А вже за годину ми з Сенджьоґахарою та Хачікуджі дісталися туди — до того самого місця, куди років десять тому (не знаю, скільки точно, але десь так) жива дівчинка на ім’я Хачікуджі Майої намагалася дістатися в День матері — за адресою, що була записана на тій записці.
Часу витратили чимало.
Але… проблем на шляху не зустріли.
— Це ж…
Утім… настрою для переможних реляцій не було.
Вид перед очима не викликав ніякої радості звершення.
— Сенджьоґахаро… Ти впевнена, що це саме те місце?
— Так. Впевнена.
Тверде, однозначне підтвердження — з таким не сперечаються.
Дім матері Хачікуджі. Родовий дім Цунаде.
Перетворився у пустий і рівний клаптик землі.
Огороджена ділянка, у суху землю встромлено табличку: «Приватна власність. Прохід заборонено»..
Заіржавілі краї металевого знаку натякали на свій солідний вік.
Житлова реновація.
Міське перепланування.
Дорогу, як у випадку з домом Сенджьоґахари, тут не проклали — але, як і там, не залишилося навіть натяку, що тут колись щось було.
— Це розіграш якийсь?..
Той «одноразовий фокус», про який розповів Ошіно, був настільки простий і очевидний, що після пояснення хотілося хіба що ляснути себе по лобі зі словами: «А, ну звісно ж!» Хоч Загублена корова й набрала форми равлика, та залишалася привидом — а отже, не могла накопичувати нові спогади, не здатна була засвоювати нову інформацію.
По суті, таких аберацій не існує.
Сутності, які не існують як сутності.
Їх немає, поки хтось не подивиться.
Себто, рівно тоді, коли я всівся на лавку і позирнув на карту, Хачікуджі виринула в реальності, з’явилася, виявилася там, куди дивився я. Те ж стосується й Ханекави. Момент, коли вона проходила парком і випадково поглянули туди, де сидів я, Хачікуджі «з’явилася» для неї.
Сутність, яка проявляється лише коли на неї звертають увагу, а не існує сама по собі, як звичайна аберація. Тому фраза «зустріти Загублену корову» описує ситуацію тільки на половину.
Поява з поглядом, спостерігач і спостережуване. Певен, Ханекава підтримала мою спекуляцію влучною науково-поетичною метафорою, тоді як у моєю скупої уяви не вистачало навіть на банальне порівняння. А Сенджьоґахара, навіть якби мала щось на думці, не стала б витрачати сили, щоби мені його пояснювати.
У будь-якому разі.
Інформація, яка формує спогади… іншими словами, знання.
Равлик не просто заплутав мене, який не знав місцевості, — він подіяв навіть на Сенджьоґахару, яка, мало того, що орієнтувалася вулицями, так ще й не вступала у контакт з аберацією. Навіть сигнал телефону заблокувала. А відтак ціль була приречена вислизати від нас вічно.
Але.
Усе що є в таких істот — це їхні знання.
Навіть якщо розповісти їм щось нове, нічого не зміниться.
От візьмімо, до прикладу, міське перепланування.
Цей район тепер виглядає зовсім не так, як рік тому, не кажучи вже про десять років назад. Якщо не звертати, не йти навпростець, не шукати знайомі стежки, а просто йти новими дорогами, виключно по свіжому асфальту, такій скромній аберації, як Загублена корова, лишалося тільки безпорадно спостерігати.
Аберації не властиво дорослішати. Дівчинка-аберація назавжди лишається дівчинкою.
Вона ніколи не подорослішає... Як і я.
Десять років тому Хачікуджі ходила в п’ятий клас, отже строго по роках перегнала мене з Сенджьоґахарою. Втім вона розповідає про свої бійки в школі, мов ті сталися вчора. Вона не здатна поступово накопичувати спогади.
От і маємо…
«Молоде вино — у старі бурдюки», — чи як там казав той дивак.
Ошіно, той клятий базікало, і справді бачить усе наскрізь. Навіть Хачікуджі, з якою навіть не зустрічався, про яку до пуття нічого не чув, у місті, про яке дізнався лише кілька тижнів тому. Попри це він поводиться, наче знає все на світі.
І, як на зло, доводить, що має рацію.
Ми прискіпливо обирали лише вулиці з чорним, як смола, новим асфальтом, намагаючись уникати старих або навіть просто заасфальтованих наново доріг. Навіть тією дорогою пройшли, де колись стояв дім Сенджьоґахари.
Минула ціла година — тоді як звичайна людина могла дійти сюди від парку за хвилин десять, а відстань по прямій становила менш як п'ятсот метрів. Та ми все ж дійшли.
Дійшли, але…
Знайшли лише… старий пустир.
— Що ж, не все сталося, як гадалося… — пробубнів я.
Саме так.
А як інакше? Місто змінювалося на очах: його вулички, його закутки, ніби скидали стару шкіру. Тож хіба могла лишитися незмінною саме наша ціль? За менш ніж рік дім Сенджоґахари перетворили на дорогу. Та й загалом, якби навколо нашого пункту призначення не проклали нові дороги — не було б і нашого плану. А раз так, то й саме місце призначення навряд чи залишилось таким, як ми пам’ятали. Усе натякало на це ще по дорозі.
Невже світ настільки жорстокий?
Невже навіть помріяти у нього не можна?
Якщо місце, до якого прагнула Загублена Корова, зникло — то вона й справді стала загубленим равликом. Вічним блукачем, що кружляє без мети й без кінця. Хіба ні?
Це ж катастрофа.
Ошіно.
Невже цей придурок у психоделічній гавайській сорочці і це передбачив? Цей фінал? Саме так… Саме тому він і…
Хоч яким би легковажним, дивакуватим і балакучим не був Ошіно Меме, він ніколи не прощався і не відповідав на питання, яких йому не ставили. Не втручався, поки його про це прямо не просили — і навіть тоді далеко не завжди погоджувався.
Він абсолютно спокійно міг не сказати того, що слід було сказати.
— Ва-а-а…
Почувся тоненький лемент Хачікуджі поруч.
Я так упився власним розчаруванням, що геть забув про Хачікуджі — про серце цієї історії. І тільки тепер озирнувся на неї… Вона плакала.
Але замість того, щоб опустити голову, щоб приховати сльози, вона дивилася вперед.
Дивилася на клаптик землі, де колись стояв її дім.
— Ва-а-а… — а потім…
Вона рвонула з місця і побігла.
— Я повернулася! Я вдома!
Ошіно.
Звісно, він усе передбачив: побачив кінець ще тоді, коли для нас це був лише початок.
Бо він з тих, хто ніколи не каже того, що справді слід було б сказати.
І як же мені хотілося, щоб він відкрив карти ще на старті. Сказав, що Хачікуджі побачить, коли дістанеться кінця. Яким стане для неї це місце — клапоть землі, який ми з Сенджоґахарою бачили просто як закинутий пустир, далекий від усього, що вона пам’ятала. Як воно проявиться перед Загубленою коровою, Майої Хачікуджі. Як відкриється їй.
Ні забудова, ні планування, ані навіть сам час не мали жодного значення.
За мить її постать — дівчинки з величезним рюкзаком — почала розмиватися, ставати прозорою, легкою… і перш ніж я встиг отямитися, вона зникла.
Зникла з поля зору.
Щезла.
Але ж вона сказала: «Я повернулася».
Хоч це був дім родини її розлученої матері — тепер уже зовсім не її, лише точка призначення, до якої вона мусила прийти — і все ж вона сказала: «Я повернулася».
Наче справді повернулася додому.
І для мене…
Ці слова звучали по-справжньому прекрасно.
Як пташина пісня.
— Молодець, Арараґі. На мить ти виглядав майже круто, — озвалася згодом Сенджьоґахара рівним, майже байдужим голосом.
— Та годі, я взагалі нічого не зробив, — заперечив я. — Цього разу все трималося на тобі. Навіть той фокус нічого б не вартий був без твого знання місцевості.
— Можливо, і правда… Але я не про це, розумієш? Мушу зізнатися, я не очікувала, що тут буде просто пустир. Її єдина дочка загинула в автокатастрофі дорогою до матері… Важко таке витримати — мабуть, родина не змогла й просто переїхала. Хоча, якщо хочеш, можеш вигадати й інші причини.
— Само собою… Якщо вже на те пішло, ми навіть не знаємо, чи її мати досі жива. Та й батько теж.
Мабуть, — думав я, — Ханекава теж знала. Коли я запитав у неї про родину Цунаде, їй ніби щось спало на думку. Якщо якісь особливі обставини змусили їх переїхати — і Ханекава знала, які саме, — вона б точно про них промовчала. Така вже вона людина. У реальності вона, м’яко кажучи, не з тих, хто сліпо дотримується правил.
Вона просто справедлива.
Хай там як, справу на цьому закрито…
Ніби от-от почалося, а вже кінець. Поглянув на небо, а сонце вже штовхало неділю за обрій. Середина травня, дні ще досить короткі… отже, пора додому.
Так само як Хачікуджі.
Точно. Сьогодні ще й моя черга готувати вечерю.
— Ну добренько, Сенджьоґахаро… Ходімо забирати мого велика.
Спочатку Сенджьоґахара намагалася показувати нам із Хачікуджі дорогу, осідлавши мій гірський велосипед. Та скоро й без підказок стало ясно, що тримати темп з пішоходами — завдання з зірочкою, і мій геніальний транспорт швидко перетворився на звичайнісінький багаж на колесах. Урешті ми лишили його на парковці.
— О, до речі, Арараґі.
Сенджьоґахара не зрушила з місця… все дивилася на пустир, а тоді мовила:
— Ти все ще не дав мені відповіді.
…Відповіді.
Я майже напевне знав, про що вона.
— Ем, Сенджьоґахаро. Щодо цього…
— Одразу скажу, Арараґі. Ти ж бачив ті романтичні комедії, де з перших сцен ясно, що ці двоє врешті будуть разом, але замість того історію тягнуть нуднуватими поворотами й невизначеністю — типу вони вже не просто друзі, але ще й не пара? Я ненавиджу таке.
— …Та невже.
— Якщо вже на те пішло: я також терпіти не можу спортивні манґи, які розтягують одну гру на цілий рік, хоча й так ясно, що головні виграють; і ще — екшн-манґи, де два томи б’ються з якимись шістками, хоча й так зрозуміло, що фінального боса переможуть і настане мир.
— Ти зараз одним махом викреслила всю манґу до шістнадцяти.
— То що ти збираєшся робити?
Вона вимагала від мене негайної відповіді.
Розмите белькотіння навіть не розглядалася. Мене притисли ще сильніше, ніж якби дівчина привела на зізнання до хлопця всіх своїх подруг.
— Зажди, Сенджьоґахаро. Ти, здається, щось переплутала. Або трохи погарячкувала. Так, я справді чимало допоміг тобі минулого понеділка, але, ем… якщо ти не відокремиш свою, так би мовити, вдячність від інших почуттів, то…
— Тільки не кажи, що ти подумав про ту безглузду теорію, ніби люди легше закохуються в кризових ситуаціях — ту, що повністю знецінює здоровий глузд і повністю ігнорує всі нюанси стосунків між двома друзями, коли ті виявляють свою справжню суть?
— Безглузду… Ну, так, напевно? Я теж вважаю, що це ідіотизм, зізнаватися в коханні на хисткому підвісному мосту, але ж… бачиш, ти тоді казала, що хочеш мені віддячити. А я думав те саме. Просто… будь ласка, не думай, що винна мені більше, ніж… чи взагалі, незалежно від обставин чи контексту, я не хочу сприймати це як борг і користатися з цього.
— Це був просто привід. Я прикинулася винною, щоб передати тобі ініціативу і дати шанс першому зізнатися. І що ж ти зробив, дурний чоловіче? Ти взяв і змарнував єдиний шанс, коли я хоч раз у житті вирішила підтримати іншу людину.
…Оце заявочка.
Так от воно що — усе це було… запрошенням.
— Не переймайся, Арараґі. Я насправді не відчуваю, що чимось особливо зобов’язана тобі.
— Он як, — що-о-о?
Про це я теж дізнався вперше.
— Бо, Арараґі, ти б урятував будь-кого.
Хоч я зранку ще сумнівався у цій думці, Сенджьоґахара вела розмову впевнено:
— Не тому, що я не така як усі. Але мені так навіть більше подобається. Навіть якби ти рятував не мене, а, наприклад, Ханекаву, я б усе одно подумала, що ти особливий. Я звичайна дівчина, але думка про те, щоб стати особливою саме для тебе, мене б дуже заінтригувала. Ну… можливо, я трохи перебільшую, але, мабуть, просто мені приємно з тобою говорити, Арараґі.
— …Не те щоб ми з тобою багато розмовляли.
І це ще я м’яко кажу.
За всіма цими шаленими пригодами минулого понеділка, вівторка та сьогодні легко було забути, що це були єдині три дні, коли ми з нею взагалі коли-небудь по-справжньому спілкувалися.
Три дні — і жодного більше.
Ми провчилися в одному класі майже три роки, але… були, вважай, незнайомцями.
— Саме так, — кивнула Сенджьоґахара, цілковито зі мною погоджуючись. — Тому я й хочу, щоб ми ще більше розмовляли
Проводили більше часу разом.
Пізнавали одне одного.
Закохувалися.
— Не думаю, що це щось таке дешеве, як кохання з першого погляду, — сказала вона. — Але я не з тих, хто терпляче чекатиме, поки всі зірки зійдуться. Як би це краще… Так. Мабуть, я просто хочу спробувати закохатися в тебе. Хочу докласти для цього зусиль.
— Зрозуміло…
У такій формі це звучало… переконливо.
І я не знайшов, що відповісти.
Утримувати кохання — це завжди зусилля, праця. Бо почуття, яке ми називаємо любов’ю, — це дуже свідомий вибір.
У такому разі… мабуть, у словах Сенджьоґахари таки був сенс.
— Як на мене, — продовжила вона, — усе це насамперед питання часу. Можливо, мені й вистачило б дружби… Але, зрештою, я жадібна. Мені або все, або нічого.
Уважай, що вплутався в історію з гнилою до кісток жінкою.
Це вона так про себе сказала.
— Ти опинився в цій ситуації, бо ти надто добрий до кожного, кого зустрічаєш, Арараґі. Закарбуй собі на носі: що посієш, те й пожнеш. Але не хвилюйся. Я цілком розрізняю, де почуття вдячності, а де все інше. Бо за цей тиждень… я встигла собі про тебе всякого понафантазовувати.
— Понафантазовувати…
— Це був напрочуд приємний тиждень.
Серйозно… і вона це ще й каже з таким кам’яним виразом.
Цікаво, що я робив у тих фантазіях, і що там робили зі мною?
— Знаєш, — додала вона, — просто вважай, що на твою голову впала поплавлена на любові незаймана, яка закохається в будь-кого, хто до неї бодай трохи добре поставиться.
— Як скажеш…
— Того дня фортуна від тебе відвернулася. Проклинай життя, яке сам собі влаштував.
Зрозуміло. Тобто вона була готова навіть принизити саму себе.
А я — той, хто змусив її зайти аж так далеко.
Так далеко.
…Господи, ну я і лох.
Маленький, нікчемний.
— Отож, Арараґі. Я тут уже стільки всього наговорила, але…
— Ну?
— Якщо ти мені відмовиш, я тебе вб’ю й подамся в біга.
— Це ж просто вбивство! Хоч би вже інсценувала подвійне самогубство!
— Я просто показую, наскільки все серйозно.
— …Хух. От воно як.
Я виштовхнув з грудей глибоке, довге і задумливе зітхання.
Приїхали, називається.
Що за цікава жінка.
Провчитися три роки в одному класі — і при цьому за всі ці роки лише три дні…
Як шкода.
Яку ж абсурдну, розкішну кількість часу змарнував Койомі Арараґі.
Коли я спіймав її тоді…
Як добре, що саме я.
Як добре, що саме Койомі Арараґі спіймав Сенджьоґахару Хітаґі.
— Якщо ти зараз видаси щось жалюгідне типу «мені треба трохи подумати», Арараґі, я тебе зненавиджу. У будь-якої жінки є межа приниження.
— Знаю я… Я й так уже почуваюся як останній покидьок. Але можна одну умову, Сенджьоґахаро?
— Що за умова? Хочеш, щоб я тиждень при тобі голила собі все тіло?
— Це безперечно одна з найгірших речей, які ти сьогодні сказала!
І за змістом, і за моментом.
Я помовчав кілька секунд, потім поглянув на Сенджьоґахару:
— Це, мабуть, радше обіцянка, ніж умова…
— Обіцянка? І яка ж саме?
— Сенджьоґахаро, ти поводилася так, ніби бачиш те, чого не бачиш, і не бачиш те, що прямо перед очима. Більше так не роби, гаразд? Якщо щось здається дивним — кажи, що воно дивне. Не треба здаватися чемною. Ми пережили, що пережили, знаємо, що знаємо, і цей тягар тепер з нами назавжди — бо ми дізналися, що існує надприродне. Тож якщо наші думки колись не зійдуться, я хочу, щоб ми про це говорили. Пообіцяй.
— Без проблем.
Її обличчя залишалося незворушним — як завжди.
Але в цій, здавалося б, необачній, навіть легковажній, та водночас миттєвій відповіді було щось, за що моє серце змогло зачепитися, хай і зовсім ненадовго.
Що посієш, те й пожнеш.
Зазвичай — це і є життя.
— Ну що, ходімо, — сказав я. — Уже темно, і… е-е… може, тебе підвезти? Так тут правильно кажуть?
— На тому велосипеді удвох їхати неможливо.
— Ну, троє, може, й не стануть, а от двоє — спокійно. Там є такий собі штир.
— Штир?
— Для ніг. Я не знаю, як він правильно зветься, але… його ставлять на заднє колесо, і можна сидіти. Просто тримаєшся за плечі того, хто кермує. А хто буде попереду вирішимо на «ю-зе-фа». Равлика вже немає, тож можна повертатись, як звичайні люди. Хоч я й не пам’ятаю, як ми сюди дісталися… Ну, гаразд, Сенджьоґахаро, ходімо…
— Зачекай, Арараґі.
Вона стояла на місці.
Непорушна. Схопивши мене за зап’ястя.
Сенджьоґахара Хітаґі, яка роками не дозволяла собі нікого торкатись… це вперше вона доторкнулася до мене отак.
Торкнутися.
Побачити.
Це означає — бути.
Одне для одного.
— Ти не міг би сказати це вголос?
— Вголос?
— Не люблю мовчазних домовленостей.
— А, зрозуміло.
Я трохи подумав.
Відповідати англійською здалося б занадто… банально. Не тій, кому або все, або нічого. Тим більше з моїм рівнем іноземних мов.
Тож залишалось…
— Сподіваюся, ця фраза приживеться.
— Перепрошую?
— Моє серце від тебе плавиться, Сенджьоґахаро.
Отак — між іншим, і загалом.
Зухвала фантазія Ханекави таки справдилась дослівно.
Вона й справді знала все на світі.
