Він став заручником

Двері кабінету були замкнені зсередини, і оскільки їх створювали із захистом від зламу та вибухів, вони навіть не зрушили з місця, коли Сє Цінчен та Хе Ю спробували разом вибити їх. Сестричка з рецепції відчула, що щось не так, і кинулась до них із ключем.

— Усередині чути якісь звуки, – сказав Хе Ю.

Сє Цінчен грюкнув рукою в двері. Скільки Хе Ю був із ним знайомий, він ніколи не бачив його обличчя таким жахаючим, він ніби оскаженів.

— Сє Сюе! Сє Сюе! Ти там?! – закричав Сє Цінчен. - Хто там усередині, скажіть щось, чуєте мене? Сє Сюе!!!

Ніхто йому не відповів.

Усе, що було чути, це лагідний жіночий голос:

— Кинь, кинь, кинь хустинку…

— Ключ… ключ! – медсестра з рецепції поспішила віддати йому ключ.

Сє Цінчен узяв його, руки страшно тремтіли й знадобилися дві спроби, щоб вставити ключа в замкову щілину. Після кількох поворотів замок клацнув і він з гуркотом розчахнув двері. Їх зустрів сильний запах крові, а в поле зору Сє Цінчена одразу потрапило закривавлене, понівечене тіло Сє Сюе!!!

У Сє Цінчена земля пішла з-під ніг, в очах потемніло, наче хтось ударив його по голові. Здавалося, ніби небо впало і розчавило його. Його висока фігура похилилась, і якби він не вхопився за дверну раму, то вже упав би на коліна.

Вентилятор у кімнаті продовжував крутитися, роздмухуючи нудотний сморід.

Сє Цінчену ніколи не паморочилося від вигляду крові, але в той момент він ніби потонув у цих яскравих відтінках багрянцю. Побачивши тіло Сє Сюе, він не міг нормально мислити, душа ніби покинула його тіло, щоб він остаточно не зламався. Він почав втрачати слух, зір, відчуття… все навколо стало розмитим.

Здавалося, позаду нього хтось кричав, можливо, це була жінка з рецепції, яка супроводжувала їх, але він не був упевнений, він більше нічого чітко не чув.

Тільки нюх раптово став неймовірно чутким.

Нудотний запах крові пересилив усе, просочився в його внутрішні органи, наповнив і розривав легені.

Спотикаючись, він рушив усередину. Смерть і небезпека нічого для нього не значили. Навіть якщо вбивця кинеться на нього і вб’є – це не мало значення.

…Це його маленька сестра!!!

Він чув бурмотіння, тільки не розумів чиє:

— Сє Сюе… Сє Сюе…

Цей голос дуже тремтів і звучав так, ніби виходив з його власного охриплого горла.

— Сє Сюе!!!

— Не ходи туди!!!

Хтось міцно згріб його за талію і з силою потягнув назад.

— Сє Цінчене!!! Не ходи туди!!!

Він навіть не кліпнув і не спробував вирватись із рук цієї людини, просто у заціпенінні із надзвичайною силою продовжував ломитись вперед. В цьому світі в нього була тільки одна людина, про яку він піклувався…

У цю мить, здавалося, стався страшенний потоп, що змив з-перед його очей усе. Дощ мав гнильний запах, а він, спустошений, стояв там, під ливнем. Тоді він уперше побачив смерть…

Його батьки померли в калюжі крові, їхні понівечені тіла були пошматовані. Майже половина тіла його матері була перетворена на місиво, а одна з відірваних рук впала далеко від нього. Хитаючись, він рушив до цієї відірваної руки, поки вона не опинилася прямо перед пальцями його ніг.

Він дивився порожніми очима…

— Сє Цінчене! Це не Сє Сюе! Отямся! Подивись уважно!!!

Ці слова були наче заклинання, що розбило демонічне дзеркало жаху, вони вдарили його в груди і повернули відчуття реальності, вирвавши з моря всеохоплюючого жаху.

Він повільно повернув голову, сфокусував свої персикові очі на обличчі того, хто йому це сказав.

Це був…

Хе Ю.

Це Хе Ю сказав йому ті слова.

Це неправда.

Це було неправдою…

Сє Сюе не мертва…

Сє Цінчен раптом прийшов до тями, повернув голову і придивився.

Тим, що найбільше кидалося в очі, була університетська уніформа, що належала Сє Сюе, але, якщо роздивитись уважніше, ставало ясно, що закривавлений труп не відповідав статурі та зросту Сє Сюе. Уніформу дівчини насилу натягнули на це тіло, ґудзики в області грудей навіть не застібалися. Це був труп чоловіка.

Ноги Сє Цінчена ослабли, а душа, що була покинула тіло, миттю скочила назад, ще й з такою силою, що він ледь це витримав.

Він заплющив очі і якусь мить збирався з думками. Тільки тоді він почав випливати із цього потоку шоку і жаху на берег, але уже встигнувши промокнути до нитки, його тіло і чоло були вкриті холодним потом.

Звичайні люди не змогли б швидко розпізнати особу цього вкрай понівеченого трупа. Один тільки запах крові міг викликати втрату здатності мислити раціонально.

Але Хе Ю мав рідкісну психічну хворобу під назвою «Психічна Ебола». Він також був пацієнтом з Еболою №4, мав найвищу терпимість до крові.

Він не боявся крові. Насправді під час спалахів він навіть прагнув її. Саме тому він дуже швидко зміг визначити, що постраждале тіло не належало Сє Сюе.

Він холодно спитав «Лян Дзічен»:

— Де дівчина?

«Лян Дзічен» підвела голову…

Вона була саме такою, якою описала її Сє Сюе в своєму останньому повідомленні: надзвичайно приваблива жінка, на вроді якої майже не позначився час, набагато красивіша та спокусливіша за інших жінок її віку.

Медсестра з рецепції позаду Сє Цінчена та Хе Ю, яка була настільки нажахана, що впала на підлогу та обмочилася, розгледівши обличчя «Лян Дзічен», випустила спотворений крик, чи точніше лемент:

— ЦЕ ВОНА! ЦЕ ВОНА!!!

У цей момент прибули охоронці. Вони хотіли спитати, що відбувається, але сцена, що відкрилася їм, налякала їх до нестями. Лише декілька залишились при собі настільки, щоб закричати:

— Дзян Ланьпей!

— Як вона вийшла?!?!?!

Дзян Ланьпей була «старійшиною» психіатричної лікарні Чен Кан. У таких закладах, так само як в моргах звичайних лікарень, існувало негласне правило – пацієнтів та трупів, яких довго ніхто не питається, називати «старійшинами».

Дзян Ланьпей пробула тут уже майже 20 років. Ніхто ніколи її не відвідував.

Навіть записи про те, як вона сюди потрапила, були втрачені при зміні паперових носіїв інформації на електронні.

Співробітники психіатричної лікарні Чен Кан знали тільки, що вона була божевільною, з якою краще не зв’язуватись, бо її божевілля не було очевидним. Поки інші ходили розпатланими і занедбаними, не могли зв’язно говорити, вона щодня гарно та яскраво одягалась і могла підтримати розмову.

Але всі в лікарні знали, що попри логічність її розмови, все це було грою, нісенітницею божевільної, що лиш дуже походила на нормальну мову.

- Не спілкуйтеся з нею зайвий раз. Ідіть від неї одразу, як закінчите свої справи. Ця божевільна дуже вправна маніпуляторка.

Це правило було незмінним відколи попередній директор, Лян Джонкан, встановив його. Навіть коли він помер і лікарнею став заправляти його брат Лян Дзічен та інші партнери, це правило лишили.

Чоловік, що зараз лежав на підлозі, і був справжнім Ляном Дзіченом.

Дзян Ланьпей холодно дивилася на те, як кількість людей в коридорі зростала, і сказала:

— Поліцію не викликайте.

— Скоріше викличте…

— Не смійте!

Дзян Ланьпей змахнула рукою, направляючи скальпель на людей перед собою, її очі божевільно зблиснули.

— Я тут майже 20 років, і з мене досить! Я хочу піти звідси, хочу додому! На мене ще чекають мої діти!

— Які діти, Дзян Ланьпей? – капітан служби безпеки зробив сміливий крок уперед і нервово крикнув до жінки. – У тебе немає дітей! Ти самотня! Ми піклувалися про тебе 20 років…

— Маячня! Піклувалися про мене 20 років? Як можна називати це піклуванням? Відпустіть мене! Я хочу піти, негайно! Геть з дороги! Всі ви, геть з дороги! Інакше… інакше ви ніколи не дізнаєтеся, де та дівчина!!!

По цих словах обличчя Хе Ю та Сє Цінчена спохмурніли.

— Де вона?! – різко запитав Сє Цінчен.

— Думаєш я дурна?! Чого б це я тобі сказала? Якщо я скажу, то мене негайно затримають!

Сє Цінчен раптом зблід, подумавши про щось, і зробив крок уперед.

Дзян Ланьпей зробила два кроки назад, цілячи гострим скальпелем, з якого досі стікала кров, йому в груди.

— Що ти робиш? Я сказала не підходити!

— Ти схопила її, щоб використати як заручницю, правильно?

— …

Сє Цінчен підняв руку і, дивлячись жінці у вічі, раптом схопив закривавлене гостре лезо. Дзян Ланьпей закричала й спробувала витягнути скальпель із його руки, вмить порізавши долоню Сє Цінчена, з якої одразу почала струмитись кров.

— Що ти робиш? Ти не хочеш зберегти їй життя? Ти…

Сє Цінчен притиснув скальпель до своїх грудей.

Усі навколо були шоковані.

Навіть не кліпнувши, Сє Цінчен сказав:

— Використай мене.

Дзян Ланьпей завмерла.

Сє Цінчен повільно відпустив лезо та сказав, виділяючи кожне слово:

— Я займу її місце. Негайно скажи їм, де вона, і нехай хтось приведе її до мене! Я почекаю тут. Якщо з її голови впала хоч одна волосина, то мені байдуже, божевільна ти чи тільки прикидаєшся, я тебе нахуй уб’ю!

Дзян Ланьпей на мить задумалась над його пропозицією, але її збентежений розум не зміг дійти рішення.

Погляд Сє Цінчена був настільки страхітливими, що їй, авторці вбивства з розчленуванням, було важко дихати, коли вона дивилась у відповідь. Зрештою, вона махнула рукою на обдумування й, притягнувши його до себе, притиснула скальпель до сонної артерії Сє Цінчена.

— …Сє Цінчене! – скрикнув Хе Ю.

— Та дівчина у моїй кімнаті, B3009.

— Ми вже перевірили її! Не бреши нам! – крикнув один з охоронців. – Дзян Ланьпей, у твоїй кімнаті нікого немає!!!

Дзян Ланьпей усміхнулась.

— Відсуньте ліжко, під ним є не закріплена дерев’яна дошка. Зніміть її, за нею буде дуже маленька темна кімнатка. Краще ідіть туди разом. Крім тієї дівчинки на вас там чекатиме й інший сюрприз.

Охоронці збентежено перезирнулися, перш ніж піти.

— Зачекайте! – раптом гукнула Дзян Ланьпей. Після павзи вона продовжила: - Ви всі, дістаньте свої телефони та киньте їх на землю.

— …

У них не було вибору окрім як зробити те, що їм сказано. Оскільки в жодній із сусідніх кімнат не було встановлено телефонів, а сходи були в полі зору, трьом позбавленим засобів зв’язку охоронцям дозволили піти в кімнату В3009, що була неподалік, пошукати Сє Сюе, інші ж лишились на місці.

Дуже скоро охоронці, що туди пішли, повернулися назад.

Хтозна, що ці троє чоловіків побачили в таємній кімнаті, та їхні обличчя стали попелястими, наче нерівномірно розмішаний цемент. Використавши простирадла як імпровізовані носилки, вони принесли непритомну Сє Сюе.

В момент, коли Сє Цінчен побачив Сє Сюе, його серце шалено закалатало.

З одного боку, він відчув полегшення: з Сє Сюе справді все було в порядку, скоріш за все її лиш підпоїли ліками і вона втратила свідомість. З іншого боку, йому стало не по собі, бо з неї зняли одяг. Осінь тільки близилась і надворі було досить спекотно. Без уніформи на ній залишилася тільки тонка біла мереживна білизна.

Лиш глянувши, Сє Цінчен одразу відвів погляд, усе його тіло затремтіло від люті.

Він підняв руку…

— Що ти робиш? – скрикнула Дзян Ланьпей. - Не рухайся!

— Це, блять, моя сестра! – Сє Цінчен зняв сорочку й кинув її Хе Ю, хоч тремтяче лезо Дзян Ланьпей все ще було притиснуте до нього.

З налитими кров’ю очима він наказав Хе Ю:

— Накинь це на неї!

Хе Ю не потрібні були розпорядження, він уже взяв сорочку і огорнув нею Сє Сюе. Все її тіло мляво прихилилось до нього, коли він підняв її. Він обернувся до Сє Цінчена.

— А ти що?

— А що я? – відказав Сє Цінчен. – Що ще мені робити? Коли б не зустрів тебе, це завжди поганий знак. Чому ти тоді не змінив долю Попелюшки, не з’їв отруйні цукерки і не помер на місці!?

Хе Ю миттю примружив очі.

Він зрозумів, що мав на увазі Сє Цінчен, коли, здавалося, лаяв його.

Він зрозумів, а Дзян Ланьпей ні.

— Ви всі, йдіть за мною на дах, - сказала вона. - Як тільки ми піднімемося туди, я відпущу його.

Коли вбивці, бажаючи втекти, беруть когось в заручники, вони зазвичай кажуть щось на кшталт: «Подайте мені машину, не викликайте поліцію. Я відпущу заручника, щойно втечу достатньо далеко». Але Дзян Ланьпей і справді була божевільною. Вона дійсно хотіла піднятися на дах, а не спуститися вниз.

Може на даху був гелікоптер?

Але оскільки вона віддала наказ, інші присутні могли тільки підкоритись.

— Ідіть! Ви йдіть першими! Йдіть попереду! – кинула Дзян Ланьпей. - На верх будівлі! Швидко!

Вона підганяла їх, одного за одним, і тільки коли всі пішли, вона потягла Сє Цінчена і сама обережно рушила нагору.

Психіатрична лікарня Чен Кан була розташована відокремлено, на віддалі від міста. Освітлення на даху було тьмяним, а нічний вітер таким сильним, що миттю висушив холодний піт на тілах людей, натомість викликавши на шкірі сироти.

Дзян Ланьпей наказала всім сісти на певній відстані від неї, сама підійшла до водонапірної вежі, все ще притискаючи лезо скальпеля до шиї Сє Цінчена.

— Яка твоя мета? – спитав Сє Цінчен.

— Я вже сказала, моя мета – втекти!

— Це не твоя мета.

— Та що ти знаєш? – відказала Дзян Ланьпей. - Люди з неба прийдуть і заберуть мене… – скальпель сильніше притиснувся до шкіри Сє Цінчена, показалась цівка крові.

Вона стала навшпиньки й прошепотіла Сє Цінчену на вухо:

— Коли прийде час, ви всі помрете.

Запевнившись, що Сє Сюе в безпеці, Сє Цінчен повністю заспокоївся. Його розум був ясним, а його власне життя для нього не багато що значило.

— В такому разі, чому б тобі не вбити мене прямо зараз? – холодно спитав він Дзян Ланьпей. – Якщо вірити твоїм словам, ми все одно всі помремо.

— Ти!..

— Рука не піднімається?

— …

— Чого ти чекаєш? Людей з неба? – продовжував Сє Цінчен. – Що за люди можуть бути в небі? Смог такий щільний, що навіть зірок не видно.

— Просто почекай, - хмуро сказала Дзян Ланьпей. – Побачиш.

Сказавши це, вона, ймовірно, відчула, що її фізичних сил недостатньо. Зрештою, їй було за п’ятдесят, і щоб дістатись шиї Сє Цінчена, їй доводилось стояти навшпиньках і напружувати все тіло. Вона не могла постійно тримати Сє Цінчена в покорі і одночасно слідкувати за всіма іншими. Зрозумівши це, вона скоса глянула на водонапірну вежу і помітила конопляну мотузку, залишену після її спорудження. Вона зачепила її ногою, щоб підтягнути ближче, продовжуючи притискати скальпель до горла Сє Цінчена.

Взявши мотузку до рук, вона взялася багатьма вузлами прив’язувати його до водонапірної вежі.

Сє Цінчен глузливо посміхнувся.

— Ти дуже вправна в цьому. Це єдина річ, в якій ти практикувалась протягом останніх 20 років у психлікарні?

Здавалося, його слова зачепили її за живе, вона відвісила йому ляпаса і сплюнула:

— Закрий свого рота!

Міцно зв’язавши його, вона на кілька кроків відступила і полегшено зітхнула.

Її очі спалахнули ненавистю.

— Всі ви, чоловіки – мерзенні виродки.

Охоронці позаду них не могли втриматися від перешіптування. Ті, що не ходили рятувати Сє Сюе, питалися у трьох, які пішли:

— В її палаті справді є секретна кімната?

Обличчя тих трьох були помітно більш збентеженими, ніж у інших. Двоє з них взагалі були не в змозі зібратися, прикипівши сполоханими поглядами до Дзян Ланьпей.

Тільки один ледве видавив із себе:

— Так.

— Що було всередині?

Що всередині?

Троє охоронців в унісон здригнулися.

Дзян Ланьпей почула це питання і, перш ніж охоронці встигли заговорити, вона повільно обернулася, все ще зі скальпелем у руці.

Посміхнулась.

— Що це було?

В її посмішці проступила ненависть, здавалося, всі вмить відчули запах диму і полум’я…

— Що всередині? Ха-ха… ха-ха-ха… Кохання! Дуже, дуже інтимне кохання!.. Чи не так? – обличчя Дзян Ланьпей перекосилося - вона й справді була божевільною.

Єдиний із трьох охоронців, який усе ще міг говорити, схопився руками за голову. Він був трохи старшим за інших, мав доньку, і, з думкою про неї, пояснив:

— Лян Дзічен ґвалтував її.

Решта в шоці дивилися на нього.

— Впродовж більше ніж 10 років... він робив це щовечора, незалежно від її стану… І щовечора Лян Дзічен залишав фото, тож, якщо зайдете до кімнати, ви побачите їх на кожній стіні, скрізь…

— Це ще не все, – Дзян Ланьпей легко посміхнулась. – Ви бачили скелет у кутку?

— …

— Це була приємна легка закуска, яку приніс Лян Дзічен, – вела далі Дзян Ланьпей так, наче ділилася секретом із друзями, але її голос був дуже гучним та хрипким і нагадував голосіння ворони. – Він боявся, що залишить крихти і запах може привабити котів, якщо він їстиме це на вулиці. Тож він привіз свою їжу сюди, в потаємну кімнатку психлікарні, яку він ділив з братом. Вони разом скуштували своєї смачної закуски… але та дівчинка не витримала приниження і вбила себе, вдарившись головою об стіну!

Що більше вона говорила, то більш переляканими ставали обличчя слухачів.

Тільки обличчя Хе Ю залишалося спокійним.

Сє Цінчен же навпаки ставав усе більш розлюченим.

— Закуска сама вбилась, але її не можна було викинути у смітник, правда ж? Тому її залишили у потайній кімнаті й опустили в сірчану кислоту. Це не зайняло багато часу, щоб зникла плоть, і для кісток лишалося недовго… але декілька вони зберегли для мене - показувати мені і лякати. Утримувати мене від спроб шукати смерті, бо після смерті мене б чекала така сама доля, – коли Дзян Ланьпей згадувала ці речі, її розум затьмарився і мова стала трохи беззв’язною, але божевілля на обличчі зовсім не зникло. - Я вдавала, що налякана, й догоджала їм кожного дня… Потім він помер… і залишився тільки його брат… Хах! Цей брат був ще огиднішим за нього, цілковитий збоченець…

— Чому ти не сказала нам? Чому не попросила викликати поліцію? - молода медсестричка більше не могла слухати, її очі наповнилися сльозами. – Якби ти розповіла, ми б тобі допомогли!

— Хто б мені повірив? Я ж божевільна! Божевільна!!! Вони сказали вам не говорити зі мною! Сказали триматись від мене якнайдалі! Просто щодня годувати мене таблетками! Таблетками! Вам було байдуже! Чи хтось колись слухав мене? Хоч хтось із вас колись вірив мені?! – лютувала Дзян Ланьпей. – Я психічно хвора! Для вас усіх я небезпечний звір! Вам не треба сприймати мене серйозно, не треба щиро піклуватись про мене - що я могла сказати вам? Якби я сказала, Лян Дзічен просто обернувся б і вбив би мене!

Кімната В3006 схожа на іржаву піч, наповнену майже 20-ма роками хіті й пороку.

Через її хворобу звичайні люди не могли дивитись на неї без упередження. Якщо обирати між божевільною та директором психлікарні, хто б міг повірити їй? Так, потаємна кімнатка під ліжком жінки перетворилася на павуче гніздо, куди не досягали сонячні промені, на павутиння, в якому плоть жінки перетворювалась на гниль.

— Я вам всім була огидна! Я вас усіх ненавиджу!

На цьому очі Дзян Ланьпей зблиснули ще страшніше. Вона схопилась за голову і її голос поволі став тихішим.

— Ніхто не може мені допомогти… Я давно… давно забула хто я і звідки… Я можу тільки… тільки повернутися на небо.

Вона різко підвела голову до решти і заявила:

— А ви всі маєте піти зі мною.

Щойно вона договорила, як раптом помітила, що один із охоронців якось дивно дивився на неї. Вона на мить завмерла, а тоді різко обернулась.

В цей самий момент вона відчула за собою порив вітру. Вона ледве встигла ухилитись, але одразу ж отримала сильний удар довгими ногами супротивника і впала на шорстку бетонну підлогу даху. Не вірячи своїм очам, вона витріщилась на чоловіка, що стояв на фоні хмарного нічного неба, з оголеною верхньою частиною тіла, міцними плечами й жорстким виразом обличчя.

— Вузли, ти… як ти зміг…

— Я забув сказати, – холодно повідомив Сє Цінчен. – Обоє моїх батьків були поліцейськими. Для мене такі вузли, блять, ще в дитинстві були забавками.