Чень Маня, він був дуже серйозним і надійним молодим чоловіком, і коли він приходив з малим Чень Манєм до них у гості, то фрази, які найчастіше можна було від нього почути, це «дякую за турботу» і «перепрошую».

Навіть останнє повідомлення, яке він відправив своїм колегам перед тим, як його вбили, було: «Сьогодні є справи. Перепрошую, я можу запізнитися».

Сє Цінчен подивився на чорний важкий надгробок і сказав:

— Твій брат також став поліцейським, який може самостійно розв’язувати справи.

Чень Мань стурбовано додав:

— В майбутньому я ще краще працюватиму! Я хочу, щоб мене перевели в Департамент Кримінальних Справ.

Сє Цінчен похитав головою:

— У тебе надто низький IQ.

— ...

— На превеликий жаль для тебе, усі розумові здібності успадкував твій брат.

Чень Мань знав, що Сє Цінчен не хотів, аби він просувався по кар’єрним сходинкам. Чим вище піднімаєшся, тим сильніший вітер, найменша необережність – і тебе здує вниз, де ти зустрінеш жахливу смерть. Тож зі сторони Сє Цінчена постійні такі підколи були своєрідною турботою про нього.

Чень Мань не розсердився. Він тихо промимрив ще кілька слів своєму братові, потім запалив сигарету й поставив її перед братовим столом підношень.

Він заплющив очі, склав долоні й сказав:

— Ґе, одного дня я розберусь зі справою, яку ти не закінчив.

— ...

Сє Цінчен знав, що Чень Мань мав на увазі справу вбивства його батьків.

Справа була не з легких. Кожен, хто мав проникливе око, міг сказати, що автомобільна аварія, в якій загинули батьки Сє Цінчена, не була звичайною. Кожен в поліції мав свої підозри. Але навіть так, що можна було зробити? Вони загинули не під час розслідування, тому їх не могли посмертно назвати героями.

До того ж людина, що організувала аварію, не залишила жодних слідів злочину. А ще, було дуже багато підозр відносно того, хто міг мати зуб на його батьків, оскільки обидва раніше були офіцерами вищого рангу і були залучені у розслідування незліченної кількості кримінальних справ. Тут могли бути причетні кримінальні синдикати та організації, що займались наркотрафіком.

Зрештою, всі докази вказували на те, що ДТП було спричинене великогабаритним авто, і так справу було закрито.

Сє Цінчен зробив усе можливе, щоб з’ясувати причину смерті своїх батьків, але врешті решт здався. Як людина з холодною головою, навіть якщо його сльози ще не висохли, а серце давно померло, він все ж намагався дивитися вперед, у майбутнє.

Сє Цінчен закінчив з пахощами і, побачивши, що Чень Маню потрібно ще трохи часу, відійшов і став прогулюватися навколо. Могили його батьків були не на цьому цвинтарі, земля тут дуже дорога, деякі могили з гробницями тут були дорожчі, ніж будинки на околицях міста, річна плата за обслуговування також була напрочуд високою. Тільки багаті і впливові могли дозволити собі спочивати тут.

Йдучи між могил, Сє Цінчен натрапив на статую.

Надгробні скульптури як явище були запозичені з Європи: статую висікали в людський зріст, зазвичай з мармуру, і поміщали на надгробний камінь. Конкретно ця статуя зображала лікаря в білому халаті і товстих окулярах, який сидів у кріслі і дивився вниз на книгу в руці.

Під статуєю був підпис:

Цінь Циянь (1957-2017)

Зрештою, єдине, що йому не вдалося вилікувати - це людська натура.

Сє Цінчен знав Цінь Цияня.

Вони колись були колегами.

Цінь Циянь був відомим випускником Медичного Університету Худжов та визначною фігурою в галузі нейрохірургії. Кілька десятиліть тому Цінь Циянь закінчив університет, потім поїхав до Сполучених Штатів для подальшого навчання і після його завершення повернувся до Китаю. Він викладав у своїй альма-матер і очолював дослідницьку команду. Далеко не кожна людина за своє життя може досягнути і половини того, чого досягнув він своєю наполегливою працею. Він мав успіх та ім’я і вже міг ліниво насолоджуватись життям, сидячи з чашкою теплого чаю за столом із настільною лампою в свої пізні роки, але пан Цінь обрав залишитись на передовій.

Для хірурга неможливо проміняти скальпель на ручку.

Тож після виходу на пенсію з Яньджов у віці 60 років професор Цінь повернувся до свого рідного міста та знову був прийнятий на роботу в Першу Народну Лікарню Худжов. Саме там вони із Сє Цінченом стали колегами.

Однак одного вечора чотири роки тому 60-річний Цінь Циянь складав в офісі свою сумку, збираючись іти додому святкувати день народження дружини, коли раптом в дверях з’явився молодий чоловік із нерівномірною рослинністю на обличчі та кошиком фруктів із шовковою тканиною в руках. Чоловік заявив, що є членом сім’ї пацієнтки, і прийшов сюди, щоб особисто подякувати директору Ціню за те, що той врятував життя його матері.

У Цінь Цияня було багато таких пацієнтів. Побачивши, що чоловік зблід і весь спітнів, лікар подумав, що він, мабуть, подолав довгий шлях, тому запросив чоловіка в кабінет випити чаю.

Але ніхто не очікував, що поки старий лікар наливатиме воду для приготування чаю, цей з виду боязкий молодий чоловік тихенько встане і витягне з дна кошика з фруктами холодний, блискучий ніж. За той час, що знадобився Цінь Цияню аби заварити чай і з посмішкою обернутись, вираз обличчя молодого чоловіка геть змінився. Він вирячив очі і з голосним криком вчинив брутальне вбивство.

Це була справа вбивства лікаря Ї Бейхаєм, що чотири роки тому сколихнула всю країну.

Відповідно до відео з камер спостереження, які згодом вилучила поліція, злочинець Ї Бейхай притиснув старого лікаря Цінь Цияня до стіни і наніс йому тринадцять ножових ударів у груди та живіт. Свіжа кров забризкала увесь не надто просторий кабінет: від медичних карток пацієнтів на столі до шовкової тканини, якою вбивця прикривав кошик – усе було заплямоване моторошним багрянцем.

Коли люди прибули на шум, Ї Бейхай уже був весь у крові настільки, що неможливо було сказати, людина він чи демон. Він підняв перед натовпом тіло Цінь Цияня, який присвятив усе своє життя медицині, і під супровід криків викинув його у відкрите вікно.

Скинуте з такої висоти понівечене тіло, сягнувши землі, розбилося вдризг.

Оглянувши результат своєї роботи, Ї Бейхай випростався біля вікна і самовдоволено стояв у калюжі крові, з блискучим ножем, з якого все ще крапало, і з усмішкою звернувся до небес:

— Це відплата! За обманювання людей і видурювання з них грошей! Убити тебе! Убити тебе!

Але що ж спричинило таку глибоку, криваву ненависть?

Як молодий член сім’ї пацієнта міг вчинити таке звірство відносно старого лікаря з сивіючими скронями?

Те, що виявила і оприлюднила поліція після розслідування, розлютило всі прошарки суспільства, і громадська думка закипіла, наче гаряча олія.

Виявилося, мати Ї Бейхая була хвора на рак мозку, мала гліому. Пухлина була злоякісна та локалізувалася у дуже небезпечному місці, тому навіть після відвідання багатьох лікарень не знайшлося жодного лікаря, який би наважився оперувати її.

Ця одинока мати боялася величезних витрат на лікування, тому вирішила не лікуватись, а просто чекати смерті. Однак її син, якому було вже за тридцять, все ще очікував на підтримку і ліниво проводив цілі дні, навіть не шукаючи роботи. Побоюючись, що про її бездарного сина нікому буде піклуватись, якщо вона протягне ноги, вона не сміла помирати.

Її стан все більш погіршувався, поки вона вагалася, що ж їй робити. Нарешті вона почула, що відділення нейрохірургії першої народної лікарні Худжов було дуже відомим, і всі лікарі мали високий рівень медичної етики, а деякі з них були настільки добрі, що знаходили способи допомогти зібрати кошти бідним пацієнтам або ж знижували оплату за медичні послуги.

Сповнена надії, мати спакувала сумку місцевих морепродуктів свого містечка, сіла на зелений потяг* і приїхала в цей незнайомий мегаполіс.

 

*Поїзди 1950х рр., зелені з жовтою облямівкою, значно повільніші за сучасні потяги. Вони вже були виведені з експлуатації, але досі використовуються в деяких віддалених районах

 

Але по приїзді вона була абсолютно дезорієнтована цим містом з тисячами багатоярусних будівель і десятками тисяч терасових вулиць. Поки ця жінка, яка не знала навіть, як провести електронну оплату, знайшла лікарню, пройшла, мабуть, ціла вічність. Добравшись нарешті до місця, вона не знала, як зареєструватись на прийом і, будучи дуже боязкою, так і простояла цілий день у метушливому вестибюлі лікарні.

Під кінець робочого дня лікар нарешті помітив цю жінку, від якої розносився різкий рибний запах.

Він запитав про причину візиту і попросив її залишити інформацію, навіть залишив їй свій номер телефону та сказав, що допоможе їй знайти рішення.

Після цієї зустрічі до відділення нейрохірургії першої лікарні Худжов передали чималий стос медичних документів жінки. Ніхто не знав, що тоді обговорювали лікарі за закритими дверима, але, зрештою, мати справді отримала бажану знижку, їй призначили операцію і вона з вдячністю стала чекати світанку свого нового життя.

Її ж залежний від азартних ігор син весь час залишався у їх далекому рідному містечку і ні дня не провів поряд із матір’ю.

Хоча плату за операцію було знижено, але в такому розкішному місці як Худжов, де навіть земля була вимощена перлами, а золото цінувалося не набагато вище заліза, проживання для цієї матері було надзвичайно дорогим. Жінка економила і жила у крихітній кімнаті на вісім осіб, де стояв запах вогкості і цвілі, а харчувалася паровими булочками Ґаоджуан, які ділила на три частини – по одній на кожен прийом їжі, і пила гарячу воду з благодійних кіосків.

Під кінець місяця у жінки задзвонив старий розбитий мобільний. Телефонував її син, і тема дзвінка була досить передбачуваною — йому були потрібні гроші.

— Я в Худжов на лікуванні, і мені багато на що потрібні гроші. Цього місяця справді немає вільних...

— Що? - молодий чоловік на іншому кінці лінії миттю розлютився, його голос майже пронизував барабанні перетинки старої хворої жінки. - Немає грошей? Тоді що мені робити цього місяця? Хто буде про мене дбати? Мене не хвилює! Ти маєш щось придумати! Мені, блять, навіть нічого поїсти!

Жінка згорбилася, стискаючи пошарпаний телефон у руках. Вона затнулась, ніби зробила щось не так.

— У мене справді немає більше грошей. Коли я тільки приїхала і не знала дороги, мені доводилося витрачати гроші на автобус, але зараз я знаю дорогу і можу дійти пішки. Витрати на лікування мені також знизили... я зекономлю і наступного місяця у мене точно будуть гроші... не переживай...

— Хто сказав тобі їхати лікуватись в Худжов? – продовжив люто кричати чоловік. - Я ж тобі казав! Це місце — просто рай для шахраїв, що ошукують дурнів, у яких забагато грошей! Що ти там робиш? Тобі недостатньо нашої місцини? Ти можеш їсти й пити скільки душа забажає! Що за серйозна хвороба може у тебе бути? Це марна трата грошей!

Жінка слухала і великі сльози котилися по павутиноподібним зморшкам в кутиках її очей та крапали на жирну бетонну підлогу крихітного готелю.

Тим часом син все ще лютував:

— Чому ти так хочеш платити тим лікарям... Хіба не знаєш, що їм потрібні тільки твої гроші? Вони роблять статки на життях людей, сподіваються, що такі дурні, як ти, хворітимуть і вишикуватимуться в чергу, щоб платити їм гроші! Інакше, як їхня лікарня може продовжувати працювати? І тепер ти пішла, дозволила їм себе осліпити, і навіть не можеш подбати про свою дитину! Тьху!

Вилаявши її, Ї Бейхай поклав слухавку, не бажаючи більше марнувати на мати слова. Він сердито одягнувся, видобув з-під ліжка останні п’ятдесят юанів і пішов до нелегального грального дому на в’їзді в село.

Жінка була настільки збентежена, що вже не хотіла ніякого лікування. Зрештою, працівники лікарні втішили її та зв’язалися з Ї Бейхаєм.

Кінець кінцем Ї Бейхай нетерпляче погодився, що поки вони не намагаються здерти з нього гроші, мати може зробити операцію, якщо хоче. Він не хотів витрачати час і енергію на поїздку в Худжов, підтвердив ризики операції по телефону і залишив голосовий запис, що коли прийде час, мати сама може підписати усі папери.

Процес дещо не відповідав стандартам, але, не зважаючи на правила лікарні і з поваги до Цінь Цияня, вся процедура відбулася як було заплановано. Госпіталізація, реабілітація, передопераційний інструктаж... Все було методично організовано і систематично виконано.

Нарешті прийшов день операції. Лікарі ще раз обговорили з самотньою жінкою її ризики, повідомили, що пухлина була в дуже небезпечному місці, і якщо їй не зробити операцію, вона зможе прожити ще тільки близько трьох місяців, але і операція також мала величезний ризик – у випадку невдачі вона може померти на операційному столі.

— Тоді... Тоді я хотіла б зробити ще один телефонний дзвінок, добре? - трохи боязко запитала жінка, лежачи на лікарняному ліжку.

Їй передали телефон, і жінка тремтячими руками набрала номер, бажаючи сказати кілька слів своєму синові, перш ніж ступити до брами між життям і смертю.

Але після довгого очікування у супроводі гудків усім, що вона отримала, була та сама, що і в попередній день, автоматична відповідь, записана крижаним механічним голосом.

Ї Бейхай був залежний від азартних ігор і втрачав будь-яке відчуття раціональності, щойно робив першу ставку, тож ніяк не зміг би знайти час відповідати на телефонні дзвінки своєї старої матері.

З вологими очима жінка зрештою повільно відклала телефон. Шмигнувши носом, вона посміхнулася:

— Дякую, лікарко. Емм...

— Що?

Жінка затнулася, помітно вагаючись, ніби їй було соромно просити.

Молода лікарка, відповідальна за передопераційний інструктаж, лагідно сказала:

— Тітонько, ви можете сказати все, що хочете, нічого страшного.

Голос жінки трохи тремтів, коли вона запитала:

— Це боляче?

— Мм?

— Операція, це буде боляче?- обличчя жінки трохи почервоніло, коли крізь воскову жовтизну її шкіри спробував пробитись легкий спалах сорому.

— О, - до молодої лікарки прийшло розуміння і вона, посміхаючись, заспокоїла її: - Зовсім не боляче, тітонько. Ми застосуємо наркоз - це ліки, від яких ви ненадовго заснете. Боляче не буде, а коли ви прокинетесь, все уже мине.

Жінка слухала втішні слова лікарки, і її очі сповнились почуттям, схожим на тугу.

Тож, це зовсім не боляче...

Коли її завезли в операційну, і вона поглянула на білу стелю коридору лікарні, на медсестер і лікарів, що скупчилися навколо неї в повній готовності, в її голові все ще відлунювали останні почуті нею слова, і кутики її зморщених губ піднялися в легкій скромній усмішці.

Хірургом, який оперував її, був Цінь Циянь, який був у літньому віці і вже провів того дня три серйозні операції, тож був не в найкращому стані, але операція була настільки важкою, що тільки йому можна було її довірити.

Хвилини й секунди спливали, крізь зелений захисний одяг лікаря став потроху сочитись піт.

— Пінцет.

— Бинт.

— Ще два шматки бинта.

Тихо і розмірено.

Всі його м’язи були напружені, а очі не мигали на найбільш критичних моментах.

Першим, хто зрозумів, що щось не так, був асистент. Коли він взяв переданий Цінь Циянєм лоток, то помітив, що тіло лікаря трохи похитувалось.

Лікарі є лікарями, але іноді вони бувають і пацієнтами.

Коли асистент нервово подивився на Цінь Цияня, той також зрозумів, що не може продовжувати. Він повільно і обережно завершив рух, який почав, а потім спокійним голосом, який не викликав би паніки у інших, сказав:

— У мене затуманилось перед очима, і я відчуваю запаморочення.

Говорячи, він відступив на кілька кроків, хотів сказати щось ще, але в його очах потемніло, і він упав.

Таке сталося з Цінь Циянєм вперше. У нього був високий рівень холестерину та він страждав від тяжкого тромбозу яремної вени, тому часто відчував головний біль та нудоту, але ніколи раніше це не доходило до запаморочення та втрати свідомості.

Подібні випадки в лікарнях траплялись рідко, але не були безпрецедентними. На практиці лікарів навчали, як завершити операцію в такій несподіваній ситуації з персоналом, що залишився. Але пухлина була в такому небезпечному місці, що операція закінчилася невдачею, хоча решта лікарів зробили все можливе.

Мати померла.

А син раптом проявив синівське ставлення – а як він міг його не проявити, якщо з нетерпінням чекав мізерної допомоги, яку щомісяця йому надавала мати, не кажучи вже про те, що коли вона пішла, разом з нею зникли і домоправителька, кухарка, служанка... Ї Бейхай почувався так, ніби потрапив у пекло, і він не міг цього прийняти.

Обміркувавши все, звичайно, він дійшов висновку, що це була провина лікарів.

Мабуть, вони звабили його матір на операцію і госпіталізацію, бо прагнули витягнути з неї все до останньої копійки.

Допомога? Зниження оплати?

Як такий золотий гусак міг просто впасти з неба? Можливо, вони подумали, що видурили з неї недостатньо грошей, і що цей мішок з кістками ще можна було безкоштовно використати для проведення медичних експериментів, тож ці шахраї, скоріш за все, обдурили його матір, розгублену і одиноку в незнайомому місці, щоб вона «випадково» померла під їх ножем.

Чим більше Ї Бейхай думав про це, тим більш певним у цьому ставав. Глибокої темної ночі він лежав у ліжку, голоси сов надворі в маленькому селі почали скидатись на сміх, що лунав і кружляв у його голові, доки не перетворився на вир ненависті, що затягнула його в свої глибини.

На наступний день економічно збіднілий і культурно відсталий Ї Бейхай, який був винен грошей всім і кожному, відшукав вдома іржавий ніж для м’яса, заточив його на точильному камені до блиску і загорнув у товстий брудний рушник.

Потім він пішов до невеличкого магазину на в’їзді в село і погрозами змусив власника віддати йому всю готівку, після чого вирушив до Худжов...

Кілька днів потому новини про вбивство Ї Бейхаєм лікаря пронеслись усією країною, мов розкат грому, вразивши серця людей.

Засоби масової інформації та соціальні мережі повнились шоком через цей інцидент, гнівом на злочинця і згадками про Цінь Цияня. Але поступово серед цього хаосу почали показуватись з нори слизькі змії та отруйні скорпіони.

— Чи справді Цінь Циянь був таким добрим і співчутливим, яким здавався?

— Смерть матері Ї Бейхая дійсно викликає підозри.

—  Ї Бейхай заслуговує на співчуття, він і його мати жили в бідності, ніколи не знаючи, чи буде у них що поїсти наступного дня, тож нічого дивного, що у такої дитини трохи поїхав дах...

Завдяки певним посадовим особам і деяким блогерам у WeChat та Weibo такі дописи та аргументи почали ширитись. Чимало людей почали ставити під сумнів Цінь Цияня – від його академічних роботи до морального обличчя. Дехто був переконаний, що, постарівши, він повинен був піти на пенсію – не було потреби чіплятися за свою посаду та авторитет, щоб, зрештою, нашкодити і собі, і іншим.

Більше того, були ті, хто навіть почав копати інформацію про Цінь Цияня та його родину. Вони задавались питанням, чому це донька Цінь Цияня вийшла заміж за іноземця та переїхала за кордон – що такого хорошого було в іноземцях? Чи це не те саме, що забезпечувати зрадника за гроші батьківщини?

Задавались питанням, чому дружина Цінь Цияня була молодша за нього більш ніж на десять років, і робили висновки, що вона вийшла за нього через його достаток. Можливо, вона навіть не була його законною дружиною!

«Люди добрі, копайте ще; можливо, ми виявимо, що вона насправді була коханкою, яка зраджувала своєму законному чоловіку!»

Особисті справи жертви фактично стали для цієї авдиторії токсичним наркотиком, що блокував їм можливість відчути запах крові в лікарні, який ще не розвіявся, і дозволяв безрозсудно пускатись в розгул, порушуючи особисті кордони та не зважати на совість.

Був також один користувач Weibo, який викопав з глибин інтернету документ більш ніж десятирічної давнини, який стосувався поїздки Цінь Цияня до місцини, що зазнала стихійного лиха, для лікування поранених.

Цей юзер знав, як здійняти хвилі, уникнувши при цьому покарання. Він без жодного контексту вирізав частину, що демонструвала, як Цінь Циянь сидів з колегами у швидкій, і представив її без жодних коментарів. На зображенні молодий лікар, стурбований тим, яким виснаженим і спраглим виглядав його ментор, передавав Цінь Цияню пляшку з розчином декстрози [форма глюкози].

В розділі коментарів:

«Не хочу проявити до Цінь-лаоши зневагу, але напрошується питання: в зонах лиха подібні запаси дуже обмежені, так? Там точно не вистачає таких засобів для пацієнтів, а він так багато випив... Він хоч подумав про вмираючих на лікарняних ліжках людей?»

«Він заплатив за цей розчин декстрози?...»

«Професіонали мають велику владу. Бачте, він міг за бажанням відмінити людям плату за операцію, тож він точно не платив за розчин декстрози. Я знаю декого зі співробітників першої лікарні Худжов, вони кажуть, що всі професіонали там корумповані. Плата за операцію становить не менше п’ятизначного числа, тож якщо ви бачите, що для когось із пацієнтів знижують вартість, насправді це означає, що вони іноді використовують цих пацієнтів для ризикових експериментальних процедур - а інакше як вони закріплять свої медичні навички?»

Але найбільш шокуючим і жахливим з усього було виправдання дій Ї Бейхая.

Коли публічно оголосили результати розслідування, виявилося, що Ї Бейхай страждав на транзиторний психотичний розлад.

Згідно зі статтею 18 Кримінального кодексу, «якщо психічно хвора особа спричиняє шкідливі наслідки у стані, коли вона не здатна розпізнати чи контролювати власну поведінку, що було перевірено і підтверджено в ході правової процедури, вона не несе кримінальної відповідальності»...

Але докази, зібрані в ході розслідування, показували, що в момент убивства Цінь Цияня розум Ї Бейхая був у нормальному стані, і що він не втрачав контролю над собою. Зрештою, Ї Бейхай все ж був засуджений до смертної кари, але багато медпрацівників були незмірно обурені і вражені тим, як проходив весь цей процес, а також цією незрозумілою, але дуже поширеною громадською думкою.

І досі були люди, яких тригерив цей інцидент і вони періодично його обговорювали...

З цими думками про минуле Сє Цінчен якийсь час дивився на надгробок порожнім поглядом, перш ніж підійти...

— Сє Цінчен?

Позаду почулися кроки і здивований жіночий голос.

— Чому... чому ти тут?