Справа з убивствами, у яку ми були втягнуті, ще не була завершена

Через кілька днів Сє Цінчен уже повністю одужав і вони із Сє Сюе обідали в їдальні університету Худжов. Побачивши у своїй тарілці рідку рисову кашу з курятиною, Сє Цінчен раптом зрозумів, що вже кілька днів не бачив Хе Ю, як і жодних його дописів у стрічці WeChat.

Він трохи нахмурився, згадавши дивну поведінку Хе Ю того дня, коли хлопець прийшов до нього у гуртожиток. Сє Цінчен був надзвичайно раціональною людиною, але не геть безсердечним, не кажучи вже про те, що він пообіцяв Хе Дзівею приглядати за Хе Ю, тож, звичайно, він трохи непокоївся за хлопця.

Тому, коли Сє Сюе принесла на таці свою їжу і сіла навпроти нього, він запитав її, як останнім часом ідуть справи у Хе Ю.

На питання брата Сє Сюе округлила очі:

— Га? Ти не знаєш? Він взяв відпустку, щоб поїхати у Ханши на зйомки дорами. Він не казав тобі?

Рука Сє Цінчена, що тримала палички, завмерла:

— Хіба він вивчає не драматургію?

— А, це не надовго, він допомагає іншому актору і має там маленьку другорядну роль. Його помітили і звернулись до нього, коли він купляв сніданок перед воротами університету; його теж це трохи зацікавило. Чесно кажучи, враховуючи його зовнішність, важко сказати, по який бік камери він працюватиме в майбутньому. І він дуже вмотивована людина, тож не пропустить можливості набути певного досвіду.

— Але чому так раптово?

— Це тому, що актор, якого від початку призначили на п’яту чоловічу роль в цій дорамі, потрапив в аварію. Той хлопець власне актор, але він на велосипеді врізався у таксі перед воротами універу, навіть не встигнувши приїхати на зйомки. Він сильно розбив обличчя і йому наклали купу швів. Знімальній команді треба було швидко замінити його і вони знайшли Хе Ю...

Почувши її слова, Сє Цінчен смутно пригадав телефонну розмову Хе Ю у себе вдома того дня; здавалося, мова тоді йшла саме про це.

Сє Сюе ж продовжувала:

— Але дещо здається мені досить дивним. Я бачила сценарій - це досить поганенька веб-дорама. З його смаком я була б певна що він зневажливо поставиться до такого шоу, але він раптом погодився. Хоча це і не займе багато часу – щось близько десяти днів – але я все одно не знаю, про що він думав... Здавалося, він ще й був у дуже поганому настрої, коли просив мене про відпустку. Був такий замкнений, коли я говорила з ним...

По цих словах обличчя Сє Цінчена трохи спохмурніло.

Він пригадав бинти на зап’ястку Хе Ю у той день і пакет з ліками у лікарні…

— У Хе Ю цими днями сталося щось погане?

— Звичайно ні! - після осінньої поїздки настрій Сє Сюе якимось чином значно покращився, вона ніби випромінювала ауру розкішного персикового цвіту. Вона задумливо закусила ложку для морозива і лише через деякий час, завагавшись, сказала: - Я насправді не знаю... Але думаю, що нічого не сталося...

Сє Цінчен задумливо подивився на Сє Сюе, звернувши увагу на її сяючі очі та незмірно прегарний настрій. Він відчував, що вона була особливо щасливою ці пару днів по поверненні з поїздки. Її голова постійна була опущена до телефону, де вона одне за одним відповідала на повідомлення – хтозна, з ким вона переписувалась.

Так само було з її стрічкою у WeChat. Раніше всі її дописи виглядали приблизно так: «на такій-то вулиці відкрили такий-то новий ресторан – ніхто не хоче сходити туди разом зі мною?» Але останнім часом вони раптово і незрозумілим чином стали поетичнішими. То уривки з молодіжної літератури, які Сє Цінчен не міг зрозуміти, як би не мружився, то якісь дивні фотографії, на кшталт озерної гладі чи двох листочків на дереві. Вчора пізно ввечері вона запостила зображення тіні на стіні з підписом «Хе-хе, білий пухнастик». Світло було розмитим, тінь нечіткою, тож важко було сказати, чия саме то була тінь – можливо, її власна.

Сє Цінчен навіть прокоментував, спитавши її:

— Хто такий білий пухнастик?

Через довгий час Сє Сюе відповіла: «Миле маленьке щеня».

Сє Цінчен: «Перестань постити у стрічці такі дуреиці і йди спати».

Сє Сюе відповіла йому смайликом з висунутим язиком. Трохи згодом Сє Цінчен виявив, що вона змінила аватарку на зображення лебедя, що відвертається від камери.

Згадавши ці деталі, Сє Цінчен запитав:

— Тоді як щодо тебе? Цими днями у тебе сталося щось хороше?

Щоки Сє Сюе спалахнули, вона відвернулася, продовжуючи гризти ложку і намагаючись приховати глибоко в серці таємницю того, що сталося з нею під час осінньої подорожі.

— Н-нічого.

Сє Цінчен склав руки і мовчки спостерігав за мовою її тіла і деталями сором’язливого виразу обличчя. Його погляд поступово ставав гострим і проникливим.

— О, точно, ґе, - Сє Сюе почувалась трохи ніяково під пильним поглядом Сє Цінчена, тому спробувала перевести тему. - Я привезла із собою з поїздки спеціальні закуски для тебе і Хе Ю. Ти зайнятий на цих вихідних?

— Ні, а що?

— Я... е-е, просто у нас в школі конференція і я не можу взяти вихідний, а закуски швидко зіпсуються. Тож, якщо у тебе є час, чи не міг би ти з’їздити до Ханши і провідати для мене Хе Ю? А заразом і відвезти йому закуски.

Сє Цінчен трохи нахмурився. Він відчував, що Сє Сюе щось приховує від нього, але не став розпитувати далі.

— Добре, - погодився він. Він все одно хвилювався за Хе Ю, і це був нагідний привід з’їздити на той знімальний майданчик та перевірити психічний стан хлопця.

 

Вечір того ж дня, руїни психіатричної лікарні Чен Кан, огороджені жовто-білою поліцейською стрічкою.

Коли здійнявся вітерець, поліцейська стрічка затремтіла і пил піднявся над випаленою землею. Останнім часом багато людей приходили з міста до цього місця - хтось оплакувати смерть жертв, хтось просто з цікавості, за новими відчуттями.

Серед натовпу був непомітний чоловік в рогових окулярах. Пробираючись через групу людей, він з жахом і сумнівом витріщався на обвуглені залишки психіатричної лікарні Чен Кан.

— ... Так, вони всі мертві, жодного з верхівки немає в живих.

— Чи може бути, що це справді мстивий дух Дзян Ланьпей прийшов по їх душі?

— Та жінка була в червоній сукні, коли померла, а я чув, що такі привиди наймогутніші, тож не дивно, що вогонь ніби спеціально явився по спільників Лян Дзічена...

— Айа, ти налякаєш мене до смерті!

Чоловік в окулярах, слухаючи ці розмови натовпу, затремтів ще сильніше. В такий спекотний день, усе його тіло вкрив холодний піт, а спина майже геть промокла.

Він ковтнув і розвернувся – йому треба було повернутись додому.

Його батьки вже давно жили нарізно, і він жив зі своїм батьком, який також був частиною організації. Але в спільній власності його батьків був старий особняк, де він жив у дитинстві, в особняку був сейф зі стосом пильних старих матеріалів з поїденими міллю кутиками.

То була справа Дзян Ланьпей.

Його батько якось сказав йому, що якщо з ним щось трапиться, син має віддати ці папери поліції та здастись - навіть якщо потрапить до в’язниці, це не матиме значення, бо, щонайменше, він збереже своє життя.

Він був боягузом і, слідуючи за своїм батьком, він був поверхнево знайомий з організацією. Він був такий наляканий, що не наважився нічого сказати і його навіть вирвало з переляку того дня, коли поліція прийшла до нього додому в рамках розслідування задати низку питань. Але тепер він прийшов до тями... Тепер, побачивши в газеті список померлих, він зрозумів, що справа геть не така проста.

Він не хотів помирати. Він не хотів бути вбитим. Він був нажаханий і відчайдушно прагнув дістати папери з сейфу і побігти до департаменту поліції.

Колись він боявся поліцейської сирени, підскакував з переляку і тремтів, наче миша, коли чув звук цієї сирени у своїх кошмарах. Але тепер, заднім числом, він нарешті зрозумів, що тільки поліція може його врятувати.

Діставшись невеличкого комплексу вілл, який двадцять років тому міг називатись елітним, він перейшов на біг. Він дуже боявся, що його можуть піймати «ці люди», боявся, що його може піймати привид Дзян Ланьпей.

Багряні язики полум’я, багряні хвилі сукні привида.

— А... ААААА!!!

Що більше він про це думав, то страшніше йому ставало, він не втримався і закричав, не зупиняючи бігу. Він мало не упісявся, а його окуляри трохи не злетіли з жирного носа.

Він забіг у сад старої вілли і враз увірвався у двері.

Він був надто наляканий, щоб задатись питанням, чому двері цього старого особняку, що пустував більше десяти років, були незамкнені і чому парадні двері були прочинені...

Чоловік в окулярах був надто дезорієнтований, голова була ніби наповнена кашею. Він уже сильно захекався, коли спускався сходами вниз до підвалу, гнила підлога скидалася на ряд складених трупів пацієнтів лікарні Чен Кан, що видавали під його ногами тихі і важкі зітхання. Він уже був на межі того, щоб втратити розум, його губи безконтрольно тремтіли.

Допоможіть...

Допоможіть...

Він з тріском розчахнув двері підвалу і кинувся до сейфа.

Він пам’ятав пароль – це був день народження його матері. Хоча його батько був хтивим розпусником – причина, з якої його вольова мати зневажала його, коли була молодою, і з якої вони потім розлучилися - але пароль ніколи не змінювався.

Подумавши про це, він згадав, що молодою його мати також любила завивати волосся і носити червоні сукні. Тоді був популярний гонконгський стиль і багато красивих жінок любили одягатися, як зірки Гонконгу на фото в газетах – найпопулярнішими були саме червоні плаття з великою хвилею.

Тремтячими пальцями чоловік в окулярах повернув диск раз, іще раз...

Дверцята сейфа клацнули й відчинилися.

Він простягнув всередину руку.

Через кілька секунд усе його тіло сильно, майже конвульсивно здригнулося, наче по ньому пропустили електричний струм.

Він зник!!!

Стос паперів - зник!!!

Неможливо... як таке могло статись?...

Серед розчарування, що обрушилися на нього, і почуття жаху, що зросло, він раптом відчув, що на його лоб крапнуло щось тепле.

Здавалося, усі кістки в його тілі хотіли розбігтися навсібіч, але, замкнені в його плоті, могли лиш у відчаї залишатися всередині нього.

Знову той самий звук і те саме відчуття.

Впала ще одна крапля чогось теплого, цього разу на його губи.

Вона мала металевий запах.

Очі чоловіка вирячились, він гучно втягнув повітря і з перекошеним обличчям повільно підняв голову…

Він побачив жінку.

Мертву жінку на сходах, що досі тримала в руці пістолет. Вона була застрелена в голову і її кров розтікалася по підлозі. Постріл понівечив їй очі, але обличчя було все ще впізнаване, її очниці нерухомо витріщалися в його бік.

Жінка виглядала так, ніби вчинила самогубство, але чоловік в окулярах знав, що це було не так.

Тому що це була його...

— Мамо... – мимовільно крикнув чоловік в окулярах, хтозна, від жаху чи від крайнього смутку. - Мамо!!! МАМО!!!!! Аааааааа!

Його мати не жила тут... Його мати поїхала звідси більше десяти років тому і ніколи не поверталася...

Вона також знала про ці папери? Вона також хотіла взяти їх, щоб врятувати свого сина?

Чоловік в окулярах впав на підлогу і зіщулився. На його обличчі змішалося все - сльози, соплі, піт і кров, а з рота вирвався звірячий вий, хоча він і сам не розумів, за чим виє.

Потім він почув позаду себе чиїсь кроки на високих підборах.

Клац, клац, клац.

На туфлі зверху були одягнені спеціальні високотехнологічні бахіли для захисту від переслідування; чоловік в окулярах не встиг навіть обернутися, коли відчув як щось важке приставили йому до потилиці.

Жіночий голос позаду нього м’яко засміявся і проспівав:

— Кинь, кинь, кинь хустинку, непомітно поклади другові за спинку...

Жінка простягнула перед його очима пожовклу папку з паперами.

Чоловік відчув тепле дихання на скроні, коли новоприбула тихо сказала:

— Це шукаєш?

— ... Ти...

Чоловік в окулярах не наважувався обернутися; його зуби аж застукали, так він тремтів.

— Як і твоя мати.

— ...

— Твій старий був боязливим хом’яком, надто нелояльним до боса - так, що сховав подібне вдома, - жінка зітхнула йому на вухо, легко і елегантно, наче орхідея. – Йому справді не варто було... Він думав, що бос не дізнається?

— Ти... хто ти?

Жінка посміхнулася:

— Якої відповіді може прагнути невірна людина?

— ...

— Іди запитай у пекла.

Це були останні слова, які почув чоловік в окулярах.

Через кілька секунд повітря розірвав звук пострілу, який здійняв у підвалі пил.

Жінка з повною байдужістю відступила від темніючої маси крові на підлозі. Потім опустила очі і продивилася справу Дзян
Ланьпей, а тоді, не озираючись, вийшла зі старої покинутої будівлі...