Ми вижили
Історія хворобиСє Цінчен був останнім, хто спустився з пожежниками по мотузковій драбині.
Коли він дістався землі, вогонь уже майже наздогнав їх і навколо клубився такий густий дим, що важко було залишати очі розплющеними. Щойно він минув небезпеку, рятувальники кинулися перевіряти його ушкодження.
Сє Цінчен угледів серед натовпу Сє Сюе, оточену кількома лікарями та медсестрами, і рушив до неї:
- Як вона?
- А ви...
- Я її брат.
- О, не хвилюйтеся, зараз вона в порядку. Життєві показники стабільні, вона прокинеться, щойно закінчиться дія ліків.
Лише тоді Сє Цінчен зітхнув із полегшенням.
Медикині заворожено зиркали на цього високого чоловіка з оголеним торсом. Звичайно, зараз був не час і не місце для хтивих думок, але вигляд цього симпатичного чоловіка, здавалося, надавав їм сил, тож вони кинули на нього ще кілька поглядів.
Але Сє Цінчен гадки не мав, який ефект він справляв на медичних працівниць. Принадність власних пропорційних плечей і спини, стрункої талії, що звужувалась там, де її огортав пояс із срібною пряжкою, залишалась непоміченою для цього холодного чоловіка, який не звертав особливої уваги на свою зовнішність чи погляди інших. Взори медикинь залишились поза його увагою, він дивився лиш на Сє Сюе, а потім перевів погляд на психіатричну лікарню Чен Кан, що продовжувала палати.
Тьма емоцій піднялася в його серці, коли він побачив, як дах охопило бурхливе полум’я. Пацієнти, яких ще не встигли врятувати, перелякано голосили зі своїх вікон, барабанячи по стулках, які були надійно захищені ґратками.
- Допоможіть!
- Врятуйте нас! Вогонь! Вогонь вже майже тут!!!
- Я ще не хочу помирати... допоможіть! Допоможіть мені!
Ґрати, які були встановлені з тим, щоб не дати пацієнтам вистрибувати з вікон, тепер були найбільшою перешкодою для вчасного їх порятунку. Рятувальники не могли вдатись до свого звичного методу, з використанням мотузкових драбин, і єдиним способом їх вивести залишалося ризикнути життям, зайти до будівлі і відчинити кожну палату.
Відчайдушні крики, що нагадували стенання привидів, під прокляттям Дзян Ланьпей перетворили психіатричну лікарню Чен Кан на чистилище на землі. В найближчій до складу білизни палаті безперервно кричав старий, гукаючи своїх мати й батька. У старого була деменція і він мав часті спалахи божевілля, через які його діти і відправили його сюди.
Можливо, він смутно усвідомлював, що вони будуть радіти його смерті, і тільки батьки, які вже давно померли, по-справжньому любили його, тож у передчутті кончини він плакав і голосив, наче дитина, безперестанку гукаючи своїх маму і тата.
Пожежники намагалися розбити вікно, але було вже надто пізно - палата старого була надто близько до джерела вогню. На очах у натовпу він був поглинутий полум’ям, завмерши, з рукою, простягнутою до металевих ґрат...
Хтозна, чи був він в останні миті життя старим, якого покинули через його хворобу, чи дитиною, що сумувала за батьками.
Один з пожежників обернувся до натовпу і з тремтячими губами закричав:
- Де ключі? Хто-небудь захопив ключі, коли всі вибігали?
- Ні, ні... Хто б міг про це згадати...
- Вони висять у кабінеті директора на третьому поверсі!
Пролунав ще один оглушливий вибух, вслід за яким посипались друзки скла і уламки деревини.
Один із врятованих доглядачів підвівся і сказав:
- Товариші, не повертайтесь туди! Це надто небезпечно!!!
- Так... вже пізно... Їх неможливо врятувати...
Хтось навіть глухо сказав:
- Всі вони тяжко хворі... Що вищий поверх, то тяжчі пацієнти, немає сенсу їх рятувати...
Навколо панував хаос.
Раптом серед цього безладу Сє Цінчен помітив одиноку фігуру, що якийсь час дивилася на охоплену полум’ям будівлю, а потім відвернулася від об’єкту загальної уваги і попрямувала через щільні зарості до північного входу.
Сє Цінчен був вражений...
Хе Ю?!
- Перепрошую, я позичу маску.
Сє Цінчен на якусь мить затримав погляд на полум’ї, оцінюючи його масштаб, потім схопив дві захисні маски та побіг вслід за Хе Ю.
- Гей! Товаришу! – лікарка зі швидкої схаменулась. Дідько, хай який він красень, не можна бути таким імпульсивним! Вона крикнула йому вслід: - Що ти робиш? Не повертайся до вогню!!!
Сє Цінчен проігнорував її крики, дивлячись в спину Хе Ю і гепардом слідуючи за ним.
Він ніколи б не подумав, що Хе Ю може повернутись у вогонь - що він збирався робити?
Несподівано, він не пішов до північних воріт, де зібралися пожежники, а схопив мотузкову драбину, яку ще не зняли, і став підніматись на дах, з якого вони щойно втекли. Сє Цінчен пішов за ним. Щойно вони піднялись, язики полум’я дістались до мотузок і перетворили їх на попіл - без цих драбин ніхто вже не міг прослідувати за ними.
Хе Ю одним махом скотився з поруччя даху і окинув оком простір під водонагітною вежею – там була лише досі палаюча обвуглена маса людського тіла — труп Дзян Ланьпей.
З гучним гуркотом розчахнувши двері, хлопець глянув на вогонь і побіг до кабінету директора.
Сє Цінчен подумав, що той божевільний – хоча, звичайно, Хе Ю таким і був.
Наздогнавши, він схопив хлопця за руку, смикнув назад за сталеві двері, і суворо дорікнув йому:
- Що ти робиш?! Хочеш померти? Ходімо до північного входу, хутко! На цій стороні пожежа ще не настільки розігралась, ми ще можемо пройти.
Здивований, Хе Ю витріщився на нього.
- Що ти тут робиш?
Сє Цінчен не міг гаяти на нього часу, його погляд був колючим:
- Ходи, в біса, зі мною вниз!
- Я не можу. Цього разу все інакше. Цього разу я хочу врятувати їх.
- Ти...
- Вони такі, як я. Тільки я можу їх врятувати, тільки я можу допомогти їм усім вчасно вибратись звідси. Ти чув, що говорили ті люди внизу. Той старий згорів заживо просто у них на очах і ще більше людей можуть от-от загинути, але вони тільки кажуть: «забудьте про них».
Очі Хе Ю майже лякали його.
Хлопець тихо промовив:
- Душевнохворі не варті порятунку, і за таких обставин їх слід покинути. Вони заслуговують на смерть.
Він дивився в очі Сє Цінчена, і куточки його рота повільно викривилися в холодній усмішці, від якої пробирало до кісток:
- Ти теж так думаєш, лікарю Сє?
- Вони сказали так тільки тому, що вже дійсно нема часу... Будь раціональним! Ти не можеш відкрити одні за одними усі двері! - голос Сє Цінчена захрип. – Просто немає часу.
Хе Ю не став більше говорити. Доклавши чимало сили, він відкинув руку Сє Цінчена і побіг у напрямку кабінету.
На щастя, кабінет був відокремлений від зони, де вже розгорілася пожежа, значною секцією вбиральнь. Колись будівельники зменшили собі об’єм роботи, поклавши тут лише керамічну плитку, без встановлення дерев’яних каркасів, тож зараз полум’я в цій зоні поширювалось повільно.
Знайшовши в кабінеті велику зв’язку ключів, Хе Ю пішов до секції палат на третьому поверсі, куди вогонь ще не дістався.
- Допоможіть...
- Врятуйте нас!!!
- Я ще не хочу помирати... Я не хочу помирати!!!
- Ва-а-а-а, це сюди дісталось диявольське полум’я? Це диявольське полум’я!!!
Світло в коридорі вже давно згасло, крики повнили приміщення з обох боків, але було і багато кімнат, з яких подібний шум більше ніколи не долине...
Ключі були позначені відповідними номерами палат, Хе Ю взяв ключ від найближчої і взявся відкривати двері.
Коли Сє Цінчен знову наздогнав його, він уже відчинив перші двері. З них, істерично волаючи, вибігла жінка з розпатланим волоссям. Серце Сє Цінчена похололо – вона абсолютно не контролювала себе.
Навіть нормальні люди могли в такій ситуації втратити розум, що вже казати про цих пацієнтів.
З пронизливим криком жінка бездумно кинулась в напрямку пожежі. Сє Цінчен хотів був зупинити її, коли побачив, що Хе Ю простягнув руку і потягнув її назад...
- Не ходи туди!
- Вона тебе не послухає...
- Вогонь! Там вогооооонь, - провила жінка.
Спалах відвернув увагу Сє Цінчена від пануючого навколо хаосу: Хе Ю вихопив лезо, яке щойно взяв у кабінеті, і провів ним по своїй долоні.
З рани миттю потекла кров. Сє Цінчен спершу не зрозумів чому, але в його пам’яті ворухнулось щось, через що по спині пробіг холодок.
Наступної миті його очі округлилися, коли він побачив, як Хе Ю зняв з панелі одну зв’язку ключів і змастив її власною кров’ю, після чого тихо, але з відчутним наказом у голосі сказав божевільній:
- Візьми цю зв’язку ключів і йди відкривай двері. Відкриваючи кожну, давай людині всередині кілька ключів та кажи відкривати інші двері. Дій швидко. Чим швидше ти діятимеш, тим більше пацієнтів ми зможемо врятувати. Іди.
Сталося щось жахливе: в той момент, коли жінка, яка щойно істерила, вловила запах крові Хе Ю, її очі стали дуже спокійними, наче їй щойно вкололи транквілізатор.
Здавалося, ніби кров Хе Ю через нюх спровокувала якусь рефлекторну реакцію в її мозку, дозволяючи йому контролювати її.
Жінка взяла зв’язку ключів і миттю побігла до інших сталевих дверей.
Ця сцена тривала якісь лічені секунди, але все тіло Сє Цінчена, аж до пальців ніг, пробрав холод.
Пацієнт № 4, Хе Ю. Супутня здатність, яку він проявив в дорослому віці...
Контроль кров’ю! Серед усіх здатностей, пов’язаних із психічною Еболою відповідно комп’ютерній модуляції, можливість існування цієї завжди оцінювалась як найбільш сумнівна.
За браком клінічних даних по цьому захворюванню, єдиним виходом для медичної спільноти було посилатися на три попередні випадки та створити серію комп’ютерних модуляцій для симуляції майбутнього стану пацієнтів. Було визначено, що на додачу до основних характеристик, кожен пацієнт, що страждав від цього психічного розладу, мав також свої унікальні супутні здібності.
Одним словом, хвороба продовжує мутувати в тілі хворого. Враховуючи, що в кожної людини різні гени, мутація хвороби в кожному випадку йде різним шляхом. Диференціація відбувається в міру того, як пацієнт дорослішає, і стабілізується та повністю проявляється у дорослому віці.
Супутньою здатністю, що розвинулась у пацієнтки № 1, була гостра гіперосмія – надчутливий нюх.
Хвороба змінила її нюхові рецептори, і її ніс став надзвичайно чутливим. Загалом нюхові рецептори собак у чотири рази чутливіші, ніж у людей; після мутації захворювання нюх пацієнтки № 1 став у вісім разів гострішим, ніж у нормальної людини, і будь-який мінімальний запах у повітрі подразнював її нюхові рецептори і викликав такі тортури, що її психічний стан дедалі погіршувався.
Пацієнти № 2 та № 3 також проявили свої унікальні супутні здатності перед тим, як померти.
Щодо пацієнту №4, Хе Ю, то він не виявляв жодних ознак мутації хвороби, поки був під наглядом Сє Цінчена.
Спочатку Сє Цінчен думав, що, можливо, індивідуальна мутація психічної Еболи не обов’язково має місце у всіх випадках, і що Хе Ю може бути винятком. Він не очікував, що з усіх змодельованих супутніх здібностей Хе Ю матиме найжахливішу: контроль кров’ю.
Так званий контроль кров’ю передбачає, що кров Хе Ю за певних умов виявляє гіпнотичну силу переконливості, особливо над людьми, що мають психічні розлади. Подібно серотоніну, вона може вмить заспокоїти емоції пацієнта, а також, подібно наркотику, може стимулювати механізм винагороди в розумі людини, створюючи оману, що слідуючи наказам Хе Ю, вона отримає більше, таким чином людина, наче одурманена, опиняється під владою слів Хе Ю.
Висновки, яких тоді дійшли дослідники, були не більш ніж припущеннями. Коли комп’ютерна модуляція спрогнозувала мутацію «контроль кров’ю», деякі дослідники відмовлялися повірити в ці дані.
Але зараз... Під впливом Хе Ю пацієнти відкривали двері, одні за одними.
Їх швидкість була неймовірною, з кожними відкритими дверима і звільненим пацієнтом, ще одна людина потрапляла під вплив Хе Ю і відправлялась звільняти інших пацієнтів. З ефективністю добре натренованих солдатів, божевільні пацієнти під дією крові Хе Ю швидко пороздавали всі ключі і повідчиняли усі двері.
Хе Ю проходив між них з суворим виразом обличчя, наче духовний лідер, що оглядає свою громаду. Він пішов у кінець коридору до північного входу - останнього шляху до порятунку, голоси пожежників уже було чутно в коридорі, скоро вони піднімуться на третій поверх.
Але тим часом полум’я в кінці коридору вже наближалося, кидалося за ними подібно ревучому вогняному дракону, бігло до них у супроводі хвиль задушливого диму, наче намагаючись затягнути їх у цей лиховісний тунель із задушливим отруйним газом та нищівним жаром.
Тут не було води, щоб змочити тканину і закрити нею рот і ніс, тому вони могли лише прискорити рух.
Перед пожежним виходом Хе Ю, трохи обернувшись, наказав пацієнтам:
- Опустіться якомога нижче до підлоги і йдіть цим шляхом. Спускайтесь вниз і знайдіть пожежників. Хутко.
Слухняні, наче роботи, пацієнти прослідували в коридор з дивовижною координацією, якій позаздрили б навіть контрольовані зомбі з науково-фантастичних фільмів...
До моменту, коли спустився останній пацієнт, вогонь був уже небезпечно близько, концентрація диму зросла, залишивши лиш маленький шар придатного для дихання повітря низько у підлоги. Хе Ю дивився, як до нього наближався Сє Цінчен з вкрай похмурим виразом обличчя. Без жодних слів він просто відійшов убік, щоб пропустити в коридор і Сє Цінчена.
З гучним ударом двері пожежного виходу за ними зачинилися, тимчасово відрізавши від них лютого вогняного дракона.
В темному коридорі крижані мигдалеподібні очі зустрілися з приголомшеними персиковими очима:
- Сє Цінчене. Не кажи ні душі.
Обличчя Сє Цінчена стало попелястим, але він не міг придумати як відповісти. Натомість він передав Хе Ю захисну маску і сказав:
- Візьми це. Ходімо.
Язики полум’я сягнули дверей пожежного виходу, коли Хе Ю і Сє Цінчен рушили сходами вниз слідом за врятованими пацієнтами...
- Ґе! Ґе!!!
Сє Цінчен і Хе Ю були останніми, хто із допомогою пожежних покинув будівлю, і їх зустріли два розпачливих оклики. Сє Цінчен зняв маску і побачив Сє Сюе, яка вже отямилась і бігла до нього з повними сліз очима - бігла так швидко, що взуття, яке знайшли для неї пожежники, спало з ніг.
- Ґе, аааах..... Даґе!! Даґе!! Ти хочеш налякати мене до смерті? Хочеш, так?! Я подумала, що навіть ти залишаєш мене!! Навіть ти! Ґе, и-и-и-и...
Вона кинулась в обійми Сє Цінчена і так міцно стиснула його, що ледь не переламала йому поперек. Звуки вибухів та крики тих, кого вони не змогли врятувати, продовжували лунати навколо них... Вона була настільки налякана, що, здавалося, вся кров витекла з її тіла, не залишивши в людському світі нічого, крім тонкої намальованої шкіри*. І лише коли вона з плачем міцно обійняла високу фігуру свого брата, вдихнула запах Сє Цінчена - лише тоді її серцебиття відновилося і кров знову побігла її судинами.
*В легендах чарівна шкіра, яку одягають монстри, щоб прийняти подобу красивих дівчат
Сльози струмилися її обличчям, залишаючи сліди, схожі на смужки на котячому хутрі. Вона відкрила рота і заголосила, абсолютно не турбуючись про те, як виглядала зі сторони, і серед цього виття, затинаючись, проговорила:
- Ти не можеш покинути мене, як мама і тато! Просто не можеш, даґе! Я так злякалася... Так злякалася... Обійми мене, обійми!!!
- Все гаразд, добре? Все гаразд.
Сє Цінчен рідко приймав такі експресивні вираження почуттів. Хоч він мав сильну любов до сім’ї, та завжди був стриманим і виражав її тільки у формі прочуханок.
Але в цей момент йому також було важко зберігати свою звичайну манеру поведінки. Він обійняв свою сестру, яка тремтіла під довгим пальто, в яке була закутана, і поцілував її у скуйовджене, наче пташине гніздо, волосся. Кутики його очей почервоніли.
- Добре, Сє Сюе.
Сє Сюе ще довго вила в обіймах Сє Цінчена, перш ніж помітити Хе Ю.
Не встигла вона трохи заспокоїтись, як знову зірвалася і з плачем кинулася в обійми Хе Ю. Ні, якщо точніше, вона потягнула Хе Ю і обійняла його разом зі своїм старшим братом, так що Хе Ю був насильно притиснутий і до Сє Цінчена.
Красиве обличчя Хе Ю виражало конфуз. Він ніколи раніше не був так близько до іншого чоловіка, а враховуючи, що цим чоловіком був Сє Цінчен, почувався він вкрай незручно. Одного погляду на Сє Ціньчена було достатньо, щоб зрозуміти, що той відчуває те ж саме.
Але, зважаючи на Сє Сюе, жоден з двох не поворухнувся, дозволивши їй стискати всіх трьох докупи, відзначаючи момент їх маленького возз’єднання посеред цього хаосу.
- Допоможіть! ДОПОМОЖІТЬ!!! Товариші! Тут іще люди! Тут я!!!
Чоловік з попелястим волоссям кричав від страху біля ліфту психіатричної лікарні Чен Кан. Він належав до найстаршої групи керівників Чен Кан, був другом Лян Дзічена і колись зламав ногу під час гри в поло з останнім, що до кінця днів прив’язало його до інвалідного візку. Його б сьогодні тут не було, якби не термінові справи, про які він мав подбати.
Чоловік тремтів у своєму інвалідному візку, по його ногам стікала сеча і крапала з уже промоклого одягу. Вперше він усвідомив, наскільки це жахливо - бути нездатним подбати про себе. Вогонь невблаганно наближався до нього, а він, навіть розуміючи, що не зможе викликати ліфт, бо той зламався, продовжував несамовито тиснути на кнопку.
- Швидше! Швидше... Хто-небудь, врятуйте мене... Хто-небудь, прийдіть і врятуйте мене... Я маю багато грошей!
М’язи його щік смикались від тривоги.
Раптом, ніби небеса почули його благання, хтось схожий на пожежника, у захисній масці, вибіг з темряви евакуаційного коридору і побачив його в його незграбній позі на візку.
Чоловік ніби узрів перед собою бога:
- Товаришу, врятуй мене! Швидше, врятуй мене!
Його ніздрі затремтіли і краплі поту капали з його зблідлого носу. Його зіниці розширились від радості, віддзеркалюючи фігуру, що наближалась до нього зі спорядженням пожежника в руках.
Та за мить він завмер, а його зіниці різко звузились.
За захисними окулярами людини у формі пожежника промайнула зловісна усмішка. Тоді вона зняла кришку зі спорядження в своїх руках... Це був не вогнегасник! Це був... бензин!
- Ти... Ти!...
- Цю діру Чен Кан неможливо врятувати. Я «прибиральник», якого вони відправили зачистити це місце, - почувся з-за маски приглушений чоловічий голос. – Можеш скористатись часом, що тобі лишився, щоб витратити свої гроші в інший спосіб.
- НІ!!
Новоприбулий одночасно кинув бензин і запальничку у перекошене від паніки обличчя чоловіка.
Повітря розірвав масивний бум, і лице чоловіка стало схоже на викривлену маску з фільму «Крик» Едварда Манча, коли його повністю поглинуло полум’я...
Коментарі
Hisako
13 грудня 2024
пуф, і за один день...