Вбивця обернулася на спалах вогню

Знерухомлена, Дзян Ланьпей лежала на підлозі і важко дихала, очі налиті кров’ю, кутики губ викривлені в божевільній посмішці.

— Ха-ха-ха-ха… Поліція… яка користь від поліції? Поліція – непотріб! За всі ці роки хоч один поліцейський виявив, що я замкнена в цьому богом забутому місці? НІ!!! Всі вони – непотріб!

Її сплутаний розум вчепився за тригерне слово і став кружляти навколо нього. Поки вона лаялась з роз’ярілими очима, вітер завіяв їй до рота прядку сплутаного волосся.

— І що тепер? Збираєшся вбити мене, так? Офіцере? Хочеш вбити мене, щоб приховати свою недбалість, еге ж?

На її обличчі з’явилася красива байдужа посмішка. Хоч зараз її стримували, її очі все ще повнились глузуванням.

— Я знала, всі ви, чоловіки, такі! Покидьки! Все, на що ви здатні, це виплескувати на жінках розчарування через свою незначущість! Ви абсолютно марні, коли справа стосується чогось іншого! Двадцять років зі мною обходились як з твариною… Знаєте, як я вела лік часу? Використовувала фото, що той клятий виродок розвісив на стіні! Щодня дивилася на цю гидоту. На найпершому фото мені було всього двадцять дев’ять років! Двадцять дев’ять!!!
Цього року мені виповнилось 50… Гм... Чи, може, 52? 51? А, може, я ще не досягла п’ятидесяти? – виринувши з розгубленості, вона скривила свої червоні губи в отруйній, чарівній посмішці. – Байдуже, це не важливо… Важливо те, що я нарешті вийшла. Знаєте, як я вибралась?
Я стільки років провела в якості божевільної та повії, задобрювала його, потурала йому. Він дивився на мене зверхньо, але все ще хотів трахати мене, хизуватись переді мною, щоб задовольнити своє крихке чоловіче еґо… Ха-ха-ха-ха… Я потурала йому, доки йому не паморочилося від радості, і потроху цей чоловік став послаблювати пильність. Одного разу, коли він знімав штани, у нього випав ключ від моєї палати – там, в потаємній кімнатці.

Вона ніби ділилася з ними своїм секретом, але не втрималась і гучно, із захватом, розсміялась.

— Але я не взяла його. Тієї ночі я віддала йому ключ і запитала, що це таке. Побачивши його, він змінився в обличчі, але коли зрозумів, наскільки я тупа, він розслабився. Вирішив, що я справді настільки хвора… що навіть ключа не впізнаю, ха! – її погляд різко став жорсткішим, а голос драматично підвищився. – Хто взагалі міг би прожити ось так двадцять років, і не збожеволіти?!
Він став використовувати цей ключ, щоб дражнити мене, наче я безмозкий пес, який має можливість утечі, але не знає про це! Він гадки не мав, що мені в той момент хотілося блювати від одного вигляду його самовдоволених очей! Але я вмію прикидатися… Хто сказав, що психопати не вміють прикидатися? Я прикидалась так добре, що повністю його обдурила. Він ставав усе більш розслабленим і менш обережним. Коли він залишав ключ, я могла вислизнути… Я знаю кожну цеглину в цій божевільні! Але я не пішла! Я хотіла, щоб усі ці люди відправились в пекло!
Нарешті, тільки вчора, я завершила всі приготування… Я скористалася тим, що він знову залишив ключ і взяла його. Коли настала ніч, я вийшла і тихо поцупила скальпель. 

Вона все ще міцно стискала цей скальпель у руці. Кров на його блискучому сріблястому лезі вже засохла, набувши потворного темно-коричневого кольору.

Сє Цінчен знав, що варто йому бодай трохи послабити хватку, жінка знову накинеться на нього і встромить скальпель у груди.

Її обличчя виражало надзвичайно яру тваринну агресію. Весь світ у неї викликав відразу. Двадцять років перетворили її зі звичайної пацієнтки на кровожерливого, загнаного звіра з оскаленими зубами.

— Я сховала скальпель під ліжком, і коли він підійшов, щоб знову прилипнути до мене своїми жирними губами, я повеселила його, простягнувши руку під матрац. А потім…

Здавалося, перед її очима постали кров Лян Дзічена та його передсмертні жалюгідні крики, що супроводжували її помсту, і вона зареготала.

— Ха-ха-ха… ха-ха-ха-ха-ха… кров така тепла… Скажіть, як у людини з таким холодним серцем може бути така тепла кров? Так не повинно бути!..
Потім я потягнула його в кабінет… я хотіла розрізати його на частини, але почула щось за дверима, і крізь щілину побачила дивну дівчину, яка нібито щось шукала. Звісно, я не могла дозволити їй зруйнувати мій план! Я чекала стільки років! Тож я сховала тіло в шафі, причепила собі його бейджик і вийшла… поговорити з твоєю сестрою…

Вона скривила обличчя. Не ясно було, розповідає вона це Сє Цінчену чи говорить сама до себе.

— Дівчина була дуже мила і навіть трохи схожа на ту «смачну легку закуску», яку вони колись притягли... Ну пам’ятаєте, та, що вбилася, вдарившись головою об стіну?… Я б могла подумати… хе-хе, що це реінкарнація тієї закуски… навіть якщо ні, це не важливо. Насправді я не дуже пам’ятаю, як виглядала та дівчинка, але вона була приблизно її віку. Я подумала, що це доля. Я обманула її і завела в кабінет, потім непомітно для неї підсипала їй в напій седативного… Звичайно, я знаю, що саме є седативним. Недооцінювати психічно хворих – це найсмішніше, що можуть робити такі нормальні люди, як ви. З цим особливим седативним я дуже добре знайома. Коли я не слухалася, той виродок Лян пхав його мені в горлянку цілими жменями! 
Коли вона знепритомніла, я відтягнула її в потаємну кімнату. Я думала, що коли закінчу свою помсту, її родичі обов’язково прийдуть і перевернуть тут все догори дриґом, аби її знайти, вони обов’язково... На відміну від мене… на відміну…

Її очі потьмяніли, а на обличчі несподівано проступила самотність.

Сє Цінчен жорстко дивився на неї.

— То ти сподівалася, що після цього всього хтось знайде ту таємну кімнату, шукаючи її?

На обличчі жінки застигла крива посмішка.

— Зараз це вже не важливо. Закривши твою сестру в тій кімнаті, я знову витягла Лян Дзічена з шафи. Я хотіла закінчити все в тому ж місці, в тій самій точці, де вперше його побачила! Тільки він і я, як коли ми вперше зустрілися… І більше нікого! Я благала небо й землю, але ніхто не відгукнувся, тож я хотіла власноруч порізати його на шматочки…

Вона зупинилася і з глибокою ненавистю подивилася на Сє Цінчена.

— Але з’явилися ви. Ви перервали мене і не дали здійснити мою останню помсту йому там! Ви перервали мене… Ти поліцейський, так? Ти поліцейський! Ви, поліцейські, усі допомагаєте злу, тож просто вбий мене. Вбий мене і рано чи пізно я прийду й по твоє життя.

Ненависть, рішучість, жорстокість – її обличчя просто випромінювало все це, на додачу до маніакального сміху, що зривався з її губ. Здавалося, зараз з’являться ікла і проткнуть чоловіка перед нею.

Але Сє Цінчен лиш дивився на неї і промовив, відокремлюючи кожне слово:

— Я не поліцейський, і я не збираюсь вбивати тебе.

Жінка здригнулася. Цього вона не очікувала. Вирячивши очі, вона сказала:

— Тоді чого ти хочеш?

— Він хоче допомогти тобі і викликати поліцію, – Хе Ю передав Сє Сюе медсестрі і підійшов до Сє Цінчена. В темряві ночі було важко розгледіти вираз його обличчя. – Він хоче, щоб ти розповіла все їм.

— Я не піду! – істерично закричала Дзян Ланьпей. – Не піду! Ніхто мені не повірить!!! Я не піду! Брехуни… ви всі брехуни!

Хе Ю повільно наближався до неї, Сє Цінчен повернув до нього голову й суворо спитав:

— Нащо ти підходиш?!

— Сє Цінчене, тобі її не зрозуміти, - сказав Хе Ю. - Ти так довго з нею говорив, але вона тільки лаяла тебе, та чи почула вона хоч щось із того, що ти казав?

Хлопець підійшов до них, відштовхнув Сє Цінчена й допоміг Дзян Ланьпей підвестись. Та вмить з неймовірною силою вирвалася й наставила лезо на Хе Ю так, ніби збиралась нанести удар.

Не змигнувши й оком, хлопець сказав:

— Дзян Ланьпей, я теж психопат.

Її рука завмерла.

Обличчя юнака було від неї менш ніж на відстані витягнутої руки, в його мигдалеподібних очах віддзеркалювався погляд божевільної жінки.

Його голос був настільки тихим, що крім Сє Цінчена, який був поруч із ними, ніхто більше не міг його почути. Він повільно підняв руку і, дивлячись в очі Дзян Ланьпей, спокійно й виважено схопив холодне лезо.

Якщо Дзян Ланьпей прийде до тями і кинеться на нього, він точно отримає поранення. Але Хе Ю виглядав абсолютно відстороненим – все його тіло було напружене, але обличчя не виявляло жодного натяку на емоції, так, наче він зараз говорив зі звичайною жінкою, матір’ю, нормальною людиною.

— Саме так, я теж психопат.

Тихо, скальпель опинився в його руках.

Тільки втративши лезо, Дзян Ланьпей раптом усвідомила небезпеку. Вона втупилася в Хе Ю, її обличчя страшенно зблідло.

— Ти…

Але він не мав наміру робити їй боляче.

Він зігнув пальці й повільно прибрав вільні прядки волосся зі скроні жінки і заправив їй за вухо. Дивлячись їй у вічі, він сказав:

— У мене рідкісна хвороба. Поглянь мені в очі - я божевільний. Хіба не відчуваєш, що ми однакові?

Дзян Ланьпей, усе ще насторожена, уважно дивилась Хе Ю в очі, навіть понюхала його.

Хе Ю залишався спокійним і не змінився в обличчі, дозволяючи їй перевірити себе у найпримітивніший, тваринний спосіб. Можливо, в кожного типу людей є свій спосіб упевнитися у безпеці. Можливо, у божевільних тваринні інстинкти і шосте чуття сильніші, ніж у звичайних людей.

Нарешті Дзян Ланьпей прошепотіла:

— Ти псих.

— Так.

— Хто тебе скривдив?

— Я таким народився, - відповів Хе Ю. – Мені навіть немає кому мститись.

Дзян Ланьпей:

— …

— Однак, попри те, що я теж хворий, вони повірять усьому, що я скажу.

— Чому?

Хе Ю посміхнувся. Хмари розійшлися, і під бляклим місячним сяйвом його очі, здавалося, були вкриті яскравим шаром морозного срібла, його оголені ікла видавалися зловісно холодними та гострими.

Він нахилився, ніби ділився з хворою колегою якимось чудодійним методом подолання хвороби, і прошепотів їй на вухо тихим, лагідним голосом:

— Тому що, як і ти, я вмію прикидатися. Ти прикидалася дурною. Я прикидаюсь нормальним, - він трохи усміхнувся, його очі були льодяними озерами. - Я прикидаюся уже 19 років, але за цей час мало хто виявив, що я хворий. Усім нам потрібне певне маскування, чи не так?

Дзян Ланьпей на мить була спантеличена, але швидко прийшла до тями.

— Ні… Я вбила людину, моє маскування знято…

— Якщо ти не можеш довіряти їм, то, можливо, довіришся мені. Дозволь розповісти тобі секрет.

Дзян Ланьпей слухала із широко розплющеними очима.

Хе Ю підняв палець і легенько притиснув його до своїх губ.

— Дуже скоро тут буде поліція.

— !!! – зіниці Дзян Ланьпей раптово звузилися – Що? Вони викликали поліцію?! Вони все-таки викликали поліцію! Вони обдурили…

— Це зробив я, – Хе Ю виглядав дуже спокійним.

— Чому ти… ми ж однакові… чому ти на їхньому боці? Ти мав би… мав би… – жінка почала нерозбірливо бурмотіти.

— Я на твоєму боці, - сказав Хе Ю. - Хіба ти не хочеш повністю зруйнувати репутацію Лян Дзічена після його смерті? Після тих двадцяти років ти дозволиш йому просто померти, ще й бути жертвою? Можливо, його навіть згадуватимуть як визначного підприємця, його надгробок буде вкритий квітами і родичі пацієнтів, ні про що не підозрюючи, будуть оплакувати його смерть. Тоді як ти будеш сумнозвісною убивцею, на перших шпальтах газет надрукують твоє найпотворніше фото і всі казатимуть, що ти невдячний звір, який вкусив руку, яка його годувала. Ніхто не знатиме про страждання, через які ти пройшла. Подумай, чи варте це того?

— …

— Якщо ти розкажеш усе поліції, то, можливо, не опинишся в глухому куті, - продовжував Хе Ю. - Репутація Лян Дзічена буде посмертно зруйнована, і ти можеш влаштувати так, щоб він помер двічі, – Хе Ю схилив голову і тихо говорив їй на вухо, наче зачаровуючи. – Це було б варте зусиль. Чому б тобі не вчинити так?

На долю секунди Дзян Ланьпей, здавалося, трохи зворушило те, що він сказав. І в ту саму мить з усіх сторін залунали звуки поліцейських сирен, що засвітилися в темряві ночі, наближаючись до психіатричної лікарні .

— Виходьте з машин!

— Усі, виходьте з машин!!!

Очі Дзян Ланьпей забігали і вона спробувала встати. Побачивши це, охоронці ніби хотіли зупинити її, але Хе Ю обережно допоміг їй піднятись на ноги.

— Я піду з тобою, щоб поглянути, - сказав Хе Ю. – Добре придивись. Можливо, перед тобою… можливо, перед тобою все ще є світлий шлях, щоб вийти звідси.

Наче зачарована, Дзян Ланьпей з тремтінням підійшла до поручнів даху. Вона рвучко схопилась за холодний, іржавий метал, і витягнула шию, щоб поглянути вниз.

У її затуманеному полі зору все спалахувало червоним і синім світлом від мигалок поліцейських машин. Це справді було видовище, якого вона за багато років ув’язнення не бачила.

Здавалося, що вся несправедливість, приниження та страждання, які вона пережила, можуть бути висвітлені, і ця кімната, що була схована в темряві усі ці двадцять років, теж може бути відкрита яскравому світлу сонячного дня.

Вона продовжувала дивитись і її охопили емоції, на очах виступили сльози.

Вона повільно обернулась. Її довга червона сукня – сукня, яку Лян Дзічен купив задля задоволення власних збочених бажань, виставляючи це як піклування про обездолену пацієнтку, сукня, яку він дав їй, а потім знову і знову хтиво здирав з неї – шумно хвилювалась від подиху нічного вітру.

— …Так яскраво, – тихо пробурмотіла вона – Ніби зароджується світанок. Дякую тобі. Але…

Кілька останніх слів, що зірвалися з її яскравих червоних губ, були поглинуті звуком гучномовця поліцейських унизу.

— Усі цивільні, будь ласка, зберігайте спокій! Усі цивільні, будь ласка, зберігайте спокій! Спробуйте знайти біля себе джерело води! Змочіть у воді тканину і прикрийте нею рот та ніс! Опустіться нижче! Пожежники вже прибули! Якщо можливо, за допомогою якогось помітного предмета позначте своє місцезнаходження! Ми негайно почнемо порятунок!!!

Світло в очах Дзян Ланьпей потьмяніло.

— Вже надто пізно. Двадцяти років для мене було достатньо, щоб я перестала довіряти людям. В той момент, коли ви увірвалися до кабінету, реалізація мого плану досягла фінальної стадії, - вона зробила павзу. - Юначе, у мене вже нема шляху назад.

Ніби на підтвердження її слів… повітря раптом розірвав звук потужного вибуху.

Персонал лікарні, що опинився на даху, в паніці кинувся до краю будівлі – вибухова хвиля винесла цілий ряд щільно зачинених дверей і вікон біля складу з білизною, всередині приміщення яскраво палало.

У відблисках полум’я Дзян Ланьпей повільно промовила:

— У лікарні Чен Кан є багато секретів. Лян Дзічен створив багато прихованих кімнат із системою бензину та запалювання всередині… Він ні перед ким не смів говорити про це, міг похизуватися лиш перед такою дурепою, як я. Він сказав, що все, що потрібно – це натиснути на приховану кнопку в його кабінеті – і все навколо менш ніж за десять хвилин запалає…
У нього була нечиста совість і з його подачі система димової сигналізації та спостереження в цьому проклятому місці давно вже вийшли з ладу. Він навіть дзвонив комусь і обговорював це по телефону, поки робив всі ті речі в моєму ліжку. Він дозволив мені чути все. За ці роки я пізнала Чен Кан краще за будь-кого іншого.

      …Я не планувала заходити так далеко, але ви з’явилися, коли я розчленовувала його тіло… Я не хотіла опинитися в руках поліції, тож натиснула цю кнопку, поки ви ходили у ту кімнату по дівчину.

— Ти!.. – вигукнув Сє Цінчен.

— Саме так. Я привела вас сюди, щоб потягнути час. Коли все буде охоплено полум’ям, ніхто не зможе вийти. Помирати всім разом не так боляче… Ви все ще хочете, щоб я повернула назад? – Дзян Ланьпей сумно посміхнулася і додала: – Вже надто пізно. Занадто пізно. Надто пізно для мене, і надто пізно для вас…

Серед шквального вітру почувся незнайомий грубий голос:

— Ще не пізно!!!

Дзян Ланьпей озирнулася й виявила, що це був спеціально натренований пожежник, який за найкоротший час піднявся за допомогою мотузкової драбини по тій частині стіни, що досі не була охоплена полум’ям.

Пожежник, у захисному одязі схожий на ведмедя, мабуть, не чув, про що вони говорили до цього, а вловив лише «надто пізно» від пані, що опинилася тут у пастці.

Хіба це не ставило під сумнів його професійні навички?

Маленький пожежник-ведмідь не міг цього прийняти і закричав:

— Ще не пізно! Я дуже швидкий! Ви всі, ходіть до мене! Спускаймося вниз! Вогонь скоро дістанеться і північної сторони! Швидше! Жінки й діти йдуть першими!!!

— Я! Я перша!

Медсестричка була до смерті налякана, пожежник був для неї наче бог, що спустився з небес, і вона зі сльозами кинулась до нього. Скоро ще кілька пожежників один за одним піднялися по мотузковій драбині і стали забирати всіх, поки вогонь повністю не вийшов з-під контролю.

Сє Сюе та інші жінки були першими в черзі на спуск вниз. Пожежник кричав до Дзян Ланьпей:

— Дзє! Ходи сюди!!! Чому ти стоїш так далеко? Ми спустимо тебе! Ми тебе захистимо, не бійся. Ми доправимо тебе додому! Швидше!!!

Все тіло Дзян Ланьпей затремтіло, ніби її вдарило струмом. Вона стояла під водонагітною вежею, сильний вітер роздував її довгу сукню кольору крові.

Але де її дім?

І хто вона?

Її врятують, але куди їй після цього податися? Вона так довго була в божевільні, що вже не пам’ятала зовнішнього світу. Її світ – ізольована кімната й тисячі фотографій, її серце сповнене ненависті і безмежних мук.

Вона піде в пекло і забере все це з собою.

Вона просто чекала, поки вогонь прокладе собі шлях нагору, чекала, поки полум’я пошириться, відганяючи всю темряву в небо й перетворюючи її на перші промені ранкового сонця наприкінці довгої ночі.

— Дзє! Сюди!

Повітряним потоком винесло ще низку вікон, полум’я за ними вже було геть не спокійним, а виривалося подібно вогняному дракону, який люто ревів і вив, випльовуючи чорний дим і освітлюючи темне небо.

Дзян Ланьпей, з тремтінням, зробила крок уперед.

А тоді зупинилась.

Вона глянула на водонагітну вежу позаду себе. Та рідко використовувалася й води в ній було небагато – і ні, це була не вода.

Кутики її рота викривились у зловісній посмішці.

Це був бензин, який вона зібрала впродовж незліченної кількості своїх вилазок, коли крала ключ у Лян Дзічена, а він і не помічав. А за відворотом її сукні була остання річ, яка могла дозволити їй відправитись на небеса.

- Хе Ю, сюди!!!

Сє Цінчен швидко відреагував, схопив Хе Ю за руку й потягнув у протилежному напрямку.

В ту саму мить Дзян Ланьпей з посмішкою дістала із сукні металеву запальничку, запалила її й кинула до водонагітної вежі, з якої безперервно крапав бензин…

…БУМ!!!!!

Здійнялося полум’я і в одну мить охопило всю фігуру Дзян Ланьпей!

Сє Цінчен повалив Хе Ю на підлогу, коли за ними прокотилися гарячі хвилі.

Приголомшені пожежники заціпеніло дивилися, як жінка широко розкинула руки і поглянула вверх – ніби в передчутті божественної спокути, ніби бажаючи злетіти в небо – перш ніж її повністю поглинуло бурхливе полум’я.

Сє Цінчен і Хе Ю обернулись.

— …

Сплески вогню ширились на всі сторони. Люто палаюче пекло викидало жахливий чорний дим, який звивався стовпом і, здавалося, змішувався з болісним криком жінки про її гниле життя, несамовито танцював, розколюючи небо й розбиваючи землю. Шалене полум’я і дим здіймалися в чорнильне небо, з силою розриваючи його, пробиваючись крізь небесне склепіння, вириваючись у вражаючі, всепоглинаючі хвилі…

Двадцяти років для мене було достатньо, щоб я перестала довіряти людям.

У мене вже нема шляху назад.

Люди із небес прийдуть за мною. Я хочу потрапити на небеса.

Я ніколи не поверну назад.

 

Авторці є що сказати:

Є певні таємниці, наприклад, коли Хе Ю встиг повідомити про це поліцію… Я знаю, що в баобейчиків можуть виникнути запитання, але не переймайтеся, я все поволі розкажу пізніше ~

 

Мінітеатр:

Сє Цінчен: Зв’язати мене мотузкою - це найдурніше, що можна було зробити… Окрім батьків-поліцейських, ви знаєте, скільки хірургічних вузлів я зав’язав і розв’язав, поки вивчав медицину? Я
можу це зробити навіть однією рукою.

Хе Ю: Я записав, в майбутньому зверну на це увагу.