В день, коли я збирався їй освідчитись, щось пішло не так

Через кілька днів Хе Ю забронював столик у вишуканому ресторані на даху і запросив Сє Сюе зустрітися з ним у вечір на вихідних, плануючи зізнатись їй.

Коли Сє Сюе підняла слухавку, вона розгубилась, але, почувши про їжу, миттю зраділа:

— Гаразд! Я прийду! Я обов’язково прийду!

— Тоді зустрінемось о шостій вечора 20го, побачимось там.

— Е? Ввечері 20-го?

— Щось не так?

Сє Сюе трохи засмутилась.

— Якщо це 20го, я можу трохи запізнитись. Мені саме дзвонили з відділу невідкладної допомоги першої лікарні Худжов і повідомили, що працівники Департаменту допомоги безпритульним збираються в той вечір перевозити дядечка Джвана до психіатричної лікарні Чен Кан. Я також зв’язалась із Чен Кан, бо хочу обговорити з їх директором візит до лікарні студентів…

Хе Ю зітхнув.

— Тоді я перенесу на інший час.

— Але в цьому ресторані так важко забронювати місце. Коли я їм дзвонила востаннє, мені сказали, що я маю бронювати столика принаймні за три місяці.

Хе Ю посміхнувся.

— Не переживай, ми можемо поїхати туди, коли забажаєш. Зрештою, моя сім’я – інвестори цього ресторану.

Сє Сюе:

— …

Яка жахлива річ капіталізм. Вона забирає радість, яку приносить важко здобута перемога.

— Думаю, краще цим не користуватись… Це принесе незручності менеджеру ресторану, і мені так не подобається, – сказала Сє Сюе. – Давай зустрінемось 20-го, я зроблю все, щоб якомога швидше закінчити всі справи. Якщо будуть якісь зміни, я заздалегідь повідомлю тебе у WeChat.

Хе Ю приклав руку до чола і усміхнувся ще ширше.

— Гаразд, як скажеш.

Радісна, Сє Сюе поклала слухавку.

Вона поїсть смачної їжі!

Умить настало 20-те число. Оскільки Сє Сюе збиралася обговорити справи школи, вона вбралася в класичний костюм, який був уніформою для викладачів університету Худжов, щоб супроводити дядечка Джвана психіатричної лікарні Чен Кан разом із працівниками відділу допомоги безпритульним.

На відміну від Ваньпін 600, Чен Кан була приватною і дуже старою психіатричною лікарнею. Щойно вони вийшли з машини, їх атакував страшенний сморід. Штатний працівник саме ішов повз, з відразою на обличчі штовхаючи візок з простирадлами та постільною білизною, забрудненими сечею та екскрементами пацієнтів. З іншого боку сварилися двоє осіб, відповідальних за заправку транспорту. Вони так сперечалися через можливу недостачу газу, що в них аж побагряніли обличчя.

Дядечко Джван трохи злякався, відсахнувся і схопив Сє Сюе за руку:

— Доню, це…

— Не переймайтеся, дядечко, ви сюди ненадовго, пізніше вони переведуть вас деінде.

Тільки тоді дядько Джван повільно пішов за Сє Сюе.

Рецепція психіатричної лікарні була досить затишною. Хоча інтер’єр був досить старим, принаймні запах усередині будівлі був чистим і свіжим, а колірна гамма – заспокійливою.

— Сяо Джан з Департаменту допомоги безпритульним? Ви тут, щоб організувати тимчасову опіку над паном Джван Джицяном?

— Так.

— Керівництво про вас попереджало. Сюди, будь ласка.

Стан Джван Джицяна визначили як не тяжкий випадок, тому влаштували його на першому поверсі. У супроводі співробітника Сє Сюе оглянула кімнату й відчула, як їй відлягло від серця. Усміхнена молода співробітниця вже заговорила до Джван Джицяна. Він і її прийняв за свою доньку і знову почав бурмотіти.

— Тоді мені доведеться вас потурбувати, – працівник відділу допомоги пішов з відповідальним за довгострокову госпіталізацію підписати низку паперів.

Однак Сє Сюе мала справу не до рецепції, вона мала поговорити з директором Ляном, чий кабінет був на горі. Жінка з рецепції не могла покинути свій пост, щоб провести її, тож просто сказала Сє Сюе, що та може знайти його у відділенні на третьому поверсі.

Третій поверх психіатричної лікарні Чен Кан відводився для важких випадків. Щойно Сє Сюе вийшла з ліфта, одразу відчула по спині холодок. Атмосфера тут геть відрізнялась від тої, що була на нижньому поверсі.

Було відчуття в’язниці, з ґратками на вікнах та важкими дверима вздовж усього коридору. Навколо стояли крики та плач, створюючи жахаючу атмосферу, що нагадувала сцену з фільму жахів.

Лампи розжарювання освітлювали коридор ненормально яскравим, якимось «смертельно білим» світлом.

— Я помираю! Я помираю, ха-ха-ха-ха-ха...

— Ви хворі! Ви всі хворі!!!

— Я не людина, я привид... Ні, я не привид, я людина!… Хто я в біса? Я людина чи привид?...

Кожна палата була наглухо зачинена важкими сталевими дверима, і на кожних дверях було віконце розміру А4 з загартованого скла, через яке можна було зазирнути всередину.

З тремтінням від страху, Сє Сюе обережно пройшла трохи далі по коридору, поки цікавість не зупинила її перед кімнатою одного з тихих пацієнтів. Вона стала навшпиньки й зазирнула у віконце.

В палаті сиділа жінка сиділа і хихотіла. Всі стіни в палаті були в білій м’якій оббивці, щоб уберегти пацієнта від самоушкоджень чи самогубства. Не було ні столу, ні стільця, і навіть ліжко було якесь особливе, без жодних кутів, і з накинутими зверху чорними стримувальними ременями.

Ця божевільна сиділа і пестила ремені, линула до них в інтимній манері, терлася об них й запихала собі між повних грудей, по-дурному хихикаючи.

— Хто казав тобі зраджувати мені з тією сукою… Дивись, зараз… я порізала тебе на смужки… Хто ще крім мене тепер захоче знову торкатись і обіймати тебе? Чоловіченьку…

Сє Сюе рушила до сусідніх дверей, але кімната була порожня – мабуть, пацієнта забрали на процедури.

У наступному віконці було видно силует згорбленого чоловіка, який сидів у кутку кімнати обличчям до стіни і щось по ній розмазував. Виглядав він надзвичайно спокійним і умиротвореним. Однак, придивившись, Сє Сюе виявила, що він розмазує по стіні свої фекалії!

Далі в сусідній кімнаті вона побачила юного хлопця. Мабуть, він був схильний до того, щоб нівечити себе, і через це був прикутий до спеціального ліжка. Хтозна, як довго він був в такому стані. Він сміявся та істерично ридав, закидаючи назад голову.

— Пішли ви! Яке право ви маєте зв’язувати мене!? Я хочу померти!!! Чому я не можу просто померти!? Якщо ви не дасте мені померти, то, коли я вийду звідси, уб’ю вас усіх!.. Коли я звідси вийду, то повбиваю кожного з вас!.. Випустіть мене! ВИПУСТІТЬ!!!

Що довше Сє Сюе дивилась, то більш нажаханою ставала; що більш нажаханою вона ставала, тим довше, остовпіло, дивилась.

Зрештою, вона відірвала погляд від цього скляного віконця, перевівши його на наступне...

— А-а-а!!!

Її застало зненацька притиснуте до скла обличчя. Вкрай налякана, Сє Сюе відскочила на протилежний бік коридору і притулилась спиною до дверей навпроти, жадібно хапаючи повітря.

Чоловік за віконцем був косооким, і витріщався на неї страхітливо великими, налитими кров’ю очима. Побачивши її нажахане обличчя, він у захваті голосно засміявся, притиснувшись до скла червоним і опухлим від резацеи* носом, залишаючи на поверхні сальні сліди…

 

*Хронічний дерматит обличчя

 

Серце Сє Сюе пустилося в галоп. Тільки-но вона хотіла зібратись і заспокоїтись, як раптом відчула щось крижане на щиколотці.

Вона глянула вниз і закричала ще голосніше.

— А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!

Це була рука!!!

Виявилося, що в сталевих дверях було не тільки віконце на рівні очей, але й отвір для подачі їжі внизу. Звідти і висунулась худа й бліда рука і мертвою хваткою вчепилася в щиколотку, що опинилася біля дверей.

Сє Сюе була на межі зриву. Вона миттю підстрибнула, затупотіла ногами, безперервно видаючи дикий крик. Маленька рука зникла, а пацієнт відійшов до центру кімнати, де його можна було побачити через віконце. Це був хлопчик альбінос. Все його тіло виглядало наче вибілене, навіть зіниці здавались майже прозорими. Він пильно дивився на неї, оголивши в посмішці свої сяючі білі зуби.

— Дзєдзє*… хехехе…

 

*Старша сестра (не обов’язково кровна)

 

В Чен Кан була слабка звукоізоляція і галас привернув увагу пацієнтів вздовж усього коридору. Усі вони збіглися до своїх віконець і витріщались на Сє Сюе, сповнивши приміщення какофонією різних звуків. Пацієнти перекрикувались між собою, кілька з них просунули свої руки крізь отвори внизу дверей і стали махати ними зі сторони в сторону, наосліп хапаючи повітря, подібно водоростям, що хвилюються в океані.

— Нас навідала жінка!

— Хто вона? Лікарка?

— Яка, в біса, лікарка! Відвідувачка!

— Примара!

— Хапайте її ноги!

Звичайно, вони не могли дістатись до Сє Сюе, але їхній сміх був настільки зухвалим, що на коротку мить їй здалося, ніби вона потрапила в ліс, сповнений духів сов і їх жахливих криків.

Сє Сюе більше не могла це витримати і вже була готова розвернутися та втекти туди, звідки прийшла. Хай скільки часу буде потрібно працівниці рецепції, вона зачекає і повернеться сюди тільки з нею.

Проте саме в цей момент хтось поплескав її по плечу.

— РЯТУЙТЕ, АААААА!!! – це була остання крапля і ментальний стан Сє Сюе остаточно рухнув.

— Тс-с-с.

Стікаючи холодним потом, Сє Сюе з жахом обернулась на звук і побачила винятково привабливе обличчя.

Це була вродлива жінка.

Вбрана у старомодну вінтажну червону сукню та червоні ж туфлі, вона була трохи в роках, на вигляд близько п’ятидесяти, але і зараз можна було зрозуміти, що в молодості вона була приголомшливою красунею. Хоч її врода вже почала в’янути подібно сушеному яблуку, все ще можна було уявити спокусливу привабливість, яку колись мали її риси.

На бейджику на грудях значилось ім’я «Лян Дзічен».

Сє Сюе зітхнула з полегшенням, наче пробитий м’яч.

— Д-директорко Лян…

Лян Дзічен усміхнулась, але чомусь її обличчя було трохи напруженим, ніби вона не могла повністю контролювати свої м’язи і була спроможна лиш на таку поверхневу посмішку.

Вона тихо мовила до Сє Сюе:

— Не варто тут кричати. Чим більше будеш кричати, тим більше це буде збуджувати пацієнтів, і тим більше вони бажатимуть тебе налякати. Ходи до мого кабінету.

 

 ~ ~ ~

 

О 17:30 Хе Ю раптом отримав повідомлення від Сє Сюе:

[Я скоріш за все не запізнюсь.]

Він відповів їй:

[Переговори проходять гладко?]

[Дуже гладко! Тут погодились, щоб я привела сюди групу студентів, але у них трохи більше вимог, ніж я очікувала, тож я все ще обговорюю деталі.]

Трохи пізніше вона написала:

[До речі, директорка Лян, яка зустріла мене сьогодні, така гарна. Вона неймовірна красуня, надзвичайно врівноважена… Шкода, що ти не прийшов сюди разом зі мною.]

Хе Ю не звернув на це особливої уваги і відкинув телефон, став збиратись до ресторану.

Він прибув дуже рано, й менеджер ввічливо провів його до місця на оглядовому майданчику на даху, яке він забронював. Хоча там були й приватні кімнати, Хе Ю обрав терасу, з якої відкривався краєвид на весь Худжов. Плюс, нічний вітерець був дуже приємний, а рожевуватий захід сонця – красивим і величним. Йому здавалося, що Сє Сюе тут сподобається більше.

О 18:05 Сє Сюе ще не було.

Хе Ю надіслав їй повідомлення, питаючи, де вона зараз та чи не застрягла в заторі. Одразу по цьому він почув поряд голос офіціанта:

— Пані та панове, будь ласка, будьте уважними на східцях.

Він звів очі й побачив чималу групу людей. Скидалосяї на ділову зустріч або вечірку вищого керівництва якоїсь компанії.

Хе Ю знайшов це трохи шумним і подумав, чи не зайняти інше місце, коли його погляд вихопив серед натовпу фігуру байдужого чоловіка, і на мить він був приголомшений.

— Сє Цінчен?

Так сталося, що медичний університет, в якому працював Сє Цінчен, проводив в цьому закладі важливий захід, про який було домовлено ще кілька місяців тому. Зараз, по завершенні самого заходу, настав час вечері.

Влаштовуючи побачення в такому висококласному місці, Хе Ю ніколи не подумав би, що він матиме нещастя навіть тут наткнутись на Сє Цінчена.

Як він зможе висловити свої почуття Сє Сюе, якщо поряд ошиватиметься цей голова сім’ї феодально-патріархального ґатунку? Сє Цінчен після такого цілком може скинути його з останнього поверху у річку внизу.

Сє Цінчен також помітив його, сказав кілька слів своєму колезі та підійшов привітатися з Хе Ю.

— Чекаєш на когось?

— …Так.

Підійшов один із настирливих колег Сє Цінчена. Побачивши Хе Ю, він сказав:

— Йой, який гарний юнак. Професоре Сє, це твій їродич?

— Син клієнта.

— О… Юначе, ти на побаченні зі своєю дівчиною?

У цьому світі завжди знаходились дратуючі знайомі, що пхали свого носа куди не треба без жодного натяку на повагу кордонів.

Хе Ю мав добре самовладання, тому тільки посміхнувся.

— Я чекаю на меншу сестру професора Сє.

Колега був ще більше заінтригований і повернув голову до Сє Цінчена, щоб підморгнути йому:

— Твій зять дуже гарний.

Побачивши вираз обличчя Сє Цінчена, Хе Ю зрозумів, що якби він наважився сьогодні зізнатись Сє Сюе, той перекинув би стіл і на місці влаштував би з ним бійку.

…Що як відступитись? Він міг би обрати інший день для зізнання, а цього вечора просто повечеряти із Сє Сюе.

Подумавши так, він посміхнувся і сказав:

— Ви неправильно зрозуміли. Ми просто друзі.

Сє Цінчен все ще хмурився.

— Навіщо ти її запросив?

— Після повернення до Китаю я досі не пригостив її належним чином.

Перш ніж Сє Цінчен встиг сказати ще щось, його колеги за столом стали кликати його та цього настирливого колегу зайняти свої місця. Колега потягнув його за собою, тож він не мав іншого вибору, окрім як піти до свого столу, лише кинувши на Хе Ю застережливий погляд.

О 18:15 на стіл викладачів медичного університету стали подавати перші страви. Сє Сюе ж досі не з’явилась.

Крім того, вона досі не відповіла на повідомлення, яке Хе Ю надіслав їй десять хвилин тому. Хе Ю написав їй знову, але відповіді так і не було.

Відчуваючи, що щось не так, Хе Ю вирішив зателефонувати Сє Сюе прямо у WeChat.

Вона не відповіла.

Він зателефонував по мобільному зв’язку.

Спочатку пролунав звуковий сигнал очікування, але навіть після тривалого часу відповіді не було.

Він подзвонив знову...

Щось справді було не так.

[На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок. Залиште повідомлення або зателефонуйте, будь ласка, пізніше.]

Тепер телефон Сє Сюе був вимкнений.

Хе Ю точно впевнився, що щось сталося. Він негайно підвівся й попрямував до виходу з ресторану. Побачивши, що юний пан Хе іде так швидко і з таким похмурим обличчям, менеджер страшенно злякався і з панікою в голосі запитав:

— Юний пане Хе, щось не так із обслуговуванням?

— Ні, – Хе Ю натиснув на кнопку ліфта, його погляд ставав дедалі важчим. – Скажіть лобі, нехай приженуть мені машину, негайно.

— О! Так, зрозумів.

Хе Ю почав втрачати терпець – чому цю дурну будівлю побудували такою високою? Йому навіть потрібно було скористатись більше ніж одним ліфтом, щоб дістатись першого поверху!

*Дінь!—*

Клятий ліфт нарешті прибув. Темно-сірі двері відчинилися і Хе Ю зайшов усередину. Коли ж двері майже зачинились за ним, чиясь рука встряла між ними і знову відчинила.

Хе Ю люто підвів очі поглянути, що за безтактовний виродок сміє затримувати його, і побачив красиву струнку руку з наручним годинником. Його погляд прослідкував вздовж руки далі і зустрів суворе обличчя Сє Цінчена.

— Що сталося?

 

~ ~ ~

 

Сорока хвилинами пізніше, багато разів проїхавши на червоне світло і порушивши велику кількість правил дорожнього руху, люксовий автобус готелю зупинився біля психіатричної лікарні Чен Кан.

Хе Ю і Сє Цінчен разом увійшли до приміщення.

До цього часу небо вже потемніло, в передпокої та на першому поверсі вже увімкнули світло. Кілька пацієнтів із легкими психічними порушеннями під наглядом медсестр проходили реабілітаційні процедури.

Побачивши змучені обличчя Хе Ю та Сє Цінчена, коли ті штовхнули вхідні двері, медсестра на рецепції витріщилась на них, на мить завмерши, а тоді запитала:

— Ви когось шукаєте?

— Сьогодні вдень до директора Лян прийшла викладачка з університету Худжов обговорити проєкт, - сказав Сє Цінчен. - Я її старший брат, де вона?

— В такому випадку вона має бути на третьому поверсі. – Медсестра оглянула Сє Цінчена з ніг до голови і раптом посміхнулась, а її обличчя почервоніло, – Хвилюєшся за сестру, красеню? Не варто так нервувати, – защебетала вона милим голоском. – Ми ліцензована лікарня, тут не може статись нічого поганого. Можливо, їхня розмова просто трохи затягнулась. Крім того, нашому директору Ляну вже за п’ятдесят, і в нього є дружина й дитина, він не став би...

— Що ти сказала!? – Хе Ю раптом перервав її. – Ти сказала, що директор Лян має дружину та дитину?

— Т-так.

Хе Ю моментально змінився в обличчі. Спочатку він мав лише припущення, що щось не так, але зараз в цьому абсолютно впевнився.

У його телефоні все ще було останнє надіслане Сє Сюе повідомлення. Вона написала…

[Директорка Лян, яка зустріла мене сьогодні, така гарна. Вона неймовірна красуня, надзвичайно врівноважена…]

Але директор Лян не був жінкою!

Хе Ю кинувся наверх.

 

 ~ ~ ~

 

В цей самий момент у черговому кабінеті психіатричної лікарні Чен Кан лунали фрагменти дитячої пісеньки.

— Кинь, кинь, кинь хустинку, непомітно поклади другові за спинку...

 

*Дитяча пісенька (Diu Shou Pa, 丢手绢), зазвичай із нею грають в гру, правила якої зрозуміло зі слів пісні

 

Невимушено наспівуючи цю пісеньку, «Лян Дзічен» знову і знову різала щось на підлозі хірургічним скальпелем.

Вентилятор над її головою крутився і дзижчав, влаштовуючи танець світла й тіні, але навіть так можна було розгледіти те, що лежало перед жінкою.

Це було тіло, досі свіже.

Кров уже зафарбувала викладацьку уніформу університету Худжов у червоний… Викладацьку уніформу університету Худжов…

Це була Сє Сюе!

Нарешті «Лян Дзічен» повністю відрізала руку Сє Сюе. Піднявши її, вона деякий час дивилася на неї, перш ніж апатично відкинути геть. Відрізана кінцівка впала на підлогу біля охоловшого трупа Сє Сюе…

 

 

Авторці є що сказати:

Картка персонажа:

Сє Сюе.

Стать: Жіноча

Вік: 24

Зріст: 160 см

Улюблена їжа: Та, що готує брат

Їжа, яка не подобається: Немає такої

Улюблений колір: Білий

Колір, який не подобається: Чорний

Чи є хтось, хто подобається на даний момент: Так

Улюблена тварина: Всі пухнасті звірятка

Тварини, які не подобаються: Жуки й змії

Весела історія:

Коли Сє Сюе була дитиною, її сім’я була бідною й вони не мали комп’ютера. Вона його дуже хотіла, тому запитала Сє Цінчена:

— Чому всі інші діти мають комп’ютери, а я ні?

Сє Цінчен сказав їй, що без комп’ютера вона зможе краще зосередитись на навчанні.

Сє Сюе сказала, що у всіх її однолітків вже з’явились комп’ютери, і вони тепер грають у них і більше не виходять грати з нею в хованки. Граючись у дворі одна, вона почувалася дуже самотньо. Але якщо їй не куплять комп’ютера, це не має значення – вона просто гратиметься з деревом.

Почувши це, Сє Цінчен засмутився, і протягом трьох місяців, у перервах між навчанням, працював, а потім, із накопиченими грошима, пішов у магазин техніки, підійшов до стійки
й запитав у продавця:

— Вітаю, я хочу купити найкращий доступний комп’ютер. Чи є такий в кольорах, що підходять для маленьких дівчаток?