Епілог. А може, і вся сіль цієї історії.
Наступного ранку мене, як завжди, витягли з ліжка мої молодші сестри — Карен і Цукіхі. Судячи з того, що вони взялися за старе, моє вибачення — фактично повна і беззастережна капітуляція — спрацювало і розвіяло їхній гнів. Або ж, можливо, подіяла моя обіцянка, що хоча цьогоріч на День матері я нічого не зробив, наступного не покину межі будинку за жодних умов.
Так чи інакше, настав понеділок. Звичайнісінький, абсолютно типовий початок тижня. Я хутко поснідав і вирушив до школи. Не на гірському велосипеді, а на бабусиному. І коли я згадав, що сьогодні Сенджьоґахара мала повернутися до школи, ноги самі крутили педалі жвавіше.
Але, спускаючись з пагорба неподалік від дому, я ледве не в’їхав у дівчинку, яка невпевнено човгала серед дороги — довелося екстрено гальмувати.
Чубчик, який не доходив до брів. Два хвостики. А за спиною — величезний рюкзак.
— А… пане Аарраґі.
— Ти дві літери переплутала.
— Перепрошую, обмовилася.
— А що ти тут робиш?
— Ну, я… — на її обличчі з’явився вираз нінджі, якого помітили, коли той крався. Вона знітилася, але все ж усміхнулася. — Власне! Завдяки вам, пане Арараґі, я з прив’язаного духа перетворилася на бродячого! Посмертне підвищення, так би мовити!
— Ага…
Я геть розгубився.
Ошіно Меме, хай яким безтурботним і недбалим він був, усе ж залишався фахівцем. Але навіть йому б стало зле від такої от ексцентричної, притягнутої за вуха логіки.
У голові металася купа думок, які так і рвались назовні, але потреба не зіпсувати собі відвідуваність узяла гору — треба було поспішати до школи. Ми обмінялися ще парою фраз, я кинув: «Ще побачимось», — і знову сів на велосипед.
І саме тоді вона озвалася:
— Ем… пане Арараґі? Я, здається, ще трохи поблукаю в цих краях, тож… якщо побачите мене, будь ласка, заговоріть.
От і все.
Гадаю, з цього вийшла доволі чудова історія.
