Він зайшов до моєї кімнати в готелі

«Вчора ввечері жителі житлового масиву Сад Золотих Магнолій почули два постріли. Поліція, що приїхала на місце подій, знайшла в безлюдному старому особняку два тіла. Жертвами були 52річна жінка і 26річний чоловік. Ці двоє були матір’ю та сином, відповідно, дружиною та сином директора психіатричної лікарні Чен Кан Лян Дзічена. Поліція також знайшла в особняку передсмертні записки. Оскільки обоє були пов’язані зі справою Чен Кан, підозрюється, що вони вчинили самогубство з метою уникнути покарання...»

Ввечері вихідного дня Сє Цінчен сидів у швидкісному поїзді, коли отримав на телефон сповіщення про цю новину.

Він трохи нахмурився і клікнув по ньому.

Стаття була невеликою - як часто буває в таких випадках: чим серйозніша справа, тим менше слів.

Дружина та син Лян Дзічена...

Він пригадав, як того дня в лікарні Чен Кан медсестричка, яка їх приймала, сказала, що Лян Дзічен має дружину та дітей, і саме через це зауваження Хе Ю відразу зрозумів, що «Лян Дзічен», якого зустріла Сє Сюе, був підставою.

Чи справді ці двоє покінчили життя самогубством?

Щось в цьому інциденті непокоїло Сє Цінчена, але, все ж таки, він не був поліцейським, до того ж стаття була доволі скупа на деталі, навіть не містила зображення. Якщо б він і захотів як слід обміркувати це, у нього було надто мало зачіпок. Тож він вимкнув екран телефону і легко зітхнув. Перед його внутрішнім поглядом знову постала сцена полум’я на даху психіатричної лікарні Чен Кан.

Він знову почув істеричний сміх Дзян Ланьпей і її слова, що за двадцять років ніхто не прийшов побачитись з нею, що ніхто навіть не згадував про неї.

Що вона хотіла стати мстивим привидом і перетворити всю Чен Кан на пекло.

Чи було це своєрідною кармічною відплатою з того світу?

«Вітаємо, ваш потяг G12 прибуде на станцію Ханши за 10 хвилин. Будь ласка, зберіть свої речі та приготуйтеся до виходу. Дякуємо за поїздку. Наступна станція Ханьши».

Звук оголошення у швидкісному потязі відволік Сє Цінчена від його думок.

Він ввічливо перепросив у дівчини, що займала сусіднє сидіння, а та аж почервоніла, коли пропускала його. З подарунковою коробкою в руках він спустився у прохід і став чекати на прибуття. Він викинув з голови дружину та сина Лян Дзічена – зрештою, справа Чен Кан уже була у минулому.

 

Стрічка, до зйомок якої приєднався Хе Ю була невеличким веб-серіалом з маленьким бюджетом.

Сценарист був новачком, режисер - новачком, актори - новачками... Інвестиції були невеликі, тому весь каст і команда були новенькими, а реквізит старим.

Але в тому, що всі були новачками, були і свої плюси. Оскільки усі ще були недосвідченими, їхні обличчя ще не були зіпсовані димними бенкетами селебріті, підошв їхніх черевиків ще не торкнувся бруд слави, і у більшості з них серця ще залишались у грудях, огорнуті лиш тонким шаром плоті; важко було сказати, наскільки вони були щирими, але, щонайменше, вони не були абсолютно фальшивими. За словами Сє Сюе, загальна атмосфера була досить привітною.

Коли Сє Цінчен під’їхав на таксі до локації, де відбувалися зйомки, команда саме знімала останню сцену перед вечірньою перервою.

Сє Сюе вже попередила їх про приїзд Сє Цінчена, тож, коли він туди дістався, його одразу посадили перед монітором поруч із режисером, щоб він подивився на зйомки, поки чекає.

У цій сцені якраз брав участь Хе Ю.

Чесно кажучи, Сє Цінчен до приїзду сюди не знав, що саме то була за дорама, в якій знімався хлопець. Але, трохи поспостерігавши, виявив, що це була мелодраматична і надзвичайно клішована студентська любовна історія.

Хе Ю грав у ній хлопця-багатія, що був канонним гарматним м’ясом, якому протягом багатьох років таємно подобалася головна героїня; персонаж досить добре відповідав власне його особистості. У сцені, яку зараз знімали, багатій зізнається в коханні головній героїні, отримує відмову, і залишається сам-один.

Ця сцена мала бути під проливним дощем, та оскільки бюджет був настільки мізерним, що для масовки були залучені навіть двоюрідна тітка та бабуся режисера, знімальна група мала по можливості економити на штучних опадах. Тож, побачивши дарований небесами дощ, скупий продюсер став несамовито смикати акторів і мучити їх численними дублями.

В результаті Хе Ю довелося знову і знову повторювати цю емоційну сцену під продивним дощем.

Хоча акторство не було спеціалізацією Хе Ю і це був його перший досвід у даній сфері, він дуже добре контролював у цій сцені свої емоції. Це навіть виглядало не як гра, а скоріше як нестримний виплеск власних почуттів.

Сє Цінчен був дуже здивований, і, насправді, не він один – усі, хто стояв перед моніторами під тимчасовим тентом, були шоковані.

— Ого, цей студентик справді не з акторського? — скрутивши сценарій у маленький мегафон, пошепки сказав один із співробітників.

Поки вони закінчили зйомки цієї сцени, небо вже геть потемніло.

Бідна знімальна група поставила поряд простий намет, щоб актори могли відпочити та переодягнутися, і Хе Ю, закінчивши зйомки, зайшов усередину та довго не показувався.

Сє Цінчен надіслав йому повідомлення і хвилин за десять якийсь юний асистент підняв завісу і, тримаючи велику чорну парасольку з карбоновою ручкою, побіг до намету, де чекав Сє Цінчен, та запросив його в той, де був Хе Ю.

Цей намет був дуже маленький, всередині був тільки білий пластиковий столик і кілька стільців.

Коли увійшов Сє Цінчен, Хе Ю сидів на одному із стільців і сушив рушником своє волосся. Почувши рух, він підняв голову й поглянув на Сє Цінчена.

Цей погляд був не зовсім таким, якого очікував чоловік.

Він думав, що Хе Ю буде у вкрай поганому стані. Емоційна гра Хе Ю в останній сцені справила враження навіть на персонал, що спостерігав за нею з намету – вони навіть сльозу пустили, але сам актор виглядав неочікувано спокійним в байдужим. Він розвалився в наметі, слухаючи музику з безпровідними навушниками у вухах, його струнка ліва рука вистукувала по столу ритм.

Здавалося, його психічний стан був ще більш нормальним, ніж коли вони зустрілися в лікарні.

— Сє Сюе сказала, що ти прийдеш, - Хе Ю витягнув один з навушників і недбало кинув його на стіл. Він навіть посміхнувся Сє Цінчену. – Як алергія, вже краще?

На серці Сє Цінчена трохи полегшало:

— Якби не покращило, я був би уже мертвий, - він глянув на екран телефону Хе Ю. - Що дивишся?

— Новини, - сказав Хе Ю. – Продовження стосовно психіатричної лікарні Чен Кан. Минулої ночі померли дружина і син Лян Дзічена. Пишуть, що вірогідне самогубство. Ти ж теж це бачив?

Сє Цінчен кивнув.

Хе Ю посміхнувся:

— Навіть у такої людини були дружина і син... Навіть він комусь подобався.

Не помітивши в його словах похмурості, Сє Цінчен простягнув йому подарункову коробку, яку просила передати його сестра.

— Від Сє Сюе.

Взявши важку коробку, Хе Ю на якусь мить завмер, перш ніж сказати:

— Дякую.

Сє Цінчен, спокійно прийнявши цю подяку і постоявши у наметі ще трохи, запитав:

— Годі про Лян Дзічена, давай поговоримо про тебе. Чому ти раптом захотів грати цю роль?

— Мені хотілося спробувати щось нове і мені випала така можливість. До того ж, мені подобається персонаж.

Сє Цінчен кивнув. Потім підсунув стілець, сів і сунув в губи сигарету.

Але не встиг запалити, як Хе Ю запитав:

— Ти не міг би не курити?

— ...

Дитиною Хе Ю часто спостерігав, як гості його батьків видихають клуби диму, і в нього закорінилась така відраза до куріння, яку важко було описати словами.

Сє Цінчен сунув сигарету назад у коробку, але за звичкою підсвідомо прикусив губу.

Хе Ю подивився на нього.

— Раніше ти не курив.

— Мм.

— Коли це почалося?

Сє Цінчен стиснув губи і, здавалося, задумався. Нарешті він підвів очі і сказав, злегка знизавши плечами:

— Не пам’ятаю.

Чоловік замовк так, ніби не хотів розвивати цю тему. Він подивився на хлопця, що сидів за простим пластиковим столиком навпроти:

— Ти гарно зіграв. Здається, ти добре вжився в роль.

Хе Ю притиснув кінчик язика до зубів, а потім видав легку усмішку. Він часто усміхався, незалежно від того, був він у доброму настрої чи поганому, похмурому чи сонячному. В його випадку усмішка не була показником його стану, скоріше, вона була вкарбована в маску, яку він привчився носити, контактуючи з людьми – надзвичайно привабливий і переконливий галюциноген, який він за бажанням використовував, щоб люди не могли побачити його справжнього.

— Ні, я не такий дурний. Це просто написаний кимось сценарій - хто сприйматиме це серйозно?

— Тоді як ти це грав?

— Це все одно, що брехати. Хіба я не прикидався всі ці роки? - Хе Ю дивився на Сє Цінчена. Його голос був настільки тихим, що співрозмовник ледь його чув: - У мене хвороба, але я прикидаюся нормальною людиною.

— ...

Хе Ю відкинувся на спинку стільця, ліниво граючи з навушником на столі, крутячи його, наче то була дзиґа.

— Я подумав, що можливо у тебе щось сталося, і це був просто спосіб виплеснути свої емоції.

Хе Ю підвів голову й глянув на Сє Цінчена:

— Моя гра була настільки хорошою?

— Непоганою. Як опіки на твоєму зап’ястку?

Хе Ю несвідомо торкнувся свого зап’ястка, але швидко прибрав руку.

Він спокійно, майже байдуже, показав його Сє Цінчену.

— Добре. Але я не можу показувати на зйомках забагато шрамів, тож вони, типу, подбали про це.

Візажисти намалювали йому на руках вишукані татуювання, переважно на санскриті. Рядки священних буддійських текстів спліталися між собою, що дуже пасувало персонажу, який був інтровертом.

— Красиво виглядає? – спитав Хе Ю.

— Жахливо. А з твоєю шкільною формою ще гірше.

— У нього не було тату в старшій школі, тож коли треба змінити костюм, їм доводиться переробляти мейк-ап і шукати способи приховати шрами, -пояснив Хе Ю. - Хочеш залишитись і подивитись? Зйомки, скоріш за все, триватимуть допізна.

— Я не дивитимусь. Я бачив тебе у шкільній формі протягом майже десяти років, це достатньо намозолило мені очі.

Але, хоч і сказав, що не дивитиметься, Сє Цінчен все ж запитав:

— Що зніматимете ввечері?

— Сцену іспиту, - сказав Хе Ю, зі скептичною усмішкою. - Там справді нема на що дивитись. Може допоможеш мені і віднесеш це в готель? Я дам тобі картку від свого номера, - він трохи промовчав і спитав: - Ти зупинився в тому ж готелі, що і знімальна група? Якщо ні, тоді не треба, я віднесу їх сам коли ми закінчимо зйомки.

Сє Цінчен переглянув повідомлення з інформацією, яку Сє Сюе була прислала йому раніше.

— Я в номері 8062.

— Це сусідній з моїм.

Сє Цінчен погодився на прохання Хе Ю. Пересвідчившись, що хвороба хлопця не загострилась, він взяв у Хе Ю картку від його номеру, і попрямував до готелю, щоб відпочити - зрештою, наступного дня йому треба було поспіти на ранній потяг, щоб встигнути назад на свої заняття.

 

Коли Сє Цінчен, скориставшись карткою, увійшов до номеру Хе Ю, він не помітив там нічого незвичайного.

Кімната виглядала так, як і мала виглядати кімната студента: на ліжку була кинута пара невипраних речей, у кутку лежав баскетбольний м’яч і стояло кілька пар кросівок, на столі була пара книжок.

Сє Цінчен поставив коробку із закусками біля столу Хе Ю, а тоді повернувся до своєї кімнати по-сусідству і прийняв душ. Коли він, одягнений у білосніжний готельний халат, сушив рушником волосся, на письмовому столі задзвонив його мобільний.

Це був Чень Мань.

— Сє-ґе, я прийшов до тебе у гуртожиток - чому ти сьогодні не вдома?

— Я в Ханьши.

Здивований, Чень Мань сказав:

— Ти ж тільки видужав, що ти там робиш?

— Перевіряю пацієнта.

— Якого пацієнта? Хіба ти не перестав уже бути лікарем?

Сє Цінчен запалив сигарету, радий, що нарешті може покурити:

— Мале дияволя приблизно твого віку... Ні, трохи молодше за тебе.

Чень Мань на іншому кінці лінії чомусь кілька секунд мовчав.

Потім дуже різко запитав:

— Чоловік чи жінка? Ґе, як сталося, що ти виїжджаєш відвідати їх?

Сє Цінчен затягнувся сигаретою. Реакція Чень Маня здалася йому дещо дивною, але він все ж відповів:

— Чоловік. Я знайомий з його батьком, і раніше лікував його хворобу - в іншому випадку я б не займав себе. Чого раптом така допитливість?

Хтозна чому тон Чень Маня знову полегшав, він усміхнувся і сказав:

— Я просто так спитав.

— То чого ти шукав мене?

— О, моя мама зробила соусу з ікри крабів, і я хотів поділитись з тобою – він особливо смакує з локшиною.

— Можеш залишити його Сє Сюе.

Збентежений, Чень Мань сказав:

— Ні в якому разі! У неї такий апетит – жодних шансів, що для тебе щось залишиться. Ні, я просто почекаю, поки ти повернешся.

— Ну добре.

— Ґе, щось у тебе голос втомлений, я не турбуватиму тебе, відпочинь як слід.

— Мм, - ліниво відповів Сє Цінчен.

Він не став грати із Чень Манєм у ввічливість і просто поклав слухавку.

Чень Мань раніше так не чіплявся за нього, але коли його брат пішов з життя, він тривалий час був у депресії. Тоді Сє Цінчен часто приходив до нього. Пізніше, коли Чень Маня попустило, він став час від часу приходити до Сє Цінчена додому, і перестав тільки коли останній став знаходити його надто докучливим.

Але Чень Мань мав рацію: він справді трохи втомився після довгого дня біганини, тому, одягнений у банний халат, він ліг у ліжку і прикрив очі, щоб трохи відпочити.

Це «трохи відпочити» перетворилося на довгий сон. Коли він прокинувся, електронний годинник на столі показував 23:10.

Хе Ю вже певний час як мав повернутися, але Сє Цінчен мав надто глибокий сон і не чув, як той повернувся.

Особливого вибору в нього не було – завтра рано вранці він мав їхати, у Хе Ю ж зранку були зйомки, тож вони могли вже й не зустрітися. Тому, після хвилини міркувань, Сє Цінчен взяв зі столу тонку картку та пішов до сусіднього номеру; у будь-якому разі він мав принаймні повернути хлопцю картку.

Сє Цінчен кілька разів постукав у двері, але в кімнаті Хе Ю не було чути жодних ознак руху. Згадавши, що Хе Ю неодноразово повторював сцену під зливою, чоловік подумав, що хлопець просто заснув від утоми. Він нахилився, збираючись просунути картку під дверима і надіслати потім Хе Ю повідомлення, щоб той побачив його, коли прокинеться вранці.

Але не встигли пальці Сє Цінчена проштовхнути картку, як він раптом помітив, що...

В кімнаті Хе Ю горіло світло.

Воно було не дуже яскраве, горів лише один з торшерів, але крізь щілину під дверима можна було чітко побачити, що світло всередині було увімкнене.

Здивувавшись, Сє Цінчен завмер, потім підвівся і, з поганим передчуттям, постукав у двері гучніше:

— Хе Ю, ти там? Я прийшов повернути картку від твого номеру.

Відповіді не було.

Сє Цінчен дістав свій мобільний і набрав номер Хе Ю. Через секунду він почув, як за дверима задзвонив його телефон.

Занепокоєний станом Хе Ю, Сє Цінчен ще кілька разів постукав, потім підвищив голос і сказав до щільно зачинених темно-коричневих дверей:

— Хе Ю, якщо ти не відповіси, я сам відчиню двері і зайду.

— ...

— Ти мене чуєш?

Так само ніякої відповіді.

Сє Цінчен приклав досить потерту картку до сенсорного замку, і з тихим піліканням двері відчинилися.

Вікна були закриті щільними шторами, в кімнаті стояв важкий запах алкоголю.

Погане передчуття Сє Цінчена одразу зросло.

Він обвів поглядом квмнату і побачив, що хлопець згорнувся в клубок у кутку.

Справдились найбільші побоювання Сє Цінчена і він розлютився:

— .... Ти!

Наче маленький дракон у клітці, хлопець подавав ознаки руху, але не реагував.

Сє Цінчен нарешті побачив правду під його маскуванням – інтуїція чоловіка не підводила, Хе Ю справді прибув сюди виконати ту роль і марнувати час з цією знімальною групою не просто так. Він прибув сюди випустити пару, заспокоїти свій збентежений розум.

Насправді хвороба Хе Ю стала загострюватись відтоді, як він дізнався, що Сє Сюе любить Вей Донхена, але воно не досягло апогею і він усе ще міг стримуватись.

Зрозумівши, що йому недобре, він негайно пішов до лікарні, щоб йому виписали нові ліки, після чого приєднався до знімальної групи, щоб відволіктись. Але, хоч він і міг прикидатися спокійним перед іншими протягом дня, та не міг стримуватись, коли залишався сам-один вночі. Зрештою, він почав рандомно приймати усі ліки, які привіз із собою, аби запобігти погіршенню свого стану, а коли це не спрацювало, став пити алкоголь. Тож, коли до номеру увійшов Сє Цінчен, його зустріла картина розкиданих по підлозі пляшок вина та коробок з ліками.

Хе Ю приймав ліки без розбору.

Перед тим, як залишити роботу, Сє Цінчен особливо наголошував Хе Дзівею на важливості суворого контролю над тим, як Хе Ю приймає медикаменти. Якщо вони втратять для нього свою ефективність, єдиним варіантом, що залишиться на випадок погіршення стану хлопця – це фізичне заточення його у лікарні.

Він навіть не згадував слово «лікування».

Тому що хлопець би закінчив так само, як пацієнти психіатричної лікарні Чен Кан – його б заспокоювали силою, прив’язували до ліжка ременями, піддавали електроконвульсивній терапії – і ніщо з цього не вело б до одужання; це лише перетворило б його на лютого звіра, якого б заковували у кайдани та якому б одягали намордник, аби він не міг завдати шкоди іншим.

Хе Ю ставав би все більш і більш божевільним.

Жоден лікар не зміг би витримати картини того, як його пацієнт ось так руйнує себе. Сє Цінчен підійшов до Хе Ю і з гнівом промовив:

— ...Хе Ю.

— ...

— Хе Ю.

— ....

— ХЕ Ю!

Хлопець нарешті поворухнувся, за густими тонкими віями показалася пара красивих мигдалеподібних очей, погляд повільно перемістився від світла торшера до фігури Сє Цінчена у банному халаті.

— Це ти.

Перш ніж Сє Цінчен встиг відповісти, він відкинувся назад, спершись на тумбочку і тихо сказав:

— Тц, боже... Що ти тут робиш?

— ...

— Я просто дуже втомився від роботи і випив трохи вина. Нічого страшного. Можеш іти.

Алкоголь стримував його кровожерливу жорстокість, але запаморочив голову, і завжди кмітливий юнак у цю мить не міг вигадати жодної пристойної брехні, та й, насправді, був надто втомлений, щоб хотіти її вигадувати.

— Іди, годі втручатись у мої справи.

У відповідь він відчув біль у зап’ястку, бо чиясь рука з силою стиснула його, підняла хлопця з підлоги і, перш ніж той встиг щось зрозуміти, штовхнула його у крісло. Роззирнувшись затуманеними очима, Хе Ю міг побачити лише знайоме суворе обличчя Сє Цінчена.

Пару персикових очей.

Хе Ю різко відвернувся, неначе його штрикнули ножем, і втупився в ні з чим не пов’язану і цілком невинну картину, що висіла у кутку – «Зоряне небо» Ван Гога.

Його голос, попри його старання, звучав дуже гнусаво і важко.

— Сє Цінчене, я сказав, що я в порядку, то чого ти досі тут? Хочеш поспостерігати за мною п’яним?

— Думаєш, я хочу спостерігати за тобою? – сказав Сє Цінчен. – Тільки поглянь на себе – що це за поведінка?

— ...

Хе Ю не став нічого відповідати йому, а просто підняв руку, щоб прикрити нею очі.

І тепер Сє Цінчен у тьмяному світлі торшера міг чітко побачити його зап’ясток …

Намальоване зверху тату, а також використаний візажистом консилер було змито, і очам відкрився глибокий свіжий шрам.

Серце Сє Цінчен вмить стиснулося.

— Бляха, ти знову різав собі зап’ястки?!

— Що тобі до того?! Я ж не тобі їх порізав!

Сє Цінчен справді хотів би облишити його.

Але, враховуючи психічну Еболу та те, що Хе Дзівей сказав йому раніше, чоловік крізь зуби процідив:

— Добре. Я не буду з тобою сперечатися. Я не буду з тобою сперечатися, добре?

З цими словами він підійшов до столу Хе Ю, на якому була коробка - коробка з таблетками. Потім повернувся з чашкою гарячої води та двома обраними ним пігулками з заспокійливим ефектом, та подав їх Хе Ю, який досі сидів, скрутившись в позу ембріона.

— Поспіши і прийми це.

Хе Ю схилив голову в сторону.

— Приймеш їх сам чи хочеш, щоб я силою запхав їх тобі в горлянку?

— ...

— Прийми. Щойно приймеш, я залишу тебе в спокої.

Хе Ю справді не хотів виглядати жалюгідно перед Сє Цінченом, крім того, особливо враховуючи, що йому трохи паморочилось від випитого. Він мляво підвів очі, взяв пігулки з руки Сє Цінчена і запив їх водою.

— Я прийняв їх. Тепер можеш забратись звідси?

Але Сє Цінчен не був тим джентльменом, який хай там що дотримує свого слова, він схопив Хе Ю за зап'ясток.

— Сідай.

Хе Ю холодно смикнув свою руку назад.

Сє Цінчен:

— Я сказав сядь.

— Хіба ти не казав, що залишиш мене в спокої після того, як я прийму ліки? - Хе Ю відкинув голову назад, його адамове яблуко рухалось вгору-вниз.

Сє Цінчен не відповів йому.

Хе Ю заплющив очі:

— Просто дай мені заспокоїтись самому, добре? – його довгі вії тріпотіли, а бугорок на горлі перекочувався вгору-вниз. - Облиш мене.

Здається, він справді був у депресії. Вмираюча риба все одно буде кидатись і підстрибувати, поки має бажання жити, але Хе Ю в цей момент ніби то повністю скорився долі і просто чекав, поки з його грудей вирветься останній подих.

Сє Цінчен схопив його зап’ясток й подивився на нього своїми персиковими очима:

— Що з тобою сталося?

— ...

Сє Цінчен:

— У тебе психічна хвороба, тобі нема чого соромитись. Винна хвороба, а не ти. Після семи років, Хе Ю, я думав, що до цього часу ти перестанеш бігати від проблем і відмовлятися просити про допомогу, але ти ось так деградуєш.

— ...

Хе Ю просто продовжував сидіти як сидів, обличчя підведене, брови нахмурені, зап’ясток у хватці Сє Цінчена. Його серце під впливом алкоголю і ліків колотилося так швидко, що, здавалося, пропускало удари.

Сє Цінчен, тримаючи його руку, відчував цей нестабільний пульс. Як і незліченну кількість разів у минулому, інтуїція Сє Цінчена і його знання про Хе Ю давали йому проникнути крізь фасад хлопця і побачити всі його думки і симптоми, які він намагався приховати.

Відчуваючи, що не може так продовжувати, Хе Ю інстинктивно хотів витягнути зап’ясток з хватки Сє Цінчена. Вони двоє стали боротися, але сп’яніння Хе Ю взяло над ним гору, він притулився до стіни і, важко дихаючи, підвів голову.

— Сє Цінчене, ти відмовляєшся відпустити?

Хлопець відвернувся. Коли ж знову повернувся обличчям, його очі вже налилися кров'ю від інтоксикації та ненависті. Він посміхнувся:

— Так, ти маєш рацію. Я нещасливий, я засмучений, я не можу контролювати себе - все як ти сказав, ти все правильно передбачив. Задоволений?

Сє Цінчен похмуро відповів:

— Думаєш, ти такий цікавий? Я приглядаю за тобою для твого батька, я непокоївся, що з тобою щось станеться.

— Непокоївся, що зі мною щось станеться? - голос Хе Ю сочився сарказмом, очі червоні. - Наші стосунки лікар- пацієнт закінчилися, то чого ти робиш це, га? Він заплатив тобі, щоб ти приглядав за мною? Дозволяєш моєму батькові користатись тобою на дурняка?

Лютим ривком Хе Ю висмикнув свою руку, цього разу так звільнившись від захвату трохи приголомшеного Сє Цінчена.

Сє Цінчен не знав значення слів «на дурняка» і, роздратований через нерозуміння, став лаяти Хе Ю:

— Про що ти говориш? На дурняка? Він твій батько! Що у тебе за уява?!

— Ти так слухаєшся мого батька, все робиш з огляду на його репутацію – якщо так, то йди до нього, хай він тобі заплатить. Я ж все одно не можу дозволити собі твої послуги, - Хе Ю був дуже п’яний і пригнічений. Він посміхнувся і витріщився на Сє Цінчена. – Якщо ж ти наполягаєш на тому, щоб няньчитись зі мною, то я можу лиш скористатись цим на дурняка - тобто без оплати. Лікарю Сє, ти згоден?

— ...

Сє Цінчен подивився Хе Ю в очі.

Вони були вологі, порожні, сповнені глузування відносно них обох... Попри те, що їх прикривали густі вії і освітлення було тьмяним, в них все одно можна було побачити змішані емоції. Хе Ю відкинув голову назад і повернув обличчя в сторону. Сє Цінчену здалося, що в кутиках його очей зібралися сльози, але це могло бути грою світла.

Хе Ю недбало відкинувся назад і, не відводячи погляд від чоловіка, запитав:

— Воно того не варте, еге ж, Сє Цінчене? Ти ж не хочеш, правда? То який сенс пхати свого носа в чужі справи?... Порізаний зап’ясток мене не вб’є, просто дай мені спустити пару, не почуваючись при цьому винним, гаразд? Я старався як міг: я нікого не вбив, нічого не підпалив – чому я не можу, бляха, порізати собі руки? Моя депресія тобі заважає? Ви всі хочете загнати мене до смерті? Того, що було, вам недостатньо?

Розум Хе Ю дедалі більш плутався, ясність мислення згасала, і це було видно неозброєним оком. Зазвичай він мало що говорив Сє Цінчену, і лише коли напився, став дратівливим і балакучим.

Сє Цінчен просто дивився на нього вниз, і якийсь час слухав його, а потім раптом підняв руку й прикрив Хе Ю очі.

Ця неочікувана дія на мить приголомшила Хе Ю, а тоді він з силою схопив Сє Цінчена за руку і майже пошепки сказав:

— Сє Цінчене? – губи, які було видно під долонею, що закривала очі, розтулилися. - Що ти збираєшся робити?