Але ми продовжували сперечатись поки не розійшлися

Хе Ю та Сє Цінчен ігнорували одне одного протягом усього наступного процесу розслідування.

Коли вони нарешті були вільні, Сє Цінчен зловив таксі для себе і Сє Сюе. Та хотіла була почекати Хе Ю, щоб поїхати разом, але Сє Цінчен був категорично проти і без жодних пояснень натиснув Сє Сюе на потилицю і затрамбував її в салон авто.

Хе Ю просто тихенько прихилився до стовпа, заклавши руки за спину, і спостерігав за цією сценою. Він не видав ні звуку і не намагався втрутитись. Він скидався на собаку, який знав, що його покинули, але не міг переслідувати свого хазяїна, через що Сє Сюе почувалася дуже незручно.

- Хе Ю... Ґе, чому б нам не почекати його?...

- Сідай.

- Але...

- Сідай!

- ...Тоді... Хе Ю, дай знати, як дістанешся додому, добре? – слабко промовила вона.

- Ти закінчила? – спитав Сє Цінчен. – Ми їдемо.

Сє Сюе хотіла сказати ще щось, але Хе Ю мовчки похитав головою, подаючи їй знак більше нічого не говорити.

Коли Сє Сюе неохоче всілась в машину, він просто помахав їй, а потім спостерігав, як авто від’їжджає.

Сє Сюе відкинулась на спинку сидіння і зітхнула: 

- Ґе, що між вами сталося цього разу?

Сє Цінчен не мав бажання відповідати. Він відкрив пачку сигарет, що був виудив у Чень Маня, і хотів запалити одну, коли згадав, що на позаду сиділа Сє Сюе, і зупинився. Він просто залишив сигарету в зубах і, розмістивши лікоть на відкритому вікні авто, з відсутнім виразом обличчя втупив погляд в нічний пейзаж міста, що миготів по ту сторону лобового скла.

- Хе Ю... він випадково сказав щось не те і розлютив тебе?.. – зважилась тихо спитати Сє Сюе.

- ...

- Ґе, ти не дуже звинувачуй його. Він іноді дещо легковажний, але серце в нього добре. Я чула, що цього разу якби не він, ви двоє не виявили б вчасно, що я пропала, і не вирушили б мене шукати, і тоді все могло би бути гірше. Він...

- Він що? – нарешті заговорив Сє Цінчен. Він взяв сигарету між пальців і продовжив звинувачувальним тоном: - Я казав тобі триматися подалі від нього, то чого ти весь час з ним гуляєш?

Сє Сюе також відчула себе трохи ображеною:

- Але він хороша людина, він добре до мене відноситься, і до тебе ставиться з повагою...

Сє Цінчен відчув таку огиду, що нічого не міг сказати.

З повагою.

Яка там, в біса, повага!

Він просто прикидався перед іншими – і так було завжди. Але хоч і так, Сє Цінчен не міг розповісти Сє Сюе про хворобу Хе Ю і вона бачила лише його віртуозно ввічливу подобу останнього. Тож навіть якщо він розповість про образи, якими обдарував його Хе Ю, навіть його рідна сестра не повірить йому. Все що йому лишилось – це закусити губу і перетерпіти це.

- Ґе...

- Замовкни!

Сє Сюе довелося замовкнути.

Так завжди буває в сім’ї. Переживши щось страшне, кожен думає: Ми не будемо більше сваритись до кінця життя! Ми будемо щасливо жити разом і нормально спілкуватимемося між собою.

Але потепління стосунків, яке приносять травматичні події, має лиш тимчасовий ефект, і коли його дія минає, той, хто повчав, повертається до повчань, а той, кого повчали, знову приймає ці повчання. Кожен повертається до своєї звичної ролі, і у спілкування повертається та сама лайка.

Це і справді мало, бляха, лише тимчасовий ефект.

Сє Сюе почувалась несправедливо ображеною, але нічого не могла з цим вдіяти. Хто зробив його її старшим братом?

Ай, байдуже, байдуже – якщо вона не буде балувати його, то хто буде? Вона має просто прийняти його батьківський темперамент...

З такими думками вона схрестила на грудях руки і трохи роздратовано стиснула губи. Вона не розуміла, чому її брат продовжував наполягати, щоб вона трималась подалі від такого талановитого, вихованого і доброчесного хлопця як Хе Ю. Здавалося, що її брат має проти нього щось конкретне, але що? Це справді не зрозуміло...

- О, до речі, — заговорила через деякий час Сє Сюе.

Сє Цінчен не потурбувався звернути на неї увагу, але Сє Сюе знала, що мовчання її брата означає: якщо маєш що сказати, то, бляха, кажи вже.

Тож вона обережно сказала: 

- Раніше, коли я відпочивала, він... подзвонив... і запитав мене, що сталося, я ...

Сє Цінчен не запитав, хто такий «він», наче обидва брат із сестрою погодилися називати його «він».

- Що ти йому сказала? — запитав Сє Цінчен.

- А що іще я могла сказати? Що все гаразд. Я не багато з ним говорила, - на мить вона замовкла. – Ґе, тобі вже краще?

- Думаєш, він може сприяти тому, щоб я почувався краще?

Сє Сюе не залишилось нічого, окрім як висунути голову вперед із заднього сидіння, взявшись за край спинки переднього, наче кошеня, що намагається привернути увагу свого брата своєю мімішністю:

- Тоді поглянь на мене, поглянь, яка я хороша - хіба від цього тобі не краще?

- ... Не ходи більше у такі небезпечні місця сама, добре? – сказав Сє Цінчен. Його голос нарешті трохи пом’якшав.

- Добре, буду обережною... – поспішно відповіла Сє Сюе, і їх авто пірнуло у вир пилу.

 

Наступного дня новини про психіатричну лікарню Чен Кан потрапили в заголовки газет.

Стаття відштовхувалась від свідчень, що їх надали поліції ті, кого змусили піднятись на дах. В ній детально описувалось, що цей випадок вбивства з підпалом, зумовлений загостренням хвороби Дзян Ланьпей, насправді був історією жінки, яка майже двадцять років жила в ув’язненні життям, гіршим за смерть. Але, на жаль, Лян Дзічен був уже мертвий, Лян Джонкан помер ще раніше свого молодшого брата, решта представників верхівки, які могли знати подробиці справи, також уже відійшли в інший світ - кілька загинули власне у цій пожежі.

Здавалося, вогонь помсти, який запалила Дзян Ланьпей, мав власні очі, і поглинув кожного, хто був причетний до цього злочину.

Як і передбачав Хе Ю, газети обрали для друку її найпотворніше фото, але навіть на ньому вона виглядала приголомшливо – нині мертва жінка дивилася прямо зі сторінки газети, в її очах можна було побачити рішучість, але також і розгубленість...

Репортер написав під її фотографією: «Є вірогідність, що Дзян Ланьпей - не справжнє ім’я жінки, оскільки при переході на електронну документацію інформація про неї була втрачена. Поліція намагається провести генетичний аналіз її останків, але через те, що минув надто великий проміжок часу, це може не дати результатів. Якщо у когось з читачів є якась інформація, будь ласка, зверніться до відповідального відділу за номером, вказаним нижче».

На віллі, Хе Ю закрив газету.

Останнім часом тема психіатричних лікарень і психічно хворих стала об’єктом інтересу громадськості. Від жирних дядечко до наївних дівчаток – усі обговорювали це з виглядом знавців справи, ніби були експертами в соціології й медицині.

Більшість людей стали називати психічно хворих «вони», на противагу від «ми». І неможливо, щоб «вони» стали «нами», байдуже, наскільки вони достойні співчуття.

Але як тоді виникає психічне захворювання?

Хе Ю згадав те, що колись сказав йому Сє Цінчен.

- Переважна більшість психічних захворювань – це реакція нормальних людей на ненормальні обставини. Обсесивно-компульсивний розлад, депресивний розлад, біполярний розлад… у житті таких людей точно має місце одна або кілька ненормальних обставин, через які вони відчувають величезний тиск. Наприклад, шкільний булінг чи кібербулінг, сексуальне насильство над жінками, соціальна нерівність - подібні ненормальні обставини – головні чинники, які завдають серйозної шкоди їх психічному стану, і, дуже іронічно, майже всі ці люди походять зі звичайних сімей, з робочого середовища, із суспільства – вони походять від «нас».

Я вважаю, психічно хворих не слід ізолювати допоки це не буде єдиним виходом. Вони мають перебувати у суспільстві як звичайні люди – так вони можуть відновити свій психічний стан і знову стати одними з «нас». Клітки треба залишати для злочинців, а не для тих, хто і без того настраждався.

Хе Ю не подобався Сє Цінчен, але в цьому питанні він був з ним згоден.

Причина, з якої він дав Сє Цінчену так довго залишатися поряд, полягала саме в цьому - у Хе Ю було відчуття, що той, щонайменше, ставився до нього як до живої людини.

Тож після того, що сталось вчора, зрозумівши, що зайшов надто далеко і образив Сє Цінчена, він подумав, що має принаймні вибачитися перед ним.

Але хто б міг очікувати, що знайомий з його маскуванням Сє Цінчен подумає, що навіть його вибачення є фальшивими і плесне йому в обличчя пивом.

Одна лише думка про це сповнила Хе Ю сумом. Він заплющив очі, намагаючись позбутися досі присутнього принизливого відчуття крижаних крапель рідини, що струмились по його щокам.

Забудь... не думай про це більше.

Принаймні Сє Цінчен просто вилаяв його та облив – інші б обходились з таким психічно хворим як він, наче з твариною. Якби його сім’я запроторила його до божевільні на кшталт Чен Кан, його хвороба уже давно б значно погіршилась.

Дзян Ланьпей пробула там двадцять років - її стан зрештою покращився чи погіршився? Напевно, вона б не закінчила так, якби колись її не визнали хворою.

Старий Джао постукав у двері кімнати Хе Ю і, отримавши дозвіл, увійшов, а слідом за ним, обережно виляючи хвостом, і жовтий собака.

- Юний пане, ваші розпорядження виконано, - він повідомив Хе Ю про зрушення в кількох справах. – Я зв’язався з людьми по справам безпритульних, а також пояснив ваші наміри пану Хе. Все організували, Джван Джицян наразі залишиться у нашому реабілітаційному центрі, його не відправлятимуть у Ваньпін.

- Добре. Дякую за роботу, - сказав Хе Ю.

Джван Джицян також був везунчиком – він перебував на нижньому поверсі і був швидко врятований пожежниками. Так сталося, що доля звела їх, і тому Хе Ю не мав наміру його залишати після того, що вони пройшли.

Крім того, Сє Сюе б за нього переживала.

Усім присутнім при пожежі в Чен Кан дали тиждень або близько того відпустки для морального і психічного відновлення. Маючи такий досвід – врятувавшись від вогню чистилища, вони мали поглянути у своє майбутнє і далі жити життя мирно і щасливо, в тому числі Хе Ю.

Думки Хе Ю повернулись до тієї ночі на ґанку.

Хіба Сє Цінчен не сказав, що ніхто не захоче бути з ним? Хіба Сє Цінчен не сказав, що якщо хтось зможе пробути з ним, Хе Ю, більше місяця, то він візьме його прізвище?

Дуже добре. Тепер він просто мусить бути з Сє Сюе.

Він хоче бути з найближчою для Сє Цінчена людиною, забрати від нього його молодшу сестру – і коли прийде час Сє Цінчен буде змушений дотримати свого слова і змінити своє ім’я на Хе Цінчен. Хе Ю міг тільки уявляти, як цей чоловік при цьому почуватиметься.

Хлопець був у захваті від цієї ідеї.

Це нестерпно зарозуміле, серйозне і холодне обличчя... чи з’явиться на ньому вираз, якого він ніколи раніше не бачив?

Після тижневої перерви Хе Ю повернувся до університетського гуртожитку з новою мотивацією.

Він був готовий дати Сє Цінчену ляпаса, зізнавшись в коханні його дорогоцінній меншій сестрі.

 

Зовнішнього освітлення на терасі вілли було достатньо лиш для того, щоб привабити всього кількох зависаючих у повітрі комах; за скло лампи чіплялися краплі вологи, наче шар холодного поту, м’яке крісло, обернене до дверей тераси спинкою, було оповите її тьмяним світлом.

У кріслі хтось сидів.

Підлеглий, що штовхнув і відкрив двері, міг бачити лиш лікоть цієї людини, який вона розмістила на підлокітнику.

- Це так? Була певна кількість пацієнтів, яким успішно вдалося втекти за вкрай короткий відрізок часу?

- Так, Двань-лаобан.

- Цікаво… — Двань-лаобан тихо посміхнувся у кріслі. – Допомога одне одному? Чен Кан — психіатрична лікарня, а не дитячий садок, де дітей вчать манерам і хорошій поведінці. Це справді вкрай незвичайно!

У підлеглого на лобі проступив холодний піт:

- Двань-лаобан, система стеження в Чен Кан була слабкою від початку, жодне обладнання після пожежі не вціліло. Ми хочемо видобути корисні кадри інциденту, але це дійсно...

- Я не сподівався видобути якісь корисні кадри зі смерті того марнотратника Лян Дзічена.

Двань-лаобан на мить замовк.

- Є якісь новини з поліцейського відділку?

- Загалом так. Кілька пацієнтів сказали, що інший пацієнт дав їм ключі і сказав допомогти один одному відкрити двері, але це все, що можна було з них витягти.

 Двань-лаобан тихо посміхнувся:

- Навіть якщо дати їм ключі і сказати відкривати двері - хіба вони послухаються?

- ....

- Там палало полум’я, - продовжував Двань-лаобан. – Критичний момент між життям і смертю.

Підлеглого пробрала дрож:

- Двань-лаобан, ви хочете сказати...

Чоловік у кріслі не відповів, тьмяне світло освітило аркуш паперу, який він недбало кинув перед собою.

Два слова, написані зверху, були обведені та позначені знаком питання.

Контроль кров’ю ?

 

 

Авторці є що сказати

Маленький театр:

Скромна авторка: Чень Мань поки що відступить і попросить Сє-ґе прийти до поліцейської дільниці шукати його іншим разом== Але існування Чень Маня рано чи пізно змусить Хе-лаобана ревнувати... правда, Хе-лаобане? Бачите, офіцер Чень теж молодий і красивий, і він відповідає основним якостям, якими повинен володіти молодий топ. Він також держслужбовець. Хе-лаобане, ти панікуєш? У тебе має бути певне відчуття кризи.

Хе Ю: Будь ласка, скажіть мені, чому я повинен панікувати через держслужбовця?

Чень Мань: Я чув, що ти, перебуваючи в нашому офісі, шукав непристойні товари. Будь ласка, співпрацюй зі мною в розслідуванні.

Сє Цінчен: Що за непристойні товари він шукав?

Чень Мань: Сє-ґе, не переживай, якщо тобі буде холодно, я позичу тобі свій одяг.

Хе Ю (усміхається): О, це так турботливо. Тоді мені дати йому келих холодного пива і дозволити бризнути ним на моє обличчя?