У лазареті поліцейського відділку було недостатньо діагностичного обладнання - там здебільшого були матеріали для лікування зовнішніх ушкоджень, тому Чень Мань зрештою відвіз Сє Цінчена до лікарні.
Чень Мань бігав туди-сюди, оформлюючи необхідні папери у відділенні невідкладної допомоги, отримуючи ліки і очікуючи на звіти про аналіз крові, поки Сє Цінчен, відкинувшись на спинку холодного металевого лікарняного крісла, відпочивав із заплющеними очима.
Через деякий час Чень Мань повернувся від віконця обслуговування із щойно надрукованим звітом з аналізами в руці.
В тексті звіту був рядок, який змусив Чень Маня задуматися, чи він раптом не осліп: алергічна реакція на манго.
— Товаришу, хіба ти в своєму віці не маєш уже знати на що у тебе алергія? - лікар нічної зміни відділення невідкладної допомоги одягнув окуляри, а тоді продовжив відчитувати Сє Цінчена. - Ти надто недбалий – тільки поглянь на результати аналізу. Вони страшні.
І нерозбірливим почерком виписав йому купу ліків.
— Зазвичай пацієнтам з такою серйозною алергічною реакцією ми робимо антигістамінні ін’єкції, але, враховуючи тяжкий стан, тобі потрібен триденний курс. Якщо ти дуже зайнятий і не можеш взяти на роботі вихідні, є новий вид фізрозчину для крапельниць, який полегшить симптоми за одну ніч. Подумай і скажи своє рішення, який варіант обереш.
Сє Цінчену не подобалися антигістамінні ін’єкції, і думка, що йому треба буде ходити до лікарні три дні поспіль теж не радувала.
— Я вибираю крапельницю, - сказав він, і його із Чень Манєм провели до маніпуляційного кабінету.
Сє Цінчен був дуже чутливим, і якщо ліки через крапельницю вводити швидко, у нього починала паморочитись голова і підступала нудота, тож, коли медсестра пішла, він сам уповільнив крапельницю.
Чень Мань швидко подбав про всі питання з оформленням і сів поруч із Сє Цінченом, що відпочивав із заплющеними очима.
Він якийсь час дивився на профіль чоловіка, а потім тихо сказав:
— Ґе, ти ж ніколи не їси манго?
Почуваючись нещасним, Сє Цінчен сказав:
— Мені настільки не пощастило, що я, в біса, осліп, зрозумів?
Чень Мань уже звик до того, що його лають ні за що. Його брат був підлеглим батька Сє Цінчена, тож він знав Сє Цінчена з дитинства і був добре знайомий з його вдачею. Якщо ґе втрачає обличчя, то краще прикинутись, ніби не помітив цього, якщо ж посмієш вказати на це, то результат буде таким, як от зараз.
Чень Мань зітхнув:
— Сиди рівно, я піду принесу тобі гарячої води.
Він повернувся в мить ока і простягнув Сє Цінчену гарячий паперовий стаканчик.
— Ґе, тобі варто трохи випити.
Сє Цінчен розплющив очі, взяв стаканчик у свої прохолодні пальці і зробив кілька ковтків.
— Тож, хто це обманув тебе і змусив з’їсти манго? - Чень Мань глянув на його хворобливу подобу і тихо сказав: - Що за паскуда...
Сє Цінчен допив воду, і його тон нарешті трохи пом’якшав:
— Це була відплата...
Саме так і було, хіба ні? – подумав він.
Коли він зустрічає Хе Ю, не стається нічого хорошого.
Звичайно, він знав, що мав алергію на манго, до того ж дуже сильну – у нього не тільки палала і червоніла шкіра, а й піднімалась висока температура. Він з семи чи восьми років знав, що має оминати цей фрукт наче біохімічну зброю. Навіть його маленька сестра, яка любила манго настільки, що пускала слину щойно бачила його, мала підтримувати його і заради його здоров’я ніколи не приносила в дім продуктів зі смаком манго.
Він давно забув, який цей фрукт на смак, і коли Хе Ю дістав на Неверленді торт, було вже темно, щоб він щось побачив, тому, з’ївши шматок, подумав, що той був з персиковим мусом, а не з манговим.
Сє Цінчен зітхнув:
— Я трохи подрімаю. Ти ще не поспішаєш повернутися?
— О, - поспішно відказав Чень Мань. – Ні, не поспішаю. Я складу тобі компанію.
Сє Цінчен справді був дуже втомлений, тому опустив вії, прихилився до спинки свого крісла і заснув.
В кабінетах, де ставили крапельниці, кондиціонери підтримували прохолодну температуру, і пацієнти, які отримували тут лікування, були звиклі до прохолоди. Чень Мань помітив, як Сє Цінчен злегка нахмурився уві сні, так, ніби температура для нього була некомфортною, тож він підвівся, зняв куртку своєї темно-синьої форми і накинув її на Сє Цінчена.
Відчувши тепло, Сє Цінчен поволі розслабив брови.
Чень Мань дивився на його гарне, точене обличчя, зовсім не відчуваючи плину часу...
— Час змінити крапельницю.
Це через певний час зайшла медсестра і взялася робити свою справу, та коли побачила, що пацієнтом був Сє Цінчен, завмерла...
Вона була колегою Сє Цінчена у першій лікарні Худжов, та вони були не в найкращих відносинах. Вона трохи спохмурніла, і якийсь час її погляд перебігав із Сє Цінчена на Чень Маня і назад, поки на кілька секунд не зупинився на поліцейській куртці, накинутій на Сє Цінчена.
Нічого не підозрюючий Чень Мань ввічливо відповів:
— Так, будь ласка.
Медсестра невесело посміхнулася і, розтягуючи слова, сказала:
— Нема за що. Можу я спитати, хто ти для цього чоловіка?
— ... Я... - Чень Мань несвідомо почервонів. - Я друг.
— О, друг, - медсестра посміхнулася. – Товаришу поліцейський, ти взяв на себе такий клопіт, привізши свого друга сюди серед ночі і так пильно наглядаючи за ним.
— ...
Чень Маню її слова здалися якимось дивними, але він не прийняв їх близько до серця.
Замінивши крапельницю, медсестра пішла. Щойно покинувши кімнату, вона дістала телефон і написала повідомлення в їх груповий чат із колегами.
Коли Сє Цінчену поставили першу крапельницю, була вже глибока ніч, а поки докрапала третя настав ранок.
Він мав сильну алергію з інтенсивною реакцією і повільним одужанням, тож навіть після того, як голку від крапельниці вийняли, він все ще почувався погано. Помітивши це, Чень Мань сказав:
— Ґе, залиш поки собі мою куртку. Диви не застудись.
Сє Цінчен слабко мугикнув на знак згоди і вийшов з маніпуляційного кабінету в куртці Чень Маня.
Вестибюль лікарні вже був переповнений – все ж перша лікарня Худжов була найбільш людною. Чень Мань взяв рецепт, щоб забрати виписані пероральні ліки, а Сє Цінчена попросив почекати в менш людному місці.
Заплющивши очі, Сє Цінчен притулився до стіни і опустив голову. Через деякий час він почув звук кроків, що наближалися.
Хтось зупинився прямо перед ним.
Подумавши, що це Чень Мань, Сє Цінчен розплющив очі.
— Уже все? – спитав він, не дивлячись на людину, і випростався. – Дякую за сьогодні. Ходімо.
— ...Сє Цінчене.
На звук цього голосу Сє Цінчен підвів голову.
Перед його взором явилося красиве обличчя з точеними рисами.
Це був винуватець його нинішнього жалюгідного стану – Хе Ю.
Хлопець витріщався на нього:
— Що ти тут робиш?
Обличчя Сє Цінчена трохи скривилося.
Враховуючи те, як вони посварились на острові минулої ночі, здавалося, що після «возз’єднання» Сє Цінчен і Хе Ю гризлись при кожній зустрічі. Просто Хе Ю виріс та став цілком дорослою людиною, поки вони були нарізно, і більше не знаходив Сє Цінчена таким лякаючим, як у своєму дитинстві, так само, як і не відчував більше перед ним благоговіння. Крім того, Хе Ю знайшов багато способів досадити цьому чоловіку та змусити його почуватись незручно - і виявив, що це йому приносить неабияке задоволення.
Сє Цінчен аж ніяк не хотів, щоб юнак сміявся над ним. Вираз його обличчя став колючим і холодним, спина випрямилась, ніби він і близько не був хворим:
— Нічого. Просто мав подбати про деякі справи, - він подивився на Хе Ю. – А що ти робиш у лікарні?
З цими словами його погляд упав на пакет із ліками, який тримав Хе Ю.
Хе Ю, не змигнувши оком, заклав руки з пакетом за спину і спокійно сказав:
— Мій сусід по кімнаті захворів, і я приїхав взяти для нього ліки, оскільки для мене це було легше зробити.
— ...
— ...
Двоє чоловіків мовчки витріщалися один на одного, обидва приховуючи своє справжнє обличчя.
Через деякий час Хе Ю сказав:
— Куртка, що на тобі...
Тільки тоді Сє Цінчен помітив, що форма Чень Маня все ще була накинута йому на плечі. Одягнута поверх його білосніжної сорочки, куртка поліцейського справді привертала увагу - не дивно, що Хе Ю відразу помітив його у натовпі.
— Це мого друга.
— Ти чекаєш на нього?
Сє Цінчен кивнув.
Хе Ю досі був у поганому настрої. Любовний лист Сє Сюе настільки вибив його з рівноваги, що його звичайні ліки вже не допомагали придушити симптоми його хвороби, і він прийшов, щоб йому виписали нові. Насправді, помітивши Сє Цінчена, він хотів проігнорувати його, але, пам’ятаючи, що той — старший брат Сє Сюе, він мав хоча б спитатися, як його справи, якщо вже вони зустрілись у лікарні.
Але зараз він не хотів більше нічого говорити Сє Цінчену, і тим більше зустрічатись з його другом.
— Тоді я піду, - сказав Хе Ю. - У мене є ще справи.
І він пішов.
Сє Цінчен, злегка нахмурившись, спостерігав, як він іде крізь натовп. Він знав, що коли хвороба Хе Ю загострюється, деякі необхідні ліки він може отримати лише в лікарні провінційного рівня. Можливо...
— Сє-ґе, - Чень Мань повернувся і перервав думки Сє Цінчена. - Я отримав твої ліки, я відвезу тебе назад.
Він помітив погляд Сє Цінчена і прослідкував за ним, але Хе Ю уже зник у натовпі.
— Щось сталось? – спитав Чень Мань.
— ...Нічого, - відповів Сє Цінчен.
Що ще він міг сказати?
Що натрапив на винуватця свого жахливого стану?
Звичайно, ні. Тож Сє Цінчен просто сказав:
— Ходімо.
— О, добре. Ґе, будь обережний на сходах.
Через півгодини Чень Мань привіз його на своєму авто до гуртожитку для персоналу медуніверситету Худжов. Чень Мань повісив свою куртку на вішалку біля дверей і пішов на кухню приготувати ліки. Потім подав їх Сє Цінчену й спостерігав, як той повільно їх п’є.
— Ґе, - Чень Мань на мить задумався і продовжив: - Ти щойно в лікарні зустрів якогось знайомого?
— ...
— До речі, медсестра, що приходила вночі міняти крапельницю, якось трохи дивно поводилась.
Цього разу Сє Цінчен звернув на нього увагу:
— У цієї медсестри довге лице, родимка під губою, на вигляд їй років 30-40?
— Так.
— Це медсестра Джов, вона працювала зі старим лікарем, - сказав Сє Цінчен. – Нічого страшного, просто ми з нею не дуже ладнали.
Прийнявши ліки, Сє Цінчен знову відчув втому. Він ліг на диван, прикрив очі рукою і його думки звернулися до медсестри Джов та Хе Ю.
Що його колишня колега з першої лікарні Худжов, що Хе Ю, однаково сильно дратували його. А коли він був роздратований, то зазвичай курив. Минулої ночі, яку провів у маніпуляційному кабінеті, він навіть не торкався запальнички. Зараз же він прибрав руку з очей і сказав Чень Маню:
— Дай мені сигарету.
Чень Мань жахнувся:
— Тобі не можна курити! Ти бачив результат своїх аналізів? Подивись, вони...
— Подивитись на що? Хто тут лікар, ти чи я? Дай сигарету.
— У мене нема, я тобі не дам!
— То нема чи не даси?
— Не дам! Н-нема... — затинаючись, промовив Чень Мань.
Сє Цінчен притягнув його за ворот, помацав рукою по його кишенях і знайшов пачку сигарет Liqun. Закотивши очі, він відкрив упаковку, витягнув з неї сигарету, закусив її між зубів і вичікувально глянув на Чень Маня.
Чень Мань:
— ...
Сє Цінчен:
— Вогню.
Чень Мань важко зітхнув, його терпіння вже було на межі:
— Сє-ґе, тобі справді не варто так продовжувати. Якби тітка й дядько дізнались...
Чень Мань не мав наміру згадувати батьків Сє Цінчена, і, побачивши, яким став вираз обличчя чоловіка, він не наважився продовжити, лиш тихо пробурмотів:
— Вибач.
Він неохоче віддав запальничку Сє Цінчену і безпорадно спостерігав, як той повільно себе отруює.
Сє Цінчен кілька разів затягнувся, і його бліда й тонка рука повисла на краю дивана, коли він улігся на спину і втупився у стелю порожнім поглядом.
— Ти був поряд всю ніч, - сказав він Чень Маню. – Я ще й завадив твоїй роботі. Дякую. Можеш повертатись, зі мною все добре.
— По-твоєму це можна назвати «добре»?
Але Сє Цінчен не міг більше змушувати Чень Маня метушитись навколо нього.
— Повертайся і відпочинь, - наполягав він.
Чень Мань трохи подумав і сказав:
— Ґе, я хвилююся за тебе. Мені здається, що ця твоя алергічна реакція на манго була підлаштована якимось злостивим негідником. Якщо хтось турбуватиме тебе, скажи мені. Я тепер поліцейський, я можу подбати про нього...
— І що ти можеш зробити?
Сє Цінчен нарешті перевів очі на молодого чоловіка, від обличчя якого досі віяло дитячою невинністю. Він підняв руку і натягнув вниз його кашкет поліцейського, так, що той закрив йому очі.
— Ти говориш, що можеш зробити і те, і те, але ти все ще новачок, тож що ти справді можеш? Я кажу тобі повертатись і як слід виконувати свої обов’язки цивільного поліцейського. Не хизуйся попусту. Твого старшого брата уже нема, і ти залишився єдиним сином своєї сім’ї - не змушуй своїх батьків хвилюватись.
— Добре, - пробурмотів Чень Мань і мовчки опустив голову.
Сє Цінчен знову відчув виснаження і мляво відкинувся на спину.
— Повертайся.
Той не мав іншого вибору, окрім як послухатись.
Чень Мань був хорошим хлопцем, але надто гарячим і безрозсудним в усьому, що робив. Сє Цінчен знав, що він став поліцейським через свого брата, який загинув під час операції по боротьбі з кримінальними угрупуваннями - він хотів за нього помститись. Але дурний хлопець був надто нетямущим і не надто здібним, тому зрештою його відправили до районного поліцейського відділку, а не до команди слідчих, до якої належав його брат. Сє Цінчен розумів, що в своєму серці той досі з цим не змирився.
Але Сє Цінчен вважав, що так було на краще.
Його брат, по суті, пішов стопами батьків Сє Цінчена, і крок за кроком його все більш затягувало в інтриги та небезпеку. Через це Сє Цінчен завжди відчував певну провину перед родиною Чень Маня.
Це добре, що Чень Мань був офіцером цивільної поліції, де кожен день проводив за тим, що ловив крадіїв, шукав собак, яких загубили старі, і таке інше. Було б добре, якби він залишився на цьому рівні до кінця служби.
З такими думками Сє Цінчен задрімав, і лише наступного ранку цей сон обірвав телефонний дзвінок.
— Алло.
— Ґе...е? – це була Сє Сюе, подзвонила йому, збираючись у своєму гуртожитку. – Що з твоїм голосом?
— Нічого. Я не звернув уваги і з'їв трохи манго.
Сюе Се:
— Що?! У тебе алергія, і ти...
— Я ж сказав, що просто не звернув уваги. Чого ти подзвонила?
— О, та нічого, - сказала Сє Сюе. - Просто хотіла сказати, що сьогодні після занять у нас осіння поїздка до Наньши.
Сє Цінчен закашлявся. Його тіло охопив такий жар, що здавалося, ніби він був у вогні.
— Тоді їдь. Будь уважна в дорозі, і не ходи з кимось наодинці у віддалені місця. Я казав тобі: у лікарні Чен Кан тобі пощастило. Якби...
— Добре, добре! Я знаю. Не хвилюйся! Ґе, ти теж подбай про себе.
Переживаючи, що заважає брату відпочивати, вона обмінялася з ним ще парою фраз і відключилась. Після цього на якусь мить задумалась, а тоді відправила голосове повідомлення Хе Ю.
Сє Цінчен знову заснув.
Він був тим, хто добре піклується про інших, але не дуже добре про самого себе. Після того, як Чень Мань привіз його, він тільки й того, що прийняв дві пігулки, а так лише курив сигарети – навіть досі не їв. Він погано почувався і був не в настрої щось готувати, тому, не вдаючись до будь-яких зайвих дій, просто ліг спати.
Цього разу хтозна, як довго він спав, поки, дрейфуючи на межі сну, не почув тихого клацання дверного замка. Його свідомість у дрімоті була наче паруючий у повітрі повітряний змій, але звук замка висмикнув його звідти і повернув до реальності.
Він не розплющив очей, але зрозумів, що хтось прийшов.
У своєму заціпенінні він подумав, що то Сє Сюе – вона єдина мала ключ від його кімнати.
Хіба вона не мала поїхати в осінню поїздку? Для нових викладачів в університеті було неприйнятно пропускати подібні заходи - чого вона прийшла сюди?...
Попри такі думки Сє Цінчен все одно перевернувся, не бажаючи, щоб його сестра турбувала його. Він інстинктивно хотів згорнутися під ковдрою, але, на жаль, виявилось, що йому нема за що вхопитись – тут він зрозумів, що відколи повернувся весь час лежав на дивані, навіть запонки на манжетах сорочки не розстібнув.
Він роздратовано нахмурився, коли раптом на нього опустилось тепло.
Людина, яка зайшла до його домівки, підійшла, якусь мить дивилася на нього і укрила його тонкою літньою ковдрою.
Сє Цінчен хотів відкрити очі, але був надто виснажений. Крізь вії, що змикалися, він вловив лиш силует високого хлопця, перш ніж його важкі повіки знову опустились.
Коли він знову прокинувся, вже сутеніло. Хтось старанно вимив у його кімнаті підлогу і відкрив на провітрювання вікно, легкий вологий вітерець роздував штори і білосніжний тюль коливався туди-сюди у світлі призахідного сонця.
Сє Цінчен злегка примружився, витягнув руку з-під легкої ковдри, зігрітої теплом його тіла, і прикрив очі тильною стороною долоні.
У кімнаті почувся чоловічий голос, який, здавалося, говорив по телефону:
— Мм... добре. Тоді я буду за кілька днів... За це не переживай, ти не так часто про щось просиш. Я і сам хотів би набути досвіду за межами моєї спеціальності, тож це взагалі не проблема.
Не хвилюйся, Фен-дзє, я вже попросив відпустку. Я знаю про твої труднощі, ніяких сюрпризів не буде.
Мм, добре. Тоді я кладу трубку.
Кволий Сє Цінчен нарешті зрозумів, що цей голос належав Хе Ю.
Чоловік різко сів і повернув голову на звук.
Завершив телефонну розмову, Хе Ю вийшов з кухні, тримаючи в руках дерев’яну тацю, підійшов до Сє Цінчена і поставив її на чайний столик. На таці була велика чаша з рідкою рисовою кашею з курятиною, що тривалий час томилася на вогні і набула апетитного молочно-білого кольору. Рис варився в ароматному курячому бульйоні, і кожне зернятко увібрало наваристий смак, в каші виднілися сніжно-білі шматочки курятини, а зверху вона була посипана хрустким білим кунжутом.
— О, ти прокинувся? ...Якщо так, то маєш з’їсти це, поки воно гаряче. Я приготував за рецептом з інтернету.
Після кількасекундної павзи він додав:
— Я бачив на столі результати аналізів та рецепт ліків.
— ...
— Минулої ночі ти був у відділенні невідкладної допомоги, де тобі ставили крапельниці, так?
Сє Цінчен приклав руку до лоба, збираючись з силами, а потім перевів себе у сидячу позицію.
Коли переконався, що його голос не буде звучати так жалюгідно, як він почувався, він зрештою сказав:
— Чому ти сюди прийшов?
Скидалося на те, що Хе Ю і сам був не в найкращому стані. Він був настільки спокійним, що здавалося, ніби за цим спокоєм ховається щось темне.
Сє Цінчен хоч і почувався погано, та все ж міг смутно відчути дивність у поведінці Хе Ю. Він прослідкував поглядом вздовж руки хлопця і виявив, що його зап’ясток був забинтований. Перевів погляд вище і знайшов мигдалеподібні очі, що весь цей час були опущені, і вони видавалися трохи почервонілими. Сє Цінчен знову згадав ліки, які Хе Ю забрав у лікарні.
Але перш ніж він встиг щось запитати, Хе Ю нахилився, сперся рукою на диван за плечем Сє Цінчена, подивився на чоловіка і сказав:
— Сє Цінчене, у тебе така серйозна алергія на манго - чому в лікарні ти сказав мені, що все гаразд?
— ...Сє Сюе сказала тобі?
— Так. Вона попросила мене провідати тебе, сказала, що ти недобре почуваєшся і що твій голос був дуже хрипким, коли ви з нею розмовляли.
— ...
Хлопець уважно дивився на нього:
— Я був тим, хто дав його тобі. Через мене ти зараз у такому стані. Чому ти приховав це від мене? Чому ти не прийшов знайти мене? Чому не сказав мені у лікарні правди?
— В цьому не було потреби, - рівним і холодним тоном сказав Сє Цінчен. – Ти зробив це не навмисне, ти не знав, що у мене алергія на манго. До того ж, мені вже допомогли.
Але ці слова не задовольнили Хе Ю; навпаки, по погляду, яким він витріщався на Сє Цінчена, здавалося, вони зачепили щось небезпечне:
— Не думаю, що я настільки поганий, що буду стояти осторонь та ігноруватиму людину, якій завдав такої шкоди.
— ...
— То отаким ви всі мене бачите?
— ...
Ви всі? Сє Цінчен трохи нахмурився — хто іще був у лікарні окрім нього? Але, зважаючи на те, що настрій Хе Ю погіршився, Сє Цінчен прикусив язика і не став нічого питати.
Хе Ю деякий час мовчав - мабуть, теж відчував, що трохи вийшов за рамки. Повільно випрямившись, він сказав:
— Не зважай.
Він налив для Сє Цінчена склянку води, потім склав результати аналізів і зітхнув при виді жахливих даних алергічної реакції.
— Якщо тобі більше нічого не треба, я піду.
Інстинктивно, через те, що був лікарем Хе Ю протягом семи років, Сє Цінчен зупинив його.
— Хе Ю.
— Що?
Сє Цінчен трохи нахмурився:
— Щось сталося?
— Ні.
— Тоді що це за бинти у тебе на зап’ястку? І ліки, за якими ти сьогодні ходив до лікарні?
Хе Ю одягнув піджак своєї форми і, не озираючись, сказав:
— Я вже говорив тобі про ліки, вони були для друга. Зап’ясток забинтований, бо твоя плита була брудна, і я обпікся, коли чистив її.
Він випрямив руку і бинт зник під рукавом широкої студентської форми. Хе Ю якийсь час мовчав, ніби щось обдумуючи, потім знову трохи повернув голову до Сє Цінчена.
— У мене ще є вечірні заняття, тож я піду. Не забудь подзвонити Сє Сюе і сказати їй, що я приходив.
Сє Цінчен кивнув, але все ще смутно відчував, що з Хе Ю щось не так, спостерігаючи, як той збирається йти.
Трохи подумавши, він запитав:
— Навіть Сє Сюе відправилась в осінню поїздку, чому ти не поїхав?
Юнак мовчав, поки зав’язував шнурки. Зі свого місця Сє Цінчен не міг ясно бачити його обличчя цілком, лиш частково бачив точену й елегантну щелепу, наполовину сховану у тіні.
— Це надто нудно. Більшість людей, що поїхали - з акторського. Я з ними не маю нічого спільного, тож не хочу брати участь.
Хе Ю смикнув шнурки, зав’язуючи останній вузол, штовхнув двері і пішов, перш ніж Сє Цінчен встиг задати ще якісь питання.
