Тільки щоб він спіймав мене на гарячому

Сє Цінчен читав не надто уважно, але, почувши слова Хе Ю, знову подивився на написане і виявив, що з краю сторінки розміром А4 було поле з заголовком «Груповий чат для ґеїв», і там дуже часто з’являлося його ім’я.

— ...

У Сє Цінчена виникло погане передчуття.

Коли вони двоє стали читати цю секцію, виявилось, що тут група маленьких боттомів гаряче обговорювала «ідеальних топів» з найближчих коледжів та університетів. Якщо коротко, їх, боттомів, дуже багато, а топів недостатньо, і всі вони шукали можливості потрахатись.

Запис з першою згадкою імені Сє Цінчена був зроблений кульковою ручкою і вже трохи вицвів. Людина писала: «В медуніверситеті, що по сусідству, є новий професор на ім’я Сє Цінчен. Він дуже вродливий і має холодну альфа-подібну ауру. Жесть як хочу, щоб він мене трахнув».

В коментарях нижче люди почали сміятися з того, яке він дівча.

Але невдовзі новий коментар вступив у битву і картина почала набувати абсурдності: «Трясця! Старшим зверху слід перестати сміятись. Якщо ви коли небудь ще читатимете цю гостьову книгу, вам, хлопці, треба піти до медуніверситету і побачити його на власні очі. В нього тааакі довгі ноги, широкі плечі, вузька талія; він такий високий, а все його тіло пряме, наче спис. Коли він одягнений в костюм із краваткою, це, бляха, майже вбиває мене. Після того, як зустрів його, я мав вологі сни про нього три ночі поспіль...»

Наступні коментарі були вже дуже відвертими.

«Я так хочу, щоб ґеґе подбав про мене».

«Я чув, що професор Сє розлучився, можливо, він такий самий, як ми».

«О Боже мій, серйозно? Якщо він справді такий, як ми, я волів би залишитись самотнім до кінця свого життя, якби він хоч раз вжарив мене».

Прочитавши цей абзац, Хе Ю довго мовчав. Він справді вже не міг стримуватись.

Він буде ідіотом, якщо не скористається нагодою і не покепкує з цього приводу над Сє Цінченом, жарти вже самі напрошувались.

Тож Хе Ю посміхнувся:

— Лікарю Сє, хто б міг подумати, що ти ідеальний топ для всіх боттомів? Якщо всі вони так хочуть, щоб ти їх трахнув, чому не піти їм на зустріч і не змінити орієнтацію?

Обличчя Сє Цінчена скривилося у вкрай потворну гримасу. Він спробував перегорнути сторінку.

Хе Ю натиснув на папір, не давши йому цього зробити:

— Я ще не дочитав.

— Я перегортаю сторінку.

— Почекай ще трохи.

— Я перегортаю.

Хе Ю з глузливою посмішкою:

— Хвилинку.

Відчуваючи, що втрачає обличчя, Сє Цінчен з силою перегорнув сторінку. Хе Ю особливо злісно засміявся і продовжив читати, шукаючи, чи нема в книзі іще згадок про Сє Цінчена.

Але не встиг він перегорнути кількох сторінок, як його сміх зійшов нанівець.

Тому що Хе Ю побачив своє власне ім’я.

Запис був у тому ж стилі, що і «Груповий чат для ґеїв». Ясно, що Сє Цінчен теж це помітив, і вони знову разом стали читати.

«Чому всі попередні сторінки повнились обговореннями між боттомами? Хай там як, цей чат для топів. Може хтось порекомендувати гарненьких хлопців в університеті?»

Після низки імен з’явилося ім’я Хе Ю.

«О, Хе Ю. Здається, що він милий з усіма, але серйозно? Насправді він до біса зарозумілий і тримає всіх на відстані, а ще виглядає ніжним і витонченим. Він може і високий, але білошкірий наче дівчина. Я бачив, як він грає в баскетбол, виглядає досить сильним - впевнений, що трахати його було б одне задоволення».

«Ти що, нагорі, з глузду з’їхав? Це юний пан родини Хе».

«Це саме той статус, що підігріває бажання!!! Мене це справді заводить».

«..... Ти що, не знаєш, що Хе Ю вправний не тільки в баскетболі, але й у побитті людей? Він з виду милий, так, але ви, хлопці, бачили його тіло, схоже на тіло плавця, коли він знімає сорочку в університетському басейні?... Та він може вбити одним ударом».

«Але я все одно хочу його...»

Дочитавши, Сє Цінчен обернувся до Хе Ю, чиє лице стало попелястим:

— Чудово. Тобі слід брати з собою ліхтарик, що відлякуватиме вовків, коли виходитимеш кудись ввечері. В найгіршому випадку можеш подзвонити мені, якщо вже будеш вкрай наляканий. Враховуючи, що ми давні знайомі, я можу провести тебе додому.

Хе Ю:

— Перегорни сторінку.

— Я ще недостатньо побачив.

— ...

Хе Ю спохмурнів і якусь мить так і стояв. Зрештою, йому, здавалося, більше не хотілося витрачати свою енергію на сперечання із Сє Цінченом, він просто вирвав той лист із книги і підпалив запальничкою.

Перетворивши папір на попіл, він навіть витягнув серветку й витер начисто пальці, що його торкалися. Впродовж всього дійства його обличчя не виражало ніяких емоцій.

Сє Цінчен же просто продовжив мовчки гортати сторінки, поки Хе Ю стояв поряд з демонстративно холодним обличчям.

На довгий час єдиним чутним в печері звуком було плюскотіння дощу надворі.

Літні зливи тривали недовго, і на момент, коли їх телефони показали восьму годину вечора, нестримна гроза перетворилася на мрячний дощ.

Сє Цінчен підняв свою бліду струнку руку, щоб закрити книгу, але не встиг цього зробити, як раптом щось дуже дивне у кутку сторінки впало йому в око.

— ...

Рука Сє Цінчена завмерла, він увімкнув вітряну лампу і уважно придивився до цього кутка...

Через кілька секунд Хе Ю почув Сє Цінчена, його голос звучав холодно і трохи власно:

— Хе Ю, підійди і поглянь на це.

Це був рядок, втиснутий в дуже непримітному кутку книги.

«WZL скоро буде вбито.»

Ці слова були написані авторучкою, кривим почерком, наче хтось писав їх лівою рукою. Але що робило це повідомлення інтригуючим, так це підпис людини, який вона залишила в кінці.

Це було ім’я, яке ніхто ніколи не очікував би тут побачити.

«Дзян. Лань. Пей.

Надворі прогримів гром, але в печері можна було б почути і падіння голки.

— ...

— Хіба Дзян Ланьпей не була замкнена у психлікарні протягом двадцяти років? – тихим голосом нарешті порушив тишу Хе Ю.

Сє Цінчен у задумі нахмурився.

— Хоча зрештою вона отримала ключ і мала багато можливостей приходити і йти за власним бажанням...

— Але вона, мабуть, обмежувалась психіатричною лікарнею Чен Кан, - закінчив Хе Ю. – Думаєш, вона могла вийти й повернутися непоміченою? Прибігти до цієї печери на острові Неверленд університету Худжов та залишити таке повідомлення в подібній непримітній книзі?

Звичайно, це було неможливо.

— До того ж цей запис виглядає зовсім новим, ніби його залишили не далі, як кілька днів тому, - Сє Цінчен уважно придивився до червоного напису в книзі в світлі ліхтаря. – І хто цей WZL?...

Вони двоє довго розмірковували над цією пошарпаною книгою.

Хе Ю раптом сказав:

— Я згадав чутку, яку почув кілька днів тому в кампусі.

— Про що?

— Деякі студенти вважають, що Дзян Ланьпей була страшною, але водночас і трагічною фігурою – такою, що породжує легенди. До того ж в момент смерті вона була одягнена в червону сукню, що асоціюється з мстивими духами. Тоді ці студенти вигадали легенду, що якщо ти тримаєш на когось образу, то можеш уявити подробиці його смерті і записати їх на аркуші паперу. Потім написати червоним ім’я Дзян Ланьпей, і її привид вб’є твого ворога за тебе.

Хе Ю на мить замовк і додав:

— Але цим ворогом повинен бути чоловік, на жінках не спрацює.

— Чому?

— Газети опублікували історію про те, через що Дзян Ланьпей довелось пройти, тож студенти, які пустили ці чутки, вважали, що ненависть Дзян Ланьпей може бути спрямована лише на чоловіків.

Хе Ю знову поглянув на запис в книзі.

— Як думаєш, міг хто-небудь на днях прибути на цей острів і, погортавши цю книгу та побачивши записи, що їх залишали люди раніше, згадати чутку про привида Дзян Ланьпей? Можливо, ця людина ненавиділа цього WZL, як і автор попереднього повідомлення, і їй прийшла в голову ідея перетворити це просте нарікання в цій книзі на справжнє прокляття?

Сє Цінчен похитав головою, дістав свій мобільний телефон і зробив фото напису, а потім сказав:

— Я віднесу цю книгу до поліції. У мене відчуття, що між Дзян Ланьпей та вашим університетом Худжов є якийсь зв’язок.

Очі Хе Ю легко зблиснули, коли він тихо сказав:

— Згоден.

— О?

— Університетська форма.

Сє Цінчен зітхнув, його погляд поважчав:

— Отже, ми з тобою на одній хвилі. Гадаю, в поліції думають так само – в останні кілька днів я бачив у вашому університеті офіцерів у цивільному. Дехто з них ветерани, які працювали ще з моїми батьками. Здається, вони щось розслідують.

У той день, коли Дзян Ланьпей убила Лян Дзічена, була одна деталь, яка здавалася незначною, але була дуже дивною: чому Дзян Ланьпей доклала стільки зусиль, щоб зняти з Сє Сюе форму університету Худжов та натягнути її на мертве тіло Лян Дзічена перед тим, як розчленовувати та нівечити його?

— Дії психічно хворих як правило є чітко обумовленими чимось, особливо такі, цілеспрямовані і незвичайні, - сказав Сє Цінчен. – Як мені здається, розслідування справи Дзян Ланьпей рано чи пізно зачепить деяких людей у вашому закладі.

Хе Ю підняв руку й усміхнувся:

— Точно не мене.

— ...

— Я, мабуть, ще навіть не народився, коли її ув’язнили.

З повною думок головою, Сє Цінчен сказав:

— Це не те, що має турбувати нас із тобою. Я передам цю книгу поліції, коли ми виберемось звідси – нехай вони розбираються.

Хе Ю мугикнув у відповідь. Оскільки вони заговорили про психлікарню Чен Кан, він раптом про дещо подумав.

— До речі...

— Що?

— Я оце думав останнім часом: що б ми робили, якби Сє Сюе справді вбили, коли ми прибули туди в той день?

Сє Цінчен зупинив на Хе Ю прохолодний погляд своїх темних очей.

— Чому ти не можеш хоч іноді подумати про щось хороше?

— Я бажаю їй добра більше, ніж будь-хто інший.

Думки Сє Цінчена були зайняті і він не вловив підтексту слів Хе Ю, а просто недбало відповів:

— Я теж.

— Але якщо з нею справді щось станеться...

— Тоді я продовжу жити так само, як і зараз, допоки сам не помру.

Не те, щоб Сє Цінчен не переживав подібного раніше.

Коли стався той страшний випадок, у нього не було можливості щось змінити чи якось на це вплинути.

Під проливним дощем він бачив розкинуті на землі холодні тіла своїх батьків. Позаду нього тягнулася жовто-біла поліцейська стрічка, що обрамлювала місце. Із запізненням його вуха заповнив пронизливий вий сирени. Передня частина вантажівки була охоплена лютим полум’ям, що здіймалося все вище, і в його світлі він побачив, що вціліла лише половина тіла його матері. Її широко розплющені очі порожньо дивилися в той бік, де він стояв, а відірвана колесом вантажівки рука лежала прямо перед носками його черевиків.

Тоді він думав, що не зможе продовжувати жити далі.

Але відтоді минуло вже дев’ятнадцять років.

Хе Ю не знав, про що Сє Цінчен думав, і, почувши його слова, якийсь час мовчав. Він дивився на чоловіка незрозумілим поглядом, а тоді видав легку крижану усмішку:

— Як і можна було від тебе очікувати, Сє Цінчене. Ти кожен момент свого життя проживаєш з такою холодною головою, що лиш вкрай рідко можеш втратити самовладання і то не довше, ніж на хвилину.

— Люди не можуть все своє життя жити у скорботі, - сказав Сє Цінчен. – Коли стається трагедія, навіть якщо одразу тобі здається неможливим прийняти її, з часом у тебе вийде поволі її перетравити. Аніж потопати в своєму болю і відмовлятися рухатись далі, краще не марнувати час, зібрати себе докупи і зробити те, що має бути зроблено, аби запобігти наступним трагедіям.

— О, - м’яко сказав Хе Ю. – Справді холодна залізна прагматичність.

Настрій поважчав, і хлопець не хотів більше залишатись з Сє Цінченом у цій печері, тож, оскільки дощ трохи вщух, він сам-один вийшов надвір.

Він прогулявся, намагаючись заспокоїтись, і десь опівночі помітив на іншому березі якийсь рух.

Виявляється, його сумлінний, охочий до грошей спільник-старшокурсник, виконував свої зобов’язання і плив у качкочовні, щоб прибути назад до острова точно в обумовлений час.

Щойно він угледів Хе Ю, як встав у човні й замахав руками, настільки був схвильований:

— Ну і як воно? Я дуже пунктуальний, еге ж? Зізнання Хе-лаобана було успішним?

Він нетерпляче глянув за спину Хе Ю.

— Га? Де прекрасна леді?

Яке зізнання?

Єдиною людиною на цьому острові був крижаний прагматик; кому він мав зізнаватись в коханні?

Хе Ю відповів ідіоту в човні з посмішкою:

— Не думаю, що сюеджану варто про це запитувати.

— Поглянь на себе, ти засоромився. Ха-ха-ха, я зрозумів, я зрозумів, - він недвозначно підморгнув Хе Ю, і простягнув телефон з QR-кодом Alipay на екрані.

— Решта суми.

Хе Ю закотив очі, дістав свій мобільний, сигнал на якому досі був на нулі, і з холодним виразом обличчя розблокував його.

— Будь ласка, вимкни для початку глушники сигналу.

Старшокурсник вимкнув і, хвилюючись, спитав:

— Ти бачив повідомлення, яке я тобі надіслав? На інший телефон?

— Яке повідомлення?

Хе Ю дістав інший мобільний подивитися.

«Хе-лаобане, в печері на острові є аптечка для першої допомоги, у другому відділенні є коробки з контрацептивами. Якщо треба, можеш взяти, і не забудь надіслати мені потім червоний пакет...»

Його компаньйон мовчки підійшов з допитливим виразом на обличчі.

— Вони навіть зі спеціальним лубрикантом для уповільнення процесу, щоб гарантовано довести леді до нестями.

— ...

Хе Ю легко посміхнувся:

— Не кладіть такі речі в аптечку невідкладної допомоги, це неетично - тобі так не здається, сюеджане?

Хлопець нарешті помітив, що Хе Ю був не в дусі і після короткої миті здивування збагнув, що це через те, що той не використав жодного!

Старшокурсник міг тільки відчути безмежне захоплення цією невідомою йому 180-сантиметровою красунею.

Спочатку він думав, що її не було разом з Хе Ю на березі тому, що вона була така слабка, вперше прийнявши прихильність хлопця, що була не в силах підвестись.

Тепер же виходило, що висока красуня – це холодна пані, непохитна перед заможністю і багатством!

Бідолашний юний пан Хе – як йому пощастило закохатися у таку непросту людину? Цк, цк, дарма витрачені гроші... Дарма витрачені гроші...

Зрозумівши, що сталося, старшокурсник прикусив язика. Навіть отримавши решту суми, він поводився професійно та покликав друга, щоб взяв інший човен, і вони двоє відбули, залишивши качкочовен на березі для Хе Ю.

Хе Ю закінчив з облаштуванням місця злочину і хотів був повернутися до печери покликати Сє Цінчена, але, тільки-но розвернувшись, завмер.

Чоловік уже стояв серед освітленого місяцем лісу; заклавши руки в кишені і притулившись спиною до одного з кипарисів, він дивився на Хе Ю з порожнім виразом обличчя. Хтозна, скільки часу він був там і мовчки слухав у тіні дерев?

Хе Ю:

— ...

Сє Цінчен запалив сигарету і, подібно поліцейському, що починає допит, сказав:

— Я дам тобі шанс все пояснити.

Він повільно видихнув бліде кільце диму:

— Вперед.

 

 

Авторці є що сказати

Маленький театр

Особливі навички:

Хе Ю: першокласний хакер, контроль кров’ю

Сє Цінчен: Гарний

Сє Сюе: Поглинання їжі

Чень Мань: Швидкість

Чень Мань: ...Чому мені здається, що моя особлива навичка звучить дивно...

Хе Ю: Нормальні чоловіки не вміють швидко говорити.

Чень Ман: Нахаба, як ти смієш мене критикувати?