Хотілося бодай раз написати нормальну післямову, тож скористаюся нагодою й спробую трохи прокоментувати дві історії*, що ввійшли до цієї книжки. Я вдаватимусь до подробиць, тому якщо ви читаєте цю післямову до основного тексту — перепрошую, але краще відкладіть її й повертайтесь, коли дочитаєте все.
*BAKEMONOGATARI спершу публікувався частинами в літературному журналі Mephisto, а згодом вийшов у двох томах у Японії. Український переклад складатиметься із трьох частин. В оригіналі цієї післямови автор згадує і про третю історію, яка не увійшла до цього тому.
Гаразд, насправді мені хотілося лише написати оце стандартне вступне речення. Ніякого серйозного коментаря далі не буде. Бо насправді — пояснювати власний текст, та ще й серйозно, — справа невдячна. Людські думки неможливо передати словами на всі сто відсотків, і навіть те, що вдалося висловити, повністю не досягне авдиторії. Тож у залишку маємо десь по шістдесят відсотків за кожну трансмісію — а отже, читач вловлює десь тридцять шість відсотків того, що мав на увазі автор. Решта шістдесят чотири — плетінка з непорозумінь.
Саме тому, читаючи авторські коментарі, ми часто думаємо: «Серйозно? Оце він мав на увазі?» Це так звана проблема комунікації — але водночас і незаперечний факт, що ці непорозуміння нерідко надають історії особливого смаку. Скажімо, коли я раджу комусь книжку, яка мене вразила, я намагаюся якомога яскравіше описати сцену, що мене зворушила. А потім перечитую книжку — і виявляється, що такої сцени там узагалі нема. Люди все-таки ненадійні створіння.
Утім, нехай наше сприйняття й складається на добру половину із непорозумінь, не варто засмучуватися. Адже це доводить, що автор та його історія мають силу змусити нас бачити навіть те, чого насправді немає. Якщо ви любите читати, певен, вам знайоме це відчуття: коли переглядаєш книжку, що колись справила на тебе сильне враження, і розумієш, що вона насправді нічим не вирізняється.
А ще коли радите комусь із нинішніх підлітків твір, який самі обожнювали в юності, й бачите, що вони не в захваті. Усе це — плоди непорозумінь читача, або ж, якщо хочете м’якше, — внутрішнього сприйняття. І, можливо, варто не розчаровуватись, а навпаки — дякувати за сни, які вам показав той чи інший твір.
А ще буває так, що сцена, якої не було в тій книжці, раптом знаходиться в якійсь іншій. Але це вже мої проблеми з пам’яттю. За них жоден автор чи їхні історії не відповідають. Ця книжка, як написано на обкладинці, містить дві історії про аномалії — хоча це, якщо чесно, неправда. Я просто хотів написати щось веселе, забите під зав’язку дурнуватими діалогами. І от маєте результат. Зібравши історії докупи, ми попросили VOFAN прикрасити їх ілюстраціями. Якщо вже говорити хоч кілька слів по суті — все почалося з такого от силогізму: «Слово “цундере” трохи схоже на “ґеренде” (японське запозичення з німецької, що означає “лижний схил”)» → «Не можна говорити про німецьку та схили, не згадавши слова пфлуґбоґен — це такий гальмівний поворот на лижах» → «А “боґен” у японській можна записати ієрогліфами, які значать “абсолютно недоречні репліки”, правда ж?»
От вам і уся суть Краба Хітаґі та Равлика Мойої із першої частини Історії Чудовиськ. Наступна частина матиме ще більше недоречностей та дурнуватих діалогів, тож чекайте на оновлення.
Сто відсотків своєї вдячності — усім, хто, на щастя, не я.
Нішіо Ішін